“Простіть мене, мамо!”

Серце стискалось від болю розлуки з найріднішою людиною в світі — мамою. Вона лежала з закритими очима, вже не промовляла ні слова, тільки стиха дихала.

Дочка зрозуміла, що це останні хвилини життя мами, такої молодої, такої гарної. Як це раніше не бачила її краси! І в цю мить так захотілося повернути все спочатку, або навіть останні декілька років, щоб бачити рідні очі, почути голос — той, один-єдиний, теплий, ніжний або інколи суворий і повчальний, але це неможливо. Догоряла мамина свічка. Сльози гарячим клубком розпирали груди: як шкода її, як жити без неї? Як бути без її таких натруджених рук? Хто ж вислухає так уважно і хто ж так порадить? Кому ж розказати свої секрети і вилити весь біль, який інколи напливає на серце? 
Дівчина тільки зараз зрозуміла, що її ніхто не буде так любити, як мама. Бо серце матері — це безодня, в глибині якої завжди є любов і прощення.
... Люда була єдиною і неслухняною дочкою. В школі забіякувата, вчилась так собі — посередньо. Як задумає зірвати урок, зірве. Часто мама бувала в школі, мусила вислуховувати вчителів, після чого вдома виховувала Люду словами. Ой, як вона тоді ненавиділа свою маму! Сердилась на неї, не хотіла слухати, зачинялась у кімнаті або просто втікала. А мама плакала, молилася, аби Люда була здоровою, дасть Бог переросте, порозумнішає. 
Після дев’ятого класу, з допомогою мами, вступила у педучилище. Мамине серце тривожилося: аби ж хоч вчилася, не потрапила під поганий вплив якоїсь компанії, не зробила чогось дурного. Але чого вона боялася, те й сталося. На другому році навчання завагітніла Люда. Дізнавшись, мама на неї не сварилася, лише суворо сказала: “Як ти думаєш жити далі, коли ж ти подорослішаєш? Скажи, хто батько дитини і чому він тебе покинув? Хоч ти і осоромила наш рід, я тебе не покину одну з твоєю бідою, бо я тебе люблю, бо ти моя дитина”. Чи то ці слова вплинули на неї, чи справді раптово подорослішала Люда — обняла маму і крізь сльози просила пробачення: “Мамо, я змінюся, я не буду більше завдавати вам болю, простіть мене”. 
Сталося так, що вона втратила дитину. Чи того хотіла сама, чи інша причина, але, приїхавши додому, розказала, що не осоромить вже маминого роду, бо немає вже під серцем дитини. І знову мама переживала, знову краялось серце: може, зробила страшний гріх і через це ще й дітей не матиме? 
Закінчила педучилище і влаштувалась, з маминою допомогою, на роботу в сільську школу. Майже ніколи їй не вистачало часу, чи не хотіла, щоб вистачало, побалакати з матір’ю. То зошити перевіряла, то писала конспекти на наступний день, інколи дивилась телевізор або йшла до клубу. Коли мама намагалась розпитати щось у дочки, та, обізвавшись словом-другим, скоренько залишала її.
Вийшла заміж Люда за свого односельця. Прожила у свекрів два роки, чоловік запив. Не раз приходила дочка до мами розказати про своє горе, сімейні негаразди. І кожного разу краялось материнське серце, бо мати щаслива тоді, коли її дітям добре, коли вони здорові, коли в них все ладиться і в сім’ї, і на роботі, а якщо щось не так — плаче материнське серце, до болю стискається. Повернулась Люда додому, не змогла жити з п’яницею, а через три роки, закінчивши педінститут, знову вийшла заміж. Цього разу сімейне життя вдалося, народилась дівчинка. Але тут занедужала мама. Хвороба століття прогресувала. Саме тоді, коли найрідніша у світі людина злягла, дочка зрозуміла, як мало вона приділяла їй уваги. Як рідко запитувала про здоров’я і ніколи-ніколи не зачіпала теми її особистого життя (а вона ж залишилась вдовою у 28 років!). Хоч би коли запропонувала їй поїхати на відпочинок, чи з’їздити в Крим до товаришки, коли та кликала погостювати в неї. Як же вона могла поїхати туди, коли Люда залишалася сама, без маминих рук?
Дочка плакала біля мами, розмірковуючи, чи не вона вкоротила їй життя, бо зірвала материнське серце своєю поведінкою, вибриками, сімейними проблемами. Щось було не так — і Люда бігла до мами, своїми бідами травмувала рідну душу. А скільки таких разів було! Скільки страждань завдала вона своїй неньці. А коли її сімейне життя налагодилось, вона все менше помічала маму, все менше з нею розмовляла, а були і такі дні, коли і словом не обмовилась і на мамине звернення махала рукою “та годі вже вам”. Люда тільки те й знала, що мама все позапорує, наварить, пополе грядки і поробить інші роботи. Господи, яка невдячність! Чому так пізно доходить до голови, що робиш не так, що завдаєш болю своїй рідній людині, не шкодуючи її. А мама ж дбайливо доглядала свою дочку, годувала, одягала, пестила материнською любов’ю, ніжністю!
Вона ж стала для доньки першим учителем і наставником. Вже, коли сама не могла балакати, Люда годинами сиділа поруч з нею, знайшла час, цілувала материнські руки, прохаючи пробачення. Благала, щоб та хоч слово промовила, але матуся мовчала, тільки ніжно стискала їй руку. 
А ось і очі відкрились: із сивої глибини їх випромінювалась безмежна любов до своєї дитини і прощення. З ока скотилась сльоза. Дихання ставало рідшим і рідшим. І от останній подих. Мамо, матусю, матінко, ненько! Не кричала, бо так сказала тітка, лише сльози котились з очей, а з грудей стогоном виливалась тяжка туга розлуки. Все. 
Тітка Люба запалила свічку. Не стало найріднішої людини. Схлипуючи, помолились. Тітка — мамина сестра — дістала клунок з приготовленим вбранням. Мама давно складала: гарну, білу довгу сорочку з великим мереживом, різні хусточки, пояс, іконки, покривала, накидку, вишиту подушечку. Був там і ще один комплект натільного вбрання — це те, в якому класти в труну. Дочка, заливаючись сльозами, востаннє благала: “Мамо, матусю, матінко, ненько простіть!”.

Олена ЯРОЩУК