Щоб краще ознайомитись із життям поліщуків варто завітати у Сарненський історико-етнографічний музей, де представлені такі виставки, як: «Життя і побут селян-поліщуків», «Традиційні ремесла Рівненського Полісся». Проте найдовше затримуються відвідувачі музею в кімнаті, де знаходиться колекція бон «Історія у грошах», яку створили зусиллями сарненських збирачів-дослідників
Кожного разу музей відвідують багато людей, бувають навіть туристи з Польщі, Франції, Великобританії, Америки, Ізраїлю. Вони зачаровуються рукоділлям майстринь, виробами із соломи, лози, дерева та льону, а особливо колекцією поліських сорочок і наміток.
Проте, як на мене, досить цікавими та унікальними є експонати, які знаходяться на території музею.
Ви переступили поріг і… потрапили в іншу епоху, епоху селянського духу і народної пісні. І одразу в око впадає невеличка старенька хатина з маленькими вікнами. Здається, зараз вийде молода господиня у народному вбранні і тихенько заведе : «Несе Галя воду…». Заходите в хатину, відчиняєте двері, і… поринаєте у минувшину. Ви опиняєтесь по той бік часу, у XVІІ – XVІІІ столітті.
Під віконцем стоїть прядильний верстат. І чомусь уявляється, що за ним, низько схилившись, при світлі каганця сидить матір і ніби тче долю своїм дітям. Ниточка за ниточкою лягають на кросна думки, які линуть далеко в майбутнє. Що чекає її дітей? Що буде з ними? Тривожно матері на душі…
І ще одна картина постає перед очима. Повна світлиця дівчат. Сміх. Пісня лине. Одна вишиває сорочку для нареченого. Друга – рушничок, начебто прокладає стежку у своє сімейне життя…
Центральним же місцем у поліський хатині вважали покуть. Тут багато ікон. Кожна справа і кожний день в родині розпочиналася саме звідси: з молитви до Бога. Мимоволі і собі хочеться схилитись у поклоні.
Тут же дерев’яний сіл з довгими лавами. Таке відчуття, що сім’я нещодавно пообідала. А цей глиняний і дерев’яний посуд! Це справді шедеври мистецтва. Напевно, страви в ньому дуже смачні. В наш вік штучного це взагалі рідкість.
Біля протилежної стіни - дерев’яний поміст, на якому поліщуки спали, а з-під стелі звисає колиска, своєрідний атрибут щасливого сімейного життя, недоспаних материнських ночей і продовження українського роду.
А зліва від дверей знаходиться вона – годувальниця сім’ї – піч! Стоїть, як огрядна молодиця, підперезана яскравим орнаментом півників. Стоїть, як тисячу років до цього і приховує не одну сотню таємниць народних рецептів, жіночих сповідей і сподівань. А біля неї в куточку причаїлась ще одна господиня дому – кочерга. Втомилась вона за ранок, ніби промовляє до нас: «Зараз перепочину і знову візьмусь до роботи.»
А де складала дбайлива господиня свої пожитки? Де її «шафа-купе»? Ну, звісно, он де… скриня, оздоблена металевими візерунками, - шедевр роботи місцевого коваля.
І ось ми знову на території музею. Можемо заглянути до кузні і ніби почути, як молот коваля своїм голосом виспівує пісню заліза, стає тепло від палаючого вогнища, яке символізує людську невтомну працю. Або прочинити двері до каплиці XVІІІ століття, де люди сповідували свої горе та смуток, щастя та радість. Тут же розташований символічний цвинтар з каменотесними пам’ятниками XVІІ століття як свідок плинності життя. « Із землі вийшли і в землю підем…»
Ще один експонат, який приверне вашу увагу, це, звісно, вітряк. Столітній свідок історії поліського краю. Чомусь, як тільки відвідую музей, довгий час простоюю біля нього і згадую Михайлика з повісті М.Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Хлопчик теж ніяковів, задивляючись на цього крилатого велетня, що поєднує минуле з майбутнім: ногами, спираючись у землю, піднімаємо руки до неба і відчуваємо вічність.
Ще варто пригадати, що декілька років підряд працівники музею намагаються відродити давній слов’янський поліський обряд «Водіння куста».
Ну ось і все. На цьому заочна екскурсія закінчилась. Скажіть, я вас переконала в тому, що наш Сарненський історико-етнографічний музей – це дійсно унікальне місце, яке варто відвідати?
Проте, як на мене, досить цікавими та унікальними є експонати, які знаходяться на території музею.
Ви переступили поріг і… потрапили в іншу епоху, епоху селянського духу і народної пісні. І одразу в око впадає невеличка старенька хатина з маленькими вікнами. Здається, зараз вийде молода господиня у народному вбранні і тихенько заведе : «Несе Галя воду…». Заходите в хатину, відчиняєте двері, і… поринаєте у минувшину. Ви опиняєтесь по той бік часу, у XVІІ – XVІІІ столітті.
Під віконцем стоїть прядильний верстат. І чомусь уявляється, що за ним, низько схилившись, при світлі каганця сидить матір і ніби тче долю своїм дітям. Ниточка за ниточкою лягають на кросна думки, які линуть далеко в майбутнє. Що чекає її дітей? Що буде з ними? Тривожно матері на душі…
І ще одна картина постає перед очима. Повна світлиця дівчат. Сміх. Пісня лине. Одна вишиває сорочку для нареченого. Друга – рушничок, начебто прокладає стежку у своє сімейне життя…
Центральним же місцем у поліський хатині вважали покуть. Тут багато ікон. Кожна справа і кожний день в родині розпочиналася саме звідси: з молитви до Бога. Мимоволі і собі хочеться схилитись у поклоні.
Тут же дерев’яний сіл з довгими лавами. Таке відчуття, що сім’я нещодавно пообідала. А цей глиняний і дерев’яний посуд! Це справді шедеври мистецтва. Напевно, страви в ньому дуже смачні. В наш вік штучного це взагалі рідкість.
Біля протилежної стіни - дерев’яний поміст, на якому поліщуки спали, а з-під стелі звисає колиска, своєрідний атрибут щасливого сімейного життя, недоспаних материнських ночей і продовження українського роду.
А зліва від дверей знаходиться вона – годувальниця сім’ї – піч! Стоїть, як огрядна молодиця, підперезана яскравим орнаментом півників. Стоїть, як тисячу років до цього і приховує не одну сотню таємниць народних рецептів, жіночих сповідей і сподівань. А біля неї в куточку причаїлась ще одна господиня дому – кочерга. Втомилась вона за ранок, ніби промовляє до нас: «Зараз перепочину і знову візьмусь до роботи.»
А де складала дбайлива господиня свої пожитки? Де її «шафа-купе»? Ну, звісно, он де… скриня, оздоблена металевими візерунками, - шедевр роботи місцевого коваля.
І ось ми знову на території музею. Можемо заглянути до кузні і ніби почути, як молот коваля своїм голосом виспівує пісню заліза, стає тепло від палаючого вогнища, яке символізує людську невтомну працю. Або прочинити двері до каплиці XVІІІ століття, де люди сповідували свої горе та смуток, щастя та радість. Тут же розташований символічний цвинтар з каменотесними пам’ятниками XVІІ століття як свідок плинності життя. « Із землі вийшли і в землю підем…»
Ще один експонат, який приверне вашу увагу, це, звісно, вітряк. Столітній свідок історії поліського краю. Чомусь, як тільки відвідую музей, довгий час простоюю біля нього і згадую Михайлика з повісті М.Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Хлопчик теж ніяковів, задивляючись на цього крилатого велетня, що поєднує минуле з майбутнім: ногами, спираючись у землю, піднімаємо руки до неба і відчуваємо вічність.
Ще варто пригадати, що декілька років підряд працівники музею намагаються відродити давній слов’янський поліський обряд «Водіння куста».
Ну ось і все. На цьому заочна екскурсія закінчилась. Скажіть, я вас переконала в тому, що наш Сарненський історико-етнографічний музей – це дійсно унікальне місце, яке варто відвідати?
Категорія: Новини > Я журналіст
Автор: Іванна ЦУМАН
Немає коментарів:
Дописати коментар