суботу, 23 квітня 2011 р.

Далі дороги немає...


 Декілька напіврозвалених хат, покинуті садки, криниці і… рвучкий весняний вітер, що почувається повноправним господарем на осиротілих обійстях. Привільно йому, бо вже багато років не сперечається ані з радісним дитячим щебетом, ані з дзвінкою піснею та гомінкою й щасливою метушнею в оселях… Це – село Забірки Дубенського району. Одне з тих на Рівненщині, чиє існування тримається на волосинці. Мешкає там нині лише дві жінки.
…Новісінька асфальтована дорога з восьмиметровою шириною полотна і свіжою розміткою, що обірвалася біля дороговказу “Забірки”, видалася чимось, м’яко кажучи, дивним-черговою владною кампанією по відродженню села. Адже далі немає не те що хоча б якоїсь сільської дороги чи вулиці, а й ледве помітна стежка. Та й власне село чи його подобу розгледіти посеред чагарників, що видніються за кількасот метрів, просто неможливо.
- Ця дорога прокладена у 2007 році відповідно до державної програми. Йдеться про будівництво шляхів із твердим покриттям  до населених пунктів, добратися до яких можна було лише “грунтівкою”, – відповів на моє запитання, що без слів читалося з шокованого виразу на обличчі, голова Стовпецької сільської ради, до якої належать Забірки, Віктор Пляшко. – Довжина дороги складає чотири кілометри, а вартує вона  4,5 мільйона гривень. Таким чином дорогу з твердим покриттям одержали не лише Забірки, які є крайньою її точкою, а й сусіднє село Дубовиця. Проте ані одне, ані інше вона вже не врятувала. Якщо у 2007-му у Забірках ще мешкало семеро чоловік, то тепер прописано троє, а фактично живуть лише дві жінки – Олександра Миколаївна Дячук 1925 року народження та Ганна Іванівна Коблюк, народжена у 1936-му. Населення ж Дубовиці складає лише 27 чоловік…

Все населення Забірок Олексанра і Ганна.

Проїхавши трохи від дороговказу, авто зупинилося. “Далі підемо пішки, це вже недалеко”, – кивнув Віктор Степанович у бік двох хат, що виднілися на невеликому узвишші і своїми свіжовибіленими стінами веселили навколишнє пустирище. Саме там мешкають останні берегині села. Віку йому тепер відміряно стільки ж, як і їм…
- Що ж вас привело сюди, люди добрі?! – здивувалася бабуся Олександра, побачивши несподіваних і таких нечастих у цьому закутку  гостей. А ще більше – від того, що хтось приїхав розпитувати про долю забутих Забірок та двох його одиноких жителів.  Усміхнувшись на це тепло, жінка поставила на ганку старенької хати відерце з вапном, витерла від білила маленькі натруджені руки і задумано перегорнула сторінки свого життя, ось уже дев’яте десятиліття нерозривно пов’язаного з рідним селом:
- Та наші Забірки вже давно не впізнати. Колись молоді було багато, дітей… Любили, одружувалися, хазяйнували… Думали, що і внуки, і правнуки тут житимуть. Як заграють, бувало, музики вечорами, то аж виспівує село – де й та втома дівається, ніби й не днювала на полі. Чималими Забірки були вже до війни. Навіть “зданіє” під школу готували… Потім затихло все.
- За моєї пам’яті, мабуть, найбільше людей жило тут у 70-их роках – майже сто чоловік, – приєднується до розмови, поволі підійшовши з сусіднього двору, друга жителька Забірок – Ганна Іванівна Коблюк.
- Село навіть на дві частини було розділене. Думали, що й далі розростатиметься. Та вже до 90-их тут залишилося ледве 25 чоловік. Діти повиїжджали, батьки повмирали… Я й своїм не перечила, коли покидали село. Кожна ж мати хоче, щоб її дітям жилося легше. Оце як зробила їм весілля п’ятнадцять років тому, так і живу сама.
- Та ці одруження й були останніми у нашому селі, – додає бабуся Олександра. – Востаннє ж діти тут народжувалися у 1966 році. Це був Валерій Свінтозельський. Він вже давно у Вербі живе.
Чому раптом стало затихати життя у селі, яке до того тільки розросталося? Причина, на думку Віктора Пляшка, у відсутності дороги та необхідної соціальної інфраструктури. Якби, каже, її раніше збудували та пустили автобус, то, можливо, й не вимерли б Забірки. З усіх благ цивілізації і тепер, і колись там було тільки електричне світло. Ані телефонного зв’язку, ані ФАПу, школи чи хоча б магазину це село ніколи не мало.
Не набагато ліпшою, як мовилося, є і ситуація в сусідній Дубовиці з її 27-ма жителями. Вона справляє ще більш гнітюче враження – якщо в Забірках про село нагадують лише кілька напіврозвалених хат, то там моторошною тишею і порожніми вікнами зустрічає ціла вулиця з доволі добротними оселями. Так одразу й не скажеш, що там практично ніхто не живе. Єдиний живий струмінь – фермерське господарство місцевого жителя Віталія Атаманюка. Його, до речі, у Забірках згадують із вдячністю чи не на кожному слові, адже чоловік постійно цікавиться, як ведеться стареньким у забутому селі, по-синівськи підсобляє їм у всьому.
- Діти мене кличуть до себе, сварять, що сиджу тут. Але мені вдома найкраще. Що своє – те своє, – мовить бабуся Ганна.
- А мене рідні покійного чоловіка хочуть забрати, бо дітей у мене немає, – додає сусідка. – Але ж я тут звікувала. Поки ще даю собі раду, нікуди не піду. Дякувати Богові, ще є сили поросятко тримати, корову, навіть у ліс по суниці ходжу. Все своє на столі маю. А як треба коли в магазин, то їду в сусіднє село Кам’яна Верба ровером чи пішки йду. Одразу й сусідці купляю, що їй треба.
Старенькі радіють, що село, де є фельдшерсько-акушерський пункт, не дуже далеко від їхнього. Якщо треба, то попросять того ж таки  Віталія Атаманюка, він і завезе їх. Та найбільше виручає одиноких жительок осиротілого села мобільний телефон. Адже без нього, як упродовж багатьох літ перед тим, зовсім не мали б зв’язку із зовнішнім світом і не могли б, якщо виникне потреба, попросити сторонньої допомоги.
- Ото вже Бог дав розум людям, що придумали таке. Нам тепер спокійно з цим телефоном, – усміхається бабуся Олександра, впевнено натискаючи кнопки мобільного, аби записати номер сільського голови. – А ви б приїхали до нас влітку та побачили, як тут гарно… Ліс недалеко, суниць багато, грибів… Хіба ж ми можемо все це залишити?..

неділю, 17 квітня 2011 р.

Супроти того, що творилося в той час на Рівненщині, бліднуть навіть страхіття монголо-татарської орди…


Після проходження фронту основним засобом боротьби більшовиків з національним визвольним рухом стала мобілізація поліщуків у Червону Армію. Секретар Рівненського обкому КП/б/У  В. Бегма запропонував М. Хрущову “Здійснити поголовну мобілізацію в області чоловіків від 17 до 50 років й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати; частину до Армії, а частину – в робочі батальйони.
На початку 1945 року НКВС провів в сільській місцевості Волині й Полісся облік населення віком від 15 років. Відповідною інструкцією рекомендувалося “точно встановити, де знаходиться той чи інший громадянин. Родичів тих осіб, точне місце, яких не буде встановлено, попередити під розписку: якщо ці особи не з”являться до органів влади, вони вважатимуться бандитами і до їх родичів будуть ужиті репресії, виключно до до арешту та виселення”…
В другій половині 1945 року спільними зусиллями НКВС, НКДБ, з”єднань РА, військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено тотальний контроль над кожним населеним пунктом Рівненщини.
Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і радянської влади був пов”язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 року. В усіх селах західних областей України розквартирували постійні військові гарнізони НКВС. На кожне село припадало понад 25 бійців, в районних центрах було створено оперативні відділи силою 100-200 чоловік. Ці оперативні гарнізони заїжджали в села, забирали найкращі будинки, виганяючи безцеремонно мешканців. Навколо зайнятих будинків силами місцевого населення будували бункери і стрілецькі рови з кулеметними гніздами. Конкретним завданням гарнізонів було; використати важкий для партизанки /повстанців/ зимовий час, щоб завдати нищівного удару по прихильниках серед місцевого населення, а також забезпечити перемогу блоку комуністів і безпартійних у призначених на 10 лютого 1946 року виборах.
Ця зимова блокада- це суцільна безкінечна облава з величезними масовими арештами, знущаннями та масовими розстрілами. День і ніч у приміщеннях гарнізонів проводились допити заарештованих і затриманих з обов”язковими середньовічними тортурами. На допити викликали навіть дітей віком 8-12 років. Особливо страждали жінки. Кожну зустрічну жінку, безпросипно  п”яний і часто венерично хворий енкаведист, вважав за свою здобич. Для ґвалтування гарнізонники навмисне арештовували молодих дівчат, ночами вдиралися до хат, ловили жінок в полі і на вулицях. Часто гвалтували малолітніх дівчаток на очах матерів, після чого їх мордували до смерті. ” У Костополі одного дня енкаведисити арештували відразу 50 молодих жінок з дівчатами і розділили між всіма гарнізонниками- повідомляється в Літопису УПА.
Під час цієї безкінечної облави населення жило в постійному страху від вивозу на Сибір. Щоденно було чути перестрілку сутичок. У села тягнулися криваві сліди: більшовики везли своїх убитих і волочили кіньми полеглих повстанців, з диким реготом несли на тичках їхні голови, уздовж лісових доріг і битих шляхів залишали на придорожніх деревах і телеграфних стовпах повішені на гаках за бороду трупи з глумливими написами на грудях. Коли натрапляли на криївку, оточували її, обстрілювали з кулеметів, а далі бралися розкопувати, витягали на шнурках тіла повстанців, жахливо по звірячому над ними знущалися. Над трупами  побитих синів мордували батьків, господарів хати тут же розстрілювали і вкидали у вогонь. У клуні вчиняли пиятику й оргію, на яку силою тягнули молодиць і зовсім юнних дівчаток.
В день виборів терор сягнув свого апогею. Населення не йшло голосу- вати. Люди ховалися, тікали у ліси. До полудня проголосували лише ледь більше тисячі поліщуків. Тоді пішли в рух багнети, приклади автоматів. До виборчих дільниць людей гали навіть панцирниками під градом куль над головами  “несвідомих” виборців. Жінок тягнули за волосся, на мотузках, старих і немічних приводили з”язаними колючим  дротом, привозили прив”язаними до возів. Чогось подібного до того, що діялося у той день на західних землях України світ ще не бачив. “Сотки” людей розстрілювали в кожному селі за відмову від голосування, десятки тисяч арештовано. За багато кого, хто відмовився, проголосували самі гарнізонники. У підсумку чого, в урнах було виявлено сотні зайвих бюлетеней поверх списку від зареєстрованих виборців. Фактично в цей день проголосували не більше 5 відсотків виборців, хоча за офіційними даними більшовиків “за” голосувало 99,8 відсотків зареєстрованих виборців Рівненщини.
Висвітлюючи методи більшовиків проти визвольного руху не можна обійти увагою так званих звернень уряду УРСР, що закликали українське підпілля вийти з лісів, здатися органам влади з “повинною”. Дехто з непоінформованих і наївних повстанців здався. Але зовсім скоро в більшовицькій пресі появились статі з закликом бути пильними. бо, мовляв, серед “таких” є замасковані бандерівці. Після таких  газетних порад, тих хто добровільно здався, арештували й депортували на “необ”ятні простори Родіни” Інших більшовики примусили співпрацювати з НКВС аби приймати активну участь в знищені криївок повстанців. ” Їх примушували їздити разом з енкаведистами і видавати схрони, сільські хати, де є криївки, своїх друзів заставляти вішати й рубати сокирами… Від таких амністій багато “прощених” збожеволіло, покінчило самогубством, а решта  скотилися на саме дно людської підлоти”…
Масові облави на українські села й міста за участю кількатисячних загонів спецвійськ НКВС, озброєних найновішою військовою технікою, масові арешти, побої, знущання, тортуриі знищення, часто зовсім ні в чому не винних людей, висилка на Сибір, конфіскат майна,розорення цілих сіл, розстріли “соток” людей за непокору стало звичайним явищем  на Рівненщині 1944-46 років.  Такого страхіття ще ніколи не переживав жоден народ. Супроти того, що творилося в той час,  бліднуть навіть страхіття монголо-татарської орди…
Джерело. Літопис УПА.

середу, 13 квітня 2011 р.

Вперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали аж ніяк не ОУНовці

 Невідомо чому так старанно націоналістами замовчується той факт, що вперше абревіатуру УПА в роки Другої світової війни використали аж ніяк не ОУНовці, а їх ідеологічний конкурент. Відродив Повстанську Армію через двадцять років після її створення генералом  УНР Юрієм Тютюнником, уродженець Костопільщини, житель с. Немовичі Сарненського повіту, що на Рівненщині Тарас Боровець, якого за величезний ніс, подібний на картоплину, прозивали бульбою. Ось і він запозичив зі свого дитячого прізвиська псевдонім Бульба, а не з відомого роману, як стверджує офіційна історія.
    Тарас Боровець ще в міжвоєнний період мав контакти з УНР в еміграції, за українську патріотичну діяльність був ув"язнений у польському концтаборі Береза Картузька. Після встановлення німецько-радянського кордону деякий час мешкав у Варшаві. За наказом керівництва УНР В 1939 році перейшов кордон й поселився у при-районному селі Немовичі у клуні місцевого вчителя, керівника сільської "Просвіти" Ющика Петра, де за директивами УНР мав створювати антибільшовицький партизанський рух. Перший наказ про початок такого руху видав саме у цій вчительській клуні...
    Відразу ж у перші дні війниТарас з групою однодумців розброює червону міліцію в Сарнах й захвачує місто. З приходом  до Сарн німців його призначають комендантом Сарненського округу. В серпні сорок першого енергійний комендант підсказав німцям, що в Сарненських болотах ховаються величезні сили радянських оточенців, які промишляють грабунком місцевих жителів.Для боротьби з цими "здичавілими" вояками Боровець отримав дозвіл на створення підрозділу в тисячу бійців і очистити все Полісся від залишків Червоної Армії. Для озброєння підрозділу було видано трофейну радянську зброю. Боровець доволі швидко укомплектував підрозділ не тисячею, а втричі більшим стрілецьким складом і без особливих проблем виловлює оточенців. Уже до кінця серпня йому вдалося "панувати " на просторах між Сарнами, Пінськом і Олевськом. Саме до Олевська отаман переніс штаб своєї організації, яку і назвав "Поліська січ". Користуючись тим, що німці не надсилали в контрольований ним район своєї адміністрації Т. Боровець почав іменувати себе "отаманом Бульбою". Адміністрація діяла під гаслом: " Ми хочемо вільної України, без німців, без поляків, без росіян!"
     Такий "рай" на частині Полісся тривав до листопада 1941 року, доки нацисти не згадали про існування у своєму тилу непідконтрольної республіки Бульби. Тарасу було запропоновано підкоритися німецькій адміністрації. Амбітний отаман відкинув принизливі пропозиції і 16 листопада сорок першого розпустив свою січ. І вже на початку зими починає формувати власний партизанський загін на базі колишніх січовиків , переходить в підпілля і вже офіційно називає свої курені і сотні Українською Повстанською Армією. Отже УПА відродилася на початку зими 1941 року, а не 14 жовтня 1942 року, як невідомо з яких причин, вважають оунівці.
   До березня 1942 року навколо отамана зібралося 700 січовиків. І попри заборону керівництва УНР "не шкодити" німцям, поки вони ведуть боротьбу на Сході, Боровець з весни сорок другого взявся до нищівних операцій проти німців на Поліссі, скерувавши головний удар проти німецької адміністрації, але в жодному разі не проти вермахту. Така ситуація тривала до серпня місяця 1942 року. 15 серпня отаман звернувся до райхскомісара Е. КОХА, вимагаючи припинення жахливих знущань над українським населенням, однак не дочекавшись відповіді, його  загони 19 серпня нанесли показовий удар по залізничній станції Шепетівка і зруйнували їй вщент,при цьому розбивши на голову німецький гарнізон.Акція мала продемонструвати силу підпілля і його серйозні наміри у протистоянні будь-яким зайдам.
    Слід відмітити, що весна-літо сорок другого-цей болотяно-лісистий край Волині й Полісся став місцем запеклої і трагічної конкурентної боротьби чотирьох партизанських рухів: бульбівського, бандерівського, радянського і польського.
   Так склалися подальші обставини, що до середини літа сорок третього всі українські загони були влиті до бандерівців, а залишки загонів Тараса Боровця були перейменовані на Українську Народну Революційну Армію й проіснували лише чотири місяці. В жовтні 1943 року отаман остаточно розпустив своїх козаків.






    

вівторок, 12 квітня 2011 р.

Сало бажано їсти зранку

Іллюстрація до новини ""
Сало є національним продуктом українців і крім своїх смакових якостей воно ще й корисне. Зокрема сало містить поживну арахідонову кислоту, яка належить до цінних ненасичених жирів. Ця кислота бере участь в будові клітинних мембран, допомагає роботі серцевого м’яза і знижує рівень холестерину. Навіть масло за своєю біологічною властивістю та вмістом жирних кислот поступається салу.
Сало бажано їсти зранку, до того ж невеликими порціями (по 50 г). Найліпше із салом сполучаються кислі продукти, наприклад, квашені огірки, капуста, також підходить часник, цибуля, овочевий салат, заправлений олією та оцтом. Завдяки кислоті важке на шлунок сало швидше перетравлюється.
Найкраще їсти сало у свіжому, підмороженому та сирому вигляді. Можна зробити сальну пасту з часником, перцем, сіллю, зеленню. Розтоплене сало варто використовувати лише для смаження інших продуктів. Смажене сало може завдати шкоди підшлунковій залозі та печінці і викликає усілякі загострення шлунка. Тому не слід засмажувати ним супи чи інші страви.
Взагалі, якщо знати міру і надто не захоплюватися салом, то цей смачний продукт не зашкодить. Не дозволяється вживати сало лише людям із ожирінням та маленьким дітям. Важливо, де саме ви придбали сало. Адже свині часто хворіють на трихінельоз (глисти), який через сало передається і людям. Тому купувати цей продукт слід лише у спеціальних місцях, де якість сала постійно контролюється.
Рецепти народної медицини
Якщо замучили шпори на п’ятках, то допоможе мазь із несоленого сала (250 г), одного сирого курячого яйця й оцтової есенції (100 г). Цю суміш прикладають на 2-3 години до потрісканих п’ят, які перед цим добре розпарюють. Зверху ноги обгортають папером, целофаном та вдягають шкарпетки. Потім варто помити п’яти у теплій воді.
Якщо болять зуби, то між щокою і хворим зубом кладуть шматочок несоленого сала (на 20-30 хв.). Це на деякий час втамує біль та зніме запалення. Хворі суглоби намазують смальцем, потім обгортають папером, а зверху чимось теплим. Ліпше це робити на ніч, а наступного дня обмити суглоби теплою водою.

неділю, 10 квітня 2011 р.

На Сарни їдуть по старому


Не поспішають змінювати Рівненське об’єднання автобусних станцій на новозбудовану автостанцію “Чайка” перевізники, що обслуговують маршрути Сарненського напрямку.

Адже з адміністрацією автовокзалу вони працюють за старим законодавством, яке не зобов’язує “проводити” квитки через каси.
Перевізників не задовольняє схема розрахунку, запропонована АС “Чайка”, яка працюватиме за оновленим законодавством. Як пояснила економіст АC “Чайка”, автостанція упродовж п’яти днів повинна повернути перевізнику, за мінусом своїх послуг, вартість проданих квитків. Тут постає питання, що перевізники щоденно заправляються, мають поточні витрати, тому не матимуть коштів в обороті.
Самі перевізники вже підрахували збитки від переходу на “Чайку”. Так, маршрут Тучинського напрямку щомісяця втрачає мінімум три тисячі гривень доходів. Адже зменшується кілометраж рейсу, відповідно і вартість проїзду. Втім, якими б переконливими заяви перевізників не були, міський голова Рівного Володимир Хомко заявив, що незалежно від того, чи знайдуть вони компроміс із “Чайкою”, жодному підприємцю мер не підпише маршрут по місту. Для цього передбачили зміну маршрутів міських, щоб люди не відчували дискомфорту.
Тим часом, міське управління транспорту і зв’язку пообіцяло безкоштовно переоформити паспорти маршрутів.

суботу, 9 квітня 2011 р.

Дози треба уточнити


Дози треба уточнити- пише "Рівне вечірнє"
№25, 5-4-2011
Через 25 років після аварії на ЧАЕС радіоактивно забрудненими залишаються 339 населених пунктів у шести північних районах області, а це більше половини території Рівненщини. Тож нині необхідно визначити вміст радіоактивного цезію та стронцію у сільськогосподарській і лісовій продукції. А також обстежити понад 14 тисяч жителів Рівненщини на вміст в організмі радіонуклідів. Щоб результати досліджень були достовірними, організаціям, які здійснюють радіологічний контроль, потрібно провести ремонт та метрологічну повірку засобів вимірювальної техніки. На все це необхідно майже півтора мільйона гривень із держбюджету.

четвер, 7 квітня 2011 р.

Верховна Рада скасувала свідоцтва про державну реєстрацію | АлМаС- AlMaS

Верховна Рада скасувала свідоцтва про державну реєстрацію | АлМаС- AlMaS

АлМаС- AlMaS | Історія, забуте минуле, реальна дійсність,життя-буття, відносини, політика і ми…

АлМаС- AlMaS | Історія, забуте минуле, реальна дійсність,життя-буття, відносини, політика і ми…

Від землі і плуга

   Історія мого села Немовичі, що розкинулося поблизу районних Сарнів, така ж гірка і безрадісна, як і інших поліських поселень, які пережили не одних  чужинців і загарбників, що панували на цих болотистих , з безліччю синьооких озер, землях. По різному складалися їх родоводи і долі.Про деякі села в історичній літературі залишився письмовий слід, а про інші є лише припущення, що в більшості овіяні легендами, а у деяких немає жодних відомостей.
    Не знаю, чи в світовій історії вироблено якусь методику, від якого часу ведеться відлік появи того чи іншого населеного пункту, міста чи села. Мені здається, що такої методики не існує. Тому й визначають вік поселення по різному. Звісно добре, коли є якась згадка про поселення в архівних документах. Але з іншого боку, це ще зовсім не означає, що воно саме тоді з"явилося. Адже могло виростати з вулички у декілька хатинок, хутора з пари обійсть протягом довгого часу, поки виростало в помітний населений пункт.
   Від незнання того чи іншого джерела, звісно, якщо воно існує, часто можна зустріти різні дати першої згадки. Так сталося, коли я шукав, хто ж сказав перше слово про існування Немович, або хоч про його першу згадку.  І саме тут виникли найбільші труднощі.
    За багато століть землі сучасного Полісся належали до різних держав і документів про заснування збереглося дуже мало і то лише в деяких королівських або князівських дарчих грамотах. Але й ті скупі відомості в грамотах зберігаються в столицях тих держав, які володарювали на Поліссі. І писалися вони здебільшого чужою мовою. І не завжди можна доступитися до таких документів.
   Не випадково перші згадки про наші поліські села подавали польські краєзнавці, що вивчали історію своєї країни.Уперше село згадується у польських хроніках 1437 року, як Німовичи. Але в іншому польському джерелі у праці "Падлєс"є"/Варшава 1932 рік/ констатовано, що переважна більшість поліських сіл вздовж берегів Случі виникла на початку , всередині і в другій половині
ХІУ століття, а що було тут раніше відомостей знайти не вдалося. Що ж до Немович, то воно за даними полського історика Ю. Крашевського виникло на початку ХІУ ст. і згадується у 1437 році разом із Степанню,Дубровицею і Тутовичами,... як великі історичні поселення Надслучансько- Горинського басейну.
   Змалку я прагну дізнатися побільше про свій рід, про своїх предків. Але мені не пощастило, бо мої рідні дідусі і бабусі не читали мені казок, не брали мене на руки, не садовили на коліна. Бо так склалося їхнє життя.Вони не залишили по собі жодних документальних матеріалів, не збереглося їхніх жодних писемних спогадів.
   Мовознавці твердять, що наше прізвище Савчин чисто українського походження. Я з цим не зовсім погоджуюся. Адже воно поширене не лише на Поліссі і в Галичині. а й на Закарпатті, де є цілі села з такими прізвищами.Тут переконані, що таке прізвище походить від прізвиська Сава. Звідси й прізвище - Савчин.
    Мій прадід Степан Савчин, як розповідали старожили,був простим селянином, ощадливим і дещо дивним господарем.До сих пір в селі згадують, про зроблену ним для себе труну, яку обклеїв  царськими грішми. А у всьому іншому нічим особливим не вирізнявся серед немовичан, жив як і всі поліщуки у ветхій солом"яній хатці. Знаю, що мав сина Олексія, який пізніше в роки німецької окупації стане Головою села і буде розстріляний у Рівненській тюрмі. Ось, це і все, що зміг дізнатися про свого прадіда. Ніхто з рідних не міг навіть пригадати, як його звали по батькові. Цікаво де зберігаються ті церковні книги, у яких робилися записи щодо народження наших пращурів?
Мої батьки, як кажуть, від землі і плуга, суто селянські діти - в усіх характерних проявах, одержаних генетично у спадок. З погляду сьогодення визнаю, що вони належали до категорії середняків. Такого селянина характеризувала наполегливість і постійна, тяжка монотонна праця в колгоспі і на свєму обійсті, забезпечення своєї сім"ї всім необхідним на рік. Це дозволяло таким господарям сміливо дивитися в майбутнє, виховувати своїх дітей в любові до праці, до навчання і грамоти, збереження  родинних звичаїв і обрядів...


суботу, 2 квітня 2011 р.

Шепіт Язвінки і Случі -дуже погано на річці мого дитинства!



Мене знов зустрічає нічна поліська тиша, що ніжно пестить  душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи й не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один.  І тоді моїм товаришем ставала оця полянська тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє.От так гуляючи темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невисоких берегів. Це–я наближаюся до річки,де пробігло моє босоноге дитинство, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле?
      Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити  можу, мабуть вже нічим, крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що  вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переросте у смердюче багно .
    - «От як розсерджуся, як знов завирую, як порву всі загати,ставки і греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Весь свій непотріб, звозять тут, до мене, а хіба ж я смітник?  Ну скільки можна вже терпіти оті  гори сміття і тонни грязюки. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру... Бо вже несила опиратися смерті.  Ні дня без цих нечистот не прожити…
Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Вирішили, насипати дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі,або весною водопіллям, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, несучи свої води, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як  вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не насипали дамбу, а навпаки забирали кріплення та  вивозили пісок.  Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. То, знов якийсь куркуль-черговий депутат  рив собі ставок,перегородивши моє русло. Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи восени після затяжних дощів, то змила б їх всіх у Прип"ять, до біса.
     У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче?  Коли тупіт наблизився, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі.  Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук з бульбою. У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і  вся риба попереверталася. Визбиравши в мішки котру побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно мого глибокого плеса.
Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі загуляли і забули закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило мов з прірви.  Переповнилось моє штучне єство, насилу стримувала тищу  мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону під мостом із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через  древ"яну перепону.Різноколір"я плшок, мов на параді рвонуло вниз по течії.
    Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде…  Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе лагідні і такі приємні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що ледь притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось заскавуліло. Пакунок  потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя.  Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати грудки, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», - один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішок  потонув,  малі кати пішли геть весело посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі я цей білий мішечок спровадила на мілину. Гострими зубами тваринка розірвала промоклу мішковину. З прогризеної дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи, побігла в  кущі.  Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем піску.  Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути того, що на таку жорстокість дітей примушують самі  батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову попленталась в своє укриття.  Вночі мій шепіт доповнив  писк із кущів. Народилося нове життя...  
     
   Страшний тиждень добігав до кінця. Суботу я зустрічала не одна, поряд бігала спасенна мною  собачка. Ми обоє раділи життю, але чи надовго? Під самий вечір, коли сонечко вже майже сховалося за обрій, до нас приїхало авто, звісно що не в гості. Заглушивши машину, чоловік вийшов, щоб оглянути місцевість. Пригледівши потрібне місце для свого злочину, сів назад до залізяки. Потужні фари освітили дорогу, що вела до мілководдя. Миючий засіб та залишки шмаровидла ,пінячись, стікали прямо у воду, утворюючи смугу бруду, що розходилася по всьому руслу. Невдовзі, галас, що лунав із авто, розбудив мою подругу, яка почала гавкати на незнайомця. Щораз гавкіт наближався, переляканий чоловік стрибнув до автомобіля. В ту ж хвилину фари освічували йому дорогу назад, ревіт двигуна віддалявся. Сьогодні він злякався та поїхав, але згодом повернеться знову, щоб вкотре заподіяти шкоду. Після своїх охоронних дій собачка спустилась, щоб випити, за добру роботу та дружбу, а я викинула їй на берег кілька свіжих рибин на вечерю. Колись у нас такі відносини були із людьми,коли вони добре ставилися до мене, а я до них, винагороджуючи своїми щирими дарами, а зараз у нас із ними одні війни: хто кого швидше замочить.
            Нарешті прийшла неділя, небо закрили легенькі хмари. Я вдивлялася у блакитну височінь, чекаючи дощу, але й не забувала, гляділа на береги чи не прийшов знов бува який бешкетник. Але цього дня було тихо, ні одна босота не ступила  на мої береги, сьогодні ж було свято, тому й тут таким робити нічого, вони в будні шукатимуть чим поживитися і як познущатися з мене.
           Після обіду хмари розтворилися. Незабаром шматочками вітер їх кудись позабирав. На правому березі села залунав дитячий сміх. Три людські сім’ї разом  з дітьми прийшли на відпочинок до мене. «Знову буде безлад», - подумалось мені.  Вони ж спустилися до плеса, аж взялися за голову, як побачили скільки пляшок, поліетиленових пакунків та папірців застрягли між кущами і  валялися навкруги. Разом з батьками дітлахи взялися збирати хлам до купи. За якусь годину все просто сяяло, а мені так легко стало дихати, особливо на цьому місці. Назбирані нечистоти батьки запалили чимдалі від мого берега. Назбиравши, сухого хмизу розклали інше багаття, для шашликів. Димок, що був просякнутий запахом жареного, легенько сідав на воду, утворюючи щасливу картину життя, що вирувало добро.
День добігав до свого кінця. Відпочивальники загасили вогонь. Прибравши за собою відходи, подалися подалі від мого берега. Коли остання нога пішла з тієї місцини, я б навіть не помітила, як би не знала, що там хтось був ще декілька хвилин тому, але чистота мого берегу  нагадала про цих хороших людей. 
        Дітлахи гралися в гру «хто кого наздожене». Хтось з них натрапив на собаку в кущах, яка почала гавкати, захищаючи своїх щенят. Невдовзі купа людей оточила бідолашну собаку, яка з усіх сил захищала своє сімейство. Один з чоловіків насмілився завоювати довіру тварини шматочком смаженого шашлику. Собачка довго вагалося, але все таки  зійшла з місця, щоб взяти з рук смачненьке. Тільки вона піднялася, як з-під неї вивалилися двоє маленьких цуценят, що тулилися одне до одного. Коли собачка з’їла м’ясо, чоловік запропонував їй ще. Ось так недовіру між ними було зламано.Чоловік  нахилився, щоб взяти до рук маленьких. Собака не заперечувала, але одразу підбігла до людських рук, щоб впевнитись, що він їм нічого не зробить. За декілька хвилин собачка вже бігла за людьми, які вирішили забрати тварин додому.
Відбігши трохи, вона мов про щось згадала, зупинилася  і повернулася назад. Спустившись з берега прибігла до мене, мабуть, попрощатися. Заскавчавши тихенько, нахилилася, щоб напитися води. Я подумки промовила до неї востаннє: «Іди подруго, може хтось, коли-небудь і мене пошанує та полюбить, як було колись. І я більше не снитимусь нікому, як ось цьому читачу, що читає ці рядки мого болю. Він думає, що це я свою душу не йому виливаю, а комусь іншому,кого придумав АлМаС для цього твору. Хай кожен сам обирає для себе, що правда, а що ні, але я маю надію, що колись цей сплячий читач, одного разу  прийде до мене та ще до сотні подібних берегів, щоб на власні очі побачити й почути про те, що все насправді дуже погано на річці його дитинства…»  

НЕ ВСЕ ЩО ВДАЛОСЯ ЗРОБИТИ

Для популяризації аматорського мистецтва, підвищення професійного рівня виконавської майстерності, організації спільної роботи структурних підрозділів культурно-дозвіллєвих комплексів у районі за ініціативи райдержадміністрації проводять обмінні концерти між територіальними громадами. Всього їх було організовано 37. Улітку щонеділі на центральній площі міста дарували глядачам свої таланти аматори сіл Велике Вербче, Немовичі, Вири, Кричильськ, Стрільськ, Кузьмівка, Люхча, Яринівка. Минулоріч бібліотекарі відзначили 70-річчя відкриття першої книгозбірні в районі. У рамках святкових заходів провели урочисте відкриття Інтернет-центрів у смт. Клесів, селах Немовичі, Костянтинівка, центральній районній бібліотеці, які стали переможцями пілотного проекту програми «Бібліоміст». Інформаційний центр відкрили також на базі Цепцевицької публічно-шкільної бібліотеки в рамках програми розвитку ООН «Міжнародна інформаційна мережа з питань Чорнобиля». Це ще один позитивний приклад роботи бібліотек сьогодення. Завдання сучасних бібліотекарів - працювати, ініціюючи свої пропозиції у створених громадських осередках територіальних громад, до участі в проектних програмах, які б дали реальні результати в майбутньому - розширення мережі Інтернет-центрів у районі. Надзвичайно багатим на перемоги був рік для учнів і вчителів музичних шкіл. Призові місця вибороли всі дев’ять учасників обласного конкурсу юних музикантів, серед яких перше посіла піаністка Ірина Євгейчук. Не стала несподіванкою й перемога організаційно-методичного центру районного Будинку культури в заключному турі обласного конкурсу. Основними завданнями для працівників культури району в нинішньому році й надалі будуть впровадження народних традицій, звичаїв, обрядів, зміцнення матеріально-технічної бази установ, організація заходів для забезпечення змістовного дозвілля населення, розширення сфери платних послуг, забезпечення ефективного виховання дітей та юнацтва, створення умов для успішної творчої роботи, підвищення престижу культурно-просвітницьких професій, зміцнення кадрового потенціалу галузі. Щирі вітання людям творчих професій адресувала заступник голови райдержадміністрації Тетяна Сухарева: «2010 рік дійсно став переломним у галузі культури й туризму. Все, що вдалося зробити, можна записати великими літерами в літопис Сарненщини, і є про що сьогодні слухати у звіті про роботу всіх, хто присвятив себе благородній справі – збереженню, розвитку та відтворенню безцінних духовних скарбів народу. Завдяки зусиллям влади та професійним якостям працівників галузі домоглися участі й перемог не лише у вітчизняних конкурсах, фестивалях, а й міжнародних». 

МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ

Збірка віршів "МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ" Автор Олексій Савчин ТЕЧУТЬ ЛІТА Течуть літа, мов  хвилі  У безвість неосяжну  Пристрасні, гіркі...