суботу, 31 липня 2010 р.

ЧИ/М/ ЖИВЕ МОЄ СЕЛО






Рік села в Україні державні мужі оголошують чи не щороку (ніби село лишень один рік потребує допомоги). Наголошують на необхідності реформування сільського господарства, на залученні молодих спеціалістів до роботи в сільській місцевості, на державній підтримці цільових програм та багато чому ще. І такі гарні слова кажуть, і подекуди мудрі, можливо, й щирі, однак, на жаль, пусті. Адже що слова чиновника без стабільного фінансування та відпрацьованих і продуманих механізмів реалізації? То лишень балачки, або, як нині модно казати, – популізм.

Днями побував в рідному селі Немовичі.Побував і розчарувавася.Поголів"я корів зменшилось в 3-рази. Цікаво тільки, чому зростають ціни на м’ясо, а селяни скаржаться на погану окупність, подекуди й збитковість вирощення поголів’я? Чи не тому, що закупівельники просто знущаються над селянами, даючи їм мізерні кошти за сировину?
Як не згадати про інвестиції, адже саме на цьому зараз акцентують найбільше уваги всі аграрні чиновники. Залучення інвестицій, за словами панів із влади, — один з пріоритетних напрямків роботи.Однак мої односельці вже й забули,що то таке інвестиції і для чого вони потрібні.
Зате незважаючи на те, що село вимирає, податковий тягар на сільські господарства не спадає, закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію непомірно низькі, ціни на дизпаливо стабільно зростають, із сіл втікає за кордон та в міста робоча та інтелектуальна сила, дивно, яким чином ще це поліське село тримається…

Одна львівська історія.

Жахлива історія недавно сколихнула Львів і всю західну Україну. З Іспанії додому привезли мертвого молодого чоловіка. Родині наполегливо пропонували поховати його, не заглядаючи у труну. Можливо, так і сталося б, якби дружина небіжчика не помітила великої різниці у двох документах. В одному з них причиною смерті вказано падіння з риштування, а в іншому документі — зовсім протилежний забоєві діагноз. Мовляв, молодик помер від серцевої недостатності. Саме цей другий документ й викликав у дружини підозру. Вона добре знала свого чоловіка. Він був доволі міцним, мав «залізне» здоров’я, ніколи не нарікав на серце чи якісь інші внутрішні хвороби. І, насамкінець, він був молодим. Тому смерть від хвороби виглядала надто підозрілою. Інша річ — смерть від виробничої травми. Тому молода вдова вирішила труну відкрити, і вже в Україні провести розтин трупа. Лікарі вжахнулися, коли зробили розтин: у тілі не було серця і нирок. На місці серця і нирок були згустки крові. Це означало, що внутрішні життєво важливі органи людини були вийняті тоді, коли чоловік був живим. Тобто тіло молодого українця в Іспанії перетворили у донорський банк. Спочатку з живої людини вийняли нирки, а потім — і серце. Львів закам’янів від жаху. Нині до 7 млн. українців працюють нелеґально у країнах Європи, Азії, Австралії, Америки й Африки. Там вони абсолютно безправні. З українцями за кордоном поводяться як з худобиною. Сотні кращих молодих людей помирають від виробничих травм, хвороб та від нелюдського ставлення до себе. Держава не надає ніякої допомоги своїм громадянам. Тому останнім часом за кордоном процвітає рабство українців та перетворення їх у донорів для багатих буржуїв. Львівська історія — це тільки одна, що набула розголосу, серед десятків тисяч, які щодня трапляються з українцями за кордоном.

пʼятницю, 30 липня 2010 р.

Селянам субсидія не світить?


Подорожчання газу для населення стало особливою новиною, бо це стосується всіх. Не так давно, під час підписання «харківської» угоди, нам обіцяли дешевий газ. Проте, ці обіцянки, як тепер стало зрозуміло, стосувалися держави. А в Україні держава і людина – дуже різні поняття, майже антиподи.
Багаті платитимуть більше? Підняти ціну на газ українську владу змусив Міжнародний валютний фонд. Він поставив це однією з вимог надання 15 млрд. доларів кредиту. А ці гроші Україні конче потрібні. Бо нам треба вилізти з боргової ями. Цю яму (100 млрд. грн.) державі залишила попередня влада. (В Україні кожна нова влада завжди ганить попередників – Авт.). Тарифи давно треба було привести в порядок. Інша справа, що необхідно було простим людям пояснити, їх це подорожчання не зачіпатиме. Який же новий механізм субсидіювання? Раніше гранична межа доходів не мала перевищувати 15 % для пенсіонерів і 20 % для працездатних осіб. Після прий­няття нової постанови буде 10 % і 15 % відповідно. Якщо з паперами усе зрозуміло, то є багато речей, які влада просто « забула». Є категорії, котрим субсидії не світять. Наприклад, власники великих помешкань. Норма на одну особу складає 21 м2. До цього додається норма на сім’ю – 10,5 м2. Отже, квартира для однієї людини не має перевищувати 31,5 м2, на двох – 52,5 м2. Якщо ж у вас 80 квадратів і живе лише дві людини, то субсидія діятиме тільки на вашу норму. На решту площі (80‑52,5 = 28,5) субсидія не нараховується. Це створює перешкоди на отримання допомоги, наприклад, селянам. Адже помешкання в них зазвичай більші, ніж у містах. Усі доходи треба підтвердити документально, – довідкою про нараховану заробітну плату. Якщо людина ніде не зареєстрована, не платить податки або не вчиться на стаціонарі, то вона не має права на субсидію. Так, зі списку «вилітають» усі, що без оформлення працюють водіями, продавцями, офіціантами тощо. Можна, звісно, припустити, що вони самі собі винні, але спробуйте поборотися з роботодавцем? І довідкою з «біржі» вже не прикриєшся – зараз туди треба ходити раз на тиждень, а це, погодьтеся, важко суміщати з будь-якою роботою. Те саме стосується й сімей, в яких хтось працює за кордоном. Субсидію вони можуть отримати лише тоді, якщо родич надішле звідти офіційний папір про проживання. В такому разі вважається, що він не користується комунальними послугами в Україні. Його просто не беруть до уваги. А для сімей нелегальних заробітчан субсидії – нереальні. Щодо багатіїв. На субсидію не має права сім’я, яка володіє, наприклад, двома квартирами, сукупна площа яких перевищує державні норми. До речі, про вартість цього житла в законодавстві не йдеться. Те саме стосується і транспортних засобів. Здаєш квартиру в найм – без субсидій. Протягом року зробив дорогу покупку (на суму більшу за 10 прожиткових мінімумів, встановлених державою для кожного члена сім’ї) – туди ж. І це стосується не лише власника квартири, а й будь-якого мешканця. «Недавно ввели ще одну норму, – Якщо у складі сім’ї є особа, яка навчається на платній формі, і плата за це навчання перевищує 10 прожиткових мінімумів (про які ми вже згадували – Авт.), то вони теж не мають права на субсидію». Отже, можна привітати більшість студентських батьків. Люди й відсотки При виконкомах створені комісії, які розглядатимуть можливість призначення субсидій у спірних випадках. Рішення комісії приймається на підставі актів обстеження матеріально-побутових умов проживання. Після оформлення субсидії інформація звіряється з даними про доходи з податкової. І в разі приховування доходів субсидію перераховують або припиняють до вияснення всіх обставин – залежно від кожного конкретного випадку. Таким чином, якщо всі документи в порядку, то після проход­ження усіх коридорів разом із субсидією з міського бюджету пенсіонери платитимуть тільки 5 %, а працездатні – 10 %. Крім того, люди, які раніше не мали шансу на субсидії, можуть звер­нутися знову. Адже тепер має бути простіше. Звісно, все це стосується лише тих, в кого є необхідні папери. Решті не щаститиме і надалі. І є в нас величезна підозра, що вбити двох зайців одним пострілом не вдасться. Не вийде і МВФ задовольнити, і людей захистити від подорожчання. Механізм‑то, звісно, новий. А підходи...?
До теми
Державна житлова субсидія – це соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям, запроваджена у травні 1995 року, яка забезпечила адресну підтримку найменш захищених сімей і громадян в умовах поступового підвищення плати за житлово‑комунальні послуги.

четвер, 29 липня 2010 р.

Які наслідки несе нам перевернутий прапор?


Все, що коїться з президентом Януковичем останнім часом – це Боже провидіння (або диявольські витребеньки).
То він від удару яйця впав, то двері Верховної ради у нього перед носом самі зачинилися. То, цілуючи ікону в Святогорській лаврі на Донеччині, вдарився лобом у скло. І, насамкінець, коли покладав з Медвєдєвим поминальний вінок, цей же вінок впав йому на голову. Бог, напевне, усіма цими знаками попереджає націю про велику біду, яку нестиме цей президент Україні. А диявол тішиться і прагне накапостити нам все більше і більше.

Ось і днями на саміті СНД у Лівадійському палаці хто, як не диявол, „водив” за руку президента Януковича і його протокольну службу, коли розставляли прапори держав-учасниць СНД. З’ясувалося, що український прапор перевернутий вверх ногами: жовтий колір зверху, а синій – знизу.
Хоча й за законами геральдики так і повинно би бути. Ще за часів УНР у нас був жовто-синій прапор. Пам’ятаєте у Володимира Сосюри: «Жовто-сині знамена затріпотіли на станції знов. І до юрби полонених сам курінний підійшов».
Січові стрільці у роки Першої світової війни ходили у бій під жовто-синіми прапорами. Тож недарма саме на Заході України досі говорять «жовто-блакитна фана».
Але Верховна рада затвердила символи держави. І там є чіткий опис державного прапора, де однозначно синій подається як верхній, а жовтий — як нижній. А хтось із протокольної служби Януковича перевернув прапор. Чи зробив він це зумисне, чи водив його рукою диявол, нехай дізнаються ті, хто повинен дізнаватися. І відповідно відреаґувати на це. Хоча досі ми не почули навіть натяку про реаґування. Окрім того, фотографії з перевернутим державним прапором України з офіційного сайту президента зникли.
А які наслідки несе нам перевернутий прапор? На флоті є усталена традиція: коли корабель здається у полон, він вивішує білий прапор та поряд з ним підіймає перевернутий догори ногами прапор своєї держави. Ось так.
Виходить, Янукович здався у полон СНД?! А заправляє в СНД Росія. Наш президент перевернув прапор і здав Україну в полон Росії!
Тож доводиться замислитися серйозно над питанням: чи перевернутий прапор України на саміті СНД був випадковістю, чи, може, російські шпигуни в оточенні Януковича вже починають діяти відкрито. Хоча, власне, вони ніколи й не приховували своїх планів стосовно Української держави. Сьогоднішні владці в Україні – це переконані та аґресивні російські (зауважте, не українські, а російські – П. К.) націоналісти.
Тож президент Янукович вже виконав справу Медвєдєва-Путіна – здав Україну Росії.

ПРОРОЦТВО СІЛЬСЬКОГО ЖЕБРАКА…


Україна.2055 рік - похмурий осінній день. Головна охайно прибрана вулиця районного поліського містечка сповнена 45 років тому щасливими ,працьовитими мешканцями, веселим дитячим сміхом. Замість щасливих мешканців тут бродять люди, зневірені у своєму житті; люди, які, шукаючи щастя багато років тому, знайшли лише горе та поневіряння. Тут мешкають люди, які намагалися відстояти своє щастя, забезпечити і собі, і своїм дітям життя, гідне їх самих.

...Та зробити їм цього не вдалося. Не вдалося не тільки тому, що їм заважали ті, що просто пливли за течією, а й тому, що були й такі, хто намагався протистояти та присікти їхні спроби та намагання направити життя у правильне русло.

Центральна вулиця містечка завжди відрізнялася від інших своєю чистотою та привабливістю. Зараз же тут повно сміття та бруду, біля якого топчуться жебраки, шукаючи шматок черствого хліба та ковток свіжої води. Дивлячись на цих бездомних людей, напрошуються лише одні питання: “Хто вони, як вони тут опинилися, хто у цьому винен? “

Відповісти на ці питання не так вже й легко, але можна спробувати.

Отже, перенесемось у час, коли ці жебраки жили (можливо й не повноцінним життям, та все ж жили) життям, сповненим надій та ілюзій, а думки про таке майбутнє (якщо й виникали) жахали їх найдужче. Час, коли Держава мешканцями якої вони були, можливо, не переживала найкращі свої часи, та все ж існувала. Вона переживала тоді кризу, але у жодного громадянина не виникало сумнівів щодо її полегшення. Майже в жодного... А тих, у кого виникала така “безглузда підозра” щодо майбутнього Держави , одразу запевняли та переконували у неправильності поглядів.

Ким це робилося? - владою. Владою, яка намагалася сховати все, а на всезагальний огляд виносила лише “показові виступи”, якими і намагалася “замилити очі”. Якби Ви тільки знали, скільки таких випадків було в цій “утопічній державі”!!! Як намагалася влада запевнити бідний, сповнений надіями народ у тому, що ця криза - лише тимчасове явище, що все піде на краще, що це лише терні, через які має пройти народ, щоб отримати та заволодіти своїм щастям.

...А ці люди вірили, вірили в усе, що їм казали. І тільки зараз, оглядаючись назад, вони нарешті побачили та зрозуміли свої помилки, свої нерозумні вчинки. Але ні, жодних вчинків не було (а вони мали б бути, нехай і нерозумні), була лише пасивність; пасивність, яка й призвела до того, що вони зараз мають Саме пасивність вбила нас, вбила народ, який прагнув жити, жити в незалежній, вільній, щасливій державі, якої в нас ніколи не було. Адже, що таке держава? Це інститут політичної системи суспільства, головними елементами якого є розумне керівництво, військо та патріотичний народ...

Жодного з елементів вони, на жаль, не мали. Керівництво (яке, до речі, обирали ми самі) не надто переймалося проблемами “нижчих класів”; що ж до війська — його в них не було, не було ні армії, ні людей, які б хотіли її створити, створити ту справжню армію, яка б змогла протистояти ворогу у найважчу хвилину. (А може ми лише того й чекали - потрапити під чиюсь міцну руку?)

Якщо ж немає перших двох складових, то про третю взагалі нічого казати. Патріотичний народ... Його не було в нас ніколи. Немає зараз... Й ще не скоро буде. Не буде доти, поки кожен, не зрозуміє, що він - громадянин своєї держави, потрібен ЇЙ, потрібен, як ніколи, що саме від нього залежить майбутнє його держави.

Не буде цього поки не прокинеться в наших душах національна свідомість. Національна свідомість... Де ж вона? Хтось приспав її дуже давно. Але час минає. Треба щось робити. Робити для того, щоб через 50 років, мешканці не тільки Головної вулиці Держави читали про ці жахливі чорні дні в підручниках з історії і уявляли це як один з найважчих періодів становлення та розвитку своєї держави, і щоб, закриваючи підручник, вони думали: “ Так, це було важко, але чи варте того життя, яке ми маємо зараз”

вівторок, 27 липня 2010 р.

Червоних партизанів на Поліссі боялися більше ніж німців




Командос із Москви


В українській історичній дискусії спостерігається справж­ній парадокс. Імперці-сталі­ністи й їхні прибічники, паплюжачи пам’ять Української повстанської армії, не поспішають протиставляти їй героїзм червоних партизанів. Чому? А тому, що на світ Божий одразу ж вилізуть «нечисленні диверсії на залізницях, напади на приватні господарства, спален­­ня врожаїв, дезорганізація лісової служби […] Значною мірою вони зруйнували господарське життя селян». Так описали діяльність червоних месників їхні тодішні союзники – польські партизани Волині. Лаврентій Берія звітував Сталіну: «Особовий склад [парти­­занського загону Олександра] Сабурова [тут і далі див. Довідку] займається гульбою, пияцтвом, тероризує і грабує місцеве населення, у тому числі навіть родичів своїх вояків». Коли мова заходить про партизанів, пригадуються пущені під укіс ешелони. Проте на початку війни партизани залишалися в німецькому тилу з іншою метою – аби впроваджувати тактику «випаленої землі». Знаменита промова Сталіна від 3 липня 1941 року чітко визначала завдання партизанів. Безпосередні ж коман­дири конкретизували: «підпалення лісових масивів, що примикають до комунікаційних мереж противника та хлібних полів […] Перед найбільш сміливою й рішучою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а при можливості – фізичне знищення пособників німецького фашизму».

На інше партизани фізично були нездатні: ані руйнувати залізниці, ані вести бої з підрозділами вермахту й СС – бракувало вибухівки та набоїв. У тил їх закидали поспіхом. Доходило до анекдотичних ситуацій: «Перекинуто загін партизанів у 100–150 осіб, створений у Харкові. Його завдання – пройти в Бессарабію. Мап нема, провідника нема, кулеметів нема, тільки ½ мають гвинтівки, інші – малого калібру револьвери. Вдягнені в міський одяг, шкіряні пальто», – читаємо в одному з найхарактерніших звітів. На Черкащину та Полтавщину закидали сибіряків, які українською двох слів не в’язали. А за лінією фронту виявлялося, що місцеве населення партизанам аж ніяк не раділо, натомість набрані з числа тамтешніх – тікали додому: «З приходом німецьких загарбників до м. Червоноармійськ, більшість партизанів, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби».

Чоловіча робота»


1942 року партизани опанували тільки двома областями України – Сумською та Чернігівською. Загони не віддалялися від фронту й діяли як групи спецназу, які плюндрували незахищені тили вермахту. Єдиним джерелом боєприпасів для партизанів були поставки з «великої землі». Харчі ж добували в населення. Ось як описував «обов’язкові поставки або добровільні збори» місцевих мешканців безпосередній свідок: «Бійці розвідки, вдираючись до населеного пункту, не забувають стягнути ручний чи кишеньковий годинник у колгоспника, доводячи йому, що «ти не воюєш і він тобі ні до чого, а нам без годинника ніяк не можна обійтися»… До березня 1943 року існувала в загоні так звана Ісусівська кіннота, де бійці без сідел верхи роз’їжджали на конях, брали їх у селян, а в наступному селі конячину продавали колгоспникові за кабана», – розповідав політрук Ковпака Мінаєв. У партизанських звітах та наказах УШПР часто трапляється слово «мародерство».
"- У нас бульо так: партизани в'їжжають - коров забирають, хати поліцаїв можуть попалити, - згадує 80-річний Іван Чугун із села Землянка Глухівського району на Сумщині. - А поліцаї потім партизанські сім'ї заганяли в Глухів і в борок кидали. Всякоє бульо. Господі: поліцаєв боїшся, партизан боїшся.
- Партизани Сабурова - ото пратівниє, - розповідає 85-річна Олександра Савущенко з того ж села. - Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.

- Партизани із Московщини врєдними булі, - стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. - Бувало, заскочать у село, захватять всіх підряд громити, так ми по огородах ховалися."

У нас колпаковскій отряд ходив і сабуровскій. А Сабуров - із Росії - кацап. Так той, б..дь, хати палив. Там у лєсу поліція вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б..дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд. 42 двори спалили і 42 невинні душі загубили.
Після війни легендарний партизанський ватажок-чекіст Дмітрій Мєдвєдєв розповів таке: «Коли я спілкувався з Шитовим та Івановим про те, що їхні бійці займаються бандитизмом та грабунками, не кажучи вже про пиятику, й вимагав навести лад, дисципліну, колишній комісар батальйону Шитов сказав мені: «Ви що, хочете, аби нас у першому ж бою вбили наші ж партизани?» Вони боялися своїх партизанів». Товариші не залишилися в боргу перед Мєдвєдєвим. Ось що про його загін написав Григорій Балицький: «Підійшов тов. Мєдвєдєв зі своїм загоном… Майже весь день пили. В Мєдвєдєва самогонки до чорта, в нього є свій апарат». Комісари скаржилися Строкачу: «Тов. Коротков виявився класичним алкоголіком, й агентурну роботу він замінив на пошуки самогону». Або таке: «Дуже багато випадків, коли розвідрота обстрілює своїх розвідників, не питаючи пароля і не відповідаючи на пароль, бо в п’яному вигляді сприйняли одне одного за поліцейських. Були випадки, коли через п’яну розвідку збивалися зі шляху й тинялися кілька діб». Пиячили не тільки рядові бійці: «Ковпака всі бояться як вогню – бо як вип’є, може кого завгодно відшмагати канчуком».

А що за пиятика без дівчат? «Кожен командир підрозділу або політрук жениться байдуже на кому, не звертаючи уваги на те, що він одружений і має дітей», – обурювався вищезгаданий Мінаєв. Та на всіх «дружин» явно не вистачало. «В селі Дубівці під Тернополем зґвалтували жінку у віці 40–45 років. У селі Верхобуж, під Бродами, старшина Мезенцев намагався зґвалтувати дівчину. Вона відмовила. Тоді він, Мезенцев, узяв дівчину та її 65-річну матір, вивів на вулицю й під страхом зброї вимагав їхньої згоди. Поставив до стінки й стріляв з автомата над головами». З такими звичками та вдачею партизанські командири були приречені на конфлікти. «Грабчак не здатен підняти такий вантаж і звертається до Ковпака за возами, а той скаженіє, що він зустрічає і облаштовує майданчик, а вантажі йдуть не його з’єднанню», – занотував 1-й секретар Рівненського підпільного обкому КП(б)У В. Бегма. «Льотчики частини Ґрізодубової й ін. відмовляються здійснювати у Вас посадку, бо бояться, що Ви їх залишите в загоні як «заручників», – інформував своїх підлеглих голова штабу Строкач. «Усі партизанські з’єднання України зосереджені разом, а діють поодинці. Сваряться, ніякої взаємодії, ні дисципліни, ні узгодженості», – ремствував керівник партизанської кавалерії Наумов.

На квітень 1944 року кількість усіх українських партизанів становила 12 600 осіб. Чисельність УПА навіть запеклі вороги оцінюють як учетверо більшу. До складу партизанських загонів входили фанатично віддані компартії місцеві комуністи й комсомольці, потім солдати й офіцери Червоної армії та НКВС («окруженці» й прислані з «великої землі»), а на третьому місці – колишні поліцаї та бійці «національних батальйонів» (створених німцями з репресованих совєтами національних меншин). Після поразок німців під Москвою та Сталінградом для колишніх радянських громадян на окупованих теренах стало очевидно – більшовизм повертається. Тож усі, хто вже був помічений у співпраці з ворогом, кинувся спокутувати провину. З такими кадрами не дивно, що в п’яти найбільших українських партизанських загонах власне українці становили лише 46% складу. Частка ж українців серед УСІХ радянських партизанів – 5,9% проти 52,9% – росіян. «Ломов [комісар] ставить мені запитання: «Ви українець?» Я відповів: «Так, українець». Ломов відповідає: «Дивно, що ви в партизанах, усі українці – наволоч, зрадники». Що мені лишалося сказати цьому дурню-комісару? Далі Ломов питає: «У вас багато євреїв у загоні?» Я йому відповів, що багато. Ломов веде розмову далі: «У мене, мовляв, жодного єврея – вони ж не вояки, боягузи», – не міг приховати роздратування українець із діда-прадіда Балицький.

«Усе Полісся повністю звільнене від німців
, величезна територія від Сарн до Бугу поділена між УПА і з’єднаннями українських партизанів… Економічне становище районів, контрольованих УПА, більш щасливе ніж у радянських районах, населення живе заможніше й менш пограбоване», – Сидір Ковпак. Ще різкіше висловився П. Миронов, комісар Кам’янець-По­діль­­сь­кого партизанського з’єднання ім. Жукова: «Приму­сове вилучення худоби, майна і вбивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас […] У багатьох областях Західної України націоналісти не давали німцям протягом двох років вивозити й збирати всілякі поставки, податки тощо. Ми ж своєю поведінкою давали підґрунтя агітаторам націоналістів».

Після майже блискавичного відступу Червоної армії багато хто всерйоз вирішив, що комунізму приходить край. Після Голодомору 1933-го, роботи в колгоспі за 448 трудо­днів на рік (1 трудодень – 1,85 кг жита) та 7-денного робочого тижня по більшовиках не сумували. «За фактичної окупації багато людей вважали, що до минулого повороту немає, а значить пішли по так званому шляху пристосуватися, пережити, – нотував Сидір Ковпак. Крім цього, партизанів чекало неабияке диво – на землях, окупованих німцями, майже не було власне німців. «Від Брянських лісів до Сарн по районних центрах було хіба що по 3–5 німців, проте дуже багато місцевих поліцейських», – бідкався представник КП(б)У в загоні Ковпака Іван Сиромолотний. Єдина влада по селах – загони поліцаїв. Для боротьби з партизанами німці не часто посилали з’єднання вермахту й СС – їх потребував фронт.

Приходячи до сіл, «народні месники» зразу ж починали виконувати накази партії та уряду: «Знищено: спиртозаво­дів – 2, коноплезаводів – 1, свино­­фер­ма – 1 (100 голів свиней), залізничний ешелон – 1, 2 паротяги і 3 вагони. Спалено: 4 склади зі збіжжям та 14 скирт необмолоченого хліба (400 т), 12 скирт конюшини (близько 50 т)», – «переможний» звіт Сабурова. Місцевому населенню такі акції загрожували голодом. Окремі села для оборони від партизанів побудували ДЗОТи.

Виконувати безперечно бруд­­­ну й невдячну роботу міг далеко не кожен. Частіше за все для цього треба було стати або фанатиком, або покидьком. Тож не дивно, що протягом 1941–1942 років партизанські загони швидко танули. З серп­­ня 1941‑го по березень 1942-го НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони й заслав у тил понад 30 тис. людей. А вже на 1 травня 1942 року НКВС ­звітував про наявність 37 загонів із 1918 учасниками. На Дніпропетровщині з підготовлених 4418 партизанів та підпільників до 1943 року не лишилося жодного. Статистика доводить – більшість партизанів або розбіглися після першої ж сутички з поліцаями, або розійшлися по домівках самі.

Хлопці не сплять


Сучасні партизани викрадають залізничні рейки

* Ну і ну!

Тільки впродовж червня нинішнього року працівники Сарненської дистанції колії та лінійного відділу міліції на станції Сарни спіймали «на гарячому» дві групи викрадачів майна залізниці, на яких нині заведені кримінальні справи й ведеться слідство. Так, 15 червня на станції Дубровиця двоє учнів тутешнього профтехучилища Сергій Тергун, 1993 р.н. та Олександр Пляшко, 1992 р.н., поцупили матеріали верхньої будови колії та сховали в лісосмузі, де їх і виявили працівники підприємства. 16 червня о 2.00 на станції Антонівка з діючої вантажно-розвантажувальної колії № 10 двоє місцевих жителів Олександр Москалик, 1991 р.н., і Михайло Мосійчук, 1992 р.н., намагалися викрасти рейку Р-43 довжиною 9 метрів. Їх затримали на місці крадіжки. Сума збитків становить майже 1,5 тис.грн. На колію № 10 станції Антонівка подають вагони й проводять операції з розвантаження та завантаження. Викрадення рейки могло спричинити їх сходження і призвести до серйозної аварії з непередбачуваними наслідками та значними матеріальними збитками для залізниці. Керівництво дистанції колії, увесь колектив занепокоєні таким станом справ і просять усіх громадян роз’яснювати, особливо неповнолітнім, про серйозність наслідків від неправомірних дій. І наостанок наголошу, що для кожного, хто зазіхне на майно залізниці, яке є державною власністю, статтею 185 (ч.1) Карного кодексу України передбачені покарання: штраф до 50-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; виправні роботи строком до 2 років; позбавлення волі строком до 3 років. Тільки впродовж червня нинішнього року працівники Сарненської дистанції колії та лінійного відділу міліції на станції Сарни спіймали «на гарячому» дві групи викрадачів майна залізниці, на яких нині заведені кримінальні справи й ведеться слідство. Так, 15 червня на станції Дубровиця двоє учнів тутешнього профтехучилища Сергій Тергун, 1993 р.н. та Олександр Пляшко, 1992 р.н., поцупили матеріали верхньої будови колії та сховали в лісосмузі, де їх і виявили працівники підприємства. 16 червня о 2.00 на станції Антонівка з діючої вантажно-розвантажувальної колії № 10 двоє місцевих жителів Олександр Москалик, 1991 р.н., і Михайло Мосійчук, 1992 р.н., намагалися викрасти рейку Р-43 довжиною 9 метрів. Їх затримали на місці крадіжки. Сума збитків становить майже 1,5 тис.грн. На колію № 10 станції Антонівка подають вагони й проводять операції з розвантаження та завантаження. Викрадення рейки могло спричинити їх сходження і призвести до серйозної аварії з непередбачуваними наслідками та значними матеріальними збитками для залізниці. Керівництво дистанції колії, увесь колектив занепокоєні таким станом справ і просять усіх громадян роз’яснювати, особливо неповнолітнім, про серйозність наслідків від неправомірних дій. І наостанок наголошу, що для кожного, хто зазіхне на майно залізниці, яке є державною власністю, статтею 185 (ч.1) Карного кодексу України передбачені покарання: штраф до 50-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; виправні роботи строком до 2 років; позбавлення волі строком до 3 років.

понеділок, 26 липня 2010 р.

Новий суперрадар "Арена"



ДАІ візьме на озброєння новий суперрадар "Арена"
Новий прилад вимірювання швидкості проходить випробування на дорогах Києва. За словами розробників, новинка у багато разів ефективніша за "Візир". Державна автоінспекція готується запровадити у 2010 році абсолютно нову систему вимірювання швидкості під назвою "Арена", інформує ТСН.
Зараз цей прилад проходить випробування на дорогах Києва і працює в тестовому режимі. Якщо випробування завершаться вдало, влітку "Арена" з'явиться в усіх областях країни. "Прилад проходить завершальний етап випробувань та експлуатується на околицях Києва", - розповів представник фірми-розробника "Елект-К" Ілля Волошин.

На питання, в чому відмінність новинки від скандально відомого вимірювача "Візир", спеціаліст відповів: "Самі все побачите, можу сказати лише одне: жодному порушникові повз інспектора не проскочити". За його словами, "Арена" унікальна. "Лазерний вимірювач швидкості охоплює одразу три смуги руху і здатен розпізнати три порушення одночасно. Коли машини перетинають промінь, камера робить фото і відправляє їх у пам'ять комп'ютера. Він їх тут же обробляє, ставить дату, час, швидкість, зчитує держномер і відправляє інформацію в центральний комп'ютер, який розташований в 1,5 км від місця порушення в патрульній машині. Всі передачі даних відбуваються через радіолокаційний зв'язок", - розкрив Волошин деталі роботи нового приладу.

Крім того, на відміну від свого попередника – "Візира" - пристрій може робити якісні кадри навіть вночі. "Тут є інфрачервона камера, такий собі прилад нічного бачення, який робить знімки навіть у цілковитій темряві. Вимірювач фіксує швидкість в діапазоні від 20 до 250 км/год. З похибкою не більше 2 км.", - зазначив Волошин.

Розробники запевнили, що коли "Арена" пройде випробування, прилади розвісять на стовпах і опорах по всій Україні вже влітку. Патрулю ДАІ достатньо буде лише зупинитися і за допомогою радіозв'язку підключити свій комп'ютер до потрібного пристрою. Причому, за їхніми даними, новий вимірювач не можна буде виявити за допомогою антирадару.

Не за таку Україну я віддав свій голос на референдумі в 1991 році



Щоб там не говорили апологети існуючої влади, але кожний громадянин України в своєму серці затамував — не за таку Україну я віддав свій голос на референдумі в 1991 році.
Саме такі роздуми спонукали мене висловити і свої міркування перед виборами 31-го жовтня 2010р. Стаття 3 Конституції України декларує: «Людина, життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». А чи забезпечили "екс" і діючий гаранти Конституції — Президенти оці загальні засади у суверенній і незалежній, демократичній і правовій державі своїм громадянам? Відповідь однозначна — ні!
Про яку гідність можна сьогодні говорити чесному трудівникові в будь-якій галузі. Швидкими темпами відбулося розшарування суспільства на багатих «нових українців», які нечесними методами «прихватизували» майнові комплекси, і на мільйони жебраків, деякі з яких збирають пляшки на сміттєзвалищах, щоб підробити до мізерної пенсії на хліб. Україною гуляє брехня, немов вітер у полі, а злочинність і корупція стали дамокловим мечем в житті пересічного українця.
Стаття 5 Конституції України у законодавчому порядку проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. І дуже хочеться, щоб саме народ скористався своїм конституційним правом і на виборах сказав своє тверде і рішуче слово — кому довірити владу, щоб він (вона) був дійсним гарантом добробуту всього народу. Тож не будемо байдужими. Споконвічну позицію — моя хата з краю — необхідно забути.
Варто зауважити: не обиратимеш ти, за тебе виберуть інші. А чи завжди інші оберуть того, хто імпонує тобі? Дуже важливо, на мій погляд, подолати страх за наслідки своєї позиції, бо ця «хвороба» багатьом дісталася у спадок від тоталітаризму.
Я не ставлю мету агітувати за будь-якого кандидата, чи партію. Але закликаю не боятися висловити свою особисту думку і не піддаватися ні підкупу, ні шантажу. Думай, читай програми претендентів, аналізуй і роби висновок сам, свій голос віддай тому, хто на ділі буде захищати тебе.
Головною причиною того, що Україна відбулася, але не збулася надія тих, хто на референдумі 1991 року відповів «так», — це відсутність згуртованості і монолітності українського суспільства. Різні регіони мають різні природно-географічні особливості, кожний регіон пройшов свій історичний шлях до проголошення незалежності України. Саме поняття патріотизм в силу цих обставин по-різному сприймається і не завжди, як відповідальність за долю України. Жителі таврійських степів і українці з Полісся, гірники Донбасу і волелюбні галичани, буковинці і люди з Подніпров’я — все це представники великого українського народу, але, на жаль, поки що не знайшлося у політиків ідеї, яка б нас усіх згуртувала в єдину толерантну сім’ю.
Так що ж може бути в основі такої ідеї? Найперше це те, що проголошує наша Конституція — високий рівень життя, турбота про здоров’я своїх громадян, загальнодоступна освіта і високий рівень культури.
По-друге, в Україні вкрай необхідна диктатура закону. Закони можуть бути хороші, а можуть бути і недосконалі, але коли закон прийнятий, він мусить діяти, і перед законом всі повинні бути рівні. Недосконалі закони мають вдосконалюватися і це компетенція Верховної Ради. А гарант Конституції зобов’язаний забезпечити виконання всіх законів всіма особами, як фізичними, так і юридичними.
Саме тоді, коли кожен громадянин України відчуватиме, що він живе не гірше від сусідів, як східних, так і західних, коли його праця і життєдіяльність будуть надійно захищені законом, тоді всі громадяни і будуть виконувати свої громадянські обов’язки, передбачені Конституцією.

Таланти села


У багатьох осередках України працює чимало талановитих вишивальниць, творчість яких відзначається смаком і оригінальністю. При створенні своїх композицій вони спираються на багаті традиції української вишивки, збагачуючи їх новими надбаннями. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь творити вишиване диво, яке не лишає байдужими людей.

Полісся… А чи знаєте ви, що у мальовничому куточку України, в селі Немовичі Сарненського району у 1944 році 20 лютого народилася багата та щира душею, талановита майстриня, Ліневич Надія Іванівна.

З раннього дитинства споглядаючи на роботи своєї тітки, яка вишивала церковні ризи, ікони, серце Надії полонила краса, величність її робіт. Це дало поштовх серцю та душі створювати свої дивовижні шедеври. З того часу з’явилися на світ її перші роботи : серветки, вишивані подушки, хустинки, скатертини.

Вишивала Надія сорочки, плаття для себе та подруг. Вдосконалювати майстерність їй допомагала мама, уроки шитва давалися не просто, бо не завжди голка була слухняною. То вона виволікалась з довгої нитки, то колола пальці. Але наполегливою працею вироблявся навик, як правильно тримати голку та класти хрестик.

Закінчивши Немовицьку середню школу Надія пішла працювати швеєю в побутовий комбінат “Олеся” міста Сарни. Незабаром знайшла свою долю, вийшла заміж. Так склалося в житті, що через 18 років змінила місце роботи, перейшла працювати в обласну психічну лікарню міста Сарни, звідти вийшла на пенсію.

Будучи на заслуженому відпочинку Надія Іванівна продовжує займатися улюбленою справою, дивує своїми унікальними вишивками, дарує людям щедрість своєї душі і вміння. Беручись до роботи завжди провисть в Бога благословіння на добрий початок. Вона творить справжні дива на полотні.

У своєму творчому доробку майстриня має більше 60 робіт, кожен рушник є неповторним, святковим та урочистим. В майбутньому Надія Іванівна планує вишивати чоловічі та жіночі сорочки.

Перша виставка пані Надії відбулась у 1994 році в Сарненському історико-етнографічному музеї, вона стала добрим початком для того, щоб про майстриню знали не тільки в районі а й далеко за його межами.

Надія Іванівна постійно бере участь у районних виставках присвячених Дню Незалежності України, з нагоди Дня міста, Свята Великодня, Різдвяних свят. 4 грудня 2008 року роботи пані Надії були представлені на виставці майстрів районного етапу Фестивалю мистецтв України “Бурштиновий дивограй”, а вже 19 грудня на виставці заключного фестивалю “Творче жниво” у місті Рівне.

У вересні 2009 року у Національному палаці мистецтв “Україна” м. Київ відбувся творчий звіт майстрів мистецтв і художніх колективів Рівненської області де також були представлені роботи майстрині.

Майстриня нагороджена почесними грамотами обласного управління культури і туризму , обласного центру народної творчості, районного відділу культури і туризму, інших керівних державних органів.

Величезна небезпека криється в знанні свого майбутнього


Кожен,хто бажає звернутися до знахарів,спочатку повинен розібратися в собі.Якщо проаналізувати, що робиться правильно,а що- не так, то і Всевишній і Всесвіт будуть до нас прихильними. Немає людей,які від народження приречені на невдачу та неуспіх. Люди стають самі такі,будують власне життя своїми вчинками,думками і бажаннями. В наш тяжкий і нестабільний час є безліч питань, які на перший погляд, з "наскоку", не мають чіткої відповіді.
І саме незрозуміле є питання віри. Бо кожен у щось вірить;хтось у Бога, хтось у долю, хтось у гороскопи /складені для сміху журналістами в редакціях/, а
хтось до ворожок. Багато хто прагне шукати щонайлегших шляхів. При будь-якому дефіциті в житті завжди спрацьовує економічний закон "попит породжує
пропозицію". От і з"являються, мов гриби після дощу, гадалки ,"цілителі" і "віщуни", що пропонують вирішити будь які проблеми в одну мить-купив амулет,
випив "зарядженої" води і отримав відразу те,що побажав. І помаленьку, незамітно підступає залежність від екстрасенсів,яка мало чим відрізняється
від наркотичної-людина перестає працювати над собою, а шукає когось стороннього, хто вирішить швидко її проблеми
Величезна небезпека криється в знанні свого майбутнього. Коли людина нібито дізнається про те, що з нею буде в майбутньому,вона забуває про
сьогоднішню реальність.Така людина вмить перестає радіти життю - просто чекає і за звичай програмує себе на погану перспективу. Не менша небезпека висить
над людиною,коли звертаючись до гадалок та екстрасенсів вона добровільно відкриває свою душу для чужої енергетики. І приходить той час,коли ця чужа енергетика починає втручатися у її власну, і людині стає щораз то гірше.
А між тим наше майбутнє ми можемо створювати нашими вчинками і почуттями кожного дня.

неділю, 25 липня 2010 р.

Спрощенцям" капець...?


Поки підприємці,які працюють на спрощеній системі оподаткування раділи,що влада пообіцяла обговорити з народом
Податковий кодекс, тим часом ця ж влада уже вдвічі підвищила податок.Рада ухвалила зміни до Закону " Про загальнообов"язкове пенсійне страхування". Тепер згідно з його новою редакцією, фізичні особи,які працюють за спрощеною оподаткування та фіксованому патенті будуть платити мінімальний страховий внесок до пенсійного фонду-33,2 відсотки "мінімалки",на сьогодні -це 294 гривні.В даний час "спрощенці" платять фіксований податок 200 гривень,куди входить збір на пенсійне страхування 84 гривні.Навіть якщо,їх відняти від 294, то одержимо 210 грн.Плюс єдина ставка податку 200 грн,якої ніхто не скасовував.Отже доведеться платити удвічі більше ніж тепер-/410 грн/.Закон уже прийнято і надіятись на диво,що Президент його не підпише, марно.Ось така політика називається-поліпшення умов для ведення бізнесу.
Мабуть вступить цей закон в дію після нового року, бо за чинним законодавством податки можна підвищувати лише з
нового року.До того ж, якщо закон прийнято не пізніше ніж за шість місяців до нового року.Це правило порушено, бо закон був прийнятий 8-го липня,тобто просрочено на 8-м днів.
Обурює лицемірство, з яким усе це зроблено: з одного боку "обговорюється" Податковий кодекс, а з другого попри таку "народну демократію" розпочату справу гноблення малого бізнесу доводять до кінця.Це все до добра не приведе. Частина малого бізнесу припинить роботу,а хто зможе, той перейде в тінь.
Слід нагадати Президентові,що ніде у світі соціальні платежі не накладаються на самозайнятих осіб.

Виїзна колегія в Немовичах




22 липня 2010 року за участю голови райдержадміністрації Анатолія Остапчука, заступників голови райдержадміністрації, керівників структурних підрозділів райдержадміністрації та районних установ відбулось виїзне засідання колегії районної державної адміністрації на підвідомчій території Немовицької сільської ради.
В рамках заходу відбувся огляд та ознайомлення з роботою підприємств, установ та організацій, розташованих на території Немовицької сільської ради.
В с. Немовичі було оглянуто підприємство по виробництву паливних палетів, хлібопекарню, кафе-бар «У ґазди», підприємство об’єднання громадян «Журавушка» Всеукраїнської громадської організації онкоінвалідів «Спілка онкоінвалідів», приватне підприємство Мички С.М., немовицьку ЗОШ І-ІІІ ст., їдальню Тинненського ССТ, фельдшерсько-акушерський пункт с.Немовичі, сільську раду, Магазин «Мрія». В с. Катеринівка відвідали дитячий дошкільний навчальний заклад с. Катеринівка, Катеринівську ВК-46, Катеринівську ЗОШ І ст., клуб с. Катеринівка.
Теоретична частина засідання колегії проходила на базі Будинку культури с. Немовичі. На порядок денний виносились питання: про практику роботи виконкому Немовицької сільської ради по виконанню делегованих повноважень, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», про надання послуг з механізованих сільськогосподарських робіт населенню району, про забезпечення виконання в Сарненському районі Указу Президента України від 07.02.2008 № 109/2008 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування» та підсумки роботи із зверненнями громадян, що надійшли до райдержадміністрації у першому півріччі 2010 року.
Як підсумок, виконавцям доручено доопрацювати відповідні проекти розпоряджень та подати їх на підпис голові районної державної адміністрації до 23 липня 2010 року.
По закінченню засідання колегії, голова райдержадміністрації Анатолій Остапчук подякував Немовицькому сільському голові Володимиру Онищуку, а також окремим керівникам установ, що знаходяться на підвідомчій території Немовицької сільської, за проведену роботу по підготовці до виїзної колегії райдержадміністрації. Анатолій Остапчук подав пропозицію нагородити до Дня незалежності Володимира Онищука почесною грамотою райдержадміністрації.
Наступне засідання виїзної колегії райдержадміністрації відбудеться на підвідомчій території Селищенської сільської ради.

Чи має розум “статеві” ознаки?



Чоловік і жінка — вони такі різні. Але в них є розум. Чи має розум “статеві” ознаки, що таке чоловіча дурість, а що — жіноча, в чому різниця між розумом і мудрістю?
Психологи ось як пояснюють, в чому проявляється чоловічий дебілізм: такий мужчина не розуміє (чи не бажає зрозуміти) суті того, що відбувається і діє невпопад, на шкоду собі і близьким. Або він чомусь вважає, що весь світ йому щось винен, і вимагає до себе підвищеної уваги, якої нічим не заслужив. Часто буває, що мужчина замахується на справу, яка йому, як кажуть, не по зубах. Це виключно чоловіча глупота — не вміти співставляти рівень своїх претензій з рівнем власних реальних досягнень.
Наприклад, чоловік (глава, як він думає, сімейства) живе в однокімнатній “хрущовці” з дружиною і двома маленькими дітьми. Він нарікає на тісноту, на жахливі умови, на те, що треба щось робити з житлом, але не вистачає грошей. І ось цьому чоловікові усміхнулась фортуна — він заробив солідну суму, але купив не квартиру, а дуже дорогу іномарку. І пояснення одне: мовляв, мені так хочеться, маю право їздити на хорошій машині. І ніхто б не сперечався — звичайно, це право в нього є. Але чи не краще спочатку потурбуватися про вирішення насущного квартирного питання?
Мужчини такого типу не в силах зупинитись і визнати: я був неправий. Надмірно роздуте самолюбство не дає можливості йому тверезо оцінити свій потенціал. Він продовжує наполягати на своєму, хоч це явно помилкові дії.
Щодо жіночої глупоти, то спеціалісти зробили висновок: наші жінки, вибудовуючи сценарій власної долі, роблять декілька помилок. Вони або проводять аналогії із своїми знайомими (як подруга, так і я), або орієнтуються на телесеріали. За результатами досліджень, 30 відсотків пострадянських дам хочуть для себе такого життя, як у подруги, яка успішно влаштувалась, чи як у героїні серіалу. Тим часом будувати життя потрібно, тільки виходячи з власних бажань, можливостей, переваг і потреб.
Ще одна ознака жіночої глупоти — несамостійність, залежність від батьків, чоловіка, подруг. Нинішній час — час дорослих людей, які відповідають за своє життя. Дозволити собі таку розкіш, як несамостійність, сьогодні можуть тільки вкрай недалекоглядні дами. Прикладів можна навести багато: деяким жінкам вже під сорок і більше, але вони поводяться як дівчатка, що заблудилися в темному лісі, і чекають, поки хтось візьме їх за ручку і виведе на узлісся. Це та інфантильність, що в даній ситуації є синонімом глупоти. Останнім часом помітно збільшилась кількість таких проявів жіночої глупоти, як козиряння багатим і впливовим чоловіком. Опинившись за спиною сильного і дорослого у всіх відношеннях чоловіка, деякі жінки раптом дуже міняються — стають грубими і пихатими.
А що кажуть психологи про так звані жіночі “штучки” — хитрощі, з допомогою яких навіть не дуже розумна жінка здатна управляти мужчиною? А ось що. Всі жіночі “штучки” грунтуються на одному — досконалому знанні чоловічих комплексів. Наприклад, жінка постійно говорить своєму чоловікові: “Як мені з тобою пощастило, я ціную твою думку!..” Цим прийомом вона дає мужчині зрозуміти, що не збирається суперничати з ним. Певно, знає, що сильна стать дуже не любить змагання в сім’ї. Ще одна хитрість: добившись свого, жінка старанно маскує радість перемоги. Розумна дружина ніколи не стане стрибати від радості, довівши чоловікові свою правоту. Вона непомітно скористається перевагами виграшу, створивши у мужчини ілюзію, що виграв він.
Можна навести багато прикладів, коли жінки допомогли чоловікам зробити кар’єру, ненав’язливо підказуючи, як їм варто поводити себе в різних ситуаціях. Адже мужчини, ставлячи перед собою мету ледве не планетарного масштабу, інколи витають в небесах, не надаючи значення вирішенню дрібних завдань. А жінки — земні, практичні, відмінно орієнтуються у “внутрішній політиці”, поки чоловік зайнятий “зовнішньою”. І якщо в подружній парі сімейний розум розподілений саме так, то мужчина і жінка здатні досягти багатьох висот.
Вчений-біофізик Блюменфельд сформулював так званий закон цифрового замка. Уявіть, що життєві досягнення, про які мріє ваша сім’я, — це і є цифровий замок. Шляхи, якими ви з чоловіком збираєтесь йти до успіху, — це код до замка, набір якихось цифр. Половина цифр вибрана вами, половина — чоловіком. Якщо ви не сказали одне одному про свої цифри і натискаєте поодинці на кодовий замок, то він ніколи не відкриється. Але якщо ви вдвох підійдете до дверей і одночасно натиснете кожен на свою половину цифр, то код спрацює...

суботу, 24 липня 2010 р.

Страшно стає, коли думаєш про своє майбутнє життя


Страшно стає, коли думаєш про своє майбутнє життя
2010-07-24 17:46:57
Повсюди трублять, що наша країна втрапила в тенета суцільної економічної, фінансової та духовної кризи. Яке ж майбутнє ми залишимо своїм дітям та внукам? Ми все маємо,все в нас є; гори і море і родючі поля.Чому ж тоді Україна вимирає з шаленою швидкістю? Страшно стає, коли думаєш про своє майбутнє життя.
Може причина в тому,що нами керують люди,які до нашого етносу не мають жодного родинного відношення? Статистика стверджує,що українців в Україні майже 80 відсотків, то де ж наше пропорційне представництво у сферах влади?
Уже писали найкращі специ з Європи нам конституції і закони, були радниками при українській владі, уже прийняли нас у світову торгову організацію. А ми все ніяк не можемо оговтатись. Все жебраємо в буржуїв грошей, а криза лише посилюється, етнос хворіє і вимирає ледь доживши до пенсії. Необхідно шукати вихід. Потрібно зосереджено напружити мізки і прислухатись до поклику своїх сердець, до природного інстинкту самозбереження.
Боязливі люди мають боязливу мораль; вони славлять те, що ненавидять, вони боронять,те,що їх гнобить і неморальне стає їхньою мораллю. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків. Хто не здібний зрозуміти істини, що чужа,навіть добра мама не буде ріднішою за рідну, той втратив пошану до себе, до родичів своїх, до Батьківщини своєї. Син не може любити і поважати того чужинця, який убив батька і зґвалтував його матір.
Нація,яка складається з мільйонів збайдужілих "я", не може мати віри в себе. З такої нації,як з пластиліну, спритні
кремлівські попи ліплять "єдіний руській народ".Такі "я" живуть і виконують вказівки чужих авторитетів, бо поки що не виростили своїх і по неволі стають свідомим,а дехто свідомим рабом. І чим такий раб займає вищий щабель у суспільстві,чим більш освічений, тим більш ниций і потворніший. Українець, який любить Єрусалим, Ватикан і Московію
більше,як Київ має неприродну, неморальну, викривлену любов.
Доки Ми, Українці не почнемо з довір"ям ставитися до себе, доки не відродяться почуття національної гідності, не відновимо норми патріотичної моралі, доки не визначимо собі достойну ціну і не займемо відповідного місця в світі із
своїм самобутнім духовним обличчям, доті будемо " стояти на колінах" перед чужими пророками,чужими синами, чужими вождями і вчителями.

Встаємо вранці, а жуки колорадські щезли...



Доки ми, українці не змінимо себе, доті не
зміниться світ навколо нас.


Немовицький селянин знає все ; що голова його села падло і бодай він здох,що всі депутати пройдисвіти і злодії. На лавці під хатою зі своїм кумом та зазвичай під чарочку творить революції та державні перевороти, в палких суперечках куми грозяться не подарувати цим проклятим “мафіозникам” жодної копійки, не пробачити жодного “кривого” слова. Вони у себе вдома герої… Але стоїть вийти нашому селянинові на вулицю і відразу перетворюється на перелякану особу. Боїться селянин всього і всіх. Прокурорів і суддів,..міліціянтів і навіть попа; -небіжчика тримають півгодини на палючому сонці у дворі церкви, бо піп ще не пообідав і всі мовчать, боїться селянин всього, щоб після того, коли щось станеться сказати; “Я ж казав, а вони не послухали…”
Чого ж це не тільки селяни, а й всі українці так погано живемо. І роботящі і кліматичні умови не такі вже й погані, і жінки найгарніші, тобто Всевишній все зробив щоб жили і плодились і нічим більше не переймалися. А ми що зробили? Взяли і все… профітькали.Чого бідні,бо дурні.

Звичайно,так довго не може продовжуватися. Сидимо в центрі Європи і рахуємо це своєю хатою скраю. Наші жінки виїжджають за кордон і заробляють гроші в борделях, чорноземи досить скоро стануть власністю світових корпорацій, брати-росіяни перетворять нашу Україну на російську губернію. “Еще немного,еще чуть- чуть” і ми знову перетворимось на малоросів. І тоді, патріотично співаючи свій гімн, будемо гадати вмерли чи не вмерли.
То хто ж тоді винен, що депутати твоєї ради тільки те й роблять,що ділять і продають колективну землю. Хто винен у всьому тому,що твориться на нашій терплячій землі? Винуваті ми самі.Бо для того щоб не бути дурними,слід почати з себе. Доки ми, українці не змінимо себе, доті не зміниться світ навколо нас. Досить нарікати на долю, на Бога, на сусідів, на обставини і випадки, на кого завгодно і на що завгодно.Час,коли воріженьки згинуть, як роса на сонці ніколи сам по собі не прийде- це все-одно, що вірити в те, що скоро буде комунізм. Хіба що у снах збудеться; встаємо вранці, а жуки колорадські щезли і корупціонерів в жодному владному кабінеті вдень зі свічкою не знайти. От тоді ми запануємо браття і сестри-в снах…

четвер, 22 липня 2010 р.

Головна умова щасливого шлюбу


Головна умова щасливого шлюбу — це, звичайно, любов. Але є й інші, більш прозаїчні реалії впливають на благополуччя молодої сім’ї. Одна з таких реалій — наше соціальне становище. Воно впливає на поведінку в 95 відсотках випадків. Це тільки спочатку закохані не надають значення тому, що один з них кавуна їсть руками, шумно випльовуючи насіння, а другий — тільки з допомогою ножа. Ви скажете, що сезон кавунів не вічний? Але і зимою, й літом «кавунник» буде ігнорувати виделку і ніж, бо в його батьківській сім’ї це вважали пережитками буржуазного минулого. Він не зрозуміє й того, що його обраниця звикла декілька разів на тиждень ходити в музеї, театри, оскільки сам за вихід у світ вважає відвідання найближчого кафе. Звичайно, в період апофеозу пристрасті ми готові з коханим ходити куди завгодно, аби бути разом. Тому претензії, які будуть пред’явлені до звичок одне одного, випливуть пізніше.
А спілкування з друзями? «Нерідного» відразу вирахують, над його міркуваннями будуть сміятися. В свою чергу, його друзі навряд чи допустять вас у свою компанію, оскільки ви не зможете повноцінно брати участь у розвагах, які називаються, наприклад, «розкажи анекдот по колу».
Проте проблеми соціальної нерівності подружжя — ніщо в порівнянні з тими бідами, які несе з собою нерівність матеріальна. Уявіть собі дівчину, яка до моменту заміжжя жодного разу не побувала на речовому ринку, тому, що одягалась завжди за кордоном (спідничку вартістю 100 у.о. вважає вигідною, недорогою покупкою). Природньо, що її наречений, син одинокої матері з «простих», буде просто шокований запитами коханої. За умови, що обидва партнери будуть твердо стояти на позиціях сімей їх батьків, рано чи пізно пристрасть згасне, нерозуміння переросте в озлобленість.
А кого з нас не запитувала мати з приводу того, який навчальний заклад закінчив коханий? Звичайно, немає прямої залежності від одержаною освітою й інтелектуальним розвитком. Мається на увазі загальний рівень освіченості. Як можуть розвиватися події, якщо ваш обранець «інститутів не закінчував», а ви, навпаки, маєте дві вищі освіти? Засліплені його зовнішнім виглядом, голосом, що зачаровує, чи сексуальними можливостями, ви втрачаєте голову в прямому розумінні цього слова. Спочатку не звертаєте уваги на те, що ваше спілкування — це ваш монолог, який іноді перебивається сполучниками партнера. А потім він почне влаштовувати скандали з приводу вашої звички залишати частину зарплати в книжкових магазинах. Одиниці з мужчин визнають, що не дотягують до коханої. А якщо до нього це дійде, то вже тримайся: уражене чоловіче самолюбство — це бомба широкого радіусу дії.

суботу, 17 липня 2010 р.

Не знаю, чи можна мене пробачити



Не знаю, чи можна мене пробачити. Напевно,що так. Кажуть, що серце материнське може вибачити все, будь-яку витівку та образу рідної дитини.Я вже в літах,маю внучок і дуже добре розумію батьківські почуття. Я всього-на всього один із трьох твоїх рідних синів, який загубився у вирі життя. І вже не зможете Ви, мамо мене вивести з цієї круговерті,бо Ви предстали перед Богом на останній суд.
Вже тільки в моїй пам"яті залишиться, як я ,маленький хлопчик з Немович, загубився в Сарнах серед великого,базарного, гомінкого натовпу? Я тоді почувався таким безпомічним та самотнім. Довкола мене проходили такі ж самі хлопчики, як я. Вони тримались за руку матері чи батька, а в іншій несли нові іграшки. До мене підходили люди та цікавились, чому я сам. Хтось жалів, хтось пригостив цукеркою, хтось пішов шукати Вас з батьком. Ще тоді, у дитинстві, Ви казали мені, що я вже великий, а великі хлопчики не плачуть. Я стояв серед людей, стиснувши кулачки, на очі наверталися сльози. Та я не заплакав. Я пам’ятав Ваші слова і проніс їх через усе життя.
Тепер я вже дорослий. Тільки, на відміну від дитинства, зараз, вперше за багато років, я плачу. Ніхто не підходить до мене, щоб пожаліти, ніхто не спішить на допомогу. Проходять, як і колись повз мене, такі ж самі, як і я, дорослі дядьки. З подивом посміхаються та ідуть далі. Що їм до мене? Хто для них я? Ніхто. І лише для тебе я щось таки значив, більше, ніж просто зустрічний, знайомий,добрий друг.
Вибачте і простіть мене Мамо,що я намагався замінити Вас... Нове місце проживання, полонило мене своєю новизною, красою, розвагами, людьми. У мене з’явилось чимало нових знайомих та друзів. Я не тільки з головою поринув у цю новизну сім"ї, а й став частиною неї. З часом мої поїздки в село і зустрічі з Вами стали все рідшими та рідшими. І якось почали стиратись образи рідної домівки...
І от ранесенько 14 липня якось тривожно і надривисто задзвонив телефон-в трубці голосом меншого брата страшна звістка прорізала свідомість-нашої мами вже нема,годину назад померла...
На залізничному Львівському вокзалі гомоніла юрба.З підсвідомості не зникав образ мами,такої,з якою попрощався минулого разу,вмить постарілої і згорбленої від перенесеного інсульту.
Раптом побачив маленького хлопчика, який самотньо стояв у цій людській круговерті. Маленький, безпомічний... Адже це я!..
Взявши маленького на руки,і заспокоюючи його і себе, сказав: «Зараз прийде наша мама». Вперше за довгий час я промовив таке просте слово: «Мама». Але чому так раптово стислось горло та на очах почали з’являтись сльози? Чому тоді тремтять руки і так захотілось знову стати маленьким-маленьким? «Дядю, не плач, – почув я голос малюка, який повторив мої слова. – Зараз прийде наша мама».
Мама... Так, вона завжди приходила. Ось і зараз прийде, приголубить, заспокоїть, поцікавиться моїм життям, пожаліє.... Саме в ту мить я зрозумів, скільки часу я не приїздив до неї, не цікавився її здоров’ям, справами. Не чув такого дорогого та рідного голосу. Як давно не бачив ніжного погляду її трішки сумних очей...
«Мамо! Мамо!» – зірвавшись із моїх рук, малюк побіг до своєї матері, назустріч рідним обіймам. «Спасибі вам», – сказала вона мені. Я гірко посміхнувся. «А твоя мама прийде? – поцікавився малюк. – Маму треба любити, бо вона одна. А ти свою любиш? Як сильно? Я свою – ось так!» – і він обійняв її за шию.
А я стояв зі сльозами на очах,із страшенним щемінням в серці,по своєму. зрозумівши весь сенс сказаного хлопчиком-не вічні наші батькі,не вічні і їх треба любити поки вони живі, бо вони одні...Прикро й гірко визнавати, що на Землі стало однією матір’ю менше. Всепрацюючою, люблячою, котра сповна виконала тільки їй начертане зверху в страдницькому житті.

Прощайте і простіть мене мамо. Царство Вам небесне...

АлМаС.
Липень 2010р.

неділю, 11 липня 2010 р.

Катеринівка голосує...

На виборчій дільниці № 177, що на території виправної колонії в Катеринівці, побували спостерігачі ОБСЄ: чех Мартін Сваровський і громадянин США Анжарі Бужар. Вони були приємно здивовані підготовкою та умовами проведення виборів Президента України. Причому американець зазначив, що в їх країні засуджені не мають такого права - обирати главу держави. Сама ж процедура волевиявлення тих, хто нині перебуває в місцях позбавлення волі, пройшла організовано й без жодних порушень. Уже з восьми годин ранку в просторому клубі установи на першу партію виборців у повній готовності чекали 25 членів комісії на чолі з Василем Савчиним. Тут же присутні й офіцери внутрішньої служби, у тому числі начальник ВК-46 Павло Гомоль. Без затримок засуджені по черзі отримують бюлетені, заходять у кабінки для голосування, відмічають обраного кандидата й потім вкидають листки в скриньку. Василь Савчин каже, що в списках виборців 1060 чоловік, за дві години проголосували понад третини цієї кількості. До клубу засуджені приходять строєм відділеннями. У кожному з них нараховується від півсотні до ста чоловік, вони сформовані за виробничою ознакою та фактично є бригадами чи колективами цехів. З сектора максимальної безпеки, де перебувають ув’язнені за особливо тяжкі злочини, вихід не дозволено, тому туди йдуть члени дільничної комісії зі спостерігачами, охороною й голосування проводять безпосередньо на місці. Виконуючий обов’язки заступника начальника установи з соціально-виховної та психологічної роботи Андрій Семенчук розповів, що всю необхідну інформацію про кандидатів на пост Президента України тутешні виборці мають. У відділеннях вивішені програми, була можливість подивитись їх виступи, політичну рекламу по телебаченню тощо. Отож і в умовах обмеження свободи люди роблять усвідомлений вибір. Це, зокрема, підтвердив Святослав Шевчук, з яким поговорили під час недовгого очікування ним у черзі за бюлетенем. Він сказав, що не вперше голосує на виборах Президента України, читав програми кандидатів, газети й ніхто не заважає чи не примушує голосувати проти його волі. У колонії створені умови для виправлення, відчуття себе громадянином держави. Цьому сприяє те, що засуджені тут можуть здобути середню освіту, робітничу професію. Він, наприклад, опанував фах оператора газових котлів, хоче ще навчитись токарної справи. Добре, що в колонії є молитовна кімната, де у вихідні проводять зібрання проповідники церкви Святої Трійці ХВЄ з Рівного. Святослав шість років тому прийняв хрещення і став віруючим. Утім, навіть браття по вірі не підказують за кого голосувати, твердячи, що робити це варто лише за велінням совісті. У недільний день засуджених не виводять на роботу. Після голосування вони переглянуть телепередачі чи відвідають зібрання в молитовній кімнаті. Для них прочитають лекцію «Релігійні свята в Україні. Свято Василя». На території колонії діє також каплиця, де богослужіння проводить отець Володимир із села Немовичі. Засуджені допомагали місцевим парафіянам у споруджені нового храму УПЦ в Катеринівці, де теж служить цей священик. Також бажаючі мають можливість поспілкуватись зі священнослужителями католицької та греко-католицької церков, які теж приїжджають в установу. Спостерігачі виборчої дільниці в колонії Богдан Денисович і Роман Волощук підтвердили, що голосування проходить згідно із законодавством і порушень на відповідний час не виявлено. Анатолій Петрук.
Ваш коментар

Сім’я, яка служить Богу


Торік урожай яблук видався на славу. Раділо подружжя Гаюнів - буде собі чим поласувати й сусідам вистачить. Зараз Олексій Лук’янович і Галина Василівна живуть у гарному чепурному будиночку в с. Немовичі, який колись важкою працею будували. Є в ньому і газове опалення, і вода. Ходять Гаюни до місцевого храму святої Параскеви Сербської, дякують Богу за дітей і не нарікають на долю. Та якщо подивитесь на натруджені руки господаря, то зрозумієте, що вона, доля, в нього нелегка. У багатодітній родині був найменшим. Мати народила семеро дітей, двоє померло. Коли Олексію виповнився рік, пішов з життя 40-літній батько, тож довелося бідувати. Пам’ятає, як з братом узимку їздив у ліс по дрова. Личаки (одна назва!) так витерлися, що по снігу ступав майже босоніж. Поки діставалися хлопці додому, нижніх кінцівок не відчували.А скільки разів на ковзанку босоніж вибігав, бо навіть шматянки на родину не вистачало. У школі провчився декілька років, а згодом у Сарнах здобув професію тракториста. У негоду, мороз не один кілометр довелося долати пішки в місто й назад. Потім - три з половиною роки служби в армії в далекому Владивостоці. Після демобілізації працював механізатором у колгоспі. І на комбайні не один рік збирав хліб. Коли ж здоров’я послабшало, перейшов на тваринницьку ферму. На пенсію вийшов у 63 роки. А з вірною дружиною в парі вже понад півстоліття. Галина Василівна після закінчення семирічки й до пенсії працювала в школі техпрацівницею. Відпустку мала всього 18 днів, та й то не завжди. Могли ви-кликати на роботу і в перший день великодніх свят, і на другий день Різдва… Радістю в родині стали діти. Один за одним народилися два сини - Олексій і Василь, а з часом і донечку Тетяну дочекались. Подружжя почало ходити до храму, обоє співали в церковному хорі. Олексія Лук’яновича, як глибоко віруючу й авторитетну людину, громада обрала старостою храму. І впродовж 27 років чоловік не тільки щонеділі й у свята, а за будь-якої потреби поспішає до святині, аби відчинити двері парафіянам, допомогти здійснити священику службу… Діти підростали. Старший став студентом Українського інституту інженерів водного господарства. Добре навчався Олексій, але через небажання вступити до комсомолу його з вузу відрахували. Нинішнім студентам, які мають право вибору не лише навчального закладу, а й віросповідання, важко, мабуть, повірити в те, що відбувалося з юнаком, який зібрався в духовну семінарію. Його чекали на залізничному вокзалі, щоб перешкодити виїзду. Але не так сталося, як гадалося. Олексій поїхав автобусом у Рівне, а далі - поїздом до Москви. І став невдовзі семінаристом у підмосковному Загорську. Після закінчення семінарії відслужив у війську в Азербайджані. За два роки неодноразово отримував подяки за добросовісне виконання військового обов’язку. Опісля продовжив навчання в духовній академії і через чотири роки почав служити Богу звичайним монахом - послушником у Почаївській лаврі. Згодом поступово піднявся сходинками до диякона, архімандрита, єпископа… Зараз владика Федір - архієпископ у Кам’янець-Подільську. Другий син Гаюнів – Василь - після закінчення школи, технікуму та служби в армії теж вирішив присвятити своє життя пастирській діяльності. Закінчив духовну семінарію, одружився й отримав парафію в Новотроїцьку Донецької області (за 30 кілометрів від шахтарського центру). Служить у храмі й досі. Дочка Тетяна, здобувши середню освіту, працювала в’язальницею. А потім поїхала в Загорськ провідати братів. Там і залишилася. Спочатку працювала швачкою, потім - закрійницею в цеху, де шили одяг священикам. А згодом познайомилась із семінаристом Сергієм. Нині ж Сергій і Тетяна служать у підмосковному храмі, якому вже понад 400 років. У ньому колись вінчався цар Іван Грозний. Чимало зусиль доклало подружжя, щоб відродити колишню його велич. Велику допомогу отримали від держави й російських політиків. - Таня - завідуюча господарством. Вона опікується і великою кухнею, що діє при храмі. Отримання церковного автобуса теж було її турботою та заслугою. Приймали тут і московського патріарха, - не без гордості за свою дитину розповідає Галина Василівна. Трьох донечок виховують Тетяна й Сергій. Двоє з них - 18 та 16 років - здобувають музичну освіту. А найменша, п’ятикласниця, крім музичної, відвідує ще й художню школу. Змалку живуть вони за заповідями Господніми, шанують своїх батьків і дідуся з бабусею з Немович, беручи з них приклад. Коли Тетяна з родиною навідується сюди, обов’язково всі разом відвідують церкву в рідному селі. А ще завжди привозять батькам гостинці, продукти, примовляючи: «Поділіться, мамо, ще з кимось». І Галина Василівна щедро ділиться. Бо ж глибоко поважають людей, служать їм вірою та правдою і в молитвах просять у Господа щастя для України та кожної родини. Марія КУЗЬМИЧ.
Ваш коментар

суботу, 10 липня 2010 р.

Паливо майбутнього роблять у Немовичах


* На підприємствах району
Фото Василя Сосюка.
Майже півтора року в не дуже перспективному селі на Поліссі процвітає цілком європейське виробництво, продукція якого користується неабияким попитом за кордоном. Чим керуються європейці, підписуючи контракти на багато років уперед, що змушує їх викуповувати всю продукцію прямо з міні-заводів, поцікавились у немовицького приватного підприємця Станіслава МИЧКИ - засновника й організатора виробництва екологічно чистого палива. - Станіславе Мартиновичу, чим Ваша продукція приваблює закордонного покупця? - Наше підприємство виготовляє тверде біопаливо – пелети, чи просто гранули, що є одним із найдоступніших і найвигідніших замінників дорогого, а часом навіть небезпечного природного газу. Уся Європа вважає їх паливом майбутнього, а початок використання датують 1948 роком. Річ у тім, що західний споживач дуже прискіпливо ставиться до екології, тому на законодавчому рівні ввели квоту на обов’язкове використання гранул у промисловості.Наприклад, теплоелектростанція повинна спалити 12% пелет від усього об’єму використаного палива. Лише при дотриманні підприємствами таких умов держава надає їм дотації. За рахунок гранул європейці прагнуть суттєво зменшити забруднення навколишнього середовища, позаяк під час спалювання твердого біопалива викиди шкідливих речовин в атмосферу в 50 разів менші в порівнянні з природним газом. - А як виробляють паливо майбутнього? - Гранули виготовляють з відходів деревообробної промисловості: тирси, щепи, стружки. Сировина проходить термічну обробку за температури приблизно 500°С, внаслідок чого гинуть усі хвороботворні грибки та спори. Процес гранулювання проводимо за новітньою технологією під тиском у 300 атмосфер, а склеюємо… за допомогою звичайної води. Таким чином отримуємо екологічно чисте тверде біопаливо. А тепер давайте порівняємо його зі звичайною деревиною. Сосна в середньому має теплотворність 10 мДж/кг, а гранула з тієї самої сосни - уже 17,5 мДж/кг, і це тільки нижня межа. - Чи вигідна економічно продукція Вашого підприємства? - Судіть самі. Нині встановив для обігріву офісного приміщення площею 550 кв. м сучасний автоматизований котел, який працює на пелетах. Одного завантаження палива вистачає мінімум на 5 діб. Звісно, це не обтяжливо, крім того, не потребує спеціального навчання чи присутності кочегара. За добу в котлі спалюємо 70 кг гранул, і це при вуличній температурі -10-15°С . У грошовому еквіваленті це становить 56 грн. Раніше, користуючись природним газом, за добу витрачали 162 грн. До того ж, ці котли в автоматичному режимі можуть працювати на тирсі та щепі. Отож давайте задумаємося, скільки сплачуємо за дорогий природний газ, наповнюючи бюджет східного сусіда. А тим часом скільки нових робочих місць можна було б створити для жителів району, наповнити місцевий бюджет, здешевити опалення приміщень бюджетних установ, державних організацій, підняти рівень економіки Сарненщини. - На Вашу думку, гранули поступово витіснять газ і дрова? - Було б непрофесійно й егоїстично не дивитись у майбутнє, адже рано чи пізно деревина як джерело енергії стане і для По-лісся дефіцитом. Тому альтернативним відновлюваним джерелом енергії треба зайнятися вже сьогодні. Це вирощування… жаростійкої лози. Ця невибаглива рослина росте навіть на низинах і болотах, і вже через 2-3 роки може стати постійним джерелом сировини для виробництва гранул або опалювання приміщень у вигляді щепи. А щоб реалізувати таку програму в межах району, потрібно зовсім небагато: порядність, професійність і бажання.

Чупакабра вже в Сарнах

Тривожні повідомлення про страхітливі безчинства нічного невловимого чудовиська, що зафіксовані на Харківщині, Львівщині, Івано-Франків-щині, Рівненщині, викликали чимало розмов і роздумів серед населення. А головне насторожили, в якійсь мірі налякали. І небезпідставно… Пані Галина, яка мешкає в райцентрі, схвильовано переповідала, що сталося однієї травневої ночі на її подвір’ї. Жінці нездужалося, турбувало серце, вона не спала. Прийнявши пігулку, намагалася все-таки заснути. Однак сон не приходив. До всього, біля вікна стрибала собака, несамовито гавкала, поглядаючи в бік сараю. Виглянувши у вікно, господиня насварила її, бо гавкіт заважав внученяті-немовляті. Однак та не переставала. Згодом знову звернула погляд на двір. Побачила білу-білу пелену. Думала, що здалося, адже не полишав хворобливий стан. А коли близько шостої ранку вийшла на подвір’я - жахнулася. Воно було встелене курячим пір’ям. Усі ж її десять несучок лежали роздерті навпіл… Прийшла на роботу, поділилася побаченим з колегами. Одна з них додала, що така ж пригода трапилася і в господарстві її свекрухи та сусідки, які живуть також у Сарнах, на сусідній вулиці. Подалася туди. Виявилося, правда. Разом посумували, бо шкода пернатого птаства. По дорозі пані Галина завернула у райвідділ міліції. Розмова звелася до того, що то, напевне, таке творять бродячі пси. І невдовзі в місті планується їх відстріл. Але ж, наголошують жінки, собаки не можуть так залишити свої жертви, вони б їх пожерли. А то тушки не торкнуті, а кров ви-смоктана… Та й собака не зробить такий підкоп під двері курника, як на обійсті, що на перехресті вулиць Демократичної та Костельної. І не тхора це почерк. І не ласки, і не куниці. Щоби застерегти земляків від по-дібних неприємностей, пані Галина звернулася з проханням в редакцію, аби надійніше закривали й оберігали статок. Приміром, харківські селяни, як показували по телебаченню, організували цілодобове чергування. Вони бачили, як однієї ночі невідомі звірі зграєю стрибали по кролячих клітках, наробили біди – і втекли. Люди сподіваються, що їм удасться спіймати жорстоких кровопивць.
Раїса БРИЧКОВА.

* Добре ім’я людини

Наконечний Федір
Йосипович.
«Ми часто чуємо вираз «діти війни». Це люди, на чиє дитинство припали страшні часи лихоліття. Попри жорстокість і страх, якими були сповнені їх дитячі роки, вони не втратили оптимізму й великої любові до життя. І їх спогади нам дорогі особливо», - такими словами розпочала вечір-концерт, присвячений творчості земляка Федора Наконечного, завідувачка Немовицькою публічно-шкільною бібліотекою Любов Жук. Федір Наконечний приїхав у Немовичі не один. Його супроводжували рідні, друзі, онуки. Сельчани у фойє місцевого Будинку культури, де й проходила зустріч, могли ознайомитись із матеріалами про життєвий шлях поета-пісняра, розміщеними на стендах. Вони викликали великий інтерес у всіх, хто прийшов на його творче свято. «І фізик, і лірик», - жартома говорить про себе Федір Йосипович. Майже півстоліття життя присвятив радіотелевізійному становленню й розвитку Рівненщини. Тому його так і називають – батько рівненського телебачення. І хоча й проживає в Рівному, завжди залишається немовичанином, часто навідується в рідне село. Саме з його легкої руки про цей населений пункт знають в Україні. На зустріч випускників Одеського інституту зв’язку Федір Наконечний привіз диск із записом місцевих вокального тріо «Джерело» та народного колективу «Терен», який виконував пісні на його слова. Друзям твори дуже сподобались і всі бажаючі отримали платівку, яку повезли в різні куточки країни. А для творчого колективу немовичан вони стали візитівкою. Тож народний колектив «Терен» «Піснею про Немовичі» привітав земляка з днем народження. А знаєте чому Федір Йосипович має титул батька рівненського телебачення? Далекого 1966 року він безпосередньо опікувався зведенням телевежі в Антополі – однієї з найпотужніших на теренах колишнього Радянського Союзу. Ця споруда дала змогу жителям краю побачити недоступне тоді диво. І разом з тим, Федір Наконечний – тонкий поціновувач прекрасного. Саме дивовижним почуттям і емоціям присвячена його пісня «Весняне диво». Музику до неї написав директор немовицького Будинку культури Віктор Савчин, а виконав соліст Ілля Крат. Життєвий досвід, мудрість, що приходять з роками, по-новому окреслюють родинні зв’язки, дозволяють відчути особливу міць родового єднання. Багато хто з людей, присутніх у залі, знайшов себе в генеалогічних деревах, що відтворив Федір Йосипович. А сам герой дня розповів про пошуки родинних першоджерел. Слухала його з великою зацікавленістю й повагою. Подумала: нехай ніколи не переривається родинний зв’язок. Нехай він для всіх поколінь стане цілющою чистою силою єдності й підтримки. І навіть якщо в житті не все складається просто, то нехай завжди буде поряд той, хто зможе віднайти самотню криницю й відновити до неї стежину. Мабуть, саме про це думав Федір Наконечний, коли писав пісню «Самотня криниця», яка прозвучала у виконанні ансамблю «Терен». А Федір Макаревич виконав твори на слова Федора Наконечного «Повір мені, мамо» й «Калинова туга». Саме невичерпна материнська любов, калина, посаджена мамою в садку біля хати, як місточок, що поєднує рідні душі, подарували натхнення автору написати надзвичайно душевні пісні. Попри всі випробування долі, він завжди вміє наповнити силою духу не лише своє життя, а й усіх навколо запалити ентузіазмом. У свої понад 70 він надзвичайно активний. Саме з його ініціативи зустрічаються випускники школи, інституту. Так, кожні п’ять років збираються разом колишні однокласники Сарненської ЗОШ № 1 (нині школа-колегіум), яку закінчив Федір Наконечний. На святі виступили його шкільні друзі – секретар обласного об’єднання «Просвіта», кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня Олександр Волощук і секретар Сарненського райкому компартії 1980 року, заступник голови сільгосптехніки області Володимир Нікітчук. Не могли не приїхати й директори обласного телерадіоцентру Віктор Талімончик і ТОВ «10 канал» Костянтин Бертух. Вони розповіли про цікаві сторінки життя колеги. Адже Федір Наконечний по праву може називати себе підкорювачем вершин, бо піднімався не лише на 240 метрів рідної Антопільської щогли, а й підкорив 532 м Останкінської у Москві. Такий уже в нього характер – якщо віддається справі, то сповна. Його знають не лише як вимогливого керівника, а й майстра на всі руки: від власноруч зробленого ще в 60-ті роки кольорового телевізора, зведеного будинку - до понад півсотні раціоналізаторських пропозицій. А ще – грає на акордеоні, пише портрети – енергії вистачає на все. Пісні на його слова звучали в дарунок гостям і всім присутнім у залі Будинку культури не лише у виконанні керівника народного ансамблю «Терен» Марії Генько, художнього керівника Будинку культури Лариси Крат, автора музики, директора БК Віктора Савчина, учня Немовицької ЗОШ І-ІІІ ст. Ярослава Гордієнка. Гучно аплодували немовичани гостю з Рівного, головному спеціалісту управління культури облдержадміністрації, заступнику голови обласного відділення Національної спілки кобзарів України, лауреату багатьох конкурсів Назару Волощуку. Не обійшлося на святі й без виступу Надії Мельник. Надія Леонтіївна від імені родичів щиро зізналась, як вони цінують Федора Йосиповича, як готують зелений борщ, коли він приїжджає в рідне село. Віктор Савчин, який з честю підтримує родинний талант Ф. Наконечного, пише музику, грає, співає, розповів про те, як виникла ідея проведення творчої зустрічі із земляком. Упродовж вечора він неодноразово підходив до мікрофона, розповідав, ділився спогадами, запрошував до слова рідних, дякував усім, причетним до організації свята, землякам. У свою чергу сільський голова Володимир Онищук від імені односельців висловив вдячність гостю за цікаву зустріч, якій, як зауважив винуватець торжества, позаздрив би сам Володимир Гришко. До вітальних слів приєднались Віктор Савчин, Любов Жук і всі учасники концерту, які виконали пісню «Земляки-немовичани». Закінчився вечір, але ще довго Федір Наконечний спілкувався з рідними, друзями, односельцями. Такі зустрічі зближують. І відомий вислів «Єднаймося, бо ми того варті» має справді сакральний зміст. Куди б пролягла життєва стежина кожного, нас завжди єднатиме важливе й незмінне слово – Немовичі. Тут – наша земля, наші витоки, наша могутня сила.
Марія КУЗЬМИЧ.

МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ

Збірка віршів "МИНУЛЕ НЕ ВЕРНУТИ" Автор Олексій Савчин ТЕЧУТЬ ЛІТА Течуть літа, мов  хвилі  У безвість неосяжну  Пристрасні, гіркі...