Пощастило: приїхав приятель та переказав, що Петрович, наш спільний знайомий з Києва, дзвонив та просив мене приїхати. Йому треба допомогти щось там з електрикою на дачі. Живемо! Значить, є робота, буде якийсь там заробіток. Так... Завтра вранці буду в Києві, маршрут вже продуманий та перевірений, не вперше вже.
Цілий день, до вечора, почуваюся падишахом. Відпочиваю, не роблю нічого, хіба що щось вкрай необхідне: води з колодязю витягти, чи щось таке... Набираюся сил.
Вже сіло сонце, висипали на небі зорі. Підморожує, десь градусів за десять буде. Це не страшно, головне, що нема вітру. Десь близько восьмої вечора виходжу з дому.
Моє стратегічне завдання- бути вранці в Києві, причому, витративши на дорогу мінімум грошей. Їх, власне, й є мінімум: нуль, нічого, пустка. Тому я, щоб потрапити на електричку, що вийде завтра о 3-45 з Конотопу на Київ, виходжу з дому близько восьмої, бо йти мені десь сорок два кілометри.
До села ми перебралися в середині дев’яностих. У мене стало зовсім погано з роботою, у дружини- із здоров’ям. А дітей треба елементарно годувати, що в селі, з городом та з хазяйством зробити легше, ніж у місті. Ми вирішили цілком правильно, але тут ще криза дев’яносто восьмого року, що вдарила по селу не гірше, ніж по місту... А лише з одного городу не проживеш та й дітей не вивчиш. Тому ось і йду...
Йти зовсім не важко, добре, що вітру немає. А, навіть, коли й дме вітер, то просто довше адаптуватися, але все одно, наступає момент, коли ти зовсім зігріваєшся, здається, що так йшов би собі та йшов. Добре міркується, хоча треба бути уважним: все-таки, йти приходиться по розчищенній від снігу проїжджій частині, тому треба зважати на машини з не факт, що тверезими, зважаючи на вечірній час, водіями.
Наприкінці шляху вже просто йдеш, не роздумуючи, автоматично витримуючи темп. А ось, десь на обрії з’являються вогні. Ще трохи- а ось вже й рідний Конотоп. А ось і залізничний вокзал. Встиг, як завжди: до подачі електрички під посадку ще з півгодини. Це добре, бо одного разу ледь не запізнився, а бігти, пройшовши більше сорока кілометрів... ні, хай хтось інший так бігає.
Електричка- це не відпочинок. Їду ж без квитка! Коли є дві гривні, то можна відкупитися від ревізорів... але їх там може бути дві чи навіть три бригади, поки доїдемо до Києва. Але грошей нема взагалі. Тому й спати не доводиться: треба пильнувати й не прозівати їхньої появи.
Київ- Московський! Нарешті... Звідси п’ятнадцять хвилин пішки- і я вже вдома у Петровича. Данилівна, його дружина, годує сніданком.
"Як там у вас справи? Як дружина, як діти?"- "Дякую, усе добре".
Їдемо за місто на дачу. Там я щось роблю, потім відповідаю на численні запитання: у Петровича зазвичай винахідницько- підприємницький свербіж, так що йому потрібен консультант з електрики та електроніки, критик та просто співбесідник. Але усе має кінець: я вже в Києві, з якимись грошима та готуюсь до від’їзду.
Стандартний набір: олія, цукор, якась дешева крупа та борошно. Намагаюся ще якусь десятку привезти додому, бо хто зна, коли буде ще якась робота. А так хоч хліба купимо.
Знову електричка. Знову дрімота в пів-ока, пильную ревізорів. Зараз я хоч і можу від них відкупитися, але для мене й оті дві гривні- чималий капітал. Та ось- Конотоп. На годиннику- пів на восьму вечора. Тепер пішки- додому. Знову траса Конотоп- Суми. Знову фари зустрічних машин. Тільки йти важче: в пакеті лежить провізія, три- чотири, а коли й п’ять кілограмів.
Спочатку просто йдеш. Потім підсміюєшся над собою, мовляв, зараз схожий на в’язня, що прикутий до гарматного ядра, тільки замість ядра- пакет, що чомусь стає дедалі важчим. А потім вже не думаєш ні про що, просто в тобі починають боротися два бажання: сісти просто на сніг та відпочити, або, не зупиняючись, дійти додому.
Заходжу в село, коли де у кого вже горить світло: вже близько п’ятої ранку. Все! Вдома. Підхожу до хати, тихенько стукаю в вікно. Дружина відчиняє двері.
Вже лежу. Діти сплять в своїй кімнаті. Мене трусить, хоч дружина вкрила мене усім, що було. Я ще довго не засну. Це перевтома. Повна апатія. Але десь там сидить думка, що я, відпрацювавши день та пройшовши за дві ночі близько дев’яноста кілометрів, таки щось приніс дружині та дітям. І вона, ця думка, поступово зігріває. А завтра, я вже знаю, я прокинусь, коли діти вже прийдуть зі школи. А дружина принесе мені до ліжка сніданок... Знову буду, як падишах...
І я засинаю.
Немає коментарів:
Дописати коментар