… Ти йдеш квапливо повз біленькі хати в садах: вони чи присіли від часу, чи це ти так підріс. Жовті дикі гвоздики лягають ниць біля твоїх ніг, а там за кожним низеньким парканом море фарб, зелені, гряди квітів. Тебе поступово огортає чудовий запах горошку і матіоли, настурції та флоксів, красенів турецьких бобів. Цей природний килим із живих квітів змушує тебе зупинятися майже біля кожного забору, а чудовий запах повнить і повнить твої груди. Тут не рвуть квіти, не ставлять їх марніти у вази. Такою «пільгою» користуються хіба що гладіолуси та тюльпани. Старі люди говорили: «Природа не прощає, коли навіть вирвеш на лузі жаб”ячий жовтець».
Біля нашої хати не ростуть акації, бузок, черемшина, жасмин, каштани.
А навіщо? – казав батько- ніякого толку від них немає…
Зростають смородина, агрус, вишні, абрикоси, сливи берези і чорнобривці під вікном батьківської хати… Кажуть, сам пан Крашевський заохочував розведення цих дерев.
Немовичани здавна тяжіють до незалежності, гідності, закликавши інший раз на допомогу жадібність, заздрість, рішучість, ризик і в той же час обережність. У немовицького поліщука в душі одночасно уживаються християнська любов до ближнього і небажання поступитися в ім’я цієї любові чимось своїм. Здоровий егоїзм змушує розраховувати на свої сили, незалежно, чи соціалізм на дворі,чи капіталізм . Старанні, дбайливі, працьовиті, кмітливі і хитрі (сучасне життя навчило бути і балакучим, і хитрим) селяни з незапам’ятних часів навчилися робити чайки, дубити шкури, шити кожухи, костюми, сукні, спідниці, робити граблі, бочки, плести кошики, рибальські сіті і волоки, верші, кувати підкови , цвяхи, мотики, петлі, ножі, довгі ключі і чоботи, особливо чоботи.
Тутешні поліщуки будували хати, крили їх очеретом, соломою, дранкою, мостили берега бурхливої і неспокійної весінньої повеневої Язвинки, вирізали з золота сережки, персні випилювали, довбали човни і підковували коней… Одним словом, що не хата, то свій талант, свій гонор, свій форс, своя вдача і свої порядки.
Тут народжувалися, виростали, одружувалися, двічі фотографувалися у пана на “карточку”: в дитячому віці,і в день весілля . Ніщо, здавалося, не могло порушити і змінити встановлений порядок життя. Ростили дітей, коротали на сонечку перед хатою довгі роки старості, які була переповнені працею, і якось непомітно помирали. Люди, які показуючи на літак, що іноді пролітав в небі над селом, розсіваючи добрива, казали: «О, все по Біблії. Там сказано, що будуть літати залізніі птахи …».
Бувало, влітку я іздив у Немовичі, щоб пройтися вуличками, по яких у дитинстві бігав босоніж і зустрів свою юність.
Навіть якщо мене ніхто не впізнав, і не зустрів, був впевнений, що завжди побачу ластівок над тихо плинним позеленілим Случем бо вони чекають і зустрічають всіх, навіть незваних гостей…
