середу, 29 червня 2011 р.

КАШЕВСЬКИЙ СТАВ


      КАШЕВСЬКИЙ СТАВ
----------------------------------------
Ф. Наконечний

Таке було: в селі  зявлюся,
На став Кашевський я біжу…
Я – не рибалка, зізнаюся,
Спінінг з собою не вожу.

Чом на ставу мені так мило?
Не старожил, бо, цей наш став:
Колись  Рудинка  ледь струміла
Серед городів  і  заплав.

Кашевський міст і шлюз бетонний
Рудинку сонну запрудив
І плин її,  хоч монотонний,
В  дзеркальне плесо  розродив.

Рибалкам нині вольна воля,
Навіть в негоду  там клює…
То не моє, чомусь доволі
Душа шукає все ж  своє.

Окраса ставу – не карасик,
Там гордий птаха поселивсь.
Так, білий лебідь плесо красить,
З країв заморських появивсь.

Дружня сімя, вже й лебедята
З батьками рядом, знай, пливуть…
Такої вірності, мов свята,
Сельчани теж  роками ждуть.

Я долучитися бажаю –
Батон-презент в руках несу.
Його на радість обміняю,
Радість відчути ту красу.

І хоч не довгі ці гостини,
Що ж, пригостились, попливли…
Несуть нам щастя ці хвилини –
В раю земнім ми побули!

                   28.06.2011 року

                 

неділю, 26 червня 2011 р.

А потім...

Хотів отруїти, а вилікував?

У них усе ладилося до тих пір, доки Ольга не захворіла.

– Хвороба невиліковна, – лише розвели руками лікарі.

А жінці всього 32, чоловікові – 34. Ольга приймала знеболювальне, особливо на ніч, щоб хоч трохи поспати. А вранці, якщо біль відпускав, ішла на ферму. Двоє діток шкільного віку, треба і вдягнути, і взути. Збігав час. Чоловік переживав і співчував Ользі, але життя є життя.

– Альошо, сьогодні ювілей у нашого економіста. Після роботи залишся, від¬с¬вяткуємо разом. У сільській конторі й так мало чоло¬віків, – просили бухгалтерки агронома Олексія. – Ти ж своєю присутністю Оль¬гу від раку не вилікуєш.

– Правду кажете. Залишусь.

Увечері після роботи накривали на стіл, Олексій відкорковував спир¬тне. Веселилися, пізніше й танці надворі влаштували.

– Запроси нашу новеньку, Валентину, порозважайся, потанцюй, – жартували захмелілі жінки.

Дівчина й справді була не проти. «Молоденька, а мабуть, закохалася у мене. Може, справді пофліртувати, розвіятися. Бо вдома ж тільки співчуття. Навіть іти не хочеться. Вже й забув, що таке ласка, кохання».

Святкування наближалося до завершення.

– Заводь свого «буса», порозвозиш усіх по домівках, у селі ж міліції нема, – щебетали. – Біля тебе сяде Валентина.

Сівши за кермо, Олексій уже побачив там усміхнену дівчину. Жінки виходили одна за одною: хто на початку вулиці, хто в центрі, а хто в кінці села. Залишилися вони удвох.

– Коли накривали стіл, вам телефонувала дружина, але я була зайнята бутербродами, тому й не покликала. Та не варто зараз думати про неї, – сказала Валентина, взявши Олексія за руку. – Така вже її доля. А ти молодий, гарний, – дівчина перейшла на «ти», – і повинен мати когось для кохання.

А потім… Потім дівчина вп’ялася в його губи. Осипала поцілунками шию, очі, щоки. Він хотів, але не міг противитися.

– Ти мій, мій, – шепотіла Валентина. – Я давно в тебе закохана.

– Скільки ж тобі років? – запитав, усе ще не вірячи тому, що між ними сталося.

– Скоро 20. Але це не головне. Важливо те, що мені добре з тобою, а тобі – зі мною. Хочу, щоб ми були разом.

– Але ж у мене діти і.. хвора дружина.

– Дружина? Пробач, але всі говорять, що їй недовго залишилося. А діти? Я також хочу від тебе дітей.

«Кажуть, що Ользі залишилося недовго», – задумався Олексій.

З тієї ночі він додому не поспішав. Щовечора за селом на нього чекала вона – молода, симпатична, цнотлива спокусниця, яка перевернула його життя, примусила забути сина, доньку, хвору дружину. Щодня, щогодини, щохвилини думав лише про неї. Одна згадка про палкі поцілунки, обійми, запах засмаглого тіла паморочили голову. Зранку, перш ніж їхати на колгоспне поле, він заходив у контору, щоб побачити її – кохану, жадану.

– Ти і не одужуєш, і не вмираєш, – випалив одного разу дружині, коли та сказала, що погано почувається, бо закінчилися ліки. А в цей час на нього чекала Валентина.

– Знаю, тобі нелегко зі мною, але ж не моя в цьому вина. Я також хочу бути здоровою. Не хотіла говорити, але почекай ще трохи. Лікарі сказали, що скоро мене не стане. Дітей заберуть мої батьки. Я вже домовилася, щоб не були тобі тягарем. Більше ніхто і ніщо не заважатиме. Одружишся й почнеш усе спочатку. Олексій хотів вибачитися, але лише грюкнув у відповідь дверима.

Ользі дійсно з кожним днем ставало все гірше й гірше. Вона вже відмовлялася їсти, не могла піднятися з ліжка.

Наступне побачення Олексія з Валентиною було у лісі.

– Не картай себе. Ти ж ні в чому не винен, – заспокоювала пригніченого Олексія. – Якщо покинеш мене, то й ти захворієш, бо ж молодому чоловікові не можна без жінки, – лякала його дівчина.

– Не кину, не бійся, бо ти моя єдина розрада. Хоча не можу дивитися, як страждає Ольга.

– А знаєш, її мукам можна зарадити.

– Ти про що?

– Бачиш? – Ольга показала пальцем на гриби. – Вони й стануть порятунком.

– Це ж мухомори.

– Так. Назбирай, звари вдома, щоб дружина не здогадалася, додай якоїсь трави і… Чи тобі подобається дивитися на її страждання?

Приїхавши додому, зварив гриби, відцідив навар і підніс Ользі. Вона не спала, корчилася від болю.

– Випий, це допоможе. Можливо, заснеш.

– Я вже хотіла б заснути назавжди, – відповіла, ніби відчуваючи, що це отрута.

Випила залпом. Олексій пішов у свою кімнату. «Дивно, відразу затихла», – подумав і водночас злякався. Підійшов, торкнувся пульсу. «Дихає, жива, спить і не стогне, не плаче».

Вранці, прокинувшись, чоловік вбіг у кімнату дружини. Був дуже здивований. Ольга сиділа і, спершись на подушку, дивилася у вікно.

– Олексію, а в нас уже вишні поспіли. Треба обірвати, поки не обсипалися.

У чоловіка відняло мову. «Старі люди кажуть, що перед смертю всім стає краще», – пригадалося йому. – Може, і їй так?»

Минуло кілька днів. В Ольги стан здоров’я покращувався. Вона навіть повільно ходила по кімнаті. Просила доньку зварити її улюблений червоний борщ.

– Завтра на обстеження до лікаря. Але везти мене не потрібно. Сама помаленьку доберуся.

– Сталося диво, хвороба відступає, – дивувалися медики. – Можливо, ви чимось унікальним лікуєтеся?

– Ні, лише приймаю знеболювальне. Та почуваюся з кожним днем краще, – все ще не вірячи висновкам лікарів, відповіла жінка.

Додому не йшла, а летіла:

– Дітки мої, хочу повідомити хорошу новину. Лікарі сказали, що я одужую!

Через рік медики сповістили, що вона повністю здорова. Олексій, дізнавшись про це, довго не міг заснути і, щоб не мучила совість, розказав про все дружині. – Виявляється, ви з коханкою хотіли мене мухоморами зі світу звести, а вийшло навпаки – можливо, саме гриби мене врятували. За це я вам усе прощаю. Пам’ятаєш, колись ми серйозно посварилися і мені з дітьми дала прихисток тітонька, яка живе сама. Отож, я забираю дітей і переїжджаю до неї. А ти зі своєю коханкою будь щасливий, якщо зможеш…

Марія РОМАНЮК.

Хто робить і не їсть



Селяни переконанні -агробізнес є і завжди був справою ризикованою. Бо ж тільки неабиякого працелюбства і таланту мало: господарник обов’язково має враховувати ще й непередбачуваність природи. А нині ця справа удвічі ризикованіша, адже виробники сільгосппродукції повинні тримати на контролі ще й примхи держави…
    
Як відомо, селяни курчат рахують восени, та на жаль, уже зараз доводиться говорити про досить неприємні парадокси: люди, вклавши весною чималі кошти в майбутній урожай, мріють про хороший результат своєї праці. І не часто отримують його. Так вже чомусь повелося, що з таким багатством залишаються бідними. Як виживати? Куди рухатися? Що зробити, аби сільський бізнес забезпечував прибутки, а не доводив людей до відчаю і не роздягав до останньої нитки?.. Питань – більше, ніж відповідей.
Сільських трударів турбує насамперед той факт, що вони не можуть восени продати вирощену продукцію за достойними цінами, відтак носяться з нею як із писаною торбою. І так майже щороку, рідко коли випаде нормально заробити. От і виходить: щоби вирощування сільськогосподарських культур стало прибутковою справою, потрібно дочекатися… неврожаю.
 Посіяли, виростили, зібрали, а куди те все дівати? Гроші витратили, а як їх тепер «відбити»? Потрібно і землю обробити, і озимину посіяти… А жити за щось теж треба! А як, коли витрачаєш більше, ніж заробляєш?.. – часто доводиться чути, як селяни адресують ці питання чи то собі, чи то Господу-Богу, чи то «власть імущим», сподіваючись, що хоча б хтось їх почує.
 З року в рік садять люди картоплю бо ж українці, а особливо поліщуки, добре знають: бульба – то другий хліб. Але чи окупиться вона?
Може правильно було б зробити так: у сільській раді повісити ціни на всі види продукції: тоді людина знатиме, за що працює. От, наприклад, закупочна ціна на картошку буде 4 чи 5 гривень. Виходячи з цього, кожен рахуватиме затрати на техніку, паливо, насіння і щось думатиме. А то, хто буде працювати сьогодні не зрозуміло на кого і не зрозуміло за що?...

Окрім того, щоби серйозно займатися овочівництвом, необхідно мати й певні можливості. Усі розуміють: ну, не може селянин, маючи дві руки і лопату, посадити кілька гектарів картоплі, бо ж просто не дасть їй ради!
Бо ж і техніку треба, а вона сьогодні – золота, де ж селянину взяти 160 тисяч, аби купити трактора? А ніде! А якби й мав на руках такі гроші, то не вклав би в трактор… Чому? Та тому, що до кінця своїх днів не відробить ним таку суму!

Отож люди садять, сіють, тримають ту худобу, щоби потім фактично за безцінь здати її. Але якщо немає ніякої роботи, селяни хоч так якусь копійчину зароблять…, в селі, як ніде, кожен розуміє прислів’я «Хто не робить, той не їсть!». Але й на це в трударів, як кажуть, – залізний аргумент. Вигідно продати свою продукцію аграріям заважають посередники. Таким чином її ціна на шляху від виробника до покупця збільшується вдвічі, а то й утричі!  Чого так виходить? Той, хто займається картошкою, заробить на кілограмі гривню, продавши посереднику по три! А в Києві  її ж купляють уже по 9. Тож 6 гривень – заробіток спекулянтів, які пальцем об палець не вдарили! Отака то система...

Не менш гостра проблема зберігання овочів. Не реалізував хазяїн продукцію восени, значить, тримає до весни, а чи «перезимує» половина від загальної кількості? Як не крути, а знову збитки! А якщо подумати за те, як посадити, обробити, внести добрива, купити засоби захисту від шкідників, викопати, то шкурка взагалі вичинки не вартує. А скільки сили для цього треба докласти! Хоча селяни поки не мають альтернативи, тож ще не скоро відмовляться від тяжкої праці, бо ж то часто – яке-не-яке (єдине!) джерело доходів у сімейну казну.

«Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі!» – кажуть мудрі. Втім, зважаючи на реалії, сільські трударі не завше погоджуються з таким твердженням, навіть більше – заперечують його і сушать голову над тим, як його, тобто врожай, продати і при цьому «не прогоріти»… Скільки б не мізкували, але поки не можуть бути впевненими у завтрашньому дні, бо їм не гарантують хорошу ціну на ту чи іншу сільськогосподарську продукцію. Говорити про те, коли селяни перестануть працювати, так би мовити, всліпу, ніхто не береться. Принаймні поки що.

неділю, 19 червня 2011 р.

Немовицькі курйози

Сьогодні нашазнімальна група на Сарненщині. Ряд підприємств у селі Немовичі постійно турбують перевірками і намагаються закрити. Причиню цього стала земельна ділянка, яку виділили депутати сільської ради поруч із виробництвом. Отож, хто винен і як розв’язати конфліктну ситуацію, ми спробуємо з’ясувати у нинішній програмі.

Червень 16, 2011, 4:13 після полудня
http://www.youtube.com/watch?v=rxFbs35PeIU&feature=player_embedded

Зелені насадження обабіч автомобільних шляхів є бар’єром не лише для снігів узимку

Зелені насадження обабіч автомобільних шляхів є бар’єром не лише для снігів узимку. Як запевняють екологи, вони є своєрідною буферною зоною, створеною спеціально для запобігання забруднення навколишнього середовища. Тоді чому старі та дійсно аварійні дерева на узбіччях нині завзято ріжуть, а про появу на їхньому місці нових не дбають?

Останнім часом на Рівненщині активно провадять вирізку дерев обабіч доріг, аргументуючи гостру необхідність у цьому. Позаяк насадження є загрозою для безпеки дорожнього руху на окремих ділянках шляхів. Відтак там, де нещодавно шуміло гілля, нині «майорять» пеньки та купи неприбраного хмизу. Отож, виходить, що ми боремося з однією проблемою (як-от аварійність), забуваючи про іншу – чистоту довкілля… Адже якось не доводилося бачити, щоби на місці пеньків хтось висадив на узбіччях нові насадження. Там й сам процес у більшості випадків відбувається за принципом: стук-грюк, аби з рук. Ні. Колоди на узбіччях довго не затримуються! Їх відразу вантажать і відправляють «за потребою»: іноді на паливо, іноді – на переробку. А от обрізки гілля можуть ще довго «спочивати» межи пеньками. Такі собі промовисті постаменти людському недбальству можна побачити, для прикладу, на відтинкові дороги від Костополя до Сарн. Подекуди, правда, сухе гілля там попалили, на що вказують згарища. Але загалом кожного, хто мандрує дорогою, супроводжують гори хмизу. Чи виростуть колись на їхньому місці нові дерева?..

четвер, 16 червня 2011 р.

Були уроки і було навчання, успіхи й розчарування.


Автор фото Василь Сосюк.
 Але нелегкі перегони завершились, і підсумок їм підвів останній дзвоник.
Коростська ЗОШ І-ІІІ ступенів у котрий раз зібралась дружною родиною, щоб привітати зі святом учнів, учителів, батьків, а ще – провести в доросле життя 72 одинадцятикласники, які пройшли через коридор з рушників разом зі своїми класними керівниками. Урочисто вгору піднімається Державний прапор і звучить Державний гімн України. Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять директора школи Олександра Михайлова та вчителя української мови та літератури Петра Комара. З вітальним словом звернулись директори навчального закладу Віра Михайлова, районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Світлана Садовніч, сільський голова Олександр Климець. Випускниця Марина Сорока виконала власну пісню «Останній дзвоник», а ведучі Іван Дубинець і Катерина Титечко подякували першим учителям за безсонні ночі та турботи і щиру радість пізнання, любов і міцні знання, класним керівникам - за щоденний труд, запросили до слова Валентину Сороку та Миколу Пітеля. Не обійшлося без привітань і наймолодших жителів шкільної республіки – першокласників, і напутніх материнських слів, які промовила Ольга Мамчур. Слова подяки звучали із уст самих випускників. Вони урочисто передали факел знань, як символ торжества розуму та натхнення, для учнів 10 класу. Віра Михайлова вручила грамоти та подяки відділу освіти райдержадміністрації та районної ради, учням – переможцям олімпіад, різноманітних конкурсів і змагань. Радісною несподіваною для дітей було отримання грамоти Коростської ЗОШ І-ІІІ ступенів «Обличчя школи» за особистий внесок у піднесення престижу свого навчального закладу, успішну участь в обласних, районних олімпіадах, спортивних і творчих змаганнях. Серед відзначених – випускники Віта Кошляк, Марина Сорока, Надія Боса, семикласники Людмила Бережна та Іван Комар, восьмикласниця Яна Комар і учениці 6 та 4 класів Леся Дубинець і Вікторія Кошляк. Приємно, що такою ж грамотою нагородили й учителів. Вручення супроводжував урочистий марш у виконанні учасників шкільного духового оркестру під керівництвом Станіслава Харечка. На закінчення свята за традицією випускникам надали право зробити коло пошани зі своїми класними керівниками і першими вчителями. Вони ішли, і не соромились сліз, у кожного були свої думки. Дитинство закінчилось, а що в майбутньому? Знає відповідь на це запитання лише доля. А вона прихильна до тих, хто прагне стати сильним, справедливим і залишити добрий слід на землі.
На святі побувала Марія КУЗЬМИЧ.

Вперше Карпилівка згадується 1651 року


Автор фото Василь Сосюк.
Карпилівка відзначила 360 день народження Як населений пункт, село відоме з першої половини 17 століття.
Достовірних документів про його виникнення немає, але перша згадка датується 1651 роком. У неділю, на літнього Миколая, Карпилівка святкувала день народження. Як годиться, запросили й гостей. Дорога до села в’ється через ліс, наповнений нині ароматами квітів. Хоч і дошкуляє мошкара, та втриматись, щоб не зупинитись і не вдихнути того цілющого повітря, неможливо. Ось так, неспішно доїхали до населеного пункту, в якому відразу впадають в очі добротні будинки, охайні обійстя. На стадіоні ще вирували спортивні баталії, а люди вже поспішали до Будинку культури. У фойє привернули увагу різноманітні вироби місцевих умільців. - Це роботи нашої майстрині Людмили Пецькової, - привітавшись і побачивши, як уважно розглядаємо красиві вишиванки, розповіла бібліотекар Валентина Романчук. – Це – Олени Мирончик і Марії Никончук. А ось, подивіться, що вміють робити діти. У словах жінки було стільки гордості, що мимоволі підійшли до столу, на якому красувались вироби із паперу, вишиванки й інші речі, зроблені руками школярів. Подивувались їх нестримній фантазії, неабиякому умінню. А поруч маленькі господині запрошували скуштувати тістечка, пироги… - Що, це все самі й готували? - Звичайно, - відгукнулись хором дівчатка. Тільки й встигли дізнатись, що навчаються в 5, 6, 7 класах, як гучна музика перебила розмову. Це троїсті музики вітали гостей і односельців, запрошуючи до залу. Де їх зустріли духмяним короваєм, який юнки в українських костюмах вручили голові райдержадміністрації Анатолію Остапчуку. - Не знаю, чи саме цього дня з’явився перший запис про село, - сказала сільський голова Ганна Карпець, - та існує воно вже понад три століття. Незважаючи на різні події, лихоліття вистояло й живе. І нам потрібно його шанувати й любити і воно ніколи не загине, а процвітатиме. Бережімо ж його славні традиції та звичаї, не цураймося його свят і буднів, бо село – це криниця нашого родоводу, то велика та дружна родина. Ганна Свиридівна очолила громаду всього шість місяців назад. Тож, звертаючись до присутніх, хвилювалась, та її слова були щирими, йшли від душі. Сільський голова подякувала депутатському корпусу, виконкому, односельцям за співпрацю й довіру, за те, що повірили їй, віддавши більшість голосів під час виборів. А вони у свою чергу підтримували її дружніми оплесками. Хвилиною мовчання вшанували пам’ять жителів Карпилівки, які покинули цей світ. - Історія села пов’язана з долями людей, які тут жили, творили, - сказав Анатолій Остапчук. – Нелегкі часи довелось пережити. А як було важко першим поселенцям, які освоювали цей ліс, болото. Та минали роки, і в останні часи це – гарне, величне село, яке творять роботящі люди. Адже землі тут бідні, і господарювати на них важко, та і з цим справляєтесь. Про це свідчать будови, зокрема і в центрі села. А це копітка робота, бо щоб досягти благополуччя, вижити тут, треба добре працювати, любити свою родину, знати свою історію. А майбутнє в Карпилівки є. Слухаючи виступ сільського голови, скажу відверто, давно не відчував такої щирості в словах, вчинках. Вона живе разом з вами, прагне зробити щось для громади. І планів має багато: газифікація, дороги… Впевнений, у неї, а значить у вас, бо ви єдине ціле, все вийде. Маємо триматися гуртом, адже саме так можна досягти успіху. Голова райдержадміністрації приїхав на гостини з подарунками. Гравцям футбольної команди вручив м’ячі, а директору Будинку культури – світлову установку. Передав також щирі вітання карпилівцям від голови облдержадміністрації Василя Берташа. Ведучі Василь Мартинюк і Галина Мартинюк перегортали одну за одною сторінки урочистого дійства. Перед присутніми поставала і давня, і нинішня історія їх малої Батьківщини, яку творять працьовиті люди. Тож саме вони були іменинниками того дня. Разом з Ганною Карпець вшанували й тих, хто створював перші школу, колгосп, медичний і торговельні заклади, клуб, бібліотеку, хто трудиться в них нині, підприємців, які є надійною опорою у вирішенні проблем громади, хто захищав рідну землю від ворогів, хто прожив у парі не одне десятиліття, виховавши гарних дітей, які продовжують славні традиції батьків, умільців, виробами яких гордиться село, вихідців села, які живуть в інших регіонах країни, та своєю працею прославляють рідний край. Згадали всіх: старожилів і найменшу жительку села, воїнів-афганців і ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, багатодітних мам… Сільська рада презентувала багатьом невеличкі сувеніри, подяки, квіти. Для кожного з них, усіх, хто прийшов на свято, звучали музичні подарунки, які дарували місцеві аматори сцени. Нікого не залишив байдужим виступ ансамблю народної пісні «Журавлина», щирими оплесками нагороджували Миколу та Леоніда Мартинків, Людмилу Панекало, Людмилу Мартинюк, Валентину Малишевську, Ніну Мартинюк, Любов Галушко, танцювальний колектив «Верес», ансамбль голосистих дівчаток-школярок, троїстих музик… Та заворожила всіх талановита дівчинка – четвертокласниця Мар’янка Мартинюк. І таких обдарованих дітей у селі багато. Як от юна поетеса Наталія Мартинюк, неодноразова переможниця й призерка районних і обласних оглядів-конкурсів читців. Вітали карпилівців того дня й сарненські аматори Віталій Круглик, Анатолій Місанець і Юрій Баришевський. Свято тривало не одну годину. Відрадно, що відзначають його в день літнього Миколая. В селі на честь цього святого звели храм. Саме люди були організаторами будівництва. А настоятелем у ньому – отець Миколай, який служить тут уже 15 років. Та люди й опісля не поспішали по домівках. Провівши гостей, гомоніли про життя-буття. Тож нехай буде багато таких зустрічей, щедрих на добре слово, гарну пісню, що додадуть наснаги на звершення задумів і планів.

понеділок, 13 червня 2011 р.

Полісся. Бізнес по ту сторону шлагбаума



У сусідів цієї пори в кожному районі Полісся є щось особливе. Огірками прославився Столінський район, а журавлиною - Ганцевічскій район. Коли ж настає сезон полуниці, то оживає Лунінеччина.
У цьому році збиток плантаціях полуниці завдала спека. Навіть з вікна поїзда було видно, що ягідники не дуже зелені, але це стосується не тільки полуниці. Картопля доволі рідка  не висока, а поля вже золотятьсяі, ніби скоро жнива...
У  селі на автомагістралі Лунинець-Мікашевичі - незважаючи на будній день, було досить гамірно. Почався сезон полуниці, і сюди приїжджають оптовики з "усього світу". Багато ягоди затребувано Мінськом, стоять фури аж з Москви ...
Місцевий люд підвозить полуницю на велосипедах, автомашинах а той підносять. Торгівля йде з ранку до ночі, але найбільший рух вранці і ввечері.
Якщо не всі місцеві жителі, то більшість населення палацу і найближчих до нього сіл вирощує полуницю. Сім'ї мають 15-20 соток, і це не рідкість.
Підійшов до Михайла й Олени Насенів, які з в. Голи Бор привезли свої полуниці. Разом з батьками був і син Руслан, а дочка Віка, як старша, залишилася вдома.
От хазяїн і повів розмову:
- У нас двадцять соток полуниць, і над ними працюємо всією сім'єю. У цьому році сезон невдалий, але ми свою плантацію поливаємо.
- А скільки у вас всього землі?
- Кожній людині, яка працює в колгоспі, у нас повинно бути 30 соток, але ми маємо шістьдесят
- Робочий день, а ви тут з ягодою?
- Дружина працює дояркою, а я "халадільшчикам". То ж на ранок з доїння впораємося - ми вільні до наступноїго доїння.
- Скільки в середньому доярка отримує у вашому СПК?
- Ми працюємо на новому комплексі, в Олени приблизно 900 тис. - 1 млн рублів на місяць./600-650 гривень/
- Полуниці дають прибуток?
- О-о-о!
- Я не питаю про суму, а, перш за все, чи оплачується робота?
- Від полуниці велике благо, а інакше який сенс був би в них? Ось Руслан не тільки допомагає вирощувати, але і продає.
- Може, краще було б завезти до Мінська?
- Клопоту багато, за бензин заплатити треба, за місце також ... Тут оптом беруть, а там ...
Мої співрозмовники за кілограм полуниці просили 8,5 тисячі - тримали ціну./ приблизно 6 гривень/. А в середньому полуниця в цей день продавалися по 7,5-8 тисяч. Але це якщо ягоди добірні.
Ще сезон не досяг свого апогею, а через кілька днів ціна на полуницю впаде.Споживкооперація такі гроші не може платити і чекає, коли пропозиція буде перевищувати попит. У минулі роки траплялося, що люди не знали, куди подіти полуницю, адже цей товар швидко псується.
.
Купували ягоду і на самому в'їзді в Лунинець. Очевидно, полуниця підвозили з приватного сектора райцентру. Тільки тут стояло всього дві автомашини. Торгують полуницею і біля залізничного вокзалу в Лунінці - продають банками та відрами. Семилітрове відерце - 27 тисяч, але покупців не видно було. Черга витягнулася біля бочки з рибою, ціна на яку особливо не зросла. Короп - 7 тисяч, щука - 8,5 тисячі.
За огірками, полуницею, журавлиною ... оптовики приїжджають самі і всі мають прибуток - люди задоволені. Може це пов'язано з тим, що тут бізнесом займається приватник? Полішуки політикою зовсім не цікавляться, для них абсолютно не важливо, хто платить гроші: свої, росіяни,українці, литовці ...
Всім нелегко - тим, хто вирощує полуницю, оптовикам (виглядають змученими дорогою), але вони вільні у своєму виборі. Люди заробляють на життя і сподіваються лише на себе.

Не варто нарікати на життя



Ще декілька років тому жили в Малих Цепцевичах Тетяна й Володимир Прозапаси, які виховували семеро діток. Молоді, трудолюбиві, у любові й злагоді ростили синів і донечок, плекали в них повагу до Господа й праці.  Нині кожен у селі знає, що господинею в цьому домі є 20-річна Світлана. Матусю ж тяжка недуга безжально звела зі світу ще 4 роки тому. Відтоді Володимир Миколайович самотужки виховує дітей, а всю жіночу роботу з 16 років взяла на свої тендітні плечі їх донечка. Миловидна, гарної статури дівчина сором’язливо привіталась, коли зайшли до просторого будинку. Старанність молодої господині помітили одразу: акуратно застелені ліжка, на полицях прибрано, з кухні доноситься запах свіжоспеченого хліба. Вона не раз бачила, як ненька готовила обід чи вечерю, консервувала на зиму овочі чи викладала у форми тісто. Ще з ранніх літ була для неї першою помічницею. Коли мама хворіла, дівчина вже тоді прала одяг, доїла корову.
     Прикро, що мама не дожила до цих днів, адже благословляти дітей на особисте сімейне життя, бачити їх у парі з коханими людьми, втішатися онуками є, безумовно, найпрекраснішими хвилинами нашого буття. Спілкуючись із Світланою, почула нотки смутку й болю за мамою, яка з дитинства була для неї взірцем порядності й людяності. Це вона навчила її жити з Богом у серці, дякувати за кожен прожитий день, з радістю й молитвою на вустах братись за будь-яку справу. А трудитись дівчині доводиться багато й тяжко. Підтримують її і словом, і ділом найрідніші люди. - Уже впорядкували гуртом город, - ділиться молода господиня. – Висадили картоплю, посіяли буряки, моркву, кукурудзу…
    Разом обробляємо, збираємо врожаї. З дитинства звикли виконувати роботу всією родиною, саме так вчила мама. Особливо вона раділа, коли бачила як піклувались один про одного. Мабуть, для кожної матері щастям є взаєморозуміння і щира дружба між дітьми. Саме так виховуватиму своїх синів і донечок, аби успадковані від батьків зерна людяності, ввічливості й трудолюбивості рясно сходили з покоління в покоління. …Не передати словами вражень від побаченого й почутого. Надзвичайно приємна аура панує в сім’ї Прозапасів. І хоч тут теж вистачає проблем, родина, без сумніву, слугує прикладом для кожного з нас. Адже часто буває в житті так, що, стомившись від буденних труднощів, нарікаємо на життя, про яке інші тільки мріють. Не варто.

Використано матеріал  Ольги Лотоцької

"Зростають сироти під батьківським крилом"


Чоловіче тримай хвіст! Ти, тату, - роги. А я доїти її буду.


Мій односельчанин, десь у Москві, підчепив місцеву красуню,  ну і звісно, кандидаткою у дружини привіз додому - батькам показати.  А показати було що: висока й ладна дівчина, неабияка. Стан - мов би виточений, губенята, бровенята, як намальовані, очі - хоч води з них напийся. До того ж професію хорошу має - бухгалтер.
 Батькам, як зараз повелося, не залишалося   нічого, як прийняти та до весілля готуватись...
А тут , дивись, дівчина вже освоїлася трохи,  ну й, вирішила селюкам показати, що не з якоїсь там тульської глини зліплена, що робити теж щось може. Ну, наприклад, корову подоїти. Не складна ж це наука?
Отож  загнала вона годувальницю в кущі, в тінь (справа влітку була), фартух причепила, ослінчик поставила, дійничку поруч. І навіть доїти почала своїми ніжними пальцями ... А тут, як на біду, оводи налетіли. Корівка то   головою від них  відмахахується, то довгим хвостом - нічого не допомагає: кровососи все одно гризуть. Щоб якогось з-під черева відігнати "надоїдливих", корова ногою ...І в дійницю бабах! Хвостом хлоп ... дівчині по обличчю.
Та, бідна, з ослінчика додолу і в крик:
- Роман (то чоловікові), тримай хвіст! Ти, тату, - роги. А я доїти її буду...
... З боку за цією сценою спостерігала свекруха. Все життя вона доїла корову одна, думала, що так і треба. А з'ясовується - ні. Молоді всі зараз роблять по-своєму.

неділю, 12 червня 2011 р.

Ой, не ходіть дядьку в ліс- бо...!


На Рівненщині заборонили ходити до лісу


Читайте також:
Відповідне розпорядження підписав голова облдержадміністрації Василь Берташ.
Це пов’язано з підвищеною пожежонебезпекою. Адже більшість загорянь у лісах трапляється саме через недбалість краян. Про це повідомили з прес-служби РОДА.

Так, з початку року в області виникло 26 пожеж на площі майже 30 гектарів. 17 винуватців уже оштрафовано. Аби не завдати ще більшої шкоди, жителів області просять не відвідувати лісові масиви до зниження температури. На період спеки в’їзд до лісу дозволено лише у випадку виробничої необхідності. Краян просять із розумінням поставитися до тимчасових обмежень.

Ситуацію відстежуватимуть спеціально створені штаби в районах, зауважив перший заступник голови облдержадміністрації Анатолій Юхименко.

У поліських озерах нереститимуться осетрові


У поліських озерах нереститимуться осетрові. Цього хоче голова облдержадміністрації Василь Берташ. Мовляв, і своя цінна риба буде, не те що короп, і не менш цінна чорна ікра. А заохотив до такої ідеї Василя Берташа губернатор Астраханського краю Олександр Жилкін, днями побувавши з делегацією росіян на Рівненщині. Щоправда, не врахували, що одного лиш бажання голови в цій справі мало.
Втім, Василь Берташ до перспектив вирощування поліщуками осетрів поставився серйозно і вже підрахував, скільки чорної ікри можна зібрати з кожної рибини:
— Російські науковці успішно вирощують осетрових риб. Три роки вона росте, а далі метає ікру. Одна рибина дає 60 кг ікри.
А перший заступник голови Рівненської обласної ради Михайло Кривко уже й визначив місця на Рівненщині, де цю осетрову рибу можна буде вирощувати:
— З огляду на велику площу водних плес Рівненщини, особливо в північних районах, для нас це багатообіцяюча і, головне, прийнятна перспектива. Тим більше, що російські колеги навіть готові дати нам мальків.
Менше оптимізму, щоправда, у фахівців. Але ж хто їх запитував? Приміром, Андрій Орел, провідний іхтіолог Держрибоохорони в Рівненській області, стверджує:
— Вирощувати осетрову рибу в нашій місцевості можливо, але дуже проблематично. Для цього виду риб у нас надто холодна вода. Найбільш оптимальним різновидом осетрових риб для нашої місцевості є веслоноси. Вони так само як і рослиноїдні риби, білий і строкатий товстолоби, харчуються зоо— і фітопланктоном.
Втім, процес їхнього розмноження дуже складний. Навіть якщо малька до нас завезуть, то існує ще кілька проблем. По-перше, у нас немає бази для їх вирощування та відповідних інкубаційних цехів. По-друге, цей вид риби дуже безпечний — малька можуть склювати рибоїдні птахи. Ці риби дуже повільні і в статевому дозріванні — воно триває від восьми до десяти років. Крім того, осетрові види риб занесені до Червоної книги, тож перед тим як починати їх розводити, потрібно зібрати чималу кількість дозвільних документів. Потрібні спеціальні дозволи і на ввезення малька цієї риби з інших країн. Це дуже клопітна справа. Знаю, що в Черкаській та Київській областях є рибгоспи, де намагаються розводити цю рибу. Відверто кажучи, вони не дуже тим задоволені. Більш перспективним я бачу розведення звичних для нашої місцевості коропа та рослиноїдних видів риб.
Щоправда, словосполучення «метати ікру» вживається й в іншому, переносному значенні — так кажуть про людину, яка сердиться або хвилюється. А підстав у пана Берташа для таких емоцій достатньо. І не тільки з приводу малоприємної минулотижневої скандальної публікації в «Українській правді» щодо його родинного бізнесу, що була поширена по всій Україні. Напередодні зустрічі з астраханською делегацією, на якій і пролунала ідея про вирощування осетрових риб, Василь Берташ разом з головами інших областей був на нараді у Президента Януковича. Без хвилювання такі наради не обходяться. Президент сердиться, а голови хвилюються. Голова приїздить і сердиться, і тоді вже його підлеглі хвилюються. Тобто «метають ікру».

пʼятницю, 10 червня 2011 р.

Нам судилося бути разом

Одна ніч поєднала на все життя

Олеся готувала вечерю. Старалась приготувати щось смачненьке, щоб здивувати гостя, та й доньці вгодити. На серці було радісно. Сьогодні дочка прийде зі своїм директором на вечерю.
“Якби у мене був
такий батько”

Жінка втомилася від самотності, отож хотілося поспілкуватися з людиною, про яку так багато розповідала донька.
— Мамо, всі співробітники нашої фірми жартують, що я подібна до нашого директора, — щебетала донька. — Це ж, може, тому, що я працюю в нього секретаркою? Олег Петрович гарно ставиться до мене. Я ж дізналася, що він з дружиною розійшовся, що в нього немає дітей. Мені так жаль його. Одного разу сказав, що дуже хотів би, щоб у нього була така донька, як я. А я думаю, якби у мене був такий батько. Отож я й подумала, потрібно вас познайомити. Він самотній і ти одна. Може, ви сподобаєтесь одне одному, та ще закохаєтесь.
— Що ти говориш, яке кохання в моїх роках? — відповідала на це Олеся, а сама думала, що була б не проти мати коханого чоловіка: “Тільки ж де він, той єдиний, хто його знає”.
— Мамо, ти ж не образишся, якщо я запрошу Олега Петровича до нас. Я ж йому похвалилася, що ми живемо одні. І він може сміливо до нас заходити, — не вгавала донька.
Олеся спочатку заперечувала:
— Доню, ми так давно приймали гостей. Я розумію, що ти до нього прихильна, отож і мене трішечки заінтригувала. Хай уже приходить твій бос. Та й з начальством потрібно гарно жити.
Жінка чекала гостя з нетерпінням. “Його звати Олег, — думала Олеся. — Тож батько Тетяни теж мав таке ім'я”. Щоправда, жінка не знала його прізвища. Так вийшло, що обірвалося їх знайомство після першої зустрічі.

Хотіла помститись,
а наказала себе

Того вечора Костя запросив дівчину на день народження. Вони зустрічалися вже рік, та про своє кохання хлопець не говорив. І тут Костя сказав:
— Олесю, знайомся з моєю коханою. Скоро запросимо тебе на весілля.
А її представив дівчині як подругу. Цілий вечір Костя не відходив від Ірини, а на Олесю не звертав уваги.
Було боляче. “Чому ж не сказав, що має когось, чому приходив до мене”, — думала дівчина.
Не було можливості поговорити того вечора і вона пішла з вечірки. Їй хотілося, щоб Костя пішов за нею, сказав, що все те, що він говорив — неправда. Та її наздогнав хлопець, якого вона бачила на вечірці.
— Я бачу, що тебе хтось образив. І той хтось — мій найкращий друг.
Дівчина заплакала і розповіла зовсім незнайомій людині про те, що зустрічалася з Костиком довгий час, що кохає його, а він так підло з нею повівся.
— Я знав про те, що в нього є Ірина, — сказав Олег, — що він скоро одружиться, а про тебе він ніколи не говорив.
— Чому ж він мав говорити? Він просто не думав, що в мене є серце, що я без нього жити не можу. Йому байдуже, що я відчуваю, — дівчина вирішила, що помститься Кості. Хай знає, що вона була з його другом. Вона вже навіть надумала, як це зробити.
Запропонувала Олегові зняти номер в готелі. Він одразу погодився. Йому було жаль дівчини, він бачив, у якому вона відчаї. Олеся подумати не могла, що вони будуть кохати одне одного цілу ніч. Думала, поспілкуються і він піде.
Та не так сталося, як гадалося. Олеся прокинулась, а Олега вже не було. Тільки записку залишив: “Пробач, я не хотів тебе будити. Я спішу на поїзд. Дякую за гарно проведену ніч”. Не попросив у неї ні номера телефону, ні адреси, просто втік. А вона віддалася йому. Соромно було дівчині і ще більше боляче. Вона хотіла провчити Костю, а наказала себе. Не потрібна вона і Олегові. Він просто пожалів її.
По вулиці очі шукали серед перехожих Олега. Вона просто закохалась. Вже хотіла забути хлопця, та відчула, що вагітна. Вирішила виїхати з міста, щоб ніхто не дізнався, що вона чекає дитину.
Народилася донька. Старалася замінити дівчині батька. А вона росла і питала, де її батько. Сказала, що помер. Думала, подорослішає, то все доньці розповість. Та йшли роки, а вона мовчала. Соромно було зізнатися, що народила від незнайомого чоловіка. Заміж не виходила, боялася, що ніхто не стане її дитині справжнім батьком.

“Ти пробач нам, донечко, обом”
Задзвонив дзвінок і перервав думки Олесі.
— Мамо, а ми вже прийшли, — почула голос доньки.
Жінка якраз несла тарілки. У кімнату зайшов чоловік — і посуд випав із її рук. Донька почала збирати побиті тарілки:
— Мамо, не хвилюйся — це ж на щастя.
Олеся розхвилювалася. Минуло стільки років, а вона впізнала його. То ж був Олег, батько її доньки! Видно, що і чоловік впізнав її, бо так і стояв, не сказавши ні слова.
— Мамо, ти стільки всього наготувала, а вино ми забули купити, — промовила Тетяна, подивившись на стіль. — Піду куплю, а ви знайомтесь.
Коли донька вийшла, чоловік сказав:
— Олесю, я тебе впізнав одразу. Ти зовсім не змінилася. Я тебе довго шукав, та ти зникла. Тоді я поспішав і не залишив свій номер телефону. Я весь час так мріяв про нашу зустріч...
— Я виїхала з міста, обставини змусили.
— А я одружився, але сімейне життя не склалося. Не ту вибрав, та й не було мені з нею так добре, як з тобою у ту єдину ніч... Знаю, що ти живеш з донькою. Твоя Тетяна розповідала, що батько помер, коли вона була маленькою. Нелегко тобі довелося в житті. Та і я не мав щастя. У тебе хоч донька є, а я сам.
Олеся аж стрепенулася:
— Тетяна — твоя донька. Крім тебе, у мене не було нікого.
Чоловік не міг повірити словам Олесі.
— Я відчував, що вона моя, бо ж полюбив її, як тільки вона стала в нас працювати, — сказав чоловік, щойно трохи оговтався. — Та й усі кажуть, що вона на мене схожа. Я повірити не можу — в мене є донька! Який я щасливий!
Він підхопив жінку на руки і закружляв по кімнаті.
Зайшла Тетяна. Вона спочатку здивувалася, а потім сказала:
— Я бачу, ви вже познайомились. Олегу Петровичу, за що ви мою маму на руках носите? Чи це секрет?
Обом стало трошки ніяково. Першою обізвалась Олеся.
— Доню, Олег Петрович — твій батько. Ти вибач, що я тобі не сказала правду. Так сталося. І я тобі не розповіла б нічого, якби ми не зустрілися. Я дізналася, що вагітна і поїхала з міста. Він шукав мене, хоч і не знав, що в нього є донька. Ти пробач нам, донечко, обом.
— Тетяно, я відчував, що ти мені рідна, — нарешті промовив Олег Петрович. — І добре, що ти до нас прийшла працювати, що ти запросила мене додому. Тепер я вас не залишу. Ви мені рідні обоє.
Того вечора Олег не пішов додому. Він допоміг помити посуд, прибрати в кімнаті. А Тетяна не відходила від нього. Вона легко назвала його батьком і говорила: “Якби я знала, що ви так близько знайомі, то уже давно вас звела б. Та нічого. Головне, що ти знайшовся”.
Наступного дня Олег переніс свої речі до Олесі. І вже не було між ними років, довгих безсонних ночей, самотніх свят. Було тільки палке кохання, перевірене роками. А Олеся мліла в обіймах коханого чоловіка і говорила:
— Нам судилося бути разом, тому ми й зустрілися. Я так хочу прокидатися в твоїх обіймах, чекати тебе з роботи. Я так хочу справжнього щастя.
— Та воно вже прийшло, дарма, що трішечки запізнилося, — говорив Олег. — Ми будемо тепер завжди разом. Адже ми обоє так цього хочемо.

Автор: Валентина ПАВЛУШКО, с.Вири Сарненського району

четвер, 9 червня 2011 р.

Проклятий рід


Омар УЗАРАШВІЛІ   Колаж Ігоря НЕСТЮКА   
Поліська річка Горинь виправдала свою назву, забравши у свої води останніх членів колись великої родини, що жила в селі Удрицьку Дубровицького району Рівенщини...
«Проклята» родина Адам і Павліна виховували шістьох дітей, та відразу після народження одне немовля померло. Згодом в однорічному віці пішла з життя ще одна донечка. У 1996 році горе знову постукало у вже знайомі двері: у 22-річному віці у річці Горинь втопився син Геннадій. 1988 року у тій же річці пішов на дно його 53-річний батько Адам. У 2005 році помер від хвороби його 27-річний син Олексій.

На цьому біди ніби кимось проклятої родини не завершилися. У перший день літа у річці Горинь втопився 26-річний Андрій. 5 червня у тій же річці втопилася його нещасна мати Павліна. З великої багатодітної родини у спорожнілому батьківському домі залишився лише 20-річний В’ячеслав...

вівторок, 7 червня 2011 р.

Гордість Костянтинівки – умільці

 
Автор фото Василь Сосюк.
Красу старовинних пісень, самобутніх традицій та обрядів, незвичайних талантів і людської щирості дарували минулого четверга у виставковій залі Сарненського історико-етнографічного музею шанувальникам районної акції «Мистецтво одного села» учасники Костянтинівського культурно-дозвіллєвого комплексу «Зірка». Святкове дійство в цей світлий травневий день розпочала чарівна ведуча Тетяна Юрцевіч, яка повідала про неповторність збереження українськими родинами самобутніх традицій та обрядів, які є неоціненним надбанням й шанобливо передається з покоління в покоління, аби кожен українець від старого до малого знав цінність культурної спадщини. Сільські активісти відтворили фрагмент «Бабусиних посиденьок», де змальовується захоплення юнки українськими піснями, які виконують її бабуся й мама. Відтак до слова запросили сільського голову Романа Боровика, який красномовно відзначив, що акція «Мистецтво одного села» є прямим підтвердження того, що поліський край щедрий на таланти, з великим минулим, уквітчаним колоритними традиціями й обрядами, які маємо примножувати й передавати майбутнім поколінням. Неповторна історія, культурні надбання є, безумовно, і в кожному розташованому на території ради селі. Особливо славляться населені пункти ентузіастами, які виношують у серці любов до вишивки, бісероплетіння, інших захоплень. Заступник голови райдержадміністрації Тетяна Сухарева вкотре відзначила, що акція успішна й дуже потрібна людям, адже дає можливість аматорам сцени, митцям прикладного та вжиткового мистецтва демонструвати свої здібності й здобутки. Особливо приємно, сказала Тетяна Євгенівна, що мету заходу зрозуміли сільські голови, працівники закладів культури, а відтак ефективно спрацювали, щоб гідно представити свій культурно-дозвіллєвий комплекс. Не виняток і Костянтинівка, яка славна умільцями. «Мистецтво – це велика майстерність, наполеглива праця, що потребує терпеливості й душевного тепла. І кожен виріб, виготовлений людиною старанною та працелюбною, несе добробут і радість усім, хто ним милується. Тож щира подяка людям, які творить ці неповторні речі, навчають мистецтву юних», - з такими словами звернувся до присутніх заступник голови районної ради Валентин Цупріян. Слова вдячності за збереження успадкованих від наших попередників неповторних традицій, їх примноження, подякував від імені міського голови Сергія Євтушка та виконавчого комітету секретар міської ради Ігор М’якішев. Відтак за вагомий внесок у збереження, відродження та популяризацію автентичних традицій, звичаїв та обрядів аматорського мистецтва нагородили сільського голову Романа Боровика, рукодільників Ганну Ніколайчук, Тетяна Лобач, Тетяну Бургард, Марію Мізюрко, Любов Бородавко, Івана Жучку… Відтак завідувачка публічно-шкільною бібліотекою села Костянтинівка Оксана Кардаш розповіла про минуле й сьогодення центральної садиби, а вчителька початкових класів Орлівської ЗОШ І ст. Олена Добриднік ознайомила з історією села Орлівка. Про здобутки молоді поінформував спеціаліст ради із соціальної роботи з сім’ями, молоддю та спортом Віктор Колдун. Ознайомились присутні із творчістю тутешніх поетів, твори яких були представлені на книжковій виставці «До рідного слова торкаюсь душею». Багато гарних слів прозвучали зокрема на адресу художнього керівника РБК, члена Національних спілок письменників і журналістів України Зої Федорчук, життя якої тісно пов’язане з Костянтинівкою. А також Бориса Павлишина, який зачитав декілька власних віршів, отримавши в подарунок від присутніх шквал оплесків і слова подяки. Затим присутні ознайомлювались з творчістю народних умільців, роботи яких прикрашали стіни просторої зали. Приємно вразили витвори художника Івана Жучки, який почав малювати ще з раннього дитинства. А в післявоєнні роки, коли фарби фактично не можна було дістати, через знайомих купував їх аж у Москві. Перші свої роботи чоловік малював олівцем і вільховим чорнилом. У 1970 роботи сільського художника експортували на виставку в Москву, де одна з них зайняла друге місце. Чимало своїх виробів чоловік дарував за кордон, зокрема в Польщу. Прикрашають його шедеври, де змальовує повсякденне життя, красу, гармонію природи й людини, й деякі православні храми. Мабуть, ніхто не уявляє батьківської хати без вишиванок. Те, що вони повинні бути там, переконана й Марія Мізюрко, яка з дитячих літ захоплюється народною вишивкою. Сьогодні її оселю прикрашають рушники, простирадла, є й чоловічі сорочки. Усі свої роботи жінка зберігає, мов скарб, бо вкладала в них, як зауважила, душу й любов до природи. Довгими зимовими вечорами займається вишиванням і Ганна Ніколайчук. Колись її жилетки, які оздоблювала бісером, одягали жінки із сусідніх сіл – так заробляла в ті часи на прожиття. З часом освоїла вишивання хрестиком, гладдю та настиланням. Односельці кажуть, що оселя рукодільниці сяє барвами, мов весняний вінок. Воно й недивно, адже жінка вишиває й серветки, і килими, яких у неї аж 15. Свої роботи дарує рідним і друзям, та найбільше їх у храмі. Свого часу витворами майстрині милувались жителі району й області, зокрема на виставці умільців і фестивалі Всеукраїнської народної творчості. Тетяна Лобач за спеціальністю перукар, але любов до вишивки завжди переповнювала її серце. З дитинства допомагала вишивати мамі, а пізніше й сама захопилась цим мистецтвом. І кожен, хто заходив до її оселі ще тоді, не приховував вражень від побаченого, адже будинок прикрашали надзвичайно красиві вигаптувані картини. Опанувала рукодільниця й бісероплетіння, вироби її називають «маленькими шедеврами», що здатні підняти настрій усім, кому сумно. Зацікавлено споглядали присутні й роботи в’язальниці Тетяна Бургард, яка має у своєму доробку розмаїтті хустини, спідниці та костюми, які в’яже спицями й гачком. Більше того, кожну сплетену нею річ із задоволенням носять рідні та друзі, та найбільше жінка пишається тим, що навики плетіння охоче переймає її донька. Любов Бородавко теж відома в цій околиці майстриня. Її улюблена справа – писанкарство, яким захопилась ще з дитячих літ. У 2001 році за збереження, популяризацію народних традицій та ремесел на Рівненщині її нагородили грамотою за участь в обласній культурно–мистецькій акції «Мистецтво одного села». Якщо людина талановита, то в усьому. Так говорять про Едуарда Андрикевича, який свого часу закінчив музичну школу, став художником, опанував художню обробку дерева. Сьогодні шедеври умільця милують око всіх, хто завітає до його оселі. Безліч його виробів розлетілись по світу, адже має гарну традицію дарувати свої роботи. Мабуть, щоб описати всі таланти Костянтинівської землі, не вистачить цієї газети. Села славні тут хорошими й талановитими людьми, які мають здобутки, надбання, а відтак можуть гордо їх демонструвати. Особливо вдало вміють у Костянтинівці готувати, в цьому переконались присутні на святі, яких після цікавих розповідей та оглядин, запросили до столу, накритого українськими національними стравами, аналогів яким немає у світі.

МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ

Збірка віршів "МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ" Автор Олексій Савчин ТЕЧУТЬ ЛІТА Течуть літа, мов  хвилі  У безвість неосяжну  Пристрасні, гіркі...