"Міс Рівненщини! з Костополя

Корона переможниці четвертого обласного конкурсу краси «Міс Рівненщина” дісталася 19-річній студентці Європейського університету Катерині Калиняк

У пошуках красунь організатори четвертого обласного конкурсу краси «Міс Рівненщини» обїздили всі райони області. Взяти участь у відбірковому етапі та «позмагатися у красі» зголосилися понад три сотні дівчат. У конкурсі взяли участь красуні, відомі в Україні не тільки модельними досягненнями. Так до фінальної двадцятки увійшли учасниця національного відбору дитячого "Євробачення" Юлія Бойко, віце-чемпіонка України з класичного belly dance Катерина Тимчик, дворазова чемпіонка Європи з плавання Катерина Дікіджі.

На фінальному гала-концерті, який помпезно «відгримів» у Рівненському облмуздрамтеатрі, красуні вабили зір глядачів щонайменше п’ять разів, дефілюючи у костюмах стюардес, у діловому одязі, вже традиційно – у купальниках, весільних та вечірніх сукнях. Поміж виходами конкурсанток публіку «підігрівали» усім знайомі обличчя - етно-театр "Дуліби", Сашко Невже, шоу-балет "Алекс", танцювальні колективи "Діалог" та "Едельвейс". Диригував процесами, які відбувалися на сцені, найкращий шоумен України Кузьма Скрябін.

 У підсумку 19-річна костопільчанка Катерини Калиняк виборола не лише звання найгарнішої дівчини області, а ще й титул "Міс глядацьких симпатій". Саме вона  й представлятиме Рівненщину на національному конкурсі "Міс Україна". “Третьою віце-міс” стала 16-річна Роксолана Мануйлик з Великого Олексина Рівненського району, “Другою віце-міс” - 19-річна Вікторія Сива з Корця, а звання "Першої віце-міс" дісталося 18-річній рівнянці Оксані Адамець.

Переможниці конкурсу "Міс Рівненщина": "Міс Дружба" — Оксана Радкевич, "Міс Чарівність" — Яна Герус, "Міс Талант" — Юлія Бойко, "Міс Фото" — Катерина Рощук, "Міс Спорт" — Катерина Дікіджі, "Міс "ОГО" — Олена Хамдамова, "Міс "Рівне 1", "Міс Еліт" — Катерина Тимчик.

Село вмирає. Все робиться правильно, продумано й логічно

by vestnik55| и

1 Vote

Останнім часом у районних центрах суттєво дорожчають квартири, тоді як в обласних центрах ціни на квадратні житлові метри поволі сунуться вниз. Пояснюється ця “сільська тенденція” доволі просто: до містечок утікають із навколишніх сіл, де життя зробилося нестерпним.
Давно відомо, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. Адже саме село посідає значуще місце і в свідомості українців і в історії української держави. Переважна більшість наших співвітчизників, в другому чи третьому коліні сільські вихідці. Село завжди було головною цитаделлю нашої національності самобутності, головним бастіоном захисту української мови, воно й досі береже народні звичаї і традиції.
Спостерігаючи за публікаціями в українських ЗМІ поневолі переконуєшся:  після намірів переписати  історію  на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови взялася й за це.
Уже зараз з настанням тепла, чимало селян покидає свої домівки, виїжджаючи на заробітки до столиці, а то й в Росію. Відсутність роботи вдома змушує людей перебиратись до міст. Труднощі зі збутом їхньої продукції та стрімке зростання її собівартості , скоріше всього значно активізують цей процес розвалу села.
Крім цього, реформа охорони здоров”я доводить селян до панічного стану. У невеликих селах лікарні вже не буде. Вчасно доставляти селянина  до окружної лікарні повинна буде служба “швидкої допомоги”. Яка це “швидка” служба селяни не раз переконались на своєму гіркому досвіді.Селян прирікають добиратись до лікарень самотужки – до 100 км. в обидва боки. Напевно влада розраховує на поновлення інституту місцевих знахарів-універсалів.
І нарешті, піком цинізму стала ініціатива реєструвати дітей, тільки народжених в пологових будинках. Прослідкуйте логіку дій влади- лікарні нема, відповідно і пологовий будинок відсутній… Отже невдовзі нас чекають діти “без роду і племені”-без жодних документів, а це значить їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садиків та шкіл. Офіційно вони не будуть існувати. Ось така вимальовується картина, із сюжетом західних фантастичних трилерів, яка дуже скоро стане сумною реальністю.
Сільські вчителі вже “жирують” на реформі імені міністра освіти Дмітра Табачніка. Скоріше всього маленькі школи в селах щезнуть. А у великих селах, життя вчителя далеко від міського. Його будні- це зима, коли температура в класі не набагато вища від вуличної.
Але навряд чи скоро настане хоч якесь поліпшення. Мабуть поки що ні- кому не потрібні сильні та здорові громадяни, постачальником яких є село. Звісно піклуватися про нього є сенс, коли бажаєш розвинути країну, але якщо на меті всіх цих заходів- придушення й знищення села як джерела українства, то все робиться правильно, продумано й логічно…

Може хто бачив вбивцю?

Рівненська міліція п`ятий день розшукує вбивцю, який зарубав свою сестру та втопив у колодязі 8-річну племінницю. Усі вони разом мешкали у с. Мутвиця Зарічненського району. Простий селянський хлопець Богдан, якому тільки-но виповнилось 17 років, - єдиний підозрюваний. Можливо, він досі мандрує поліськими лісами, переховуючись від покарання. А може, подався у Київ чи Одесу, адже раніше вже бував там, втікаючи з дому. Востаннє сусіди його бачили на автобусній зупинці з валізою в руках. Оскільки убивцю ще не знайшли - не відомо, за що він так жорстоко поквитався зі своїми рідними. За попередньою версією оперативників, минулої суботи вночі убивця вдарив сокирою Наталю, коли вона спала, а потім виволік тіло з хати. Її 8-річна донька Оленка, яка прокинулась від маминого крику, вочевидь, стала випадковим свідком вбивства. Дівчинка вибігла слідом за вбивцею у двір, благаючи відпустити маму. Мала й не здогадувалась, що її мама вже мертва. Побоюючись, що від крику дівчинки прокинуться сусіди, убивця схопив її і вкинув у 4-метровий колодязь, повз який тягнув тіло Наталії. Дівчинка, вочевидь, намагалась вибратись звідти, чіпляючись пальцями за стінки колодязя, однак марно. Наступного ранку тіло дівчинки на дні криниці побачила сусідка Марія. Стурбована тим, що Наталія не вигнала свою худобу на пасовисько, вона прийшла до їхнього двору, розуміючи, що тут щось трапилось. А тіло мами дівчинки знайшли, оглядаючи подвір`я, оперативники - за хлівом, під дошками. А от ще однієї доньки Наталії, 5-річної Світлани, та її двоюрідного брата Богдана ніде не було - ні на подвір`ї, ні в будинку. Лише пізніше з`ясувалося, що Світлана жива - в ту ніч вона була у своєї бабці в сусідньому селі. Богдан теж виявився живим і неушкодженим - у суботу зранку він був у свого батька, який жив окремо, взяв свій паспорт, пояснивши, що їде з однокласниками в Одесу. Пізніше селяни бачили його на автобусній зупинці з валізою в руках. Він кудись дуже поспішав. Того суботнього ранку сусіди не надали значення цьому факту - мало куди зібрався їхати 17-річний хлопець. І лише коли дізналися про вбивство, почали порівнювати ці факти. Міліція також запідозрила, що саме Богдан міг бути вбивцею своєї сестри та племінниці. Тож у понеділок оголосила Богдана у всеукраїнський розшук. А прокуратура порушила кримінальну справу за фактом навмисного вбивства. ....Богдан у сім`ї Наталії, яка, розлучившись з чоловіком, жила сама з двома доньками у Мутвиці, з`явився п`ять років тому. У селі кажуть, що мати Богдана - циганка, покинувши сина напризволяще, повіялась дорогами України, а у батька з`явилась нова сім`я. Над хлопцем зглянулася його двоюрідна сестра Наталія - забрала до себе в дім, одягнула, влаштувала в школу. Він ріс разом з її двома доньками, допомагаючи Наталі по господарству. Хлопець був нібито спокійної вдачі, спиртного не вживав, на відміну від багатьох своїх однолітків. Щоправда, любив мандрувати. Сідав у маршрутки та просив у пасажирів гроші. А коли якось Богдана відправили в один з одеських санаторіїв, то повернути його додому зуміла сестра лише з допомогою міліціонерів. Потім була ще одна спроба втечі - поїхав у Київ, звідки через якийсь час знову його додому повернули міліціонери. Чи справді Богдан зарубав свою сестру, яка єдина піклувалась про нього, і що стало причиною цієї трагедії, може розповісти хіба що він сам. А незадовго до смерті Наталія розповіла сусідці, що якось вночі прокинулась від того, що відчула - над нею хтось нахилився. Відкривши очі, побачила Богдана. Коли запитала, що брат хоче, він зніяковіло відповів - нічого, і пішов спати...

Тато, мама та Кирилко

Наталка і Віктор навчались в одній школі, у них були друзі з одного двору, через який вона бігала на заняття в музичну. Навіть більше того. Зустрічалася з його однокласником. Та якось на Великдень ішла з подругою додому, і та привіталась до незнайомого Наталці хлопця, який відпочивав на лавці. Познайомившись, запросив дівчину до кав’ярні. Красуня-білявка одразу заполонила його серце. А Наталка зрозуміла, що це її кохання з першого дотику і на все життя. Якщо раніше була переконана, що десь у 25 вийде заміж, то тепер, у свої 19, забула про все на світі. Майже рік зустрічалися, згодом одружились, і, щоб поєднатись не лише перед людьми, а й перед Богом, – повінчались. Наталія Бойко своїм розумом, здібностями та інтелектом розбиває вщерть всі міфи про блондинок. Судіть самі: закінчила спочатку музичну школу по класу скрипки, потім – Рівненське музичне училище. Саме тому завжди бере участь у гімназійних концертах художньої самодіяльності. А коли друзі – TESOLівці збираються разом на міжнародні конференції, то ввечері, відпочиваючи, Наталія обов’язково заспіває українську пісню. Все найкраще від мами і тата зібрав синочок, Кирилко. У музичній школі опановує гру на фортепіано і дуже любить свою вчительку Надію Ковальчук. Танцює у відомого хореографа Сергія Галушка. Першу пісенну перемогу здобув у 2 класі у Степані на конкурсі. Зараз співає у шкільному хорі. З дитинства, тільки навчився з першого року життя говорити зрозумілою мовою, підспівував усі пісні. Зранку встає – співає. І коли поспішають разом з мамою до школи, можуть співати просто на вулиці, не звертаючи уваги на перехожих. Наталія не зупинилась на музичній освіті і здобула ще одну – педагогічну. Була відмінницею в школі, на «відмінно» закінчила й РДГУ. Після захисту диплому її запросили в магістратуру, де вчилася півтора року. Згодом отримані знання та практика дали можливість перемогти в районному етапі Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» в номінації «Англійська мова» і стати обласним лауреатом. Наталії Бойко запропонували вступити в аспірантуру. Але тут не витримав Віктор: «Скільки можна вчитись!». Він працював у СШР № 5 міста з поглибленим вивченням іноземної мови, за фахом інформатика, після закінчення Сарненського педколеджу. А згодом, як і дружина, здобув ще одну освіту в РДГУ. Вони навіть два роки вчились разом. У Віктора Бойка – «золоті» руки: може зробити все – від звичайного ремонту до меблів. Коли дружина дає відкритий урок для своїх колег допомагає їй у всьому, а під час уроку хвилюється під дверима за свою половинку. Кирилко любить приходити до батька на роботу. Як і Віктор, бачить усе у трьох вимірах. У цій родині креативність не карається, навіть якщо заради експерименту зіпсований найдорожчий сувенір. Тут пробують ліпити з солоного тіста, плести з бісеру, вивчати книги про комах. І настільки досконало втілює знання на практиці, що став абсолютним переможцем у номінації «Тваринний світ» в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу експериментально-дослідницьких робіт з природознавства «Юний натураліст» (про що вже повідомляла районка). Тема, над якою працював Кирило, не надумана. Разом з мамою бігали з сачком і в цьому році в Криму, ловили метеликів. Він знає всі їх види. Мріє бути географом. І хоча в нього ще немає уроків географії, які проводить у гімназії Світлана Титечко, не пропускає жодної нагоди, щоб туди потрапити. Як справжній чоловік, у 6 років з мамою і татом піднявся на Говерлу. Було стільки снігу, що не кожен дорослий зміг би це зробити. Він ніколи не буде нити й скаржитись, якщо треба довго стояли в автобусі. Родина Бойків відкриває для себе Україну з того часу, коли сину виповнилось три роки, подорожують по всіх її куточках. На день незалежності сім’я Бойків виходить у місто на свято у вишитих сорочках. «Це данина моді чи справжній патріотизм?» - запитала. «Навіть більше, ніж патріотизм, - відповіла Наталія Кирилівна. – До речі, на власне весілля рушники вишивала сама, ще й мережку робила». Хто не знає Наталку особисто, часто вважає її зарозумілою. Але це не гординя. Насправді, Наталія дуже ніжна й вразлива, - не кожному душу свою відкриє. А із своєю половинкою – Віктором – склали не просто творчий учительський тандем, а стали щасливою подружньою парою. Незабаром настане літо – пора відпусток, і родина Бойків знову поїде подорожувати Україною, відвідуючи її стародавні замки, музичні фестивалі. Бо вважають, що кращого місця за рідний край на землі немає.

Марія КУЗЬМИЧ.

Член винищувального загону

17 Травень, 2011 - 13:14 — Зоя Тимцунік

Автор фото Василь Сосюк.

Цікава річ – людська пам’ять. Незначне й поверхове відсіює, наче полову, доленосні події закарбовуються намертво. Як у жителя райцентру Григорія ЩЕРБАКА – підпільника, партизана, учасника бойових дій. Уродженець с. Літвиця Дубровицького району не встиг за Польщі закінчити другий клас, як у 1939-ому загриміли залпи Другої світової. Брат Ларіон, який був головою сільради й не уникнув би розправи, відійшов разом з радянськими військами, Михайла теж призвали на фронт. Уся родина, до речі, у підпіллі боролася проти фашистських окупантів. Тепер левова частка труднощів визвольної боротьби лягла на плечі батька, йому допомагав наймолодший – Гриша, якому в 1943 виповнилося чотирнадцять.
- Якось на Ганни (22 грудня) до хати завітали партизани. Вимагали в батька, який саме знемагав від тифу, щоб відвіз їх у село Озери, де на той час розташовувався поліцейський штаб. Дорогу – а проїхати треба було через два населені пункти – знав добре, отож без вагань замінив хворого тата. Хоч і розумів, що з цієї небезпечної подорожі можу й не повернутись. З восьми партизанів залишилось сім: один помер від поранення в живіт. Штаб тоді спалили, а поліцаїв розігнали. Проте світ не без «добрих» людей: хтось із односельців, добре обізнаних про зв’язок Щербаків із підпіллям, доповів поліцаям, і вони 28 травня 1946 року батька розстріляли. Тоді ж, палаючи бажанням помститися за смерть дорогої людини, Григорій став «яструбком» - членом винищувального закону. У 1948-ому квартирували на станції Немовичі, а годували їх по черзі члени тамтешнього кооперативного господарства. Одного разу після вечері поверталися з Олександром Шаламаєм у село. Стривожило те, що чомусь замовкли собаки. Та не встиг це обмізкувати, як почув: «Стій! Руки вгору!». Єдине, що спромігся зробити, - непомітно викинути комсомольський квиток. Погрожуючи зброєю, юнака привели в хату, де вечеряли лісові хлопці. Старший, з пов’язкою на оці, почав допитувати. Метикуватий «яструбок» не зізнався, що з Дубровиччини, переконав, що живе на Пролетарській у Сарнах. Нібито повірили, вивели в кухню. Проте через деякий час зв’язали руки мотузкою і повели дорогою до хутора Михнівка. Там 19-річного юнака збирались повісити. Та втрутилось провидіння: батько одного з лісовиків так гаряче благав пощадити молоде життя, що його врешті-решт послухали. Зняли мотузку, відпустили, однак мусив пообіцяти, що нікому не розкаже. Даного слова дотримав, а до рятівника не раз приїжджав у гості, коли це криваве протистояння закінчилось. А в «яструбках» перебував аж до 1950 року, поки тодішній райвійськком Сєвєр не наказав здати зброю. У мирний час трудився трактористом, бригадиром тракторної бригади, відтак 32 роки водієм у ПМК-66. Зараз Григорій Щербак на заслуженому відпочинку. Позначилася підпільна боротьба на його здоров’ї: коли скакав верхи виконувати чергове завдання, перечепився шиєю за натягнутий над стежкою дріт, серйозно пошкодив горло. Нині має інвалідність другої групи. Проте, незважаючи на пережите, зберіг ясний розум, чітку дикцію та оптимістичний погляд на життя. Спілкується з дітьми й онуками, радіє, що їм не довелось зазнати поневірянь, на які багата була його молодість.

8-ма волость Рівненського повіту /Історична статистика/

Савчин О.М.
У ХІХ на початку ХХ століть українське Полісся в межах Російської імперії розміщувалось на теренах вище міста Рівного- Новоград -Волинський- Радомишль: на сході цей етнографічний район обмежений Дніпром, а на заході- річкою Горинь. Після Першої світової війни відбулися значні зміни в політичній підпорядкованості земель Полісся. Зокрема 4 лютого 1921 року частину земель Волинської губернії було поділено та зараховано до новоутворених Волинського і Поліського воєводств Польщі. Точніше, частина Вирівської волості відійшла  до Клесівської гміни Сарненського повіту Поліського воєводства.  До цього ж повіту відійшли також колишні волості Рівненського повіту Волинської губернії: Немовицька, Висоцька та Дубровицька. Переважна більшість поселень, що на початку ХХ століття входила до Косирицької волості Овруцького повіту 1921 року відійшла в склад Сарненського повіту. Подальшу реформу адміністративного  устрою, що позначилась на поселеннях Сарненського повіту, провели 1930 року, коли цей повіт приєднали  до Волинського воєводства.

Стара карта Немович.

До 1911 року у Рівненському повіті Волинської губернії знаходились  і 11 поліських волостей: Березненська, Вирівська, Висоцька, Деражнянська, Дубровицька, Костопільська, Любиківська, Немовицька, Селищанська, Степанська та Стиднинська і займали 6459, 6 квадратних кілометрів або 75 відсотків площі всього повіту. Упродовж 1858-1884 років чисельність населення у 8-ми з 11-ти адміністративних одиниць зросло 2,8 відсотка у Костопільській волості, до  28,5 відсотка – у Немовицькій, а в трьох інших- зменшилось  від 1 відсотка у Дубровицькій волості й до 15 відсотків- у Березнянській.
У середині 60 років ХІХ століття у межах Волинської губернії, яка перебувала у складі Російської імперії, налічувалося 3464 населені пункти, з них 3317- поселення сільського типу. До 1883 року загальна кількість їх зросла і становила вже 5089 населених пунктів. Отож лише за неповних 30 років кількість поселень на землях нашого краю зросла на 53 відсотки.
У 1921 року на території Рівненського повіту, що увійшов до складу Польщі налічувалося 1010 поселень, із них 61 відсоток перебували на території колишніх поліських волостей. З 1910 по 1921 роки зникло 184 поселення, тоді, як виникло 185. Зокрема у Немовицькій волості з обліку було знято 6 поселень, а зафіксовано 10нових, у Степанській волості 16 і22- відповідно.
Згідно з даними адміністративно-територіального устрою УРСР від 1 вересня 1946 року на відміну від початку 1920 років кількість населених пунктів скоротилося на 13,8 відсотка. Однак на території колишніх поліських волостей процес розвитку поселень був різний; у семи з одинадцяти північних волостей Рівненського повіту, порівняно з даними 1921 року, зменшення кількості поселень сягнуло від 16, 6 у Дубровицькій волості до 7,8 відсотків- у Костопільській. В той же час кількість населених пунктів збільшилася на : 5 одиниць у Степанській волості і 37 одиниць у Немовицькій, 83 одиниці – у Вирівський.

Волинське воєводство.

Велику групу сільських поселень  Полісся становили хутори,фільварки, урочища і лісові сторожки. Дуже поширеним  типом поселення був “хутір”-сільське, часто однодвірне поселення за межами села. Спорадично “хуторами” й “урочищами” називали поселення на лісорозробках. Так у списках населених пунктів значиться Лісовий Двір і Лісопильня Степанської волості, натомість, як “урочище”, спершу фігурує Рудня Карпилівська  Немовицької волості.
Стрімкий ріст кількості хуторів сприяв циркуляр №15 виданий Головним управлінням землевпорядкування і хліборобства Російської імперії 25 квітня 1908 року, яким перед повітовими землевпорядними комісіями було поставлено завдання по створенню в усіх повітах показових селянських господарств, завдяки чому, до 2011 року загальна кількість поселень у Волинській губернії зросла на 138 відсотків, лише за п”ять років після видачі циркуляру, кількість поселень збільшилась на 327 одиниць.
На жаль брак даних в міжвоєнний і повоєнний періоди не дає змоги простежити подальший розвиток поселень. До того ж багато населених пунктів було перейменовано на радянський лад і вони появились в документах, як нові окремі поселення. Відомо, що вже у 1946 році на території українського Полісся кількість поселень зменшилась на 67 відсотків. Через той же брак даних про кількість поселень на 1951 рік, не можливо достеменно визначити конкретний період часу,коли почалася ліквідація малодвірних поліських поселень. Однак навіть ті похідні дані, що, засвідчують- ймовірно, зменшення кількості поселень було значним у період створення колгоспів, у які примусово концентрували селян, через усуспільнення землі, що й привело до зникнення хуторів. Бо ж вже у статистичних характеристиках за 1951 рік “двір”, як основний елемент господарської характеристики населеного пункту вже не значиться, основним показником для характеристики населеного пункту обрали “колгосп” і кількість “хатніх” номерів…

Поліщук послугу чи образу не забуває до могили

Немовицькі поліщуки.

Прочитавши записки Михаіла Чистякова, я був приємно здивований, наскільки точно і влучно розповідає про  тогочасний побут поліщуків  цей росіянин. З його цікавими характеристиками не завадить ознайомитись й зараз.
“Славний то народ поліщуки. За зовнішністю вони вони різко відрізняються від росіян і білорусів. Вони завжди енергійні, росту вони взагалі не високого, але дуже добре складені, міцні, широкоплечі, в рухах неквапливі і поважні: українки вирізняються чудовою вродою, жвавістю і веселістю, але ця жвавість ніколи не переходить у нескромність. Характером ці полісяни твердого до завзятості, до фанатизму; разом з тим, він нескоро за щось візьметься, але вже що затіє, до того йде неухильно. Послуги  і образи не забуває до могили і часто, помираючи, дітям своїм заповідає свою любов і помсту. У мові і манерах поліщука немає нічого підлесливого, рабського: він не любить розсипатися у ввічливості; навпаки в ньому є якась недбалість і необтесаність, але в ньому немає зухвалості, ні бажань стати рівним з людиною, яку він вважає вищою за себе станом і освітою. Коротше кажучи, він шанобливий з почуття своєї гідності, так само, як і з бажання щоб і до нього зверталися також, якщо не шанобливо, то принаймні не образливо.
Ці українські селяни звертаються одне до одного ввічливо і шанобливо: на ви, милости просимо, завітайте, не ображайтесь… Такі вирази у них звичайна форма мови.
У селян же великоросів безперестанку чути огидні, брудні вирази, вже не кажучи про лайку. Грубість нашого простого народу просто обурлива. У розмові ж українця, особливо при жінках, нічого схожого нема
Цей поліський українець дуже  набожний: він суворо дотримується посту,охоче ходить в церкву, слухає уважно молитву, під час молитви не стане розмовляти з сусідом. Почаїв для нього святе місце і рідко хто з поліщуків, особливо під старість, хоч раз в житті не ходив до Почаєва на прощу…”
Так характеризував  поліського малороса російський письменник у 1884  році. Цікаво, якої б характеристики у нього заслужили б  ми, сучасні українці. Мені, корінному поліщуку, здається; щодо культури  звернень один до одного, ми вже нічим не відрізняємось від росіян.У нас такі ж вирази, як і у них. Грубість і мавпування поведінки в наших сучасників просто обурлива. Та й не мова мелодійна вже у молодого покоління, а якась телевізійна “тіпа” калька…

У Немовицькій сільраді прокуратура виявила грубі порушення

За результатами перевірки прокуратура Рівненської області виявила грубі порушення закону у діяльності Немовицької сільської ради, що в Сарненському районі, при винесенні рішень про надання земельних ділянок у власність та користування. Про це повідомляє прес-служба прокуратури області.

Так, службові особи цієї сільради упродовж 2009-2010 років прийняли 7 рішень про надання громадянам для ведення особистого селянського господарства в оренду земельних ділянок площею 12 га без розроблення та затвердження проекту землеустрою, що є порушеннями ст.ст. 124, 134 Земельного Кодексу України.

За результатами розгляду внесеного прокуратурою області подання вказані рішення скасовано, а землі повернуто територіальній громаді.

Крім цього, за протестом прокуратури області скасовано рішення цієї ж сільської ради, яким у 2008 році затверджено розмір благодійних внесків для громадян, що отримали земельні ділянки під забудову житлового будинку.

Документ передбачав сплату 1 тисячі гривень для місцевих жителів і 3 тисяч гривень – для громадян, які не зареєстровані і не проживають на території сільської ради. Вказане рішення суперечило вимогам Земельного Кодексу України та Закону України "Про благодійництво та благодійні організації", тому це дало підстави для втручання прокуратури.

Сповідь "штрафника"

 Савчин О.М. 

Спасіння, бути пораненим.

22 червня , початок Великої Вітчизняної війни - день, коли горло стискує кліщами, а в очах проступають сльози…
Не так давно, за радянських часів по школах ходили ветерани і розповідали про свою героїчну молодість. Розповідали шаблонно. Вони були героями, а німці так собі, дуже багато стріляли бо мали краще, чим у нас озброєння, але звісно героїчно перемагали  і гнали німців “наші” …
І от цієї весни трапилась мені зустріч зі справжнім ветераном-фронтовиком, який за те, що послав лейтенанта на х…, попав у штрафбат. Я його зачепив за живе, що від війни все дальше, а фронтовиків все більше. Він розпалився , почав свою розповідь, і його поглинали хвилі гарячої пам”яті…..” Я  ніякий не герой, отож фамілія й  моє ім”я хай нікого не інтересує – заявив мій співбесідник і почав свою запальну оповідь.

На передову нас кинули  під  Сарни і… туди, до Ровно. Не помню… Це вже був сорок четвертий рік. Колись ще  у шістнадцятому році, царська армія там стояла, як німець займав, якраз там проходила лінія оборони. І ми тоже попали туди. Були перестрілки, розвідкою займалися, але боїв таких особливих не було. Коли там самольоти налетять, побомблять, коли обстріл… І вже в січні, якраз на Коляди, де велика станція Сарни , там наші готовили крупне наступлєніє. Ми правіше стояли від Сарн, біля величенького села Немовичі, на березі Случа.  Наших солдатів на штурм кинули. Ох і багато полягло їх там, бо йшли ” в лоб” . Я не витримав, от і назвав свого командира- лейтенанта  придурком, і послав його, як кажуть зараз на “три веселі”. Матюкали й обзивали його всі, а почув він тільки мене. Ну, і стуконув “операм”. От так і попав у штрафбат. Могли й розстріляти.  Ох і поколошили нас під тими Сарнами. З кулеметів на водокачці косили наших хлопців, мов молоду траву. Крепко стояли німці. Але ми все одно продвигалися, ще й в окруженіє німців взяли. Не помню скільки, але десь до батальйону…
Німці втікали на Ровно. Заклято, падлюки, захищали свою столицю. Там наш батальйон окружили. Було так, ще до того… До окруженія… Змінювали ми позицію. З одного села в друге. Потім у ліску якомусь командир батальйона сказав мені… У мене так вийшло, що я був командиром отдєлєнія, і разом з тим ісполняв обязанності командира взводу. Бо командир взводу був ранений під Сарнами і попав в госпіталь, ну і само собою йому списали наказаніє. Отож командиром першого взводу штрафників зробили мене , а другого – не помню вже. Ми в тилу, десь на кілометрів п”ять остались.  Зв”язку не було. Затріщало щось в лісі і ми давай стріляти. Стріляли мабуть з мінут десять. І вдруг команда «по своїм!». Але ми не вірили. Думали, що то “бандьори”, хочуть нас в полон взяти, та й кричать по нашому.
Потім, як пройшло, мабуть, минут з двадцять, по “матюгальнику” кричать: «прекратить огонь!». Ми прекратили вогонь. І тут на наші позиції солдати вбігли і давай ” нам  морду чистити”, добре віддубасили нас, ну й добавили ще по півроку строку в наказаніє…
Ще один раз, як нас окружали, то замкнули на якійсь річечці з мостиком… так, як у наших ровенських  селах. Три німецькі танки оказались ззаду нас. Рано, як розвиднилось, пішли в атаку наші автоматчики. Їх перебили всіх. Німці ж тоже не дурні. Вони ж на машинах. Моментально, за півчаса, перекине на тридцять чи двадцять кілометрів. Після цих автоматчиків пішли ми.  З матюками і вигуками “За Сталіна! За Родіну!” поліг майже весь наш батальйон. Мене сильно ранило, а це значило, що я свою вину кров”ю іскупив. Небагатьом з нас повезло залишитися в живих… А їхні автоматчики йшли і йшли. Вже наші прекратили, зайняли оборону, бо нема чим іти. Тоді він пішов в наступлєніє.  Ну то що… а нам якраз перед цим підвезли боєприпаси, повний віз, там, я знаю, може, тонну. Тоді вже вже було чим стріляти ,  як отаву косили ми німця…
Ну то ми одбили цю атаку, одну, другу одбили. А вже третю, третій навал, вже пішла піхота, не автоматчики. Стріляють, і снаряди, і міни летять, і пулі свистять…
Коли тут закипіло — вже з правої сторони не вдержались. Німець в той лісок. Вони в ліску були. З цього села та перейшли в лісок… прорив не вдався, то все військо перейшло в лісок… окружили нас, а ми в ліску оборону зайняли. І там вже, коли з правої сторони не видержали, німець прорвав, потиснув наших. То вже так – і з лоба, і справа дивишся, ще з лівого боку свої. Це все минутами, не то що часами. Може, півчаса. Кожних півчаса та й змінюється обстановка. Став німець наступати, і нам вже нема де діватися. Команда: одбой!
Наступала піхота їхня, і все врем’я міномьоти б’ють. Дуже розвинута була в нього міномьотна артилерія. Невеликі міномьоти і все врем’я гехкає. Це така артилерія дуже удобна.. А як ми почали їх косить, то вони давай назад. Вже хто чим мав, всякими средствами… А ще злєва село, друге велике – Алєксандрія. В селі церква така стояла. З неї пулємьот огньом  густим поливав. Але тут – команда отбой.  Отбой і спускаться вже в яр. Одбили німців, він одкотивсь у те  село, а наші – в яр. Получаєца, шо назад ми пішли, на запад, в бік території, зайнятої ними…чоловік вісім чи дев’ять було нас в групі… і ми так групою, стрілянина кругом, знаєш, шо робиться, і помаленьку так, подальші, подальші. І ночью ми йшли, було тихо…
Вже на ранок ми оказались в якомусь лісі,  вночі здавалось що густий.  Там і заснули – перевтома! Часового виставляли ми чи не виставляли, я вже й не помню. Проснулись, побачили що ми в невеличкій посадці, чую – шум. Піднімаєм голови помаленьку – то метрів двісті дорога і їдуть німецькі машини. Ми долежали до вечора, а вечором наші підоспіли і вибили німців, а мене забрали в госпіталь , де я  проканту- вався до кінця війни…
Під амністію за ранєніє я не попав, а наоборот за те, що попали в окруженіє і лишили свої позиції, запроторили мене у Воркуту, до ведмедів…  П”ятдесят років там прожив. Потягнуло додому. Ось так тут, на Батьковщині і доживаю вже свій вік. Ветераном мене ніхто не щитає, а пенсію получаю таку, що й померти боюся, бо й на похорони собі не відклав… Добре хоч таку дають, а то не знаю, де й подівся б. Недовго залишилося мучитися на цьому світі, якось видержу….”
 Ось така вийшла сповідь мого земляка, одного  із мільйонів свідків і учасників життя двадцятого століття – століття бурхливого, кривавого, драматичного; століття, яке кільком поколінням поламало долі, постинало голови, розтерло в табірну пилюку, звело зі світу голодоморами, зігнуло хребти колгоспним рабством, кинуло під кулі і бомби… Вони приходили  на цю землю для того, щоб радіти, сміятись, сподіватись –одні  вмирали, а одиниці ще живуть, так і не збагнувши всієї глибини жаху і несправедливості пекельного часу…

Надія хіба що тільки на Всевишнього…

Поняття «лікарської помилки» взагалі відсутнє.

Posted on 15.05.2011 by vestnik55| Залишити коментар | Редагувати

 

1 Vote

Ось вже скоро рік, як по недогляду лікарів Сарненської центральної лікарні не стало мого брата Василя Савчина. Йому було лише 52 роки… Всі мої звернення, щодо вияснення непрофесійних  дій медиків залишились на папері, аналогічні звернення до Сарненської  РДА, районними чиновниками ігноровано всупереч нашим, українським законам. Отож   з гіркотою поразки, доводиться визнати, що  не добився нічого, та й неможливо поки-що пробити цю стіну кругової поруки, бо…
У нашому законодавстві поняття «лікарської помилки» взагалі відсутнє. Натомість, у кримінальному кодексі зазначено: «відносно медичних працівників злочином буде таке їх небезпечне діяння або бездіяльність, що заподіює шкоду фізичному чи моральному здоров’ю людини».
Там же прописано, за що лікаря можна притягнути до відповідальності:
- За ненадання медичної допомоги хворому;
- За незаконне проведення аборту;
- За умисне або необережне вбивство;
- За халатність в медицині;
- За незаконну лікувальну діяльність;
- За неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.
Але для того, щоб застосовувати хоч одну з цих статей на ділі – мають бути чотири складові.
1. Шкода – чи то фізична, чи то моральна, чи то естетична.
2. Неправомірність поведінки медика (бездіяльність також відноситься до цього пункту).
3. Причинно-наслідковий зв’язок між діями медика та заподіяної шкодою.
4. Вина (з необережності чи злого умислу).
«Якщо хоч один компонент з цієї схеми випадає – це стовідсотковий програш», а якщо повний перелік порушень є, треба зібрати якомога більше доказів. А в медичних справах це може бути дуже важко.
Чому?
Щоб переконати суд у неправомірних діях лікаря, мають бути свідки. Найкраще, звичайно, якщо серед них буде медик. Але, як правило, серед них діє так звана «кругова порука». Лікарі ніколи не говорять про помилки своїх колег.
По-друге, доказами може бути уся медична документація. А її чим більше – тим краще.
Найголовніше тут – історія хвороби або хоча б її копія. До речі, за правилами, у лікарні їх мають зберігати протягом 25-ти років. Але і тут безліч проблем, бо часто, медики мають звичку трохи «підчищати» історії хвороби. Тобто просто на просто вигідно для себе її переписують.
Також про порушення Ваших прав свідчити можуть і медичні журнали, що містять усю інформацію про лікування пацієнтів. Але й вони мають звичку зникати та змінюватися.
Важливо також зберігати усі результати аналізів, оглядів, довідки, рецепти чи просто рекомендації, які Вам виписував лікар.
Доказом для суду може стати і офіційно зареєстрований виклик швидкої допомоги, дані про які зберігаються на станції «швидкої».
Але найбільше проблем завжди виникає з найвагомішим доказом будь-якої медичної судової справи – висновком судово-медичної експертизи.
Не поодинокі випадки, коли бюро судово-медичних експертиз навмисно затягує справу, посилаючись на чергу. Або навмисно фальсифікують докази, так би мовити «по старій дружбі» чи за гроші.
Слід звертатися до судмед бюро в іншому місці, а краще й в іншій області. Хоч так може Ви уникнете «той мені кум, той сват», – радить мій досвід.
Але навіть попри ці складнощі, за свої права варто боротися, бо ж після другої-третьої скарги, пацієнт ставав для лікаря породженням пекла, якого краще і легше вилікувати добре, щоб як можна довше його не бачити. Тому рекомендую всім знати свої права і активно ними користуватися. Не бійтеся вимагати! Хто стукає, тому відкриють.
Кожен пацієнт має право на:
- Своєчасну адекватну медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і лікарського закладу;
- Право на інформацію про стан свого здоров’я, можливі ризики і негативні наслідки у разі лікування або відмови від нього (дане право включає в себе право на ознайомлення з медичною документацією про себе або законних та уповноважених представників про підопічному);
- Право інформованої згоди або відмови від медичної допомоги;
- Право на звернення зі скаргами до компетентних органів у разі порушення будь-якого з перерахованих вище прав;
- Право на компенсацію шкоди, завданої здоров’ю;
- Право на етичне і гуманне ставлення до себе;
- Право доступу до стаціонарного хворого інших медичних працівників (не даного стаціонару), родичів, юристів, нотаріусів, духовних служителів.
І це ще не повний перелік, а лишень основні права пацієнтів.
Якщо Ваші права порушено, Ви можете притягти лікаря до дисциплінарної або кримінальної відповідальності.
Куди звертатися за підтримкою
У нас ніхто офіційно не рахує скільки людей постраждало від руки медика. У Європі це давно зробили і з’ясувалося, що кожен десятий пацієнт лікарні постраждав від небажаних ефектів лікування.
Офіційно заяви на невідповідні дії медиків можна направляти до Міністерства охорони здоров’я. Але вони зазвичай так і залишаються лишень на папері та для звітності.
Отже, надія хіба що тільки на Всевишнього…

У Костопільському, Дубровицькому районах не використовується 40% і більше ріллі. Четверта частина ріллі не засіяна у Володимирецькому і Сарненському районах

У північних районах області не встигають вчасно засіяти поля пшеницею, горохом, просом та гречкою, а площі невикористаних земель продовжують збільшуватись. Тим часом чиновники сподіваються на інвесторів, які нібито ось-ось зайдуть на поля та підправлять їм статистику посівної.

За словами першого заступника голови облдержадміністрації Анатолія Юхименка, попри завершення оптимальних термінів, станом на минулий тиждень лише на 38% площ посіяно ранні зернові культури в Острозькому районі, недосіяли зерна у Володимирецькому, Здолбунівському і Сарненському районах.

— Незважаючи на те, що керівники районів запевняли, що вони забезпечать посіви культур на прогнозованих площах, фактично провалено завдання стосовно посівів ярої пшениці в Острозькому районі. У Здолбунівському районі посіяли трохи більше половини від запланованого. Недосіяли вівса у Володимирецькому та Сарненському районах; гороху — в Гощанському, Дубенському та Радивилівсьому районах. Особливо непокоїть те, що щороку зменшується використання ріллі на півночі області. Це стосується Березнівського, Костопільського, Дубровицького районів, де не використовується 40% і більше ріллі. Четверта частина ріллі не засіяна у Володимирецькому і Сарненському районах, — заявив на засіданні колегії облдержадміністрації Анатолій Юхименко.

Чиновник каже, якщо посівна кампанія провалиться, то в майбутньому не вдасться втримати ціни на продовольчому ринку області.

— От що я скажу у Міністерстві аграрної політики? — звернувся Анатолій Юхименко до Володимира Ткачука, голови Володимирецької РДА.

— Ми зараз працюємо над тим, щоб залучити під посіви ті землі, що нині не використовуються, через інвестора. У нас їх вже є два, які працюють в районі. Ми для них створюємо всі умови і завдання щодо посівної виконаємо, — відповів п. Ткачук. Таке ж запевнення прозвучало й від голови Дубровицького району Анатолія Придюка.

За ними смерть ходила слідом

Вони знають про війну не із книг - переконана Марія Кузьмич  

Коли молоді люди отримали атестат зрілості 21 червня 1941 року, і щасливі гуляли до ранку, ніхто не думав, що завтра буде війна. Її ніхто не чекав і не хотів. Вона прийшла без попередження і забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Не обминула Велика Вітчизняна і село, де я народилась і живу. Мої посивілі земляки пам’ятають, як це було.
Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків – Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.
І солдат, і коваль Вони живуть поруч. І щороку їх стає все менше. Та й задуємо про них тоді, коли фронтовики одягають святкові піджаки з окропленими кров’ю бойовими нагородами. Вони самі занадто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани якої не заживають уже 66 років. За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусіди. Не зміг залишатись жити дома, перейшов до тітки. Працював на залізниці, на перегоні Ковель-Остошрик. У жовтні 1944 мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще – 70-80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові – це було найбільшим щастям. У Сарнах Андрій Баєчко став на облік, і з цього моменту війна для нього закінчилась. А потім – 25 років тяжкої ковальської праці, такої необхідної в зруйнованому після війни рідному селі Немовичі. Недаремно в 70-х роках вона була оцінена медаллю «За доблесну працю». Про інші нагороди учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни небагатослівний. Серед них – медаль «За перемогу над Японією», 1945 року, орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медаль Г. Жукова. А ще особиста подяка за виявлену мужність від Верховного Головнокомандуючого Генералісимуса тов. Сталіна. Молодь у мирний час самостверджується по-різному. Хтось носить сережку у вусі, інший приєднується до демо чи готів, ще хтось грається у неонацистські ігри. Це особиста справа кожного. Але ніхто не має жодного права забути чи зневажати здобуте потом і кров’ю і ціною власного життя все те, що маємо. Низький уклін вам за все, дорогі ветерани. Здоров’я вам на многії літа.
Захистив доньку Німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи – на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько - Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське.
Коли прийшли чужинці Війна наближалася до села. Фашисти з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як їхнє поселення оточують чужинці, хапаючи дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, - поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, - так стверджують очевидці тих подій, чиї спогади зібрала й продовжує збирати завідувачка сільською бібліотекою Любов Жук. Старожили діляться з Любов’ю Сергіївною унікальними історичними фотографіями і документами, які вона використовує для написання історії села.

Підготувала Марія КУЗЬМИЧ.

Чергова владна кампанія

 У Сарненському районі розпочали інформаційно-роз’яснювальну кампанію із обговорення положень проекту Закону України «Про ринок земель». 11 квітня такі збори громадян відбулись у Степанській селищній раді за участю селищного голови Марії Гоч, заступника голови райдержадміністрації Інни Наумович, начальника управління агропромислового розвитку райдержадміністрації Миколи Шеремета, начальника управління Держкомзему в Сарненському районі Романа Зінчика. Роман Зінчик детально ознайомив присутніх із основними положеннями Проекту Закону України «Про ринок земель». Затим громадяни озвучили запитання. Мешканка селища Тетяна Мельник поцікавилась, чи продовжать після прийняття закону безкоштовне надання державних актів на землю, яке передбачає постанова Кабінету Міністрів України № 844 від 5 серпня 2009 року, на що Роман Миколайович відповів, що законопроект і безкоштовна видача державних актів зовсім не пов’язані між собою. Відтак Анатолій Коротчук озвучив звернення до Президента та Кабінету Міністрів України стосовно поданого законопроекту, де вказані недоліки та пропозиції. Однією з яких є дозволити особам, які у відповідності до закону отримали право власності на сільськогосподарські землі, продавати угіддя лише державі та повертати в державну власність, якщо не використовуються за цільовим призначенням. Окремі громадяни зауважили, що не ймуть віри в те, що в Україні вдасться запровадити прозорий ринок землі, чітко акцентували увагу на можливих спекулятивних діях, зокрема перепродажу земельних наділів, нелегітимному придбанні українських угідь іноземними особами тощо. На що Роман Зінчик дав змістовну відповідь, зауваживши, що в проекті Закону України «Про ринок земель» чітко висвітлені норми, що сприятимуть створенню цивілізованого земельного ринку, конкретизовано, хто має право на вільну купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення тощо.

Життя в селі стає нестерпним

Село посідає значуще місце і в самосвідомості українців, і в історії їхньої держави. Переважна більшість наших співвітчизників, – хай навіть у другому-третьому коліні, вихідці з саме нього. Воно стало батьківщиною багатьох діячів культури й політики. У селах виросли три з чотирьох президентів України. Село завжди було головною цитаделлю нашої національної самобутності й ґрунтом опору будь-яким зазіханням іззовні. Власне, воно ще й досі лишається головним бастіоном захисту української мови. Навіть на Донбасі й Харківщині за 20 км від міст розмовляють хай і добряче пересипаною русизмами, але таки українською. Село ще й досі береже більшість традицій і звичаїв. Воно було базою для виникнення рухів опору загарбникам: гайдамацької республіки у 1920-ті роки в Холодному Яру, повстанського руху УПА в 40-ві на Волині та в Карпатах тощо.

Тож недарма Голодомор, «акції боротьби з націоналізмом» та інші українофобські кампанії були спрямовані насамперед проти селян. Очевидно, щоб стерти національну самосвідомість, треба знищити село. І нинішня влада теж не стала винятком. Після намірів переписати історію на втіху північному сусідові та після спроби ухвалення закону про мови вона нарешті взялася й за це.
Розмах і цинізм, із якими діє команда регіоналів, вражає уяву.

Стратегія вимирання
Уже зараз чимало селян мусять виїжджати на заробітки до столиці та заможних обласних центрів. Відсутність праці вдома й набагато гірші за міські умови життя (відсутність водопроводу, каналізації та газового опалення) змушують людей перебиратися до міст на постійне мешкання. Труднощі зі збутом сільгосппродукції та збільшення її собівартості, очевидно, пожвавлять цей процес.
Реформа охорони здоров’я, розпочата в Україні, доводить селян до паніки. За задумом її авторів, мусить відбутися оптимізація лікувальних закладів, себто приведення числа ліжко-місць та медичного персоналу у відповідність до кількості населення. У невеличких селах лікарні мають бути розформовані й замінені на фельдшерсько-акушерські пункти, фактично медпункти. Вчасно доставити мешканця села до районної лікарні має вдосконалена служба «швидкої допомоги». Реформатори обіцяють: після їхніх перетворень карета доїжджатиме до хворого впродовж 20 хвилин навіть у найвіддаленіший куточок.
Оптимізація медзакладів іде вже зараз, і не тільки в пілотних (обраних для апробування нової системи) областях – Вінницькій, Дніпропетровській та Донецькій. У Бахмацькому районі Чернігівщини готують до закриття лікарні в селах Фастівці, Рубанка та Григорівка. Те саме діється на Львівщині – в селі Підкамінь без згоди громади ліквідували пологове відділення. Селян прирікають добиратися до районних лікарень самотужки – до 100 км у обидва боки.

Поліпшення служби «швидкої допомоги» лишається глузливим міфом. 3 березня в селі Вінницькі Хутори помер 13-річний Богдан Кальковець. Причина смерті – ненадання вчасної допомоги, бо у «швидкої» не було пального. Такі випадки почастішали в усій Україні. Напевне варто очікувати швидкого поновлення інституту знахарів: селянам марно сподіватися на кваліфікованих лікарів.
І, нарешті, піком цинізму стало ініціатива реєструвати дітей, народжених не в пологових будинках, тільки за рішенням суду. Внаслідок медичної реформи пологові відділення в багатьох селах закривають уже зараз. Добиратися до райцентрів, як і збирати папери для судів, батьки не матимуть часу й коштів. Отже, невдовзі на нас чекає поява великої кількості дітей без жодних документів та реєстрації. Їх не враховуватимуть під час переписів, не братимуть до садочків та шкіл. Офіційно їх не існуватиме. Картини із західних фантастичних трилерів можуть стати сумною українською реальністю.
Хлопу грамоти не треба
Сільські вчителі вже «смакують» освітню реформу імені міністра освіти Дмитра Табачника. Той спричинив фурор фразою про необхідність закриття 606 шкіл, де навчається до 10 дітей. Про ліквідацію україномовних шкіл на Донбасі чула вся країна, але й в інших регіонах триває «приведення кількості працівників освіти у відповідність до кількості учнів». Уже зараз у малих селах лишають тільки класи початкової школи. Старшим доводиться їздити на навчання за багато кілометрів. Невдовзі хлопчиків та дівчаток, які щодня «мандрують по освіту», значно побільшає. Дитяче життя в селі – це ще й щоденна допомога батькам у господарстві. За умови кількох годин на дорогу до школи й назад, про яке успішне навчання може йтися? Натомість розрекламована Міністерством освіти програма «Шкільний автобус» наразі лишається обіцянкою-цяцянкою.
Міністр Табачник стверджує: до 2022 року кількість випускників шкіл не зросте через низьку народжуваність у попередні роки. Практика засвідчує протилежне. Вже зараз у багатьох невеликих містах молоді батьки не можуть влаштувати дитину до садочка через нестачу місць. Народжуваність в Україні поступово зростає. 2009 року вона вийшла на показник 1995-го – 512,5 тис. немовлят. Отже,в найближчому майбутньому тих класів, які лишає селянамМіносвіти,просто бракуватиме для нового покоління першокласників.

Не спокушай інтернетом всує…
Будні сільського вчителя – це зима і клас, температура в якому не набагато перевищує вуличну. Школі, якій за інструкцією мають виділяти для опалення 360 тонн вугілля на зиму, реально районне управління освіти виділяє їх тільки 60, а решту закриває магічною відпискою «немає фінансування». На початку XXI століття аж якось незручно розповідати, як під час селекторної наради на Кіровоградщині, вислухавши скарги директорів сільських шкіл щодо відсутності в школах підключення до інтернету, обласне керівництво відповіло, що він «школам не потрібен», бо... саме через всесвітню мережу, бачте, молодь утікає до міст. Виникає доречне запитання: кого міністерство збирається заохотити в майбутньому працювати учителем у селі на таких умовах?
Але навряд чи уряд сушить собі голову економічним, медичним та освітнім становищем в українському селі. Воно є головним постачальником державі сильних та здорових громадян. Піклуватися про нього є сенс, коли бажаєш розвинути країну. Та, якщо на меті всіх цих заходів – придушення й часткове знищення села як джерела української самосвідомості, то все робиться продумано й логічно.
Крихітні населені пункти нині вже приречені на зникнення. Тож не дивно, що уряд не переймається вчителями для нового покоління дітей на селі. Певно, він і не планує збільшення їхньої кількості.