Побут і духовна культура надслучан
Матеріальна й духовна культура поліщуків,що оселилися на берегах Случі в основі своїй - українська. Як і в інших регіонах України, тут розвивалися всі види господарської діяльності: рільництво, скотарство, рибальство, мисливство, збирання, хоча уже здавна переважало рільництво, передусім хліборобство. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, а також льон і коноплі. Пшениці, як маловрожайної для Полісся культури, висівали порівняно небагато - аби мати “біле” борошно для випікання великодніх пасок, а ще на локшину, “ладки” та інше печиво у святкові дні. Вирощували багато гречки (крім борошна на млинці й крупів на каші, вона давала солому для годівлі великої рогатої худоби й полову для свиней), а також конопель - дуже примхливої культури. З конопель селянин мав насіння, з якого били олію (”алей”), і стебло, що йшло на виготовлення прядива. Плоскінь (”замашки”) з конопель вибирали одразу після відцвітання, а матірку - після того як вони дозрівали. Коноплі не жали, а як і льон, “брали”, тобто виривали з корінням руками. Конопляне насіння товкли в ступах, розігрівали на сковородах у печі й у спеціальних олійнях добували з нього олію. Стебла конопель після їх обмолоту в’язали в невеликі снопи і “мочили” (тижнів на два занурювали у воду в ставках або копанках). Потім, витягнувши й висушивши їх, тіпали (”мялі”) на терницях (”мяльніцах”) і таким способом діставали конопляне волокно. З нього ткали рядовину, “мотали” мотузки й линви тощо. Значна кількість прядива йшла на продаж зокрема до Польщі, де воно мало великий попит і використовувалося для виготовлення корабельних линв. Плоскінь і льон, з яких ткали полотно та інші речі домашнього вжитку, не мочили, а розстилали пасами на траві просто неба.
Традиційна рільнича техніка надслучан вирізнялася головним орним знаряддям - сохою, однакової конструкції борони, лопати, вила, граблі, мотики (”копаниці” для підняття цілини та перелогів), сапки тощо. На зламі ХІХ і ХХ століть соху замінили фабричним, повністю залізним легким плужком (”рачком”), розрахованим на запрягання, як і в соху, однієї коняки в хомут без дуги. Сіяли з спеціального солом’яного або луб’яного козуба. По щойно посіяному просі проганяли отару овець, і таким чином верхній шар ґрунту ущільнювався й підрівнювався.
Жито здебільшого жали серпами. Решту зернових чоловіки косили косами з грабками або лучком, гострячи їх “тряпішками” (мантачками); жінки в’язали скошене заздалегідь заготованими перевеслами, вправно орудуючи “цурками” - маленькими відшліфованими кілочками. Снопи складали просушувати в “хрести”, “півкопни” та “копни”, а потім возами звозили до клунь (”пунь”) і “гумен”, де його молотили ціпами (у 4 - 8 ціпів). У гумнах був “овин” (спеціальна, заглиблена в землю піч для досушування збіжжя), і в разі потреби перед молотьбою снопи підсушували. Віяли, використовуючи лопатку-совок.
Невелику кількість зерна переробляли на крупи та борошно за допомогою жорен і ручної ступи. А основну ж його масу мололи в наметових, на чотири крила (”махи”), вітряках і водяних млинах. Крупи виробляли ще на т. зв. топчаках.
Іншим господарським заняттям населення Сарненщини було скотарство. Розводили багато коней, великої рогатої худоби, овець, кіз, свиней, з птиці - курей, гусей, качок, індиків, зрідка цесарок. Коней, яких у заможних людей були цілі табуни, використовували як тягло. Корів тримали задля молока, а бичків годували на м’ясо. У дворах, де на це дозволяли майнові умови, розводили велику кількість овець, одержуючи вовну й овчину для кожухів, а також м’ясо. Овець не доїли. Кіз тримали тільки незаможні селяни, які не мали корів. Узвичаєною була відгодівля (”мєшкою” - вареною картоплею, розмішаною з половою й борошном) свиней, здебільшого чорно-білої породи.
У сім’ях, де були підлітки, випасання худоби належало до їхніх обов’язків. Але в цілому на селах панувала вигінна форма випасу худоби. Влітку тварин з ранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли в приміщення. Для випасу череди (”стада”) великої рогатої худоби (інколи й овець) громада наймала пастуха, домовляючись з ним про оплату (здебільшого зерном), порядок харчування (звичайно по черзі у власників худоби, де він і квартирував), режим і строки роботи тощо. Пастух, виляскуючи вранці “батогом” й дудячи в ріжок, збирав стадо. Перший вигін худоби залежно від того, ранньою чи пізньою була весна, припадав на Благовіщення (8 квітня) або Юріїв (6 травня) чи Миколин (22 травня) день і супроводився обрядовими діями (стьобанням господинями худоби, освяченими в церкві вербовими гілками тощо). Взимку худобу утримували в хлівах і стайнях, для чого влітку заготовляли потрібну кількість сіна, а для коней ще й вівса.
Сінокіс був важливим етапом у циклі сільськогосподарських робіт поліщуків. У червні, коли підростали трави, з віддалених на 15 - 20 км від Случа сіл їхали підводами господарі, що мали покоси в заплаві річки. Косарі-чоловіки з “гребцями” - молодицями й підлітками, приїжджали на один-два тижні, взявши з собою харчі (хліб і сало, пшоно), казани. Отаборившись, чоловіки косили, а молодиці й підлітки, ледь валки підсихали, перевертали їх; у міру готовості сіно згрібали в копиці, які потім стягували докупи й “кидали” сіно в стоги. Невдовзі на всій заплаві рясніли майстерно вивершені стоги. А вечорами, незважаючи на цілоденну виснажливу працю, косарі, зваривши куліш або юшку з виловленої там-таки риби і вгамувавши голод, збиралися гуртами, співали, танцювали, молодь різних сіл знайомилася.
Заможні козаки й селяни, що мали великі сіножаті, вдавалися до узвичаєної толоки, скликаючи на неї сірому, яка працювала за харчі й горілку.
У річному циклі жіночих обов’язків відповідальною роботою було стрижка овець. Відбувалося воно двічі на рік - навесні й наприкінці літа й дістало назву “бабських косовиць”. Господиня, помивши у дворі овець, запрошувала сусідок допомогти стригти їх. Після закінчення роботи всі йшли в шинок, де власниця овець частувала своїх помічниць. Гуляння з піснями й танцями потім тривало вдома. Характерно, що в ньому брали участь тільки заміжні жінки.
На Сарненщині дуже поширеним було бджільництво. Багато хто з селян, що жили на околицях, у провулках чи на кутках, тримали по кілька вуликів бджіл, ставлячи їх на городі, в садку, а то й просто на подвір’ї. Заможні люди нерідко мали великі сади і пасіки до 100 колод. Улітку, коли зацвітали трави, вулики вночі вивозили підводами на луки й узлісся, а коли цвіла гречка - розташовували поблизу ланів, де вона росла. Підрізаючи “пастєнкі” (щільники), користувалися курушкою й надівали на голову сітки. Уже в ХХ столітті тутешні бджолярі перейшли від використання примітивних вуликів (”колод”) до рамкових вуликів (”даданів”), почали вживати штучну вощину й медогонку. Взимку рамкові вулики ховали в спеціальні зрубні приміщення (”омшаники”).
Рибальство посідало помітне місце в господарстві поліщуків. Як знаряддя рибальства поширені були різноманітні сітки - великі волоки, саки, нерети, а також “кломлі” (знаряддя парного лову), вудки. Сіті в’язали за допомогою спеціального маленького човника з напрядених жінками міцних конопляних ниток. Професіонали-рибалки поряд з денним практикували нічне ловіння риби з човна. У Случі ловили судака, йоржа, щуку, ляща, плітку та іншу рибу. Малеча з підручними знаряддями - “ряднами”, решетами тощо ловила в невеликих водоймах, копанках карасиків, линів, в’юнів, “авдодок” (риба, що зовні нагадує тюльку), пічкурів.
У наших предків, як і загалом на Поліссі, відомими були різні ремесла й промисли, передусім пов’язані з обробкою деревини - теслярство, столярство, бондарство, стельмаство, лійніцтво та інші. По селах працювали надомники - кушніри й шевці, які шили кожухи й кожу’шки (жіночі), свити, юпки, чоботи та інший одяг і взуття. У кожному селі була одна, а то й кілька кузень - зрубних споруд, покритих тесом або ґонтом з ковадлом, точилом, горном та ковальськими міхами. Біля кузні був пристрій для шинування коліс і підковування коней. У кузні робили серпи й ножі, сокири, назубрювали серпи, виковували цвяхи-вухналі та виготовляли багато інших, потрібних для селян виробів.
Одним з найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім’ї було прядіння й ткацтво. До другої половини ХІХ століття волокно і вовну пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена, яке поступово було витіснене продуктивнішою прядкою. Був поширений різновид прядки з вертикальним розміщенням колеса. Пряля використовувала різні дерев’яні “гребені” й “гребінки”, “цівки” для намотування ниток, які потім за допомогою невеличкої палочки з отвором - “юрка” змотувала в клубки. Сезон прядіння розпочинався восени з Великого посту, коли закінчувалися польові роботи й молотьба.
Напрядені нитки за допомогою снівниць готували для навивання на ткацький верстат. Немовиччани використовували два типи кросен: стародавні “стави”, у яких нитки чіпляли до стелі, і досконаліший рамний верстат (каркас його робили з товстих дощок і він мав кілька допоміжних деталей для зручності ткалі в роботі). Ткали полотно, рушники й скатертини (”настольники”), покривала (”рядна”, “постілки”), мішки тощо. Для фарбування тканини вживали рослинні (червець), а також анілінові фабричні барвники. Виткане полотно вибілювали на сонці, розстеляючи його смугами просто неба на морогу біля водоймищ. Щоб надати більшої цінності вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його “били” на спеціальних валюшах при водяних млинах.
Назви урочищ Рудня, Гута, Буда, засвідчують поширення в минулому в Немовичах рудного, гутного, селітряного промислів. Проте особливо поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію), яку одержували з деревини на спеціальних заводах “будах”. З лісохімічних промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на “майдані” - “вибитій” вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь. Таким же способом добували дьоготь з корчів або кори берези чи бересту. Дьогтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в деревах було багато соку.
До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.
Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля діставали під час вигону смоли та дьогтю в “майданах”. Практикувався й інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у купи - “копці”, обкладали дерном та присипали землею або піском і підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище гасили, давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й вигрібали вугілля.
Деякі села славилися своїми ремісниками - стельмахами, які майстерно виготовляли колеса, вози й сани, гончарі, роз’їжджаючи по селах на возах, заповнених горщиками й “махотками” (горнятками), мисками та іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками “по го’ршки”. Вони продавали свої речі “насипом”, тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке можна було в них насипати.
Житло наших предків і за своєю назвою (”хата”), і за всіма іншими ознаками - українське. Це двокамерна (хата + сіни (”сєнци”) - в біднішого і трикамерна - в заможнішого селянства, зрубна, знадвору і всередині побілена будівля з чотирисхилим солом’яним дахом. Якщо сіни являли собою прибудову в шули до зрубу - хати, то їх звичайно не білими. У сінях двокамерних жител відгороджували комірку (”чулан”), іноді їх перетворювали на другу теплу хату (”прихаток”) - “хата з прихатком”. Основна, більша розміром, хата була “світлицею”, менша правила за “пікарню” (кухню). На зламі століть з’явилися нові типи триподільного житла - однобічна хата (хата+ хата+сіни), у якій по один бік сіней розміщували дві утеплені житлові кімнати, а також “п’ятистінка” - зруб з двох житлових кімнат з прибудованим до них “калідором”. З другої половини ХІХ століття використовувалася вже досконаліша (кроквяна) конструкція даху. На той час припадає і перехід від опалення житла “по-чорному” до “руської печі”.
Українським був також інтер’єр. Піч ставили справа або зліва при вході до хати (залежно від того, як і на якому боці вулиці містилася хата). По діагоналі від неї був покуть: там стояв стіл, накритий скатертиною (”настольником”) й “ослон”, висіли або стояли в божниці образи під вишитими рушниками (”занавєсками”). Від печі до причілкової стіни простягався піл (настил з дощок, що правив за ліжко) з малими й великими подушками, накритими “ряднами” та “постілками”. Невіддільним елементом інтер’єру житла волинян, як і по всій Україні, була скриня (у заможних селян ошатна, орнаментована), що мала своє традиційне місце між столом і полом. У кутку біля входу стояв “судник” або висіли мисник чи “шафа”, біля печі приміщували кухонне начиння. Попід стінами ставили дубові “лавки”. Стіни над вікнами, дзеркалами, картинами чи фотографіями неодмінно прикрашали вишиваними рушниками. Освітлювалося житло каганцем або скіпкою, у новий час - фабричною гасовою лампою.
На Сарненщині переважав замкнутий, розташований у глибині садиби двір. Усі будівлі - хата, хлів, “сєльнік”, “дрівотня”, погріб, комора містилася за “забором” під “павєттю” (стріхою). Хату ставили фасадом у двір. Комору, щоб убезпечити її від можливої пожежі, іноді виносили поза межі двору, в кінець садиби, до “гумна” - об’ємної господарської споруди з високо піднятим на “присошках” дахом, що давало змогу заїжджати в приміщення навантаженим снопами возом. Щодо погребів, то, поряд з поширеними в Україні ямним і похідним від нього типами, у надслучанських селах був відомий ще “насипний” тип. Такий погріб являв собою заглиблений у землю дерев’яний чи плетений каркас із земляним покриттям.
З другої половини ХІХ століття відбулися зміни в розміщенні двору й житла на садибі. Житло почали ставити ближче до вулиці, здебільшого причілковою стіною до неї. У палісадніку під вікнами садили бузок чи калину, квіти (обов’язково “рожі”), духмяні трави (”любисток”, “кануфер”). До вікон хат робили “ставні” або “абіконки”, які оздоблювали геометрично-рослинним орнаментом.
Культура утримання житла була завжди високою. Хату протягом дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, до свят наново обмазували й білили хату тощо.
Натільним жіночим і чоловічим одягом населення Сарненщини була домоткана біла сорочка (у жінок з вишитими рукавами й подолом, у чоловіків з вишитою маніжкою). Як поясний одяг жінки використовували сині або червоні “кумакові запаски”, червоні картаті плахти й зрідка спідниці, які одягали так, щоб була видна вишивка подолу сорочки. На початку ХХ століття запаска й плахта стали виходити з моди і їх замінила “спідниця з нагрудником” (спідниця, пришита до безрукавної і безкомірної кофти). Чоловіки носили полотняні, а в прохолодну пору року суконні штани. За нагрудний одяг у жінок правили “карсетки”. Плечовий одяг і чоловіків, і жінок складався зі свит, пошитих з білого (у заможних із сірого) домотканого сукна й обкладених тасьмою, а в жіночих - аплікованих ще по фалдах червоними або синіми шнурками. Заможніші селяни мали “юпкі”, що бували з рукавами або (у дівчат) безрукавними, пошитими з китайки, ситцю чи того ж таки домотканого сукна. Поступово в жінок суконні безкомірні приталені “фалдами” юпки, а в чоловіків прямовисні “піджаки” витіснили свитку з ужитку. Взимку чоловіки й жінки одягали кожухи (у жінок - “кожу’шки” з орнаментованими, як і в свиті, фалдами). У негоду чоловіки поверх кожухів напинали ще суконний плащоподібний “чікмень”, що мав високий сторчовий комір.
Головним убором чоловіків у теплу пору були повстяні шапки “єламки”, взимку - шапки з овечого хутра з вухами. Поважні особи носили смушеві шапки. Жінки покривали голову “наміткою” з серпанкоподібного полотна, з червоною й блакитною облямівкою на кінцях, завдовжки до двох і більше сажнів. В урочистих випадках, а також у прохолоднішу погоду надівали “очіпок” з парчевим верхом. Повсякденним головним убором заміжніх жінок, без якого за звичаєм вони не могли показуватися навіть удома, була “сорока” - шапочка з легкої (темного або червоного кольору) тканини. Дівчата пов’язували голови “платками”. При цьому верх голови з квітчастим вінком і стрічками, а також косою, що звисала на спину, залишався відкритим. На початку ХХ століття як теплий головний убір поширилися картаті кашемірові шалі.
У теплу пору року селяни ходили здебільшого босоніж. Тільки літні люди взувалися в легкі личаки (”щербаки”). Взимку поважні люди носили чоботи, а основна маса - личаки навскісного плетіння - “московці”, підшиті з підошви тоненькими мотузочками (”підбивачками”). Плетіння личаків було виключно чоловічою справою, до якої ще змалечку прилучалися всі хлопці. Ноги обмотували “анучами”, далі взували личаки й обв’язували їх “аборнямі” (шворками, які тягнулися від личаків). Дівчата й молодиці надівали з “черевиками” панчохи або вовняні “чулки”.
З їжі у селян основними були круп’яно-борошняні страви і, звичайно, хліб. Його їли з сіллю, цибулею й салом, олією або індичим смальцем, а також подавали до майже всіх страв. За звичаєм хліб, накритий скатертиною, разом з сіллю завжди лежав на столі. Найуживанішим був житній хліб півсферичної форми, вчинений звечора на розчині в діжі. При випіканні його жінка розстеляла на дерев’яну хлібну лопату дубове листя і, кинувши на нього балабух тіста та надавши хлібині форми, вправно “саджала” її в добре натоплену піч навколо жару. Витягши з печі готовий хліб, листя обшкрібали ножами. У новий час замість листя почали використовувати сковороди.
Крім хліба, випікали ще “перепічки” з житнього борошна на сніданок, якщо в хаті не було хліба. З гречаного борошна пекли млинці, які їли під час сніданку з салом, смальцем, вершковим маслом чи конопляною олією. Так само з гречаного борошна готували розмазню, “лемішку” (запарене тісто) й подібну до неї “затирку” та рідшу кисло-солодку “кулагу”. З житнього, гречаного, а в свята з пшеничного борошна пекли “млинці” (оладки) й різні пиріжки - з маком, капустою, квасолею, товченим конопляним насінням (”разінкі”) тощо. Улюбленою стравою немовиччан, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовані з пшеничного борошна з сиром та бараболями. Це була страва й на сніданок, і на друге в обід, і на вечерю. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями, полуницями, чорницями, калиною тощо, а також здобне печиво (”вушкі”) і мед.
З круп’яних страв найпоширенішими були пшоняний куліш, пшоняна й гречана каші. Їли каші з салом, шкварками, а також з молоком. Подавали їх до столу звичайно на обід як другу страву. Першою обідньою стравою був неодмінно борщ, залежно від пори - скоромний, пісний, зелений або холодний. Заправляли борщ товченим здором із цибулею або часником. У пісний борщ додавали рибу та гриби (”губи”). Звичайний, т. зв. скоромний, борщ варили з м’ясом або на м’ясному наварі. Багато споживалося рослинної їжі, зокрема капусти, з якої готували страви, квасили посіченою або цілими головками, свіжих і солоних огірків, редьки, цибулі й часнику, квасолі, конопляного насіння тощо. У ХІХ столітті додалася картопля. Страви з неї - “юшка” (суп картопляний, затовчений здором з цибулею), “товченка” на сніданок, жаренка (смажена картопля), яку їли з солоними огірками на друге в обід. З крохмалю варили плодово-ягідний і молочний киселі. На початку ХХ століття з тертої картоплі стали пекти деруни. У великій кількості вживали їстівні гриби.
У М’ясниці борошняно-круп’яну й рослинну їжу доповнювали м’ясними стравами. Передусім використовувалися баранина й свинина. Готували різноманітні страви з м’яса свійської птиці, віддаючи перевагу курям і качкам. Дуже поширеним харчовим продуктом було сало. Свинячу тушу, не розтинаючи, обкладали соломою, потім підпалювали солому і, повертаючи час від часу тушу з боку на бік та поливаючи її водою, вишкрібали шкуру ножами. Ця процедура тривала, поки підсмажувався верхній шар сала, про що свідчила чиста від щетини й підрум’янена шкурка. Вийнявши нутрощі й спустивши кров, знімали нутряне сало (”лій”). Далі з туші знімали пасами сало і, порізавши на шматки квадратної форми, солили та складали в бодні. Стегна й лопатки з м’ясом у морозну погоду підвішували в коморі до стіни чи стелі, решту м’яса різали й солили. (Коптити м’ясо не було заведено.) Із свинини виготовляли ковбаси - м’ясні, печінкові, кров’янки. Із свинячих ніг і голови, додаючи шматки м’яса, варили до свят холодне (”дрижку”). Баранину і яловичину їли звичайно вареними. З м’яса готували печеню -смаженину.
Коров’яче молоко пили свіжим або кислим. З нього робили масло, сир і сметану. З молочних страв часто готували налисники й сирники.
Улюбленими були риба й рибні страви, деякі з них вважалися за делікатес. З напоїв, залежно від сезону, вживали узвар, березовий сік, грушевий квас або сирівець тощо.
Загалом для немовиччан був характерний дворазовий режим харчування, лише в довгий літній день, приблизно о 17 годині додавався ще “полудень”. Господиня звичайно рано, ще вдосвіта вставала, розпалювала піч, готувала сніданок і обід. Вечеряли звичайно залишками від обіду. Рештки вчорашньої їжі згодовували худобі.
Основними видами традиційного сухопутного транспорту надслучан були сани й вози з голоблями, розраховані на одну коняку з хомутно-сідельно-дужною запряжкою. На коня надівали “аброть” (вуздечку), до якої чіпляли “вожкі”. Кліщі хомута стягували тоненьким мотузком - “супонню”. До голобель чіпляли пропущений через сіделку повідок - “черезсідєльнік”. Панівним був тип порівняно невеликого воза з неглибоким півсферичним кузовом. Для транспортування сипких вантажів використовували безтарки (для зерна) і близькі до них будовою кузова грабарки (для землі). Колоди перевозили на “лю’шнях” - возах, що мали “передок”, з’єднаний за допомогою дошки-хрестовини із “задком”, для якого характерними були трохи довші люшні.
Взимку селяни пересувалися на санях. Найпоширенішими були сани-оплини. Вони складалися з полозів, у які забивали дубові копили, сполучені в’язами. Щоб збільшити площу саней, по боках додавали “била” (жердини з двома поперечинами). Для зручності днище кузова встеляли гілками або дошками. Голоблі чіпляли до саней ремінною або мотузяною петлею - “завертнями”. Заможні селяни для урочистих виїздів використовували спеціальні сани - “возкі”. Вони мали зроблений з тонких дощок кузов з високою, іноді орнаментованою спинкою.
Відомий був і стародавній вид важких саней - ґринджоли з напівзагнутими полозами-копаницями. Ці сани використовували для транспортування колод. У новий час вони набули вигляду “подсанок”, які додавали до саней-оплинів, коли треба було перевозити колоди.
Дуже поширеною була їзда верхи на конях. Селяни їздили на невеликі відстані охляп і лише колишні козаки користувалися різноманітними сідлами.
У надслучанських селах звичним був водний транспорт. Вантажі перевозили на містких дубах, баркасах, байдаках та “чайках”, а також плотах. На “чайках” і човнах рибалили й плавали на невеликі відстані. Через Случ переправлялися здебільшого величезною чайкою. Усі водні засоби пересування - чайки, байдаки, дуби, човни, баркаси виготовляли місцеві майстри.
Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість поліщуків. Під Різдво ватаги парубків і дівчат ходили по дворах колядувати - співати господарям дому величальних пісень, за що діставали символічну винагороду (ласощі, дрібні гроші тощо). На Різдво господарі ходили вітати один одного з святом, а в мо’лоді з цього дня починалися вечорниці. Під Новий рік молодь, дівчата й хлопці “щедрували”. Хлопці “водили козу”, яку вдавав парубок у вивернутому кожусі з дерев’яною маскою на лиці. “Козою” розігрувався ритуальний танець “вмирання” і “воскресіння”, що супроводився гуртовими співами величального змісту, зверненими до господарів дому. На знак подяки господарі за звичаєм клали в торбину “міхоноші” шматок сала, пиріг і давали дрібняки. Після вечері дівчата й парубки, зібравшись разом, ворожили.
Вранці в перший день Нового року діти ходили по дворах “засівати”. Розкидаючи по долівці хати, наче сівач у полі, принесене в “кастюрці” (дуже малій торбинці) зерно й приказуючи “сію, сію, засіваю… сійся, родися всяка пашниця…”, бажали господарям доброго здоров’я й щедрого майбутнього врожаю. Посипальників пригощали ласощами, обдаровували дрібними грішми тощо.
На Масляну розважалися, “тягаючи колодки”. “Колодка” - це невелике поліно або палиця з мотузком. Нею спритні молодиці жартома прив’язували “колодку” до ноги парубка, який за віком мав би вже одружитися та все зволікав, перебираючи дівчатами. Той мав відкупитися могоричем чи грішми. З цього починалися гуляння з випивкою й закусками (здебільшого молочними, на які складалися).
Як і по всій Україні, особливо урочисто святкували Великдень (”Паску”). У Вербну неділю освячували в церкві гілки верби, якими потім символічно шмагали всіх зустрічних у дворі, а коли виганяли в череду корів - останню з них. Майже всі люди йшли на великодню всеношну й несли всіляке їство для освячення. До Великодня готували якнайбільше страв: на столі під час “розговіння” конче мали бути пшеничні паски, крашанки, м’ясо, ковбаси, масло, сир тощо. На великодні гуляння, що відбувалися звичайно на цвинтарі, сходилося все село, спостерігаючи великодні ігри й танки молоді. Підлітки в цей день гралися крашанками “навбитки”. Спритні хлопчаки робили інколи підробні “смолянки”, висмоктуючи сире яйце й заповнюючи його середину смолою. Спійманих на шахрайстві суворо карали. До Великодня розмальовували також писанки, використовуючи поряд з фарбами віск. (На жаль, вони залишилися не дослідженими.)
Через тиждень після Великодня поминали померлих. З великодніми пасками, крашанками, різними стравами люди йшли на мо’гилки і там, після прибирання могил, “похристосувавшись” зі своїми померлими родичами, сідали вулицею чи кутком, а то й усім селом і влаштовували тризну.
Загалом померлих родичів, особливо батьків, всіляк ушановували. Випікаючи перепічки чи коржі, господиня ще гарячими розламувала їх і клала на підвіконня, вважаючи, що душі небіжчиків літають десь тут і живляться парою, що йде від цих шматочків.
На Трійцю (Троїцька, або Зелена неділя), з якою були пов’язані численні народні повір’я, прикмети, магічні дії та гуляння, молодь “завівала вєнкі”, “проганяла русалок”. Забави й ігри з частуванням на Трійцю переносили звичайно за село на вигін чи узлісся. Дівчата прикрашали уподобану берізку або інше деревце стрічками й намистом, плели вінки, водили разом з парубками танки, співаючи:
Праваділі русалачак, праваділі,
Шоб яни да нас нє хаділі,
Да нашага жітєчка нє ламілі,
Да нашіх дєвачек не лавілі.
У суботу напередодні Трійці двори й хати прикрашали “маєм” (клечанням) - молодими зеленими пагінками дерев або кущів, долівку встеляли лепехою, любистком, м’ятою. Господині в ці дні особливо оберігали своїх корів, бо було повір’я, буцімто відьми вночі приходять доїти їх і корови можуть утратити молоко.
Напередодні Івана Купала дівчата й підлітки розпалювали вогнище з бадилля кропиви й стрибали через вогонь, жартували, співали. Існувало повір’я, що вночі проти Івана Купала зацвітає папороть, квітка якої має магічну силу.
Святкували й інші народні календарні свята - Дмитра (”Митер”), Покрови тощо. Особливо шанованим було свято Миколая.
Відзначали також завершення жнив. Закінчивши збирання врожаю на лану певного господаря, женці робили з колосся вінок або хрест і під спів обжинкових пісень оббризкували його горілкою та трохи випивали самі. Потім з піснями й танцями йшли до двору господаря, кликали його і вже разом несли вінок до церкви. Освяченого вінка батюшка вручав господареві. Усі разом тихою урочистою ходою поверталися до хати господаря, який частував гостей, при цьому неодмінно на стіл ставили пироги і лемішку. Після вечері дівчата розходилися, а одружені гуляли далі, співали й танцювали. Сюди могли приходити всі охочі, навіть незнайомі.
Традиційна сімейна, зокрема весільна, обрядовість і звичаєвість поліщуків сарненщини за всіма ознаками - українська. Шлюб у їхньому розумінні мав велику соціальну престижність, і навпаки, довкола тих, хто вчасно не одружувався (дівчата в 16 - 18 років, парубки у 18 - 20), система звичаєвих норм створювала негативну атмосферу.
Парубки й дівчата знайомилися в теплу пору року переважно “на вулиці” (узвичаєне місце дозвілля сільської молоді просто неба), взимку - на вечорницях. Звичайно парубок і дівчина одружувалися після тривалого знайомства, за згодою і благословінням батьків, проте іноді на перепоні ставала майнова нерівність родин. Шлюбні партнери були з того ж самого або, зрідка, з сусіднього села.
Основними складовими традиційної весільної обрядовості в поліщуків, як і в інших регіонах України, були сватання, оглядини і власне весілля. У ролі старостів-сватів виступали родичі парубка, іноді хрещений батько, близькі знайомі з поважних на селі людей. З паляницею й ціпками в руках старости йшли “висватати” дівчину. У разі згоди їх пригощали. Обмінявшись паляницями й погодивши справу з одруженням, старости поверталися додому. Засватана дівчина (у немовиччан наречену й нареченого називали здебільшого “молода” і “молодий”) обходила після цього своїх подруг і, кланяючись тричі в ноги їм та всім зустрічним і цілуючи їх, сповіщала цим, що вона виходить заміж.
Подруги, зібравшись гуртом, приходили до двору молодої співати “змовних” пісень:
Да змовленая Настячка,
Да й перейді сєнци батькові,
Да й падай свекорку вадіци
З халоднай крініци:
Сяя вадіца дарага,
Дароже меду і віна,
Щоб мая нявестка
Піть падала 19.
У середині ХІХ століття в печоглядинах брали участь батьки, а також одружені родичі й друзі як нареченої, так і нареченого. Зібравшись у призначений день і домовившись про все, що стосувалося весілля, вони розважалися й пригощалися, причому обов’язковою закускою було кришене сало, яке подавали на затулці до челюсті печі.
Увечері напередодні вінчання молода влаштовувала “дєвішнік”, у якому, однак, брали участь не тільки її подруги, а й парубки, майбутні бояри нареченого. Сам молодий приходив з червоною стрічкою на шапці, наречена була з розпущеною косою й безліччю кольорових стрічок на голові.
Весільна обрядовість у селян надслуччя,зокрема в селі Немовичі, відзначалася деякими архаїчними рисами, що не збереглися до другої половини ХІХ століття в центральних районах України. Серед передвесільних обрядів це стосується, зокрема, “продажі коси” нареченої - центральної обрядодії на дівич-вечорі. Брат нареченої або її найближчий неодружений родич, стоячи біля молодої з дерев’яною шаблею в руці, правив з нареченого викуп “за косу молодої”. Той удавав, що пробує оволодіти нареченою без викупу, за що діставав ляпанця шаблею і таки платив викуп. Цілий вечір молодь розважалася, співала й танцювала. Близько півночі мати запрошувала всіх до столу, подавала обрядову страву - смажену капусту, голосно примовляючи: “Їжте капусту! Після капусти не буде нічого”. Дружки і свахи при цьому співали обрядову пісню:
Через сад гуска летіла,
З перцем капуста кипіла;
Баярі не відали
Капусту обідали
і т.д.
Господиня з тією ж примовкою подавала до столу інші страви - галушки, яєшню тощо. До кожної з них дівчата співали обрядових пісень, у яких кепкували з бояр, що ті куштують недобру їжу. Певно ці пісні мали пережиткове побутування й відбивали змагання роду з родом у далекому минулому.
З дальшим скороченням весільної обрядовості на зламі століть обряд продажу коси молодої трансформувався, ставши складовою безпосередньо весілля.
У сарненських селян весілля відбувалося спочатку в хаті нареченої, а потім нареченого. Після вінчання урочистий почет з молодими приїжджав до батьків молодої, де збиралися увесь її рід, близькі й знайомі, нерідко - майже все село. Тут розгорталися основні весільні дії - посад молодого, розподіл короваю, виряджання нареченої до чоловіка. Під час “посаду” наречених спритний підліток (менший брат або сестра молодої), а якщо їх не було - найближчий родич, займав місце нареченого й правив з нього викуп “за косу”. Імітувалися торги, підліток усе накидав ціну, зрештою на тарілку лягала сума, на яку “торгівець” погоджувався, звільняючи місце.
Весілля супроводилося багатьма характерними для українського шлюбного ритуалу обрядодіями з магічним (на першу половину ХХ ст. часто вже невмотивованим) забарвленням. Дружки й світилки жбурляли, наприклад, “так, для годиться” на стіл до боярів кісточки від курячого м’яса.
Центральним моментом весілля, як і по всій Україні, був поділ короваю. Його випікали у вигляді круглого буханця з пшеничного борошна найвищого ґатунку (”вальцованого”), прикрашали, уквітчували барвистим “вільцем”. Усі присутні на весіллі, а в першу чергу батьки й найближчі родичі, отримували піднесений на тарілці шматок короваю і, висловлюючи молодим свої побажання, обдаровували їх: хто телицею, вівцею, сувоями полотна чи сукна, а хто просто грішми.
Поряд з величальними піснями на весіллі в поліщуків вирізнялися своєрідністю “гукалки” (кожний куплет у них закінчувався на високій ноті протяжним “гу…у…у…”). Їх співали дружки і світилки перед прощанням молодої з батьками й рідною хатою. Мінорні за змістом і звучанням, гукалки передавали тугу матері та її близьких по дівчині, з якою доводиться розлучатися, тривогу роду за її майбутню долю. Гукалки, очевидно, - один зі стародавніх жанрів весільних пісень східних слов’ян, що зберігся в цьому районі Полісся. Вони, як і поділ короваю, несуть на собі відбиток родових стосунків далекого минулого, коли дівчину видавали заміж усім родом. Можна гадати, що таким же відбитком минулого було у весіллі і “заворотнє” - звичай, згідно з яким місцеві парубки, коли “весільний поїзд” виїздив з двору нареченої, зачиняли (іноді навіть зав’язували) ворота і правили з боярів викуп. Якщо наречений був з того села, що й молода, заворотнє обмежувалося могоричем. У разі, якщо дівчину брали в інше село, а парубки цих сіл не мирилися між собою, доходило й до конфліктів, зокрема коли правили непомірно великий викуп грішми 20.
З наближенням весільного почту до двору нареченого підлітки робили перейму - впоперек дороги клали солому й запалювали її. Подекуди цей звичай мав назву “палити ступу”.
Весільні чини у поліщуків надслуччя - загальноукраїнські: свати і свахи, бояри, дружки, світилки, приданки тощо. Весілля в них, як і взагалі в Україні, мало характер радісного багатоденного гучного свята, що супроводилося музикою, танцями, численними обрядовими піснями тощо.
Дуже поширеним був у жителів Сарненщини звичай кумівства. При хрещенні дитини обов’язково “брали” кума й куму, які вважалися потім родичами по Хресту з відповідними стосунками між хрещеником і хрещеними. Народження дитини, з яким пов’язані також численні звичаї та обряди, сприймалося в сім’ї звичайно як радісна подія. Породіллю поспішали відвідати жінки - родички й близькі знайомі, приносячи пригощення й подарунки й висловлюючи побажання здоров’я матері, а також талану й щастя її дитині. Для гостей влаштовували веселе застілля, яке повторювалося після охрещення немовляти. Обрядовими атрибутами родин і хрестин були хліб (”пироги”) і каша та деякі інші страви. “Пироги” (паляніці) несли куми батькам хрещеників у день їхнього народження, що було приводом для веселої гостини.
На день народження дитини її мати пекла пироги. Вибравши найбільший з них і поставивши його сторч на маківку голови, тягнула символічно дитину за вуха вгору, приказуючи, щоб у наступний рік вона виросла не менше, як на висоту пирога. Загалом для того часу були характерні багатодітні сім’ї.
Поховальний обряд включав у себе голосіння по померлому, особливо щодо батьків, дітей та інших близьких родичів.
Яскрава й різнобарвна народна творчість наших прародичів. Населення краю відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо) - як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Улюбленими піснями старих людей були “Ой горе тій чайці”, “Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганять літа молодії”. Парубки радо співали “Копав, копав криниченьку”, дівчата - “Ой у лузі калина стояла” та багато інших. На початку ХХ століття популярною стала “Галя”, поширилися також частівки й т. зв. жорстокі романси. Люди, що мали гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими 21.
Традиційними до другої половини ХІХ століття були танци (веснянки, русальні), а також індивідуальні танці: “тряпак” (гопак), “Ой кум кумі рад”, “Журавель” тощо. На межі століть під впливом міста з’явилися краков’як, полька, “карапет”, “страданія”, “нареченька”, “сербіянка”, бариня, чечітка, лезгінка. Майже всі танці за традицією супроводилися приспівками, наприклад, “Ой я тобі вже казала, кучерявий хлопче, шо до мене другий ходить, дороженьку топче” (”страданія”). В індивідуальних танках траплялися оригінальні танкові рухи, скажімо, стукання коліном об долівку (припадання на коліно) при танцюванні вприсядку.
Виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво селян. Багатством орнаментальних мотивів (”дерево життя”, “вазони”, “вершники”, “ружі”, “виноград”, “півники” тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші вироби. Переважали червоний (різних відтінків) і чорний кольори. Дерев’яні речі, дуги, спинки візків і особливо “обіконки” та віконниці прикрашали різьбленням з подальшим фарбуванням їх (темно-червоною, зеленою або блакитною) фарбами.
Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися до батьків тільки на “Ви”. Дошлюбні сексуальні стосунки молоді вважалися за великий гріх, до цнотливості нареченої ставилися дуже вимогливо, хоча звичаю “комори” в другій половині ХІХ століття вже не зафіксовано.
Розвинутою була демонологія. Згідно з уявленнями поліщуків, довколишній світ населяють демонічні істоти - відьми, лісовики, домовики тощо. У хащах поблизу домівок ховаються “бабулі”, якими дорослі страхали дітей. У лісах і водоймах водяться русалки, що можуть своїми співами заманити до себе хлопця чи дівчину й залоскотати. Вважалося, що це вони толочать жита, посіяні поблизу лісу чи річки. Своєрідним було уявлення про “мару” (”маріщу”), яка нібито живе в болотах і нічної пори може позбиткуватися з самотньої людини.
Найпоширеніші жіночі імена - Тетяна, Настя, Маріна, Галя, Проня, Явдоха, Мотря, чоловічі - Міхайла, Мікалай, Іван, Ляксей тощо. Деякі з них зберегли архаїчні форми: поряд з Михайло, Міша - Міхаль, поряд Ляксей (Олексій) - Льох. Заміжніх жінок у побутовому спілкуванні називали звичайно по імені чоловіка, додаючи суфікс “їх” (”іх”): Мікалай - Мікалаїха, Єсіп (Йосип) - Єсіпіха, Прокіп - Прокопіха, Хока - Хачіха тощо.
На Поліссі з давніх давен,особливо в північній її частині широко розповсюджені клички /прізвиська/,які ідентифікують рід, від першозасновників,творців роду.Зокрема в селі Немовичі такі клички,як Лойники,Печкарові,Макарові,Жукові, Кратові,Приймакові, Наконечні і інші відображають приналежність селян до одного або іншого роду.Прізвища з часом через різні суспільні обставини можуть змінюватися, а клички роду залишаються незмінними. Дівчата вийшовши заміж, до імені нарікаються прізвиськом того роду та сім”ї, в яку вони прийшли;Макарчикові,Жукові,Кратові, Приймакові і таке інше.
Поліщуки сарненщини- це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ століття “руську” самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (”кацапів”, “москалів” - у їхній мові). Українська свідомість, як і самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 20-ті роки ХХ століття з утворенням УРСР і посиленням у зв’язку з цим різноманітних контактів їх з населенням інших районів України, залученням до процесів консолідації української нації.
САМ.
