Із початком будівництва залізниці виникла станція Сарни, яка згодом переросла у промислове однойменне містечко. Сюди з усіх усюд прибувають робітники і працівники залізничного транспорту. Серед них; поляки, білоруси, росіяни і євреї. Прибувають і революціонери з Петербургу, Києва і Львова. У містечку переважає російська мова, бо робітники і промисловці у своїй більшості були з Росії.
У цю пору у нашому краї освітній рівень поліщуків був надто низький. Мало хто вмів одночасно читати і писати на українській мові.У Сарнах функціонували лише польська та єврейські школи. Української не було. Проте у ближньому до Сарнів, селі Немовичі була школа. Був й осередок українського Товариства "Просвіти", заснованого 1926 року. Просвітяни збиралися у хаті Івана Антоновича Мички; читали газети, літературу, співали українські пісні. Активістами були Олексій Савчин, Іван Трапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась по залізниці зі Львова.
За участь у "Просвіті" польська влада відправляла у тюрму. А для того, щоб поставити українську п"єсу, наприклад- "Наталка Полтавка" І. Котляревського, за дозволом потрібно було їхати у Варшаву, до міністра внутрішніх справ - Перацького.
Наталку Полтавку грала дочка Савчина Олексія - Палання, а вірші Тараса Шевченка читали діти активістів- Макар Савчин і Євген Ющик...
За участь у "Просвіті " активістів у 37-му році відправили у 1-шу Рівненську тюрму. Тоді, Савчин Олексій, Іван Тарапан та Наум Яковець польською дифензивою були приречені до страти. І лише завдяки приходу Червоної Армії у вересні 39-го, вирок не було виконано смертники повернулися додому... Але "Просвіта" перестала існувати.
З приходом Радянської влади у вересні 39-го активно розпочалася радянізація поліського краю в промисловості, на селі в освіті і культурі. У жовтні 39-го відновили свою роботу школи. Розпочалось навчання українською мовою за программи радянських шкіл. Запрацювали бібліотеки і клуби. Відкрились медичні заклади, лікування стало безкоштовним. У 40-му році "Просвіта" відновила свою діяльність. Знову на весіллях залунали українські пісні. Люди повірили у своє майбутнє. Але на порозі вже стояла війна...
Доречно буде наголосити, що Савчина Олексія по іронії долі через п"ять років все ж було страчено у цій тюрмі, але уже радянським НКДБ за співпрацю з німцями... У 1942 році громада села обрала його своїм Головою..., а за це звісно, Радянська влада до нагород не представляла, доля була одна - смерть.
Немає коментарів:
Дописати коментар