Гута Перейма

Сучасна станція Немовичі./2011р/

    Прикро і гнітюче стає на душі від того, що такі села, як Гута-Перейма, з кожним роком  хоч і повільно занепадають, але в кінці-кінців беззворотньо вмирають; з’являється все більше і більше хатинок, що дивляться на навколишній світ очима порожніх вікон з навхрест забитими  досками дверима . І лише ненадовго, під час літніх відпусток і шкільних канікул, село наповнюється сміхом і щебетом , коли діти з онуками навідуються  до своїх батьків, у забутий Богом і людьми поліський край- відпочити...
     А старенькі батьки,дивлячись на онуків, все ще живуть надією і вірять, що їхній рідний куточок нарешті оживе, бо ж може нарешті з Божою поміччю  влада збудує хоч невеличку школу з дитсадочком для малечі і  тоді можливо вони, коли виростуть, залишаться і приведуть  свою "половинку",  в цей прадавній , тихий,  по своєму чарівний і самобутній край,... он - зовсім недавно, поблизу села підпільні "археологи" натрапили на жилу сонячного каменю- бурштину... 

     Між могутніми, віковими дубами та стрункими соснами , крізь біленькі берізки виглядають колись ошатні, причепурені оселі  найменшого села району. Цей мальовничий заселений  куточок поліської землі розташований за 8-км. від Немовицької сільської ради і 14 км. від районного центру-Сарни. Колись тут жили поляки-осадники, закінчилась Друга світова війна - і поляки виїхали на батьківщину, залишивши свої будинки.

     Сільське, небагате  населення живе тільки йому відомим, розміреним, буденним і монотонним  життям. Щоб не так швидко пустіло село - є держана установа  – фельдшерсько-акушерський пункт. На обліку у ФАПі  перебуває 4 дитини до одного року. А взагалі у пункті лікується 139 селян, і для їхнього лікування держава виділила 20 - копійок- на кожного... У малесенькому селі, де переважна більшість населення - пенсіонери, які ще пам"ятають ті часи, коли частина їхнього села належала до Степанського району. У навколишніх непролазних болотах, родили буйки і чорниці, з городини- гарбузи та картопля, а вони тоді були молодими і мали роботу на залізниці...

     Гордістю села завжди була і є - станція Немовичі. Невеличкі будівлі, якої  виразно контрастують на фоні високих дерев і густих кущів, що впритул обступили залізничну станцію. У сезон, з кожним приходом поїзда на пероні спішать люди з відрами, повними по вінця чорниць, кошиками, з горами по під самі дужки, грибів;  швиденько зникають у "дизелі" і все навкруг затихає, чути лише шепіт дерев, спів лісових невгамовних пташок та старече перегукування на своїх подвір"ях, забутих всіма - одиноких пенсіонерів...