середу, 31 серпня 2011 р.

Дубровицький курінний




Версія для друкуКоментарі0
17 серпня 2011 р. у с. Літвиця Дубровицького району Рівненської області на прохання сільського голови товариством пошуку жертв війни та політичних репресій "Пам'ять" були проведені пошуково-дослідницькі роботи з метою виявлення поховань воїнів УПА.

вівторок, 30 серпня 2011 р.

Ворог ніколи не хоронив ворога




1 Vote

Древні кургани на Поліссі
Ще наші прадавні родичі Русичі-полісяни чи волини, люди одної говірки, ті які жили у найвіддаленіших прип”ятських болотах на берегах Горині й Случі твердо знали, що турбота про людське тіло свідчить про впорядкування душі. Бо ж, при житті душа й тіло-одне. Як вода наповнює землю, як вологою живиться живий листок дерева, як у кремені затаїлось полум”я що появляється від удару твердого заліза, так душа живе у тілі. Навіть після руйнації тіла зберігається  таємничий зв”язок останків з душею. Полісяни вважали, труп необхідно спалити на похоронному багатті, що очищена вогнем душа легко вознеслася  на небесну твердь, де кінець всім розлукам і здійснення будь якої міри.
Як залишити тіло на здобич пташині, звірові й черв”якам, то душа неприкаяною блукатиме поблизу місця де померла  людина. Душа людини, тіло якої буде кинуто у воду, піде за ним, і горе тому, хто знайде таке тіло, не покладе його на жертовне багаття чи чи не закопає в землю, бо ж закопане тіло відводить помсту душі від людей, але інакше ніж спалене. В землі душа залишається під гнітом наче сповите дитя, наче риба у тенетах така ж безсила і невільна.  З часом підземний  холод і морок роз”їдають душу, туга й голод за сонячним світлом призводять до згасання поволі, як згасає вуглинка під попелом колись весело палахкотілого вогнища і завмирає навік в земних супокоях.
Звісно ворог ніколи не стане хоронити ворога. Тому,вважалося, краще загинути в бою, ніж померти рабом і не бути похованим. Саме тому полісяни остерігалися просто кидати тіла, навіть ворогів, щоб душі, блукаючи, не мстилися перекинувшись у вурдалаків, щоб не навіювали ворогам сни, вказуючи дорогу у прип”ятських болотах…
Коли б не було могил-чи була б пам”ять про рід? Адже могили древніх полісян єднають минуле з теперішнім Поліссям. Без такої єдності немає майбутнього.Ставши вічною власністю предків речі втрачають земний вигляд. Та могили живуть, вони зберігають таємничість древніх поселень і стережуть кордони не зовсім великого племені Полісян/волинів/, родові межі якого були позначені стовпами, колись, високих могил…

суботу, 27 серпня 2011 р.

Полісся, колишня житниця, уже давно втратило цю славу


Збирання зернових та зернобобових культур на Рівненщині практично завершено. Перший заступник голови облдержадміністрації Анатолій Юхименко не без задоволення розповідає про те, що врожайність вища, ніж торік.
— Основні зернові культури у нас — озима і яра пшениця, і найвищі врожаї збирають у господарствах Гощанського району — 48 центнерів з гектара, — каже п.Юхименко. — На сертифікованих складах уже зберігається 125 тис. тонн зерна, борошно з якого піде на виробництво хліба й кондитерських виробів. Умістити вони можуть 337 тисяч тонн, тож проблем з місцем не буде. Невдовзі господарства почнуть збирати гречку та кукурудзу на зерно.
Полісся, колишня житниця, уже давно втратило цю славу, тут збирають усього 18 центнерів з гектара — важкі грунти, які потребують вапнування і хороших добрив. І у наступні роки жито вирощуватимуть у південних і центральних районах області, приміром, в Острозькому районі врожайність майже удвічі вища — 32 центнери з гектара.
— У нас є обласна програма з виробництва жита, але постає питання, чи потрібно витрачати гроші там, де немає віддачі? — міркує п.Юхименко. — У північних районах жито родить погано, а південні й без цієї допомоги отримують кращі врожаї. Проте ми вирішили усе ж виділяти гроші з бюджету господарствам північних районів на озиме жито, а також і на вапнування грунтів.
У наступні роки в області планується збільшити виробництво пшениці, жита, ячменю, цукрових буряків та сої, а ріпаку та кукурудзи — зменшити. Загалом цього й наступного року планується засівати більші площ, ніж раніше. Нині у рослинництві на сільгосппідприємствах та у приватних господарствах виробляють приблизно однакову кількість продукції, але це співвідношення планується змінити у бік збільшення частки підприємств.
Найбільш проблемними залишаються північні райони, де землю ніхто обробляти не хоче. Не маючи вигоди, селяни відмовляються здавати свої паї в оренду і обробляють її самі або вона пустує. В останні роки вдалося підняти 36 тисяч гектарів земель, які не оброблялися, ще 100 тисяч гектарів так і простоює.

Замість "свєта" гасова лампа


Автор фото Василь Сосюк
.
 Тяжко повірити, що в наш час є люди, в оселях яких досі немає електрики . : Таке диво побачили в будинку 84–річного жителя хутора Грабина Ремчицької сільської ради Степана ЗОСИМЧУКА. Пенсіонер радо зустрів нас і повідав, як живеться йому без електрики – блага цивілізації, без якого, впевнена, ніхто з нас не уявляє свого життя. Біля будинку Степана Івановича в очі одразу впали рівненько висаджена в рядочки полуниця і старий дерев’яний віз, в які в селах запрягають коней. Певно, дідусь тримає лошака, подумали мимоволі. Не помилились. Більше того, аби не сумувати, узяв ще й порося. Біля якого сам і клопочеться. Буває, навідується невістка Надія Сергіївна, але в неї своя родина, клопоти….
- Живу нині сам, - повів сумно розмову дідусь, присівши на призьбі. – Дружина ще восени «здала оружиє». Це вона висадила оту кучеряву полуницю біля хати. Ох і любила шпортатись на грядках. Тепер я труджусь. Вже часничку посадив. Он який вимахав. А полуниця… І притих. Важко діду без баби. Доки жива була, то й погомоніти було з ким. А самому жити, та ще й на хуторі, сумно й тяжко. Ото тільки й радості, що хтось із проїжджих завітає. А поспілкуватися дідусь любить. Та й розповісти йому є що. - Живу на хуторі з 1937 року, - продовжив пенсіонер. – Колись тут було значно більше будинків, нині ж люди мешкають лише у двох, інші спустілі. У сусідів наших вже декілька років є електрика, а в мене то й навряд чи буде. Коли дружина була жива, то клопоталась, щоб підвели. Усе життя мріяла про це. Бо ж як то добре, коли в хаті звучить радіо, стоїть холодильник. А керосину купувати вже стомився, та й скло до гасових ламп нині зовсім неякісне. Буває, торкнусь ненароком, і вже тріщина. Та жити при такому освітленні дідусь звик. Ще разом з дружиною при лампі і роботу хатню робив, і газету читав. Свого часу закінчив 3 класи польської школи, затим почалась Велика Вітчизняна війна. Босоноге дитинство пенсіонер досі достеменно пам’ятає. Бо як, скажіть, можна забути ті жахливі хвилини, коли над хатою, в якій троє неповнолітніх дітей, рвуться снаряди. Літаки окупантів кружляли над оселями селян здебільшого вночі. І ніхто не знав, чи вийде зі свого будинку на ранок. А скільки крові було пролито. Рідний брат Степана Івановича Микола у розквіті сил загинув на фронті. А сам дідусь, хоч і не був на війні, коли згадує ті помічені кров’ю роки, на очах бринить сльоза: надто тяжко було підніматись після тих страшних. А звуки гармат, ридання голодних дітей і досі набатом звучать у серці старенького. Коли Степан Іванович одружився, довгий час трудився в радгоспі, затим вантажником у ресторані, що на залізниці. Разом з дружиною пенсіонер подарував життя двом синам. З болем у серці згадує раптову смерть 28-річного Миколи, який раптово покинув світ, що рану ту і час не гоїть. Молодший Дмитро вже пенсіонер, але й досі трудиться у Катеринівській виправній колонії. Має дідусь і 5 онуків, які хоч і навідуються до нього вкрай рідко, та з радістю розповідають про здобутки, наміри на майбутнє. - Якщо відверто, то жити тут добре, - зауважив, проводжаючи нас. - На хуторі красиво в будь-яку пору року. І, мабуть, якби запропонували переїхати в село, навряд чи погодився б залишити ось цю мальовничу місцевість. Дійсно, тут настільки світло й красиво, що й дихати, здається, легше. І, можливо, хтось з онуків міг би жити з ним, якби, звичайно, була електрика. Дідусь же в минулому році побудував новий хлів для коня. І хата не занедбана. Цьогоріч рідні посадили Степану Зосимчуку 15 соток картоплі. А він не навтішається тому, бо поцюкати на городі сапою для нього задоволення. За життя всьому навчився. Залишившись один, і куховарську справу освоїв. - Сьогодні приготував на обід суп, - розповідає. – Вчора смажив картоплю. Усе готує на плиті, приробленій до печі. Опалює свою домівку здебільшого натуральною сировиною, буває, докуповує брикет. Завітавши на хутір, наче потрапили в інший світ. Усе в його хатині витримано в народному стилі, навіть вхідні двері соломою оббиті: це щоб тепло не виходило. Та про краще дідусь і не мріє. Життям задоволений. Щоправда, від електрики не відмовився б. Як не крути, а за вікном все-таки ХХІ століття.

неділю, 21 серпня 2011 р.

Мабуть доля його така

 В роковини до пам"ятника на могилу брата.


Відчай у грудях безмовно застиг,
Крик виривається з моїх з грудей...
Всупереч правди та істин старих –
Смерть забирає найближчих людей. 




В природі ніби й нічого не змінилось, хоча вже минув рік..., коли  рано - раненько подзвонив  Вася і поскаржився, що лежить в реанімації і ніяк не можуть підняти "давлєніє"…, а через  якісь години його не стало!
Господи милосердний, так не може  бути! - гаряче протестувало все моє єство, – це якесь непорозуміння, жахлива помилка… Але  на превеликий жаль  то була  страшна правда - напередодні весілля його первістка сталося непоправне!...


 Тоді, як і зараз , яскраве, палюче серпневе сонце  схилилося над зажуреним подвір”ям, де ще зовсім  недавно, із такою дружною і привітною сім”єю мешкав Василь Макарович. До його обійстя посходилося люди з усієї округи.  Багатьом він був не лише родичем, кумом, чи другом або безвідмовним ветеринаром, а просто хорошою людиною, але виявилось, що таких людей всюди треба. Навіть на тому світі вони у дефіциті...


Лежав незворушно в труні наш Вася під сумними яблунями у дворі, що востаннє вклонялися йому своїми гілками рясними плодів під синім небом. Востаннє  подував на нього  лагідний поліський вітер. Востаннє зринали над ним плачі-зойки рідні, милих і дорогих йому людей. Невидющими від сліз очима дивилися на нього сини: Роман та Ігор. За що ж така спокута?,Чому  свого батька  у сиру землю ховають!? Адже добрий був і нікого не зобідив. Чому ж так трапилось?  ОХ!, як несправедливо, коли  стається це  передчасно - у п”ятдесят два роки, у пору розквіту людини… Ще ж стільки бажав зробити, стільком допомогти, подарувати душевного тепла, підтримати дітей батьківською порадою. ... Але мабуть доля його така.
Отож, нехай його тілу  земля буде пухом, а душі Царство Небесне!... 

Жаль, великий жаль, коли землю лишає і у незнанні світи відлітає світла душа. Від цього світ стає ще сумнішим…

середу, 17 серпня 2011 р.

Про пенсію. "Чули дзвін, та не знають де він" або "одержав пенсію - смерть має претензію!"


I знову про пенсії
Знаю, що з вересня запроваджується пенсійна реформа. Її багато критикують, але мало пояснюють, які ж зміни нас чекають. Мені через два роки виповниться шістдесят. Сусід каже, що за новим законодавством чоловіки виходитимуть на пенсію у 62 роки. Чи має він рацію? Який нині розмір мінімальної пенсії за віком?
Михайло Левкович КОЛЕСНИК.
с. Коростів Сколівського
району Львівської області.

ВАШ сусід, Михайле Левковичу, як кажуть, «чув дзвін, та не знає, де він». Пенсійний вік у 62 роки, згідно з новим пенсійним законодавством, встановлюється лише для чоловіків, які є держслужбовцями (ця норма набере чинності з 2013 р.). Представники сильної статі інших професій, як і раніше, матимуть право на заслужений відпочинок у 60 років.
Зміни пенсійного віку стосуються лише жінок. Реформою передбачене поступове, через кожні півроку, підвищення пенсійного віку для жінок з 55 до 60 років, аж до 2020 року. Окрім того, встановлюється так званий «перехідний період» (до 2014 року), під час якого жінки мають право вибирати — виходити на пенсiю за старим законодавством чи за новим. Але при більш ранньому виході на відпочинок доведеться вiдмовитися вiд 0,5 % пенсiї за кожен мiсяць дострокового виходу на пенсію. Однак у період підвищення пенсійного віку пенсія жінок збільшуватиметься на 2,5 % за кожні шість місяців більш пізнього виходу на пенсію. За п’ять років розмір пенсії може зрости на 25 %.
Основний принцип нарахування пенсій збережено — її розмір залежить від величини зарплати, з якої сплачувались внески до Пенсійного фонду, та тривалості трудового (страхового) стажу. За новим законом трудовий стаж становить 30 років для жінок і 35 — для чоловіків.
 Мінімальну пенсію за віком встановлено на рівні прожиткового мінімуму, визначеного законом для осіб, які втратили працездатність (нині це 764 гривні). Максимальна пенсія обмежена 10 прожитковими мінімумами.
Консультувала
Руслана ЗІНЧЕНКО.

Каштанова осінь


  Ф. Наконечний
  -----------------------------
Ще літо надворі, а в каштана осінь,
А звідки біда та, не знаємо досі…
Вже листя могуче чомусь побуріло
І землю довкола завчасно покрило.
У клена, що рядом, ще  шати зелені,
А каштан вже жовтий, не схожий на клена.
Стоїть  і сумує в печалі, в зажурі –
Кругом лист зелений, а в нього вже бурий.
А в долі людській хіба ж так не буває?
Одному все в радість, а другий ридає…
Як долю благати, як долю молити,
Як щастя шукати, де радість зустріти?
Не дам вам поради, не дам, бо не знаю-
В житті заблудився, сам вихід шукаю.
Бо гірко дивитись, як каштан могутній-
Трима ще коріння, а лист вже відсутній.
Отож, любі друзі, таке зрозумієм:
Життю усміхаймось, як ще зеленієм!

                             16.08.2011 р.

суботу, 13 серпня 2011 р.

Виживе тільки 10 відсотків українських сіл


Трагічна доля українського села... Важко знайти у світі хліборобський народ, який зазнав би таких лихоліть і переслідувань, які випали на долю українського селянства. 
Чому так трапилось, що, незважаючи на родючі землі й у цілому сприятливий для розвитку аграрного виробництва клімат, достатню забезпеченість технічними засобами, професійними кадрами, пострадянське сільське господарство України прийшло до тривалого і глибокого занепаду?
Де вихід? Де концепція розвитку сільського господарства? Де наповнення реформаторських декларацій реальним змістом? Адже сільське господарство — це унікальна основа життєздатності країни, єдина у своєму роді структура вічно затребуваної продукції в системі людського буття. З іншого боку, воно — потужна база відтворюваних енергоносіїв, зокрема, біопалива. Десятки мільйонів гектарів занедбаних земель могли б стати високоприбутковими. Невже життя і світовий досвід нічого не вчать?
Стримувальним чинником модернізації села є й те, що матеріалізація ідеї фермерства ще не визріла психологічно у вищих ешелонах української влади. Чи не тому фермер без реальної власності на землю, украй необхідних іпотечних банків і твердих зобов’язальних контрактів з державою, приватним бізнесом, за що й дають дотації, й нині забутий та обійдений увагою. Розбудова фермерства не може здійснитися без інституційних змін, без зламу всієї наявної старої ієрархії керівництва сільським господарством. Регулятивна діяльність держави має зосереджуватися виключно на дотаційній політиці в рамках вирішення таких питань, як закупівля та експорт зерна, продаж техніки, пального тощо.
Не слід забувати також, що село розвивається за законами логіки сільськогосподарського виробництва, адекватними часу. Врешті-решт, воно не може залишатися скам’янілим пережитком минулого. Однак з високих і не дуже трибун часто лунає: «Треба відроджувати село». Яке? З сапками, трудоднями, безнадією, безправ’ям і беззаконням «червоних поміщиків»? Чи, може, опуститися ще нижче по драбині хронології в глибини пройденої історії? Тоді село постане як селянська община з її поділами та переділами на їдців і душ, як адміністративна одиниця в сільській місцевості у формі однієї з підвалин імперії. Чи, може, ще нижче 1861 року?
Відродити село минулого буде стрибком назад, в утопію. Таке враження, що, критикуючи на словах колективізацію 1929—1933 рр., на практиці гальмують викорінення її антиселянської суті. Форми господарювання, породжені нею, продовжують практикуватися в дещо ліберальному сенсі й досі. Її наслідки не подолані у фізичному смислі: існують і сьогодні колгоспоподібні форми організації землекористування, які делікатно називають сільськогосподарськими об’єднаннями. Ріднить їх з колгоспом те, що засновані вони на відчуженій від селян землі, прикритій віртуальними пайовими сертифікатами, які унормовують право селянина на 1—3% зібраного врожаю, яке, між іншим, не завжди реалізується. При цьому робота селянам не гарантується. Як і в колгоспну добу, керуються агрооб’єднання вертикально збудованими районними та обласними сільськогосподарськими відділами. Що це — звичка? Інерція колгоспної системи? Відсутність волі до реформування галузі й села?

До речі, подібні сюжети часто траплялися в нашій історії. Так, після 1861 р. чимало селян, звиклих до патерналізму, не були готові до самостійної підприємницької діяльності. У Кам’янець-Подільському міському державному архіві зберігається лист поміщика Летичівського повіту Еразма Стогова, надісланий 1864 р. подільському губернаторові. У ньому він скаржиться на «дурное состояние нравственности» селян — його колишніх кріпаків із сіл Снітовки і Розсох. Поміщик щиро зізнається, що до реформи 1861 року розпоряджався селянами, як «своїми рабами», придумував різні повинності. Та, незважаючи на визиски, колишні кріпаки згадують ті часи як благодатний період у їхньому житті. Одержавши волю, частина з них розгубилася, не знала, що з нею робити. Упродовж років ними постійно опікувалися, стимулювали працю дбайливих, а водночас знали всіх гультяїв, контролювали кожен їхній крок, карали за недоброчесність. Тому після звільнення вони не могли працювати без сторонньої опіки, контролю й допомоги. «За інвентарями 1848 р. в селян було 33 плуги, — зазначає Стогов. — А тепер немає жодного. Всі пропили».
Підсумовуючи, зазначимо, що, всупереч усьому, українське село вже давно зазнає трансформацій, проте замість продуманих і раціональних — застійно-болісних і повільних. На думку багатьох учених, із нинішніх сіл виживуть тільки ті (5—10%), які будуть центрами переробки сільськогосподарської продукції. Всі інші стануть осередками однієї або кількох ферм з нечисленним населенням (власники ферм і працівники)...



Цю смолу поліщуки ще йменують янтарем або “горілим” каменем.

Клесівський янтар
 Здавна побутує легенда , яка до речі підтверджена сучасними науковими даними, що 40 мільйонів років тому на місці  Полісся був острів, оточений “Польським” та “Білоруським” морями, на берегах якого і росли ті хвойні дерева, сосни, смолу яких ми сьогодні називаємо бурштином.
За своїм походженням та фізико-хімічними властивостям поліський бурштин подібний до балтійського янтарю, хоча й відрізняється від нього меншими розмірами, зате значно багатограніший своїм  забарвленням та більшою кількістю рідкісних включень – древніх скам’янілих комах та інших законсервованих живих істот, оригінальних повітряних бульбашок тощо. При цьому слід пам’ятати, що справжній бурштин є лише на узбережжі Балтики та на Поліссі, всі решта подібних каменів – приміром, т.зв. “байкальський янтар“, “бразильський янтар” тощо – є не оригінальним самоцвітом-янтарем, а лише бурштиноподібними смолами.
В той час з бурштину  робили невеличкі медальйони-обереги від злого ока, дівчата носили бурштинові коралі, які не тільки прикрашали, а й лікували. Надзвичайно цінувався той бурштин, в якому  траплялися включення дрібних комах (що завжди цінували науковцi і ювеліри). Інші камені вважали ні до чого не придатними і знищували. Було й таке, що бурштином, який добре горить, топили піч і навіть згодовували його… свиням.

Дивограй...
З “ділового” бурштину майстри виготовляли обереги від злого ока, бурштинові коралі та янтарні намистаперсні, кульчики та браслети і навіть облагороджували картини. Янтар застосовувався також у лікувальних цілях, пізніше з нього робили мундштуки та портсигари.
У часи Великого князівства Литовського поліський бурштин вивозився і до самої Литви, мешканці якої здавна називали свою країну не інакше як “Янтарним краєм”, проте віддавали належне поліському янтареві за його унікальні, невластиві балтійському янтарю колір і забарвлення – салатово-зелене та жовто-зелене, синє-зелені і світло-жовті кольори та навіть дивовижний чисто- білий і чорний янтар. Вочевидь, через те, що поліський янтар формувався трохи далі від моря, аніж балтійський – прусський (калінінградський), литовський чи латвійський янтар. бурштину!
Найбільш значні  на Поліссі поклади янтарю відомі  на землях  сучасних Рівненської, Житомирської та Київської областях, що обмежовують  Поліський бурштиноносний район. Головним же центром видобутку бурштину на сьогодні є селище міського типу Клесів Сарненського району , що на Рівненщині, де знаходиться найбільше українське родовище бурштину (Клесівська бурштиноносна зона). Планується, що невдовзі зможуть розпочати свою роботу й дві інші гірничо-видобувні дільниці -Дубровицька та Володимирецька в однойменних районах Рівненщини.
Звичайно, поліський янтар не такий великий, як балтійський, та все ж – найбільший “горілий” камінь Полісся важить 850 грам.

четвер, 11 серпня 2011 р.

СТУДЕНТСЬКА ДРУЖБА


Ф. Наконечний.
                 ----------------------------------
Піввіку пройшло, наша юність минула…
Студентські роки – час весни, пік краси…
Й та дружба міцна досі нас не забула,
Теплом зігріва  і в  холодні часи.

Листва календарна невпинно шурхоче-
Вона обліта , мов те листя берез,
Коли,  пожовтіле,  ще втриматись хоче,
Хоч дощик осінній  вже сипле з небес.

Життя рознесло нас,  немов вітер те листя,
Довгі кілометри розєднують нас…
Та  дружба  ця гріє в пургу і ненастя,
Її не загасить негода, ні час.

Дзвінок телефонний – душа стрепенеться:
-Привіт, друже Федька, давно щось не чув…
-Спасибі, друг Колька, в житті все минеться,
Лиш дружба не вяне, хоч де б ти не був.

-Щось Пашки не чутно…Як Зойка, Васятка?
Пішов від нас Вовка, вже й Борьки нема…
Земля хай  їм пухом…А ми складем долі
Подяку велику, що нас ще трима.

Тож знову згадаєм роки ті чудові,
Тривогу від сесій і радість буття,
Пісні під гітару  в часи світанкові…
Ця память не згасне все наше життя!

                                   10.08.2011 року

середу, 10 серпня 2011 р.

Ластівки над тихо плинним Случем


Ох… , доріжка понад річкою додому! Неможливо описати всю глибину почуттів, що раптом охоплюють твоє серце. І нехай там батьків вже не залишилось, може і хати теж вже немає, і яблуні спиляно, а в городі чужа картопля, нехай звідти розлетілися твої друзі-ровесники, вийшли давно заміж сусідські дівчата, хай ти сюди не навідувався «тисячу років» зі своєї волі, про все це не хочеться й думати, тому що щемить-ниє серце, наповнюючи радістю з кожним пройденим кроком.
… Ти йдеш квапливо повз біленькі хати в садах: вони чи присіли від часу, чи це ти так підріс. Жовті дикі гвоздики лягають ниць біля твоїх ніг, а там за кожним низеньким парканом море фарб, зелені, гряди квітів. Тебе поступово огортає чудовий запах горошку і матіоли, настурції та флоксів, красенів турецьких бобів.  Цей природний килим із живих квітів змушує тебе зупинятися  майже біля кожного забору, а чудовий запах повнить і повнить твої груди. Тут не рвуть квіти, не ставлять їх марніти у вази. Такою «пільгою» користуються хіба що гладіолуси та тюльпани. Старі люди  говорили: «Природа не прощає, коли навіть вирвеш на лузі  жаб”ячий жовтець».
Біля  нашої хати  не ростуть акації, бузок, черемшина, жасмин, каштани.
А  навіщо? – казав батько- ніякого толку від них немає…
Зростають смородина, агрус, вишні, абрикоси, сливи берези і чорнобривці під вікном батьківської хати… Кажуть, сам пан Крашевський  заохочував розведення цих дерев.
Немовичани  здавна тяжіють до  незалежності, гідності, закликавши інший раз на допомогу жадібність, заздрість, рішучість, ризик і в той же час обережність. У немовицького поліщука в душі одночасно уживаються християнська любов до ближнього і небажання поступитися в ім’я цієї любові чимось своїм. Здоровий егоїзм змушує розраховувати на свої сили, незалежно, чи соціалізм на дворі,чи капіталізм . Старанні, дбайливі, працьовиті, кмітливі і хитрі (сучасне життя навчило бути і балакучим, і хитрим) селяни з незапам’ятних часів навчилися робити чайки, дубити шкури, шити кожухи, костюми, сукні, спідниці, робити граблі, бочки, плести кошики, рибальські сіті і волоки, верші, кувати підкови , цвяхи, мотики, петлі, ножі, довгі ключі і чоботи, особливо чоботи.
Тутешні поліщуки  будували хати, крили їх очеретом, соломою, дранкою, мостили берега    бурхливої  і неспокійної весінньої повеневої  Язвинки, вирізали з золота сережки, персні випилювали, довбали човни і підковували коней…  Одним словом, що не хата, то свій талант, свій гонор, свій форс, своя вдача  і свої порядки.
Тут народжувалися, виростали, одружувалися, двічі фотографувалися у пана на “карточку”: в дитячому віці,і в день весілля . Ніщо, здавалося, не могло порушити і змінити встановлений порядок життя. Ростили дітей, коротали на сонечку перед хатою довгі роки старості, які була переповнені працею, і якось непомітно помирали. Люди, які  показуючи на літак, що іноді пролітав в небі над селом, розсіваючи добрива, казали: «О, все по Біблії. Там сказано, що будуть літати залізніі птахи …».
 Бувало, влітку я іздив у Немовичі, щоб пройтися вуличками, по яких у дитинстві бігав босоніж і зустрів свою юність.
Навіть якщо мене ніхто не впізнав, і не зустрів, був впевнений, що завжди побачу ластівок над тихо плинним позеленілим Случем  бо вони чекають і зустрічають всіх, навіть   незваних гостей…

суботу, 6 серпня 2011 р.

Немовицький бізнес

Пристрасть до алкоголю сільського населення на Рівненському Поліссі вражає. Проїжджаючи вулицями села Немовичі, що на Сарненщині, в об’єктив відеокамери правоохоронців потрапила "хмільна парочка" місцевих чоловіків.
Купивши в одній із осель самогону, двоє чоловіків випили кварту оковитої та й заснули неподалік підпільної гуральні. Після довготривалого штурхання один із захмелілих чоловіків ледь згадав як його звати, а про свого товариша і слова сказати не міг, мовляв, навіть його і не знає.

300 літрів самогонної закваски та понад 120 літрів самогону виявили працівники міліції у декількох помешканнях жителів села Немовичі. Саме тут недорого можна придбати самогон у будь-який час. Заздалегідь підготовлена тара вражає антисанітарією. Всю алкогольну продукцію наливали у використані пляшки з-під пива, котрі вочевидь, збирали на вулиці. До такої сивухи, яка має сумнівну якість, і навіть на вигляд не вселяє довіри, вже давно пристрастилися місцеві чоловіки.



Закваску і самогон працівники міліції вилучили та направили на дослідження до науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України в Рівненській області, після чого всі вилучені запаси самогону будуть знищені.

МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ

Збірка віршів "МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ" Автор Олексій Савчин ТЕЧУТЬ ЛІТА Течуть літа, мов  хвилі  У безвість неосяжну  Пристрасні, гіркі...