— Скажи ще раз, Олено! Я хочу почути це мільйон разів! — Так, Толіку, я вийду за тебе заміж! — радісним і водночас щасливим голосом повторювала дівчина. — Ми будемо найщасливішою сім’єю у всьому світі, — не вгаваючи дріботіла дівчина, ніжно припавши до плеча парубка.
— Так, моя рибонько. Ми будемо завжди разом, — солодко і остаточно підсумував розмову хлопець. Вони міцно обнялись і поцілувались. Наступного дня мали ознайомити із своїм рішенням батьків Олени. Анатолій поцілував ще раз на прощання кохану, завів свій мотоцикл і рвучко виїхав на дорогу. Дівчина з палкою любов’ю дивилась вдаль від’їжджаючому мотоциклістові. Та враз тривожні вогники забігали в її очах. Мотоцикл загальмував і повернув до неї.
— Щось сталося, Толіку? — тремтячим голосом запитала Олена, коли під’їхав коханий.
— Шолома забув, — коротко відповів той.
— Та їхав би й так, тут недалеко. Я не забобонна, але приказку про повернення забувати не слід.
— Це як вертача, то невдача? — перебив дівчину Анатолій, одягаючи шолома.
— Так, — сказала Олена і опустила додолу очі.
— Що ти, кохана. Ну що зі мною може трапитись? — спокійно кинув хлопець, при цьому весело підморгнувши. Дівчина повірила його словам. Тривога відступила. Натомість в Анатолія на душі було не все гаразд. Тривожні дзвіночки приглушували його думки, але він мало на це зважав.
Батьки плакали, немов на похороні
Почуття чогось недоброго не полишала думок парубка. Страх міцно вкоренивсь у його серці. Він їхав і боявся десь глянути в бік, аби не згубити концентрації. Але, як кажуть, від долі не втечеш і не заховаєшся. Уже на повороті до рідного села сталося непередбачуване. Анатолій не справився з керуванням і впав на асфальтовану дорогу. "Швидка допомога" доставила потерпілого в реанімаційне відділення. Через кілька годин страшну звістку сповістили батькам Анатолія. Хоч як вони намагалися тримати себе в руках, але не виходило. Від однієї думки, що син може померти, батьки плакали так, немов вони уже на похороні. За якусь мить добрались до операційної, де досвідчені хірурги боролись за життя Анатолія.
Весь час, коли йшла операція, батько з матір’ю потерпілого крізь рясні сльози благали Всевишнього не забирати життя в їхнього синочка. Благали про допомогу й швидке одужання. Самі лікарі щодо життя парубка нічого відповісти не могли. Бо й після операції Толя знаходився в коматозному стані. Лікарі робили все можливе й неможливе, аби повернути до хлопця свідомість. Та все було марно.
Олена тієї ночі довго не могла заснути. Якісь лихі думки снувались в її голові. Переплітались, плутались і кудись летіли. Серце ніби відчувало, що в той час відбувалось з її коханим. Ніч стала темною ширмою між ними.
Довго вона виглядала Анатолія наступного дня. Уже й у дворі стільки часу простояла, чекаючи на нього. І на дорогу виходила дивитись, чи не їде її милий. Тільки щось загуркоче, чи загуде — кулею бігла на вулицю зі словами: "Це його мотоцикл". З сумними і печальними очима поверталась, коли з’ясовувалось, що то не Анатолій. А його все не було і не було. Серце під грудьми від неспокою налилось свинцем і його важко стало носити. Місця в хаті не знаходила. "Сядь, повечеряй з нами, доню, — говорив батько. — Чого ти крутишся цілий вечір, як білка в колесі?" — ласкаво запитував. Дівчина відповідала лиш мовчанням.
Дивилася на світ крізь призму нещастя
Стрілою помчалась у лікарню до коханого. Спочатку бігла вздовж траси, не відчуваючи землі під ногами. Бігла, наче на останню зустріч. Нічого тоді не бачила і не чула. На світі в той час була лише вона і її біда. Незчулась, як сіла до когось в легкову машину і як опинилась перед дверима лікарні, в якій уже другий день без свідомості лежав її Толік.
— Толіку! Толічку! — з плачем кинулась дівчина до потерпілого, коли потрапила в палату. — Ти живий! Слава Богу, ти живий! — припадаючи до спраглими вустами до чола парубка, повторювала Олена. — Ти поправишся, коханий, і ми знову будемо разом.
— Що ти верзеш?! — смикнувши в той момент за руку дівчину, засичала мати Анатолія, яка сиділа поруч. — Не смій і думати про мого сина, розпуснице! Це ти його довела до такого стану! Це від тебе він не доїхав додому! Через тебе мій син лежить тут і може залишитись калікою на все життя. Краще б ти була на його місці! Відійди геть від нього, зайдо! Твоїм він ніколи не буде. Я не допущу, щоб мій син одружився з якоюсь осоружною дівкою!
Ці страшні слова, які Олена аж ніяк не сподівалась почути, зовсім зламали її і так слабкий дух. Вона ридала так, ніби це було найбільше горе, яке є на світі. Але ж Толік живий і є надія на його одужання, та дівчина заливалась слізьми, ніби уже хоронила хлопця. Слова матері Анатолія довели її до межі божевілля. Вона з головою занурилась у страшну безодню свого лиха. Врешті знайшла в собі сили покинути палату коханого. Бо перед цим мати потерпілого мало що не за руку намагались виштовхати бідолашну дівчину. Не пам’ятала дівчина, що відбувалося далі. Весь світ для неї тоді покрився мороком. Всю ніч просиділа на тому місці, де сталася трагедія, поливаючи сиру землю гарячими слізьми. Батькам ледве вдалося розшукати свою доньку. Вони всіляко втішали її, постійно наголошували, що Анатолій сильний духом і неодмінно поправиться. "Не плач, доню, — прохав стиха батько. — Дізнається Толя, що ти така плаксійка і не захоче з тобою одружуватись".
Душа боліла більше, ніж рани
Та час невгамовний, його не зупинити. Зі своєю бідою Олена змушена була змиритись. Через кілька днів по тому Анатолій вийшов з коми. І лікарі, і, в першу чергу, батьки, зітхнули з величезним полегшенням. Тепер їм залишалося молитися, щоб швидше гоїлись численні рани. Коли хлопцю можна було говорити, перше своє питання він адресував матері:
— Скажіть, — швидше простогнав, ніж сказав Анатолій, — чи знає Олена, що я тут, чи не приходила вона до мене? — Серце від хвилювання перед відповіддю матері не знаходило собі місця.
— Приходила, — тихим тоном повела мати, сумно позираючи на сина з-під чорних, як сажа, брів. — Та від цього тобі легше не стане, — продовжувала далі. — Вона надивившись на твій стан, сказала, що, якщо ти і виживеш, то все одно жити з тобою не змогла б, бо не зможе дивитись на твоє зрубцьоване ранами тіло. Ще й додала виходячи, що каліками вона більше не цікавиться.
Слова матері виявились болючіші за весь біль, який довелося пережити молодому хлопцеві. Його душа боліла більше, ніж страшні рани. Підступний обман матері став причиною для появи на обличчі у парубка непроханих сліз. Він плакав тихо і невимушено, ніби не відчував болю. Тяжко на це було дивитись матері. На душі в неї стало не легше, ніж було у сина. Від одного погляду робилось моторошно, адже усвідомлювала, що саме з її вини по обличчю сина бігли криваві сльози. Їй здалося, ніби знову відкрились ті страшні рани. Та сказати правду покаліченому, як фізично, так і морально, рідному синові у неї не повертався язик. Лише подумки просила пробачення в нього та намагалась виправдати свій вчинок перед Богом, але чи пробачать її на землі і на небі, знати мені не дано.
— Щось сталося, Толіку? — тремтячим голосом запитала Олена, коли під’їхав коханий.
— Шолома забув, — коротко відповів той.
— Та їхав би й так, тут недалеко. Я не забобонна, але приказку про повернення забувати не слід.
— Це як вертача, то невдача? — перебив дівчину Анатолій, одягаючи шолома.
— Так, — сказала Олена і опустила додолу очі.
— Що ти, кохана. Ну що зі мною може трапитись? — спокійно кинув хлопець, при цьому весело підморгнувши. Дівчина повірила його словам. Тривога відступила. Натомість в Анатолія на душі було не все гаразд. Тривожні дзвіночки приглушували його думки, але він мало на це зважав.
Батьки плакали, немов на похороні
Почуття чогось недоброго не полишала думок парубка. Страх міцно вкоренивсь у його серці. Він їхав і боявся десь глянути в бік, аби не згубити концентрації. Але, як кажуть, від долі не втечеш і не заховаєшся. Уже на повороті до рідного села сталося непередбачуване. Анатолій не справився з керуванням і впав на асфальтовану дорогу. "Швидка допомога" доставила потерпілого в реанімаційне відділення. Через кілька годин страшну звістку сповістили батькам Анатолія. Хоч як вони намагалися тримати себе в руках, але не виходило. Від однієї думки, що син може померти, батьки плакали так, немов вони уже на похороні. За якусь мить добрались до операційної, де досвідчені хірурги боролись за життя Анатолія.
Весь час, коли йшла операція, батько з матір’ю потерпілого крізь рясні сльози благали Всевишнього не забирати життя в їхнього синочка. Благали про допомогу й швидке одужання. Самі лікарі щодо життя парубка нічого відповісти не могли. Бо й після операції Толя знаходився в коматозному стані. Лікарі робили все можливе й неможливе, аби повернути до хлопця свідомість. Та все було марно.
Олена тієї ночі довго не могла заснути. Якісь лихі думки снувались в її голові. Переплітались, плутались і кудись летіли. Серце ніби відчувало, що в той час відбувалось з її коханим. Ніч стала темною ширмою між ними.
Довго вона виглядала Анатолія наступного дня. Уже й у дворі стільки часу простояла, чекаючи на нього. І на дорогу виходила дивитись, чи не їде її милий. Тільки щось загуркоче, чи загуде — кулею бігла на вулицю зі словами: "Це його мотоцикл". З сумними і печальними очима поверталась, коли з’ясовувалось, що то не Анатолій. А його все не було і не було. Серце під грудьми від неспокою налилось свинцем і його важко стало носити. Місця в хаті не знаходила. "Сядь, повечеряй з нами, доню, — говорив батько. — Чого ти крутишся цілий вечір, як білка в колесі?" — ласкаво запитував. Дівчина відповідала лиш мовчанням.
Дивилася на світ крізь призму нещастя
Стрілою помчалась у лікарню до коханого. Спочатку бігла вздовж траси, не відчуваючи землі під ногами. Бігла, наче на останню зустріч. Нічого тоді не бачила і не чула. На світі в той час була лише вона і її біда. Незчулась, як сіла до когось в легкову машину і як опинилась перед дверима лікарні, в якій уже другий день без свідомості лежав її Толік.
— Толіку! Толічку! — з плачем кинулась дівчина до потерпілого, коли потрапила в палату. — Ти живий! Слава Богу, ти живий! — припадаючи до спраглими вустами до чола парубка, повторювала Олена. — Ти поправишся, коханий, і ми знову будемо разом.
— Що ти верзеш?! — смикнувши в той момент за руку дівчину, засичала мати Анатолія, яка сиділа поруч. — Не смій і думати про мого сина, розпуснице! Це ти його довела до такого стану! Це від тебе він не доїхав додому! Через тебе мій син лежить тут і може залишитись калікою на все життя. Краще б ти була на його місці! Відійди геть від нього, зайдо! Твоїм він ніколи не буде. Я не допущу, щоб мій син одружився з якоюсь осоружною дівкою!
Ці страшні слова, які Олена аж ніяк не сподівалась почути, зовсім зламали її і так слабкий дух. Вона ридала так, ніби це було найбільше горе, яке є на світі. Але ж Толік живий і є надія на його одужання, та дівчина заливалась слізьми, ніби уже хоронила хлопця. Слова матері Анатолія довели її до межі божевілля. Вона з головою занурилась у страшну безодню свого лиха. Врешті знайшла в собі сили покинути палату коханого. Бо перед цим мати потерпілого мало що не за руку намагались виштовхати бідолашну дівчину. Не пам’ятала дівчина, що відбувалося далі. Весь світ для неї тоді покрився мороком. Всю ніч просиділа на тому місці, де сталася трагедія, поливаючи сиру землю гарячими слізьми. Батькам ледве вдалося розшукати свою доньку. Вони всіляко втішали її, постійно наголошували, що Анатолій сильний духом і неодмінно поправиться. "Не плач, доню, — прохав стиха батько. — Дізнається Толя, що ти така плаксійка і не захоче з тобою одружуватись".
Душа боліла більше, ніж рани
Та час невгамовний, його не зупинити. Зі своєю бідою Олена змушена була змиритись. Через кілька днів по тому Анатолій вийшов з коми. І лікарі, і, в першу чергу, батьки, зітхнули з величезним полегшенням. Тепер їм залишалося молитися, щоб швидше гоїлись численні рани. Коли хлопцю можна було говорити, перше своє питання він адресував матері:
— Скажіть, — швидше простогнав, ніж сказав Анатолій, — чи знає Олена, що я тут, чи не приходила вона до мене? — Серце від хвилювання перед відповіддю матері не знаходило собі місця.
— Приходила, — тихим тоном повела мати, сумно позираючи на сина з-під чорних, як сажа, брів. — Та від цього тобі легше не стане, — продовжувала далі. — Вона надивившись на твій стан, сказала, що, якщо ти і виживеш, то все одно жити з тобою не змогла б, бо не зможе дивитись на твоє зрубцьоване ранами тіло. Ще й додала виходячи, що каліками вона більше не цікавиться.
Слова матері виявились болючіші за весь біль, який довелося пережити молодому хлопцеві. Його душа боліла більше, ніж страшні рани. Підступний обман матері став причиною для появи на обличчі у парубка непроханих сліз. Він плакав тихо і невимушено, ніби не відчував болю. Тяжко на це було дивитись матері. На душі в неї стало не легше, ніж було у сина. Від одного погляду робилось моторошно, адже усвідомлювала, що саме з її вини по обличчю сина бігли криваві сльози. Їй здалося, ніби знову відкрились ті страшні рани. Та сказати правду покаліченому, як фізично, так і морально, рідному синові у неї не повертався язик. Лише подумки просила пробачення в нього та намагалась виправдати свій вчинок перед Богом, але чи пробачать її на землі і на небі, знати мені не дано.
Твоє горе — ти і плач
Анатолій вийшов із лікарні тільки через два місяці, коли повністю поправився та набрався сил. І лише незначні рубці нагадували йому про той страшний випадок. Намагався не згадувати про Олену. Про нове кохання навіть і не мріяв. А коли у колі друзів мова заходила про дівчат, різко критикував їхній ненадійний характер та зрадливість. Але невдовзі Анатолію свої слова довелося розвінчати і забрати назад, бо сталося те, на що уже і не сподівався.
Одного разу, а якщо точніше, то це було на Святу Трійцю, до Анатолія замість радості приходу свята, у гості прийшов сум. Він сидів сам у хаті в роздумах про свою нелегку долю. Думки бігли звідусіль. Перед очима промайнуло все його, хоч і коротке, але таке бурхливе життя. Згадав про все. Не оминув і Олену, і сто раз кляту аварію, яка лишила його найціннішого — кохання. Але зупинятись і шкодувати через втрачену любов дівчини не став. Бо зрозумів, що Олена не той супутник життя, на який він міг би твердо спертися у важкий для нього час. Вона не виявилась тією людиною, яка змогла б розділити горе і біль навпіл, а тією, яка жила за принципом: твоє горе — ти і плач.
Ці не надто радісні, але життєво важливі думки привели хлопця до того місця, де сталася аварія і звідки почалися всі його біди. Надворі вечоріло. Сонце від темної ночі ховалось за горизонт. Його рожеві промінці з останніх сил ще намагались зігріти вершечки дерев. Вечірня прохолода лагідно торкалась обличчя Анатолія. Вітер уривками зі стомленого днем озера доносив мелодійне кумкання жаб, а це означало, що завтрашній день мав бути таким теплим, як і сьогоднішній.
Прогноз був цілком виправданим. А для Анатолія він став ще й визначальним. Бо ж коли почав наближатися до того не надто приємного місця, то побачив жіночий силует. З кожним кроком риси незнайомки ставали все виразніші і були схожі на ту, через кого страждав й досі. Коли підійшов ближче, то зрозумів, що не помилився. Це була Олена. Дівчина, побачивши хлопця, монотонно запитала: "Чого ж ти так довго не приходив, я стільки часу тебе чекала?" Анатолій спрямував свій погляд на Олену і побачив, що життя змінило не тільки його. Він якось ніяково і з неприйнятним йому жалем дивився на розпухле від сліз обличчя дівчини. В руках вона тримала частинки скла від розбитої фари його мотоцикла, а біля ніг мозаїкою були викладені й інші рештки транспортного засобу. Анатолій намагався щось зрозуміти, але не міг. Думи бігли у всі боки. Та згодом все стало на свої місця. Після плачевної розповіді Олени хлопець зрозумів, що марно нарікав на нестійку любов своєї коханої, марно звинувачував у тих гріхах, вини в яких її не було. Важко стало на душі, коли дізнався про підступний обман рідної матері, яка ледве не позбавила його найдорожчого — Олени. Вперше сором за матір обпік обличчя парубка. Він піднявши голову до неба, прошептав: "Прости її, Боже, вона не знає, скільки горя та сліз принесла її неправда". З плачем і щирим вибаченням за матір Анатолій обійняв коліна дівчини. Сльози покотились в обох…
фото з архіву
Василь ТИТЕЧКО
Немає коментарів:
Дописати коментар