НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ ІЗ САРНЕНСЬКОГО ПОВІТУ

Родина Нобелівського лауреата жила в Сарнах.
Народився Жорж Шарпак /Гершко Харпак/ 1924 року  в Дубровиці,
 Його мати, уродженка Олевська Хане Шапіто, у 18-літньому віці вийшла заміж за Мотеле Харпака. У єврейського подружжя народилося два сини – Гершко та Андре. Народжувати первістка породілля поїхала саме в Дубровицю, де мешкала родина і де їй створили гарний затишок. Члени родини займалися виробництвом пива, газованої води, морозива. Дід майбутнього лауреата володів невеликою цегельнею, продукція якої користувалася попитом на будівництві. І по сей день збереглося чимало мурів із «харпаківської» цегли.

 Кажуть що Сарненщина не мала своїх знаменитих  людей. Але не так, щоб зовсім,  або скорше  геть не так. Адже  Сарненська земля породила Нобелівського лауреата. Шкода, що долями цих людей на їхній історичній Батьківщині майже не цікавиться. Може тому,що наш край був у складі різних країн,  і через це  чужі держави приписали нобелівського лауреата українського походження в лави своїх громадян. Та наш край таки дав світові одного генія. 

Мало хто із Волинян знає, що саме в нашій області в маленькому, але древньому місті Дубровиця (тоді Сарненського повіту) у 1924 році народився майбутній нобелівський лауреат у галузі фізики Георгій Харпак, відомий у світі, як Жорж Шарпак.
Родина його жила в Сарнах. Лише у 1999 році вперше його заново відкрив для земляків рівненський історик Гурій Бухало. Під час досліджень матеріалів музею Симона Петлюри в Парижі, директор цього закладу зауважив, що саме з Рівненщини походить один з нобелівських лауреатів. Дізнавшись детальніше про цю тоді ще таємничу постать, історик написав статтю в газету «Вільне слово», яка називалася «Що мають спільного Дубровиця і Париж». Публікацією зацікавилися українські вчені в галузі ядерної фізики. З часом з’ясувалося, що Георгія Харпака ще пам’ятають його друзі дитинства з Дубровиці. Доля склалася так, що одного разу, бігаючи по воді, хлопець наступив на сколоте стебло очерету й поранив ногу. Почалося запалення, тому лікар порадив везти Георгія до Варшави. З того часу і став він уже не Гешком, а Жоржем. Пізніше його сім’я залишила Польщу і переїхала до Франції, де вже тоді поселилися родичі батька Георгія. Ще в початковій школі хлопець виділявся своїм розумом з-поміж інших дітей. Це помітила його вчителька й порадила батькам відправити його до «нормального» закладу, де б він міг краще розвинути свої розумові здібності. Життя не було ласкавим до Георгія. У часи Другої світової війни під фальшивими документами на ім’я Жорж Шарпентьє хлопець з батьками втік на вільний від німецької окупації південь Франції, де вступив до Руху Опору. В 1944 році його депортували в нацистський концентраційний табір Дахау, де залишався до його звільнення в 1945 році. Після закінчення навчання в ліцеї Монпельє в 1945-ому вступив до паризької «Школи Шахт», одного з найпрестижніших технічних навчальних закладів у Франції. Після закінчення якої в 1948-ому Харпак отримав ступінь бакалавра в гірській галузі і почав працювати в Центрі наукових досліджень. Георгій Харпак повністю присвятив своє життя ядерній фізиці. Тому й не дивно, що наслідком його плідної праці стала Нобелівська премія з фізики «за винахід та вдосконалення детекторів частинок, особливо багатопровідної пропорційної камери». Сам Георгій описував свій винахід як «невеличку штуковину 10 на 10 сантиметрів». Але ця «невеличка штуковина» дозволила об’єднати детектор із комп’ютером і збільшити швидкість збирання інформації в мільйони разів. Зараз без детектора Шарпака не минає практично жоден експеримент у фізиці високих енергій. Цей винахід був революційним і в сенсі перспектив радіодосліджень людського тіла. Тому після аварії на Чорнобильській атомній електростанції Георгій хотів допомогти в діагностиці опромінених людей. Та Радянська Україна йому відмовила. Нобелівська премія – це не єдина заслуга Георгія Харпака. За свою наукову діяльність він нагороджений премією Європейського фізичного товариства. Також став членом Французької Академії наук, почесним доктором чотирьох університетів, зокрема Женевського, професором кафедри Жоліо-Кюрі і Вищої школи фізики та хімії в Парижі. До того ж, Георгій Харпак був активним захисником використання мирної ядерної енергії. У своїх інтерв’ю науковець неодноразово наголошував, що дуже хотів би знову побувати в Україні, зокрема на рідному Поліссі. «Коли не стелиться шлях на українські терени, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – із власного серця», – розповідав Георгій. Але не судилося. У 2010 році нобелівський лауреат залишив цей світ. На місці будинку, де жила сім’я Харпаків у Дубровиці, зараз магазин «Ритуал». І жодного пам’ятника, жодної меморіальної дошки. Маленьке містечко породило генія, та пишатися ним ще не навчилося. Траплялися невеликі кроки з боку рівнян до увічнення пам’яті свого видатного земляка. Наприклад, видання книги, у якій вміщені статті та посилання на праці вченого і публікації про нього. Але це такий мізер у порівнянні з тим, що зробив для світу Гергій Харпак. Чомусь у цій ситуації пригадую слова з пісні Сашка Положинського: «Я не хочу бути героєм України, не цінує героїв моя країна». Навчіться цінувати, щоб те, що робить нашу націю унікальною, не розбрелося по світу і не обрізало свої історичні корені. Антоніна КОРЕНЬ.