Історія району

Повіт проіснував 20 років.\
В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.
З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.
Серед 11 повітів Волинського воєводства Сарненській повіт був на другому місті за площею землі, на якій він розташовувався. Загальна площа складала 5477,8 км. кв. Під сільське господарства припадало 2128 км.кв., однак орної землі було тільки 978 км.кв.; під лісами знаходилось 1898 км.кв. На такій великій площі проживало: в 1921 р. – 131990, 1931р. – 181098, 1938 р. – 209800 осіб (п’ятий показник у воєводстві).
Значна частина населення займалась сільським господарством- 145 772 осіб, тобто 80,4% від всього населення (дані на 1931 р.). Основні ж земельні ресурси, а це 190 тис. гектарів землі, належали всього 113 крупним землевласникам, в той час коли майже 17 тисячам селянським господарствам, які мали наділи від 2 до 10 гектарів належало 96 тис. гектарів землі. Однак, погані землі, відсутність робочої, продуктивної худоби, примітивне сільськогосподарське знаряддя – соха, дерев’яне рало і дерев’яна борона, зумовлювали низький рівень урожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва. Місцеве населення не могло себе прогодувати.
Голод і злидні гнали сільську бідноту у Сарни, Костопіль, Рівне, де вона сподівалась знайти роботу. Проте і в містах життя не було кращим, там панувало безробіття.
Промисловість в Сарненському повіті розвивалась дуже слабо. Вона була пов’язана переважно з лісовими ресурсами, покладами будівельного каменю, торфу, продукцією тваринництва. Станом на 1936 р. в повіті було зареєстровано всього 209 підприємств (для прикладу: в Дубенському повіті – 296, Рівненському – 457), серед яких: 28 цегельних заводи, 22 каменоломні, 1 завод з виробництва скла, 17 смолярень, 27 тартаків, 61 млин, 12 фабрик з виробництва олії, 2 молочних кооперативи, 1 друкарня. Тут було задіяно всього 16652 особи – 9,2 % населення
На низькому рівні були торгівля і побутове обслуговування. Так, наприклад, власниками торговельних точок в повіті було всього 1458 осіб, в той час, як тільки в одному Рівному їх було 1892 особи. В самій же торгівельній і обслуговуючий сфері працювало лише 3063 особи, що становило 3,4%.
Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати.
Погана земля – ще одна з причин недолі поліщуків. Намагались вони заробляти на тартаках. Однак деревообробна промисловість не набула належного розвитку, дрібні напівкустарні підприємства цієї галузі забезпечували роботою мізерну кількість робітників. Ліс здебільшого вивозили в необробленому вигляді.
Поліщуки голодували, бідували, і саме тут широкого впливу набула «всіляка демагогії більшовиків», які обіцяли поліщукам краще життя за порядками, які на той час вже існували «по тому боці греблі». Коли ж українські активісти намагались розповісти селянам, який «рай» на тому боці, що там найбільша в світі неволя, голод і пекло, поліщуки не вірили, говорили, що це випадки, а їх підкупили пани.
Загал українського організованого громадянства Поліссям не цікавився, на місцях бракувало української інтелігенції, національної української преси тут майже не було. Натомість дуже активно по селах розповсюджувалась комуністична преса. Автор закликав свідомих громадян повіту долучитись до справи організації на Сарненщині українських кооперативів, осередків освіти та культури.
20 років проіснував Сарненський повіт. 4 грудня 1939 року була створена Рівненська область, до складу якої спочатку увійшло 5 повітів, в т.ч. і Сарненський, а в січні 1940 р. на території області було утворено 30 районів. З території Сарненського повіту було виділено аж 11 районів – Сарненський, Рокитнівський, Клесівський, Дубровицький, Володимирецький, Антонівський, Рафалівський тощо. В 1962 році відбулося укрупнення районів і до складу Сарненського району повернули населені пункти Клесівського, Рокитнівського, Степанського районів; в січні 1965 р. населені пункти Рокитнівського району виведено зі складу Сарненського району в новоутворений Рокитнівський район.
Майже 70 років існує Сарненський район. За цей період він пройшов значний і непростий шлях: встановлення радянської влади, війна і окупація, післявоєнна відбудова народного господарства і мирне життя, сьогодення нашої краю в складі незалежної України. Змінився вигляд району – сьогодні його економіку розвивають понад 220 підприємств малого і середнього бізнесу, у промисловості Сарненщини провідне місце посідає каменедобувна, деревообробна, бурштинодобувна, металообробна та переробна галузі. В сільському господарстві району працюють 29 сільгосппідприємств, 33 фермерських господарства та дослідна станція, що спеціалізуються на вирощуванні зернових, виробництві молока і м'яса. Але головне надбання району - це люди, які своїми руками будують мости і дороги, газопроводи і житлові будинки, школи і храми. За ними майбутнє нашого краю.
Але Сарненській повіт був відомий і деякими позитивними моментами, а саме - болотною дослідницькою станцією, яка знаходилась недалеко від Сарн. Дослідна станція мала в своєму користуванні 250 га землі, яка її стараннями були осушена; відповідні господарчі приміщення, лабораторії. До її складу входило п’ять відділів:
рільничий, який займався сортовипробуванням і агротехнікою зернових культур;
луговий - займався сортовипробуванням і агротехнікою лугових трав;
насіннєвий – виробництвом насіння лугових трав;
гідротехнічний – роботою з вивчення меліорації;
зоотехнічний – розробляв правила обліку годівлі, догляду за худобою.
На станції працювало 24 наукових працівників, 18 постійних працівників та сезонних до 40. Фінансувалась станція частково від Міністерства землеробства Польщі та від продажу власних продуктів і тваринництва. Враховуючи велике значення дослідної станції для розвитку сільського господарства радянська влада залишила станцію. Яка працює до цього часу.

Білі Сарни

Польський концентраційний табір. Аналогічний до Береза Картузька , але в більш таємному режимі, був збудований і діяв на Волині неподалік міста Сарни, біля села Катеринівка, і носив назву Білі Сарни. Сьогодні там знаходиться режимна установа, відома як Катеринівка. Про концтабір Білі Сарни інформації мало. Усі архівні документи, що стосуються концтабору Білі Сарни, знаходяться в архіві УМВС - відомстві, якому зараз належить ця установа.[1]


Сарнам – 440 років!
Село Сарни колишнє, місто та станція носили одну назву. За однією з версій вона зобов’язана диким козам, яких колись навколо було дуже багато. Покійний Степан Сорока, царство йому небесне, перший керівник у Сарнах РО Народного руху України, категорично відкидав такий підхід. Як людина, що добре була обізнана з науковими дослідженнями, доводив, що сарни на Поліссі фізично не могли існувати: для них потрібні гори, кам’яні стежки, якими вони «чистили» б, зрізали копита, інакше гинули б. Недарма і в енциклопедіях різних читаємо таке.
Радянський енциклопедичний словник (М.1980).

Сарна водилася в горах Європи, М.Азії, на Кавказі. В Українському радянському енциклопедичному словнику (К. 1968 р.) є відомості, що сарна – це свистун, гірська коза з роду антилоп, поширена (крім згаданих територій) ще й на Закавказзі, а в Україні до 19 століття існувала на території Карпат (то, мабуть, і легенда про назву станції, міста, ніби під час прокладання залізниці (кін. 19 ст.) у непрохідних лісах було багато сарн, виглядає непереконливо). В іншому «УРЕС» (К.1987р.) можна довідатись, що сарна гірська – єдиний вид цієї групи антилоп. Підтверджено, що в Україні існувала до 19 століття. Можливо, була знищена як предмет спортивного полювання.


Степан Климович стверджував, що назва Сарн походить від якогось слова тюркською мовою. Точно не пригадую. Просив його написати про це, та він, на жаль, не встиг… Можливо, хтось і дослідить цю тему. Хочу на сторінках «АПФ» розгорнути дискусію про інше: яку дату вважати днем народження міста. Чому стверджую, що Сарнам вже 440 років? У це мені дуже хочеться вірити. Гадаю, багато сарненців теж не проти збільшення віку рідного міста.

В уже згаданих енциклопедіях значиться, що Сарни виникло в кінці 19 століття. І це ніби не викликає сумнівів. В «Історії міст і сіл УРСР» (К. 1973р.) с. 584, давайте дізнаємося про село Сарни, розташоване за 3 кілометри від райцентру і 4 кілометри від залізничної станції Сарни. В письмових джерелах Сарни згадується з 1570 року. Тобто, наступного року можна було б, якби було село, відзначити його 440-річчя. Із тієї статті витікає, що в період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького жителі Сарн покозачилися та громили панські маєтки. У 1905 році населення брало участь у страйку залізничників на станції Сарни. І, мабуть, у страйку 1918 року проти німецьких зайд.

Бо ж, природно, жителі Сарн, як і Доротич, Немович, Люхчі, Стрільська, Яринівки, Костянтинівки та інших населених пунктів працювали на залізниці, інших структурах, що обслуговували станцію. Отже, історично доведено, що назва Сарни вперше згадується з 1570 року. З нагоди цієї історичної дати, мабуть, варто було б спорудити в місті пам’ятний знак. А ще – гарно пометикувати гуртом, як логічно довести, що якщо одна частина Сарн (колишнє село) має вже 440 років ( і це ще не остаточно!), станція – майже 125 років, інша частина міста (селище дослідної станції) мабуть, наймолодша, а мікрорайону Доротичі теж не одна і не дві сотні років, то маємо право говорити про більш поважний вік рідного міста. Ось для початку розмови і все.
Волинь.
Наші Немовичі,також відносять до Волинісяитання визначення понять Волинь і Волинське (Західне) Полісся, яке використовувалось і використовується в історичній науці відповідно до адміністративно-територіальних поділів у різні часи варто розглянути з позицій проведення умовних кордонів як Волині, так і Волинського Полісся, проаналізувати літературу і картографічні матеріали. Для кращого розуміння окреслення просторових і часових меж для вивчення історії та культури краю варто також розглянути проблему просторово-часового формування понять 'Волинь' і 'Полісся' з позиції історизму, формування каузальних, причинно-наслідкових зв'язків, що впливали на життя суспільства на кожному етапі розвитку регіону Західного Полісся.

Сарненська земля…В її історії, як і в історії кожного краю, міста чи навіть малого села, наче в краплині води, відбиті вікопомні сторінки історії українського народу, його культура, його чарівна, співучо – пісенна душа, його радощі і надії.

Історія Сарненського краю невіддільна від історії Західної України. В минулому територія району була контактною зоною проживання двох давніх слов’янських племен – древлян та волинян, про що свідчать чисельні археологічні пам’ятки, які зберігаються в Сарненському історико-етнографічному музеї.

Перші сліди перебування людини на території теперішнього Сарненського району відносяться до стародавніх часів. На лівому березі Случа, там, де тепер розкинулися квартали районного центру, археологи виявили стоянки первісних людей доби неоліту. Тут знайдено кам'яні знаряддя праці, уламки глиняного домашнього посуду, виліпленого вручну, без допомоги гончарного круга. Серед знахідок - добре відшліфований молот з висвердленим отвором для деревної рукоятки, кременеві ножі та наконечники списів. На піщаних дюнах, поблизу села Кричильськ у 1951 р. В.І. Канівцем виявлено стоянку мезолітичної доби. Біля мосту по дорозі до с. Корост – поселення гребінцево-накольчастої кераміки, виявлене у 1929 році. Також тут розміщується давній курганний могильник. У курганах знаходять кам’яні знаряддя праці. А на південь від села, на березі р. Мельниця – давньоруське городище, оточене земляним валом. Місцеві жителі так і називають цю місцевість – Городище.

Поселення, назви яких збереглися до наших днів, виникли на території району в основному після утворення держави східних слов'ян - Київської Русі. Державне об'єднання східних слов'ян, призвело до зміцнення економічних зв'язків між окремими частинами Русі, сприяло розвитку торгівлі. Одним з торговельних шляхів стала досить повноводна тоді річка Горинь, по якій купці на невеличких суднах перевозили товари до Польщі, у прибалтійські країни. На цьому водному шляху, по берегах ріки, і виростали поселення. Майже всі вони згодом стали великими селами, деякі з них існують понині.

Межиріччя Горині та Случа довгий час зоставалось незаселеним. Проникненню сюди людини заважали непролазні ліси та великі болота. В період монголо-татарської навали тут з'явилися дворища, які поклали початок поселенням, що згодом переросли у села. Таке походження мають, зокрема, розташовані на південному заході району села Угли та Убереж. Дістатися до них у давнину можна було лише у бездощове літо, або взимку, коли морози сковували поверхню великих боліт-трясовин.

Полісся приваблювало давніх людей достатком риби у водоймах, дичини, ягід, грибів, їстівного коріння. Заливні луки і величезні пасовища сприяли розвитку скотарства. А ріки, густі ліси, непрохідні болота надійно захищали від нападу ворогів.

Місцеве населення мужньо боронилось від монголо-татарських завойовників. У народній пам'яті збереглося чимало переказів про героїчні дії людей, які заселяли ці землі.

Взагалі в історії Сарненщини чимало сторінок, що розповідають про споконвічну боротьбу її населення проти іноземних поневолювачів і загарбників. У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Сарненщини, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень. Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в'язницю. Особливо посилився антифеодальний рух на Сарненщині тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка. Сотні жителів сіл влилися в їхні ряди, включилися в активну боротьбу проти шляхетського панування.

З новою силою спалахнули селянські повстання на територію краю в період Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді на боротьбу проти шляхти піднялось населення багатьох пригоринських i прислучанських сiл. Повстанські загони діяли в Немовичах, Тинному, Коросту, Тутовичах, Ремчицях. Громили панські маєтки i жителі Сарн. До селянсько - козацьких загонiв вступило багато жителiв Степаня, яким повстанці оволоділи після запеклої битви в 1649 році.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року майже вся Правобережна Україна, в тому числі й Волинь, залишились у складі магнатської Польщі. Колоніальна політика, безконтрольне господарювання i свавілля шляхти негативно позначились на економічному i культурному розвитку загарбницьких земель. Становище тут дещо змінилося лише після третього поділу Польщі (1793 - 1795 рр.) i приєднання Волині до Росії. Знову зросла роль Горині як водного торгівельного шляху, а через Степань на Пінськ, i далі на північ потяглись по зимовій дорозі валки з хлібом та іншими товарами.

Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882 році в Степанi працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Сарненщина до кінця ХІХ століття залишалася економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.

Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним промисловості і залізничного сполучення.

Після скасування у 1861 році кріпосного права Україна, як і Росія, пішла по шляху капіталістичного розвитку. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань - Степанські дачі (1882 рік), Рівне - Лунінець (1885 рік), Київ - Сарни - Ковель (1902 рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно - Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець - Сарни - Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург - Лунінець - Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар'єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції - вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна селищі, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Після 1902 року станція Сарни стала вже одним з найбільших вузлів залізничних шляхів, якi входили до складу Пiвденно - Західної залізниці. Тоді ж було завершено будівництво вокзалу з кількома залами для транзитних пасажирів та службово – технічними приміщеннями. Одночасно стали до ладу локомотивне депо, ремонтні майстерні, вагонна i розвантажувально - навантажувальна дільниці, будувалися матеріальні склади. Залізничний вузол розвивався, створювалися всі необхідні технічні i допоміжні служби. Швидко зростала тут i кількість робітників - залізничників, основну масу їх становили вихідці з навколишніх сіл, якi оселялися біля станції, будували тут будинки. Для роботи на станції, в депо i майстернях приїздили майстрові люди з різних місць Росії. Для них зводились одноповерхові житлові будинки. Станція поступово перетворювалася в населений пункт.

У зростаюче місто, як мухи на мед, стали поспішати ремісники, торговці, та інші ділові люди. Одних сюди манила надія знайти хорошу роботу, інших — розпочати власну справу, зайнятись комерцією. Тому по обидві сторони станції жваво скуповувались земельні ділянки під індивідуальні забудови. Швидко й позапланово виникали нові вулиці. І назви їм давали відповідні: Широка, Залізнична, Лісова, Грибова, Крива. Урізноманітнювався і склад самого населення. Крім українців тут жили росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи. Однак ніяких сутичок на національному ґрунті між ними не виникало. Всі жили у злагоді, на виду один в одного, кожен займався своєю справою. Єдине, що вносило якийсь поділ між людьми, то це релігія. Одні йшли молитися у православну церкву, другі — в синагогу, треті — в костел.

В цей час у місті, як гриби після дощу, виникають лавки, магазини, перукарні, майстерні. На дому трудились шевці і кравці, в кузнях орудували ковалі. Гучний протяжний гудок, що долинав з паровозного депо, щоранку будив і кликав до праці весь робочий люд.

Повсякденне життя молодого міста перебувало під наглядом міської управи, яка складалася з пристава, урядника і поліції. Був утворений і почав діяти мирний суд.

І хоч місто швидко зростало, школи в ньому ще не було. Тому дітям доводилося ходити в церковно-приходську школу села Доротичі.

У 1902 р. почало працювати Сарненське двокласне залізничне училище.

Але не тільки залізничному транспорту, а й сільському господарству потрібні були кваліфіковані працівники. І у 1903 році в Сарнах відкривають двокласне сільськогосподарське училище, в якому працює 7 вчителів і навчається 353 учні: 210 хлопців і 143 дівчини. Це одне з найстаріших сільськогосподарських училищ не лише на Рівненщині, а й після Херсонського, яке було засновано у 1874 р. й на всій території сучасної України. Введення в дію училища дещо усунуло труднощі з навчання дітей, а крім того справляло благотворний вплив і на їх батьків. У них з'явився інтерес до освіти і культури.

Водночас велось будівництво двох будинків під школу, яка стала до ладу в 1906 році. Зовні ці будинки нічим не відрізнялись від житлових, і тільки внутрішнє їх планування відповідало вимогам школи.

Тривалий час у Сарнах ніяких культурно-освітніх закладів не було. У 1906 році неподалік вокзалу заклали парк, в якому можна було з сім'єю провести дозвілля. Паровозне депо виділило кошти для закупівлі духових інструментів й було організовано перший самодіяльний музичний гурток, який у свята влаштовував для молоді танці. Місцем для танців обрали просторий цех паровозного депо, хоча він мало був пристосований для розваг. Та доводилось задовольнятись і цим. 3 часом обладнали невеличку сцену. В дні різдвяних і новорічних свят тут для дітей влаштовували ялинку. Діти залізничників веселилися біля ялинки, їм дарували пакетики з ласощами. А в ювілейні дати відомих поетів чи письменників вчителі школи влаштовували вечори на їх честь. На ці вечори запрошували школярів та їх батьків. Зі сцени читались вірші, ставились нескладні п'єси.

Зрозуміло, що в той час Сарни мали зовсім інший вигляд, ніж тепер. Лише Залізнична вулиця, де розташовувалась школа, була більш-менш впорядкована. Радували своєю ошатністю і дерев'яні, але обшиті ззовні струганою дошкою і пофарбовані будинки, вздовж хідників росли акації і в'язи. Але інші частини міста виглядали досить непривабливо. Бо як уже згадувалось, забудова його велась не планово і хаотично, кожен будував усе на свій смак і лад. Отож вулиці кривляли, як заманеться, будинки на них споруджувались як завгодно, нічого не робилось по впорядкуванню цих вулиць. Ні мостових, ні тротуарів на них не було. З піщаного торфового ґрунту в суху погоду тут здіймались хмари пилу, а в негоду утворювалось багно. Особливо скрутно було пішоходам весною і восени, коли вулиці тонули у торф'яному місиві. Хоча подекуди прокладали дощані кладки, але ходити по них вночі було дуже небезпечно. Якщо людина оступалась, її ноги провалювались глибоко у болото. І там могли залишитись калоші, які на той час становили неабияку цінність. То й не дивина, коли на другий день на видноті власник загубленої калоші рився у багні, аби знайти свою втрату.

Раз на місяць у кінці вулиці Широкої влаштовувались ярмарки. Сюди селяни з усіх навколишніх сіл привозили на продаж різні сільськогосподарські товари, домашніх тварин і птицю, гончарні і бондарні вироби і багато ще чого. Як і на всякому ярмарку тут панував несусвітний гамір. Все, чим торгували, здебільшого продавалось не з надлишку, а від нестатків, бо селяни жили бідно. На вторговані гроші вони купляли газ, сіль, дрібний сільськогосподарський реманент та предмети домашнього вжитку.

Великі масиви лісу довкола Сарн привертали увагу лісопромисловців. І невдовзі, на південно-східній частині міста, було збудовано невеличкий лісопильний завод (тартак). З ближніх лісосік колоди дерев сюди доставлялись підводами, а з віддалених — сплавом по Случі до села Доротичі. Тут їх витягували на берег і складали в штабелі, до яких від лісопилки підходила вузькоколійка. По ній колоди знову ж таки кінною тягою підвозились до місця розробки. Після паровозного депо лісопильний завод став другим більш-менш помітним промисловим об'єктом міста. Згодом поряд з лісопилкою побудували паровий млин, де мололи зерно, дерли крупу, робили рослинну олію, різали солому на січку. Більше джерел для вкладання капіталу не було і розвиток промислового виробництва у місті на цьому на тривалий час призупинився. Хоча торгівля і ремісництво і надалі розширювали сферу своєї діяльності. Продовжувалась і забудова міста.

У 1914 році біля міста, в районі Сарни-Ковель, з метою використання на науковій основі великих болотних масивів Поліської зони під сінокоси і пасовища, виробництво зернових культур і овочів, оздоровлення місцевості, поверхневого покращення лісів було організовано болотну дослідну станцію. Історія створення і наукова діяльність станції в початковий період пов’язана з іменем керівника Західної експедиції по осушенню боліт І.І. Жилінського, інженера-гідротехніка Ф.П. Шаблигіна, першого директора Л.В. Кузнецького. Протягом багаторічної роботи, на станції працювали доктора, кандидати, доценти сільськогосподарських, біологічних наук. Сарненська науково-дослідна станція вважається однією з найстаріших в Україні, яка функціонує і по нині. Співробітники станції вивели нові сорти трав, що ростуть на торф'яниках та осушених землях, розробили рекомендації використання забруднених радіонуклідами земель.

А попереду Сарни чекали важливі історичні події і суворі випробування, славні та героїчні діла сарненців.

За часів Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, де розміщувалися військові частини, госпіталі, склади з амуніцією. У 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого солдата Швейка» Я. Гашек.

17 березня 1917 року у Києві було засновано Українську Центральну Раду на чолі з В. Винниченком та С. Петлюрою. Її головою було обрано Михайла Сергійовича Грушевського. Він був дійсно головою і ментором всього зібрання депутатів. Він стояв незмірно вище за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Члени засідання поштиво ставилися до свого голови: його називали “професором”, “батьком”, і навіть “дідом”. Перебуваючи на чолі Центральної Ради М. Грушевський боровся за право українського народу на державність. 9 лютого 1918 року уряд УНР і Мала Рада з залишками українських військ залишили м. Київ у зв'язку із наступом більшовиків і почали рухатися на Житомир, який зайняли 13 лютого 1918 року. Та збройні сутички з більшовиками тривали, тому на одній із нарад було вирішено, що уряд пробиватиметься через Коростень до Сарн. 19 лютого 1918 року до Сарн прибули ешелони з урядовими установами і Центральною Радою. Наше місто тимчасово стало місцем перебування центральних органів УНР.

Діяльність Центральної Ради в Сарнах викликає захоплення і повагу. Весь цей час вона не припиняла своєї законодавчої роботи і за цей період прийняла кілька важливих законів, пронизаних ідеєю зміцнення Української державності та її традицій. Серед прийнятих законів були: Закон про Уряд України, Закон про українське громадянство, Закон про адміністративний поділ краю на “землі”, яких мало бути тридцять, Закон про відновлення старої монетної одиниці Української держави - гривні, Закон про державний Український Герб - Тризуб.

Обурений нечуваною підступністю і лицемірством російських більшовиків, саме у Сарнах М. С. Грушевський пише свій публіцистичний твір “На порозі нової України. Очищення огнем”.

Станом на лютий в 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, яке жило лише залізницею.

За Ризьким мирним договором 1921 року територія Рівненщини відійшла до складу Польщі. 17 вересня 1939 - відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі ввійшли до складу колишнього СРСР.

Датою заснування Сарненського району вважається 4 грудня 1939 року, коли була утворена Рівненська область, і згідно з адміністративно-територіальним поділом тоді ж було створено 30 районних і одну міську ради в м. Рівне. Рішенням облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області організовано 56 перших сільських рад, а в містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець, Остріг створені міські ради, підпорядковані райвиконкомам.

У січні 1940 року вийшов перший номер районної газети «Радянський шлях». Сарненці отримали можливість слухати радіо, читати газети, мати безкоштовне медичне обслуговування та навчання. Організовуються лікбези. В місті та по селам відкриваються бібліотеки. У район приїздять молоді спеціалісти зі сходу України: інженери, агрономи, вчителі, лікарі. На щойно створений Сарненський та Здолбунівський відділки Ковельської залізниці прибуло 1500 залізничників. У місті на той час функціонували: лікарня, дві аптеки, магазини, школа, хата-читальня, клуб залізничників, сільськогосподарське училище.

Але вже на початку історичного шляху наш район потрапив у вир великих військових і політичних конфліктів.

22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. 6 липня 1941 р. гітлерівці зайняли Сарни. З перших днів війни територія Сарненського району стала місцем запеклих боїв. Місто і прилеглі села піддавались нещадному бомбардуванню. Залізна колія, яка була годувальницею протягом попередніх десятиліть, стала прокляттям для міста в ці буремні роки: у перші ж дні війни Сарни були атаковані німецькими військами, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.

Сарненські ліси і по сьогодні пам'ятають сміливу операцію партизанського з'єднання С.А.Ковпака на залізничному вузлі, що ввійшла в історію Великої Вітчизняної війни під назвою "Сарненський хрест". Партизанські підривники висадили в повітря п'ять залізничних мостів на річках Горинь і Случ, що схрещуються поблизу міста. Робота найбільшого залізничного вузла на півтора місяця була паралізована. Водночас вивели з ладу важливу ділянку залізничної магістралі Київ-Ковель-Брест, що забезпечувала бойову діяльність німецьких формувань. Диверсійні групи під командуванням Олександра Цимбала, Петра Кульбаки, Івана Бережного, Федора Матюшенка з'являлись біля залізниці раптово. Охорона навіть не встигла відкрити вогонь. У ході операції партизани не втратили жодного бійця. Усе це відбувалось саме в той час, коли під Сталінградом Червона Армія перейшла в рішучий наступ.

Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн. Всього за період окупації фашисти розстріляли в Сарнах 13711 мирних жителів міста і сіл району.

У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість територій Рівненщини, ввійшли до рейхскомісаріату "Україна". Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський. Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства.

Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1500 юнаків та дівчат Сарненщини.

З липня 1941 по жовтень 1943 року в Сарнах діяла підпільно-диверсійна розвідувальна група під керівництвом колишнього начальника станції М. К. Фідарова, у 1943 р. страченого гітлерівцями. Ця група заподіяла фашистським загарбникам відчутних втрат. До цієї групи входили Вацлав Ісаковський, Іван Наумець, Марія і Борис Морозовики, Іван Гусєв, Олександра Новицька. Вони мали зв'язок із партизанським загоном "Переможці". Надавали їм відомості про рух поїздів через станцію Сарни, дислокацію військових частин, патрульних пунктів. Та й самі диверсанти неодноразово прикріплювали міни до поїздів, підривали колії.

Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил. У 1941 році збройним об’єднанням, яке почало діяти на теренах Сарненського та Костопільського районів стала «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, уродженця с. Бистричі, що на Березнівщині. В Сарнах було організовано окружну команду української міліції, а сам Т. Боровець стає окружним комендантом. Кадри для свого війська готують у створеній підстаршинській школі. Здійснюються напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Сарн, Костополя, Людвиполя, Бережного, Рокитного. Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали серед українського населення захоплення. Лави повстанців швидко поповнювалися добровольцями. Боротьба проти фашистів не тільки не послабила міць формувань Тараса Бульби-Боровця, а навпаки - ще більш мобілізувала, об’єднала кращі сили молодих людей, патріотично настроєну інтелігенцію.

У жовтні 1942 р. поблизу Степаня уродженець Полісся Сергій Качинський (псевдо Остап) теж сформував повстанський загін. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року. 20 травня 1943 р. відбулася атака воїнів УПА на німецький гарнізон у с. Чудель, під час якої було вбито 30 німців. … «18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину». «...В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі загони скрізь розбито й розігнано»( «З хроніки подій на українських землях», рік 1943, збірка № 1).

11 січня 1944 року місто було звільнено від німецько-фашистських загарбників 397 і 143 стрілецькими дивізіями, які штурмом оволоділи містом, хоча бої йшли протягом 3 днів за кожну вулицю, за кожний будинок. Фашисти не хотіли здавати залізничний вузол, який мав важливе стратегічне значення для просування радянських військ. За визволення міста Сарни 12 січня 1944 року о 20 год. Москва салютувала 12-ма артилерійськими залпами із 124-х гармат. 143-я стрілецька дивізія за визволення міста була удостоєна ордена Бойового Червоного прапора, 397-а дивізія отримала назву "Сарненська". Командир 143-ї стрілецької дивізії Герой Радянського Союзу Заікін - Почесний громадянин м. Сарни.

З визволенням Сарн, німці не припиняли бомбардування, особливо постраждала залізниця, хоча вокзал залишався неушкодженим. І сьогодні він немов невидимою ниткою зв'язує минуле і сучасне нашого міста.

Для протиповітряної оборони міста, для захисту залізниці в Сарни прибуває 148-й авіаційно–винищувальний полк особливого призначення. Аеродром було розміщено на околиці села Сарни. Тяжкі повітряні бої відбулися над Сарнами наприкінці березня 1944 року. 22 березня 1944 р. о 10-й годині ранку 120 німецьких літаків взяли курс на Сарни із смертоносним вантажем. Але винищувальний полк наших соколів сміливо вступив у бій, відбиваючи численні атаки. Пілот М.Часник здійснив у цьому бою повітряний таран, залишившись при цьому живим. За виконання цих бойових завдань полк був відзначений орденом Бойового Червоного Прапора. Чотири пілоти - винищувачі Віктор Іванов, Степан Іванов, Євген Трофимов, Микола Часник – удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Майже весь особовий склад був відзначений державними нагородами. Вдячні жителі міста у 1979 році встановили пам'ятник – літак (архітектор Я. Руцький), який зустрічає нас при в’їзді в місто зі сторони Києва.

На вулиці імені полководця Суворова знаходиться величний Меморіал Солдатської Слави, який було відкрито у 1977 р. (архітектор Є. Пронів). Його увінчує врочиста стіна з барельєфними зображеннями орденів Перемоги і Вітчизняної війни, фігурний виріз у формі п'ятикутної зірки служить входом на меморіальне кладовище. Перед входом застигла бронзова фігура солдата. Він схилився на коліно і похилив голову, віддаючи шану тим, хто спочиває тут вічним сном. В його братських могилах поховано 2705 солдат і офіцерів, які загинули в боях за Сарни та від ран, одержаних в бойових операціях. Кожної весни, в День Перемоги, тисячі сарненчан разом з ветеранами війни приходять сюди, щоб покласти на могилу воїнів квіти, схилити голови перед їх подвигом в ім'я свободи і миру на землі.

Руїни і згарища залишила війна. Знавіснілий ворог завдав величезних збитків міському господарству, знищив і ту невелику кількість промислових підприємств, культурних і навчальних закладів, які були до війни. Почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Відновила свою діяльність залізниця, а потяги, що йшли через місто, везли пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів та Мінськ.

Уже в повоєнний час Сарни почали розвиватися як промисловий центр. Тут було збудовано чимало заводів і комбінатів.

Сарни увійшли в світову історію завдяки тому, що саме тут на військовій базі «Сарни», була знищена остання пускова установка ракет середньої дальності згідно з договором між колишнім СРСР і США.

З містом пов'язані долі Нобелівського лауреата в галузі фізики Григорія Шарпака, письменника Бориса Шведа, лікаря-психотерапевта К.Дубровського, Президента ВАСГНІЛ М. Ольшанського, оперної співачки, яка своїм чудовим голосом репрезентує Україну за кордоном Наталії Ковальової, спортсмена-борця П. Котка. В розвиток науки, певний вклад внесли науковці Сарненської дослідної станції.

У 60-х роках ХХ століття пройшло укрупнення районів і колишні Клесівський та Степанський райони ввійшли до Сарненського. Так, Сарненський район став за площею одним із найбільших в області.

Чорним крилом накрила наш край 26 квітня 1986 року аварія на Чорнобильській АЕС. Не було сім’ї, яку не оповив би вогонь Чорнобиля. Серед сотень тисяч українців, хто не шкодуючи власного життя та здоров’я, боровся зі страшним лихом, допомагав мирному населенню вистояти, вижити, переселитися в „чисту зону”, відроджувати обпалену радіацією землю, були й наші земляки. Високий професіоналізм, справжній героїзм, мужність і самовідданість під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС продемонстрували понад 400 жителів району, 312 з яких і нині проживають на території Сарненщини. Усі вони мають статус ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Для нашого району Чорнобиль сьогодні - це понад 94 тисячі осіб, постраждалих від катастрофи та її наслідків, Понад 900 сімей нашого району спіткало горе, у районі живуть приблизно 1500 інвалідів-чорнобильців та ліквідаторів. Це лихо щоденно гостро й болюче нагадує про себе нам, жителям Сарненщини, які, як і мільйони українців, пережили Чорнобильську трагедію, яка буде тяжкою спадщиною ще для багатьох поколінь.

Співучі й веселі, мудрі й роботящі люди, їхнє вмін­ня працювати завжди схоже на творчість, закоханість у свій поліський край, вигідне географічне розташування, сприятливі умови для розвитку промислового виробництва, природні багатства, наявність вузлової залізничної станції, автомагістралей обласного та республіканського значення, висунули наш район в число привабливих ділових партнерів у державі та за кордоном. І сьогодні Сарненський район - один з найбільш економічно і соціально розвинених районів області.
Поняття 'Волинь' відзначається певною стійкістю, хоча й різними підходами та характеристиками щодо його означення та окреслення і, особливо, в історичних часі та просторі. Представники різних наукових напрямів історії, етнології, топоніміки, геральдики а також географії, філології та інших наук відмічають стійкість цього поняття з давніх-давен. Проте в нього вкладався різний зміст, якщо вивчати регіон в історичній ретроспективі.

В давнину це була територія, на якій згадуються слов'янські племена дулібів, бужан, лучан, волинян та інші. Ведуться суперечки про справжність тієї чи іншої назви племені і території, яку воно займало, вивчаються літописи і хроніки, спогади іноземних авторів, матеріали археологічних розкопок тощо. Поєднання часових і просторових характеристик вказує на те, що 'Волинь', 'Волинська земля', 'Волинське князівство', 'Волинське воєводство', 'Волинське намісництво', 'Волинська губернія' і тим більше, 'Волинська область' ніколи не вкладались в усі характеристики Великої Волині: природно-географічні, економічні, адміністративно-територіальні, історичні та інші. Тому поняття 'Волинь' слід розглядати в історичному часі та існуючому на той час розумінні територіального простору в усій сукупності зв'язків і залежностей у господарстві, культурі, політиці тощо. Незважаючи на те, що в регіоні географічної ніші життя, якою була і є Волинь, закладались певні традиції, звичаї, побут, що засвідчують певні можливості саморозвитку населення, на них суттєво впливали змінні фактори, які носили місцевий, регіональний, державний і, навіть, епохальний характер, в тому числі поділи між державами, війни, голодомори та епідемії, ін­формаційні спалахи та науково-технічний прогрес, екологічні та інші чинники.

Спірним залишається походження назви 'Волинь'. Місто Волин або Велинь (літописна згадка, під 1018 роком), плем'я волинян дають можливість стверджувати про давність назви [3]. Однак можливо, що назва краю означає його характеристику. Корінь (уеі) - українське 'воло' означає підвищення, пагорб. Отже, Волинь - країна підвищень, як Поділля, що до XV ст. мало назву Пониззя -країна низовин, долин [4].

Поняття Волинь і Поділля упродовж багатьох століть змінювали свої межі й розмір території. Так, деякий час Брацлавщина належала до Волинського воєводства, а частина Волині входила до території Поділля. Причому на деяких польських картах XVII ст. Волинь сягала Дніпра і, навіть, Чернігівщини.

Перша літописна згадка на означення території Волині вміщена під 1077 р.: 'Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир' [3, 121]. Різні точка зору про справжність тієї чи іншої назви племені і території, яку воно займало, існували та існують до сьогодні. Вивчались і вивчаються літописи і хроніки, спогади іноземних авторів, матеріали археологічних розкопок тощо, що знайшло свій відбиток у значній кількості досліджень [5].

Деякий час частина території, де жили дуліби, волиняни, бужани належала Володимирській, Червенській і Белзькій землям. Отже, територія Волині із заходу на схід бере початок з Червенської і Белзької земель, формується навколо Володимира і Луцька, поширюється на схід до Острога, Дорогобужа, Ізяслава. До Волинської землі у XII ст. входять міста Чорторийськ, Пересопниця і Погориння з містами та містечками, що визначає її умовні кордони і про що досить докладно, з використанням картографування, доводить М.Котляр у своїй монографії [6].

Адмінистративно-територіальний поділ українських земель у XV - XVIII ст., в тому числі Волині, вивчали М.Любавський [7] і Ф.Шабульдо [8] та детально

висвітлив Микола Крикун у своїх працях, серед яких вирізняється монографія, видана у 1992 р. В ній досить чітко визначено кордони воєводств Подільського, Брацлавського, Київського і Волинського за згаданий період історії їх існування. Таким чином, майже за чотири століття автор висвітлив проблеми історичної географії, що стосуються адміністративного поділу Волинського воєводства і частини земель Полісся, які входили в нього [9].

З утворенням 4 грудня 1939 р. Волинської області в складі України поняття 'Волинь' стало використовуватись стосовно цієї адміністративно-територіальної одиниці, а всі інші волинські землі в історичному краєзнавстві отримали назву 'Велика Волинь', яка охоплює територію від західного кордону до кордонів між Житомирською і Київською областями' [10].

Поняття 'Волинь', у часі та історико-політичних змінах, а також у просторових характеристиках добре ілюструє геральдика. Герби Волині мають глибоке історичне коріння і відомі багатьом дослідникам різних часів. Вони викликають певний історичний інтерес та наукові дискусії. Полісся також має свою символіку, яка характеризується давнім глибоким корінням. Одним з давніх можливих варіантів герба є герб Полісся і Володимирської землі кінця ХІП -початку XIV ст., котрий мав у своїй основі 'погоню'- озброєного срібного вершника з білою корогвою, на якій вміщено червоний хрест. Цей знак разом з гербом Галицького князівства був на грамоті Юрія І Львовича, з датою - 1313 р. і вивчався відомими дослідниками Волині О.Цинкаловським і П.Батюшковим [11], а також М.Грушевським [12]. Звичайно, що теперішній поділ на області і райони є штучним і не співпадає з історичними регіонами, але вже відбувається процес формування місцевої символіки - гербів і прапорів областей, районів, населених пунктів у межах сучасного адміністративно-територіального поділу.

Литовська Русь, до якої входили землі Волині й Полісся, разом з Червоною Руссю були основою Володимиро-Галицької землі початку XIV ст., а тому герби 'погоня' і золотий лев на синьому тлі об'єднувались в один знак.

З утворенням 12 грудня 1796 р. Волинської губернії до неї увійшли частково землі колишнього Київського воєводства, південна частина Полісся по правому березі річки Прип'ять та Волинське воєводство. Центром губернії стало місто Житомир. Волинська губернія проіснувала до 1925 р., коли в Україні було створено округи за новим адміністративно-територіальним поділом. У Польщі відновилось Волинське воєводство, яке проіснувало до 1939 р. Поліське воєводство в складі Польщі та з центром у Пінську до 1939 р. включало частину територій сучасних Камінь-Каширського,Ратнівського і Любашівського районів.

Полісся як і Волинь вирізняється кількома окремими регіонами з точки зору фізгеографії. В цілому Полісся охоплює басейн річок Прип'яті і Десни і розташоване в межах Польщі, Росії, Білорусі та України. Українське Полісся займає значну частину півночі Української держави і в ньому виділяються кілька частин: Волинське або Західне Полісся, Житомирське, Київське, Чернігово-Сіверське. Західне Полісся в адміністративно-територіальному поділі охоплює Волинську і Рівненську області. Окрема область називається Малим Поліссям. Разом з тим Західне Полісся ще виступає у різних наукових виданнях як Волинське Полісся. Зокрема, вже згаданий двотомний словник О.Цинкаловського має назву, 'Стара Волинь і Волинське Полісся'. Можливо сьогодні у сучасному адміністративно-територіальному поділі Полісся визначається південними кордонами тих районів Волинської і Рівненської областей, які відносять до цієї зони. У межах Волинської області Полісся позначається смугою, яка починається північніше Володимира-Волинського від місця впадіння р. Луги у Західний Буг. Далі південна лінія проходить через Локачинський район, північніше Луцька, зачіпаючи частково Ківерцівський район, що добре ілюструє фізико-географічна карта Волинської області [14]. У межах Рівненської області південна межа Полісся проходить північніше Рівного від Клевані - Оржева - Тучина і Корця (включно) [15]. Отже Західне або Волинське Полісся визначається на півдні умовною межею Устилуг - Корець, на що вказують фізико-географічні карти Волинської та Рівненської областей. ;

?~ Регіон Волинського Полісся таким чином в адміністративному районуванні має такий вигляд:

А) Райони Волинської області: Володимир-Волинський (північніше Устилуга і Володимира-Волинського), Камінь-Каширський, Ковельський, Локачинський (північна частина із Затурцями), Луцький (північніше Луцька), Любешівський, Любомльський, Маневицький, Ратнівський, Рожищенський, Старовижівський, Турійський, Щацький.

Б) Райони Рівненської області: Березнівський, Володимирецький, Гощанський (Тучин - Корець), Дубровицький, Зарічнянський, Костопільський, Корецький (північна частина з Корцем), Рівненський (північніше Рівного, Олика -Клевань), Рокитнівський, Сарнівський.

Західне Полісся багате історією людей і населених пунктів, серед яких є давні і найбільш відомі.

А) Населені пункти Волинської області: Берестяне, Велика Глуша, Велимче, Голоби, Головне, Заболоття, Затурці, Згорани, Камінь-Каширський, Карасин, Ківерці, Ковель, Колки, Копилля, Кортеліси, Куснище, Купичів, Лопатень, Лишнівка, Луків, Любешів, Любомль, Маневичі, Піща, Переспа, Прилісне, Ратно, Світязь, Стара Вижівка, Старий Чорторийськ, Тростянець, Троянівка, Турійськ, Туропин, Уховецьк, Цумань, Четвертня, Щацьк, Ягодин.

Б) Населені пункти Рівненської області: Бельська Воля, Березне, Висоцьк, Володимирець, Глинне, Деражно, Дубровиця, Зарічне, Клевань, Костопіль, Корець, Кузнєцовск, Мизово, Рафаловка, Рокитно, Олександрія, Озерськ, Оржев, НЕМОВИЧІ

Переброди, Першотравневе, Сарни, Серники, Соснове, Старе Село, Степань, Томашгород, Тучин. Ці населені пункти, а також інші, які будуть досліджуватись у процесі підготовки енциклопедичного тому з історії міст і сіл України «Волинська область», мають бути включені в цей том.

Історична довідка
Рівненська областьb> розташована в північно-західній частині України і займає територію 20,1 тисячі квадратних кілометрів. Територія області була заселена ще в добу пізнього палеоліту, тобто приблизно 40-10 тис. років тому, про що свідчать численні археологічні знахідки. Рівненщина є складовою частиною Великої Волині – історико-етнографічного району України. Цей регіон у VI-VII ст. населяло плем’я дулібів-волинян. У Х ст. Волинь, у тому числі й наша земля, входила до складу Володимирського князівства.

По берегах річок Горині, Случі, Стиру, Ікви виникли численні поселення та укріплення. Визначну роль у тогочасній історії краю відіграли Дорогобуж і Пересопниця, які в ХI-XII ст. були центрами удільних князівств Погоринської землі. На Північному Погоринні деякий час існували також удільні Степанське і Дубровицьке князівства, які входили до складу турово-пінських земель.

Сучасна територія області - частина земель історичної Великої Волині. Життя тут вирувало з давніх-давен. Зокрема, виявлено залишки поселень первісної людини-кроманьйонця, заснованих понад 15 тисячоліть тому. Родовід цієї землі сягає корінням до древніх слов’янських племен дулібів і волинян, древлян і дереговичів. Значна кількість міст Рівненщини має багатовікову історію (Гоща, Здолбунів, Радивилів), частина наближається до свого тисячолітнього рубежу (Острог, Рівне, Корець), ще окремі ведуть відлік часу вже друге тисячоліття (Дубно, Дубровиця). У Х-ХІУ століттях регіон входив до складу Київської Русі, Волинсько-Галицького князівства, перебував під владою феодальної Литви та Польщі.

Перша згадка про Рівне в історичних документах датується 1283 роком. Це запис латинською мовою у польській хронiцi "Рочнiк капiтульний краковскi". У грамоті 1434 року місто в числi iнших волинських поселень фігурує як власнiсть луцьких шляхтичiв Дичкiв. А в документi, позначеному 1461 роком, йдеться про його продаж: Iвашко Дичко продав Рiвне "за 300 кiп широких грошей чеської лiчби" князевi Семену Васильовичу Несвiцькому, представнику русько-литовської династiї Гедимiновичiв. Пiсля смертi князя в 1479 році місто переходить у власність його дружини Марії, яка стала йменувати себе княгинею Рiвненською. На той час населений пункт нагадував у планi трикутник. Звiдси й символ давнього мiського герба - брама, вiдкрита на три боки для в'їзду. У 1492 році польський король та великий князь литовський Казимир Ягайло надав Рівному Магдебурзьке право.

З 1518 по 1621 роки воно перебувало у власностi князiв Острозьких. У 1538 році містечко з околицями та ближніми селами відійшло до Іллі Острозького, який одружився з позашлюбною дочкою короля Сигiзмунда I Беатою Костелецькою, не проживши пiсля цього й року i не дочекавшись народження доньки. Згiдно з духовним заповiтом, Рiвне перейшло в управлiння дружини, але не у власнiсть. Це стало причиною трагедії доньки князя Гальшки Острозької, яку мати прагнула силоміць вiддати замiж, аби тим самим позбавити прав на володiння. Історiя набула свого часу широкого розголосу, ставши згодом поширеною темою у творах польської, української та російської літератур.

Наприкінці ХIV та початку ХV століть краєм прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського, Лободи, Наливайка. Занепокоєні зростанням козаччини, королiвськi урядники в 1625 роцi вели у Рiвному переговори з козаками щодо укладення угоди з Рiччю Посполитою. Влiтку 1651 року область стає центром визвольних змагань українцiв пiд проводом Богдана Хмельницького. У червні цього року відбулася відома в історії Берестецька битва. В ходi боїв край не раз переходить з рук в руки. У 1667 році за Андрусiвською угодою полякiв з Московiєю Рiвненщина з Волинськими землями вiдiйшла до Речi Посполитої, цього ж року тут лютувала страшна чума.

У другiй половинi ХVII та на початку ХVIII століть Рiвне належало до володiнь рiзних магнатiв - Замойських, Конєцпольських, Валєвських, а з 1723 року майже на пiвтора столiття переходить у власнiсть польських шляхтичiв Любомирських, які на той час були найбагатшим родом на Волинi, а можливо і в цілій Польщi.

У 1792 році на Рiвненшині перебував нацiональний герой Польщi генерал Тадеуш Костюшко, який приїздив до тодiшньої господинi рiвненського палацу Людвiки Любомирської - предмету свого юнацького кохання.

У 1793 році вiдбувся другий подiл Польщi, внаслідок чого край переходить до Росії. Рiвне набуло статусу повiтового центру в складi новоутвореного Волинського намiсництва (згодом губернiї). Новий статус дещо пожвавив життя містечка. Сюди приїздили i облаштовувалися чиновники, створювалися елементарнi побутовi зручностi (кiнний транспорт, пошта i таке інше).

У 1857 році краєм пролягла шосейна дорога Київ-Брест, а в 1873 - залiзнична колiя мiж цими мiстами, у 1912 році введено в дiю першу електростанцію.

В ході I світової війни Рiвненщина тривалий час була прифронтовим регіоном. З 1917 по 1920 рік край почергово перебував пiд владою австро-нiмецьких, польських та більшовицьких окупацiйних вiйськ. У квiтнi-травнi 1919 року в Рiвному тимчасово працював уряд Української Народної Республiки, розміщувалось вiйсько Директорiї.

У 1920 році регіон зайняли польськi вiйська, i він стає складовою Польської держави. Незважаючи на репресiї з боку влади, тут продовжується українське культурне життя, активно працюють громадськi органiзацiї нацiонально-патрiотичного спрямування - "Просвiта", "Пласт", Союз українок та iншi, а також нелегальнi органiзацiї, найвпливовiшi з яких - ОУН та КПЗУ.

У вересні 1939 року, коли, вiдповiдно до пакту Молотова-Рiббентропа, захiдноукраїнськi землi вiдiйшли до СРСР, було утворено Рiвненську область у складi УРСР.

Пiд час фашистської навали Рівне перетворилося на своєрідну "столицю" окупованих українських земель. З вересня 1941 року тут розмістилися "Райхскомiсарiат України" і резиденцiя гауляйтера. З листопада почалися страти євреїв та винищення в'язнiв концтаборiв. Пiсля терористичних актiв М. Кузнєцова проти високопоставлених нiмецьких офiцерiв фашисти масово розстрiлювали заручникiв - в'язнiв буцигарні. Незважаючи нi на що, в області вiдроджувалися українськi громадськi та нелегальнi органiзацiї, вона стає одним iз центрiв українського нацiонально-визвольного руху. В цей час засновано газету "Волинь" (головний редактор - письменник Улас Самчук). Довкола неї гуртувалися вiдомi дiячi руху опору, такi як Олена Телiга, Олег Ольжич, Нiл Хасевич, iншi. Активно діяла низка радянських підпільних організацій. У лютому 1944 року край був звiльнений вiд фашистiв.

У 1950 роцi завершено вiдбудову зруйнованого вiйною господарства, а на 60-80-тi роки припадає перiод iнтенсивного зростанння: стали до ладу нові потужні пiдприємства, такі як Рiвненський льонокомбiнат, гiгант хiмiчної промисловостi - підприємство "Азот", ряд iнших. У 1997 роцi вiдкрито аеровокзал мiжнародного класу.

В кiнцi 80-х рокiв з початком реальних послаблень у внутрiшнiй полiтицi радянського режиму пiд час перебудови на теренах області вiдроджується нацiонально-визвольний рух. У 1988 роцi створено першi осередки Товариства української мови iм. Тараса Шевченка, дещо пiзнiше - Народного Руху України

11 червня 1991 року ухвалено постанову Президiї Верховної Ради УРСР, де визначалось: "З урахуванням правил українського правопису надалi iменувати мiсто Ровно - Рiвне, а Ровенську область - Рiвненською".

Історія краю тісно пов’язана з просвітництвом. Тут жили і творили видатні постаті української культури і писемності. Наша земля дала світу Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають президенти на вірність народу України. У Рiвненськiй гiмназiї в 1844-1845 роках викладав iсторик, письменник та громадсько-полiтичний дiяч Микола Костомаров, у 1866-1871 - навчався письменник-гуманiст Володимир Короленко. З першим вищим навчальним закладом східнослов’янських народів – Острозькою слов’яно-греко-латинською академією, заснованою у 1576 році, пов’язується ренесанс українського народу. Тут вперше поєдналися два типи культур: візантійська і західноєвропейська. Серед випускників академії – гетьман війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний, перший ректор Києво-Могилянської академії Іов Борецький, лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький, письменник Мелетій Смотрицький, автор знаменитої “Палінодії” Захарія Копистенський, відомий церковний і культурний діяч Ісакія Борискович та ін. Другого ректора Острозької академії Кирила Лукаріса було обрано Олександрійським, а згодом - Константинопольським патріархом. В острозькому культурному осередку разом з академією постало найпотужніше тогочасне видавництво – кирилична друкарня Івана Федорова (Федоровича). Тут побачили світ перший слов’янський Буквар, перше східнослов’янське довідково-бібліографічне видання, перший в Україні друкований поетичний твір, найвидатніша пам’ятка вітчизняної культури та друкарства, перше у світі повне видання Святого Письма старослов’янською мовою - Острозька Біблія. Ця Біблія знаменувала собою духовну силу, яка єднала всіх сповідників православної віри, довела, що старослов’янська, поряд із латинською та грецькою, також є мовою світової культури.

Рівненщина багата на історичні та архітектурні пам'ятки. На державний облік взято 1088 пам'яток археології, 1761 - історії, 84 - монументального мистецтва. Серед них: комплекс пам'яток державного історико-меморіального заповідника "Поле Берестецької битви" в с. Пляшева Радивилівського району; Мурована, Кругла, Татарська вежі ХІУ ст., Богоявленська церква ХУ ст. у м. Острог; Межиріцький монастир ХУ ст. в с. Межирічі Острозького району; палаци князів Острозьких і Любомирських ХУІ-ХУІІІ ст. в м. Дубно та інші. Відновлено археологічні дослідження літописних міст Дорогобуж (Гощанський район) та Пересопниця (Рівненський район).