СУМНІВ

Тебе не радував я квітами,
Таке не прийнято в селі.
Шуміли дерева таємниче  вітами,
Й  ховали  нас в вечірній  млі

Від нас тоді ногами босими
Пішла  любов у згадки й сни
Кохання наше родилось серед осені
Та ледь дожило  до весни

Про своє майбутнє мріяли й гадали,
І не мішали нам незгоди й гріх,
Та вмить чужими  стали
І ніхто нам тоді не допоміг

Цвітуть троянди в росах сяючи,
Барвіє сонцем ясен схід,
Роки пливуть, з пам”яті змиваючи
Любові першої з серця слід

Та гризе мене сумнів  й донині,
Хоч давно то було, а все ж,
Чому тоді не признався   дівчині,
Що кохав її палко без меж

Не стало того  всього,
В роках згубилося тепло,
А може й справді  у нас святого,
Кохання ніколи   й не було