Юля була, як-то кажуть, першою дівчиною на селі. Все в неї було до ладу: і постава, і хода, а своєю посмішкою зачаровувала всіх. До того ж вона була найменшою донькою сільського голови. Кожен парубок, який знав Юльку, мріяв бути хоча б поруч з нею. Але дівчина на всі їхні залицяння дивилася зверхньо.
Казали, що шлюб цей ненадовго
Інколи навіть могла пройти повз юрбу хлопців і не привітатися. Але жоден із них не зміг би кинути їй докір за це, бо своєю красою заполонила їхні серця. Здавалося, що закохати в себе Юлю було неможливо. Потрібно було б мати просто неземну красу і безмежне щастя. Але не все в світі має закономірність, бувають і винятки.
Ніхто в селі не думав, що Юлька зможе когось полюбити. Ніхто не вірив, що в цієї дівчини є таке почуття, як кохання. Тому новину, що вона зустрічається вже певний час із Михайлом, сином вдови Василини, ніхто серйозно не сприймав. Говорили всі, і старе, і мале, що з їхнього кохання нічого не вийде. І майже всі жаліли хлопця. Мовляв, парубок добрий і роботящий, але не завжди чиста душа доньки голови може занапастити його. Люди вперто не вірили, що Юля зможе поміняти розкішне життя в будинку батька на (будемо відвертими) убоге в домі вдови. Але на диво багатьом скептикам, Михайло і Юля продовжували зустрічатися.
Минали дні, тижні, місяці... Весь цей час молоді люди були разом. Стало зрозуміло, що в серці гордовитої дівки палають іскорки кохання. Люди, які вперто не вірили в любов дівчини, помилялися. Вона теж людина. І їй теж властиві ці почуття. Просто, як часто буває, в одних ті ж самі почуття проявляються чіткіше, ніж в інших. Так було і в Юлі. Гордість в її душі помітно приглушувала здатність кохати. Але, на щастя, саме в пору кохання зуміло знайти ту щілину в душі дівчини, через яку птахою випурхнуло на волю.
Одного дня село сколихнула новина, для когось радісна, для когось тривожна — Юлька виходить заміж за Михайла. В селі говорили по-різному. Скільки про цю подію знало людей, стільки було й думок. Одні казали, що шлюб цей ненадовго і шкода буде їхніх діток, інші ж сходилися на тому, що батько дівчини забезпечить всі необхідні умови для прожиття. Хоча ніхто з людей не знав, як відреагувала на все це заможна родина голови. Батьки дівчини замовчували свою думку, утримувались від коментарів сусідів. Але після весілля все це вже мало кого хвилювало, бо життя розставило все по своїх місцях.
Сімейні будні подружжя не вирізнялись чимось неординарним, ніж в інших молодих родинах. Жили, як і всі інші. Всього було потроху: і радості, і сліз. Бо життя без цього — не життя. Після спільного прожитого року в молодої сім’ї народилася донечка, яка стала тим маленьким вогником, біля якого грілись і батьки, і вся їхня рідня. Але невдовзі Юля заявила чоловіку: "Михайле, я довго думала і зупинилась на тому, що донечку нам потрібно виховувати в місті, а не в селі. Там легше житиметься. Більше часу буде приділяти знанням, а не господарству. Можливо, виб’ється в люди. Нам буде на старість легше". Михайло сперечатися не став
“Не перешкоджай моєму щастю”
Невдовзі спільними зусиллями молодої сім’ї та батьків подружжя отримало ключі від однокімнатної квартири у місті. Згодом чоловік влаштувався охоронцем-контролером у супермаркеті, а далі медсестрою в неврологічному відділенні приступила до роботи і Юля.
Родинне життя протікало у спокійному руслі. Інколи, як і в кожній сім’ї, здіймались невеличкі хвильки через непорозуміння, але потім все ставало на свої місця. Та згодом береги сімейної ріки ставали все крутішими і вода почала вихритись. І саме через це на плаву не втрималась Юля. Її потягло донизу. Це відразу помітив чоловік. Але було вже пізно. Рятувальні круги, які кидав дружині Михайло, до неї не діставалися, тому вона опустилася на дно подружньої зради. Жінка була непорушною у своєму рішенні. Ніщо не могло вплинути на неї, хоч як намагався Михайло повернути в сім’ю матір. Але одного разу дружина сказала: "Михайле, пробач мені, але я закохалася всім серцем, всією душею. Я відчула смак справжнього кохання, не такого, як було у нас. Не перешкоджай моєму щастю. Просто відпусти. Бо у всякому випадку я буду з ним". Після цих слів чоловіку стало зле, розболілась голова і піднявся тиск. Хіба ж витримаєш таке? Але вистачило сил, щоб сказати дружині: "Іди, але знай, двері мого дому для тебе з цієї миті зачиняться назавжди. І тобі, і моєму рішенню вороття не буде!"
Відтоді у квартирі стало порожньо, як і на душі в Михайла. Маленька донечка та її тато не заслуговували на родинне сирітство, але що ж поробиш. Лиха година змусить і землю їсти. Життя на цьому не закінчується. Доки дихаєш, доти й живеш. Жити далі потрібно було і Михайлові. Залишати доньку без нагляду не міг, тому першим рішенням було повернутися назад у село. Наступного дня розрахувався у супермаркеті. Колеги висловлювали свої щирі співчуття з приводу сімейного лиха. Шкодували, що у такий спосіб залишає своє місце роботи.
Довго на цьому світі не протримається
Новина, що Михайло з маленькою донечкою повертається в село, випередила самого чоловіка. Не встиг він ступити на поріг, як на нього вже чекали батьки колишньої дружини. Після його розповіді, як і чому пішла від нього Юля, плакали всі. Плакала навіть мала дитина, хоч вона ще мало що усвідомлювала. А, можливо, я помиляюсь. Хтозна. Найбільше побивалась за несправедливу долю сина старенька мати. Один-єдиний погляд на внучку викликав у неї нестерпний біль і розпач. Вона знала, що довго на цьому світі не протримається. А після її смерті хто так, як вона, буде доглядати за дитиною? Михайло хоч і хороший батько, але все одно не зможе забезпечити те родинне тепло, ту турботу, якою забезпечуватиме бабуся. Чоловік не те що жінка. Хоч як люблять свою дитину батьки, але дитячі ручки частіше тягнуться до мами. Бо мати завжди на крок ближча до дитини. Але наш випадок має інший колір забарвлення.
— Дядьку Степане, ходіть яму копати. Мама померла. — З такими словами і зі слізьми на мужньому чоловічому обличчі, звернувся Михайло до сусіда кілька місяців потому. Як пророкувала стара Василина, так і сталось. Мов у воду дивилася, коли говорила про швидкий прихід своєї смерті. Михайлу, як ніколи, було важко. За сльозами світу не бачив. Мало що й досі пам’ятає з похорону матері. Але ті страшні та болючі часи минули. Все пройшло — і печаль, і туга. У нього залишилась тільки одна донечка Марійка, яка не полишала кликати до себе бабусю. Але бабуся її уже не чула, бо була дуже далеко від онуки.
Після роковин, які Михайло справив по матері, вирішила нагадати про себе і Юля. Вона з’явилась невідомо звідки пізно вночі, попросила прихистку, але Михайло не пустив її в дім.
— Михайле, пробач мою зраду, — благала вона. — Впусти мене, хоч одним оком гляну на донечку, на свою дитиночку.
— Свою дитиночку?! — вигукнув Михайло. — З тих пір, як ти відвернулася від нас, вона стала донькою тільки одного з батьків, і ти знаєш, про кого я мовлю.
— Але ж, Михайле, я не можу без неї жи… — недоговорила Юля. Сльози хлинули струмками. Серце закалатало так, що його стукіт було чути і чоловіку.
— Ти ж знаєш, я людина слова, — знову почав Михайло, — і пам’ятаєш мої останні слова, які сказав, коли ти йшла від нас. Мені не потрібні твої сльози, ти сама зробила свій вибір. Якщо змогла забути нас один раз, то зможеш і другий. Всього найкращого!
З цими словами чоловік зник у своєму будинку. А Юля довго і невпинно плакала під порогом дому, де жила її колишня сім’я, і яку не бачила вже майже два роки. Та все ж Михайло, обміркувавши все, вирішив дати колишній дружині, так би мовити, другий шанс. Проте, коли вийшов знову надвір, Юлі вже не було. Запитував про неї і в її батьків, але вона до них не заходила і нічого вони не чули про долю своєї доньки. Нічого про Юлю не чув більше і Михайло. І якби вона прийшла б до нього ще раз, то він неодмінно запросив би її не тільки в дім, а й назад у сім’ю. Бо ж місце дружини і матері й досі залишається вакантним.
Інколи навіть могла пройти повз юрбу хлопців і не привітатися. Але жоден із них не зміг би кинути їй докір за це, бо своєю красою заполонила їхні серця. Здавалося, що закохати в себе Юлю було неможливо. Потрібно було б мати просто неземну красу і безмежне щастя. Але не все в світі має закономірність, бувають і винятки.
Ніхто в селі не думав, що Юлька зможе когось полюбити. Ніхто не вірив, що в цієї дівчини є таке почуття, як кохання. Тому новину, що вона зустрічається вже певний час із Михайлом, сином вдови Василини, ніхто серйозно не сприймав. Говорили всі, і старе, і мале, що з їхнього кохання нічого не вийде. І майже всі жаліли хлопця. Мовляв, парубок добрий і роботящий, але не завжди чиста душа доньки голови може занапастити його. Люди вперто не вірили, що Юля зможе поміняти розкішне життя в будинку батька на (будемо відвертими) убоге в домі вдови. Але на диво багатьом скептикам, Михайло і Юля продовжували зустрічатися.
Минали дні, тижні, місяці... Весь цей час молоді люди були разом. Стало зрозуміло, що в серці гордовитої дівки палають іскорки кохання. Люди, які вперто не вірили в любов дівчини, помилялися. Вона теж людина. І їй теж властиві ці почуття. Просто, як часто буває, в одних ті ж самі почуття проявляються чіткіше, ніж в інших. Так було і в Юлі. Гордість в її душі помітно приглушувала здатність кохати. Але, на щастя, саме в пору кохання зуміло знайти ту щілину в душі дівчини, через яку птахою випурхнуло на волю.
Одного дня село сколихнула новина, для когось радісна, для когось тривожна — Юлька виходить заміж за Михайла. В селі говорили по-різному. Скільки про цю подію знало людей, стільки було й думок. Одні казали, що шлюб цей ненадовго і шкода буде їхніх діток, інші ж сходилися на тому, що батько дівчини забезпечить всі необхідні умови для прожиття. Хоча ніхто з людей не знав, як відреагувала на все це заможна родина голови. Батьки дівчини замовчували свою думку, утримувались від коментарів сусідів. Але після весілля все це вже мало кого хвилювало, бо життя розставило все по своїх місцях.
Сімейні будні подружжя не вирізнялись чимось неординарним, ніж в інших молодих родинах. Жили, як і всі інші. Всього було потроху: і радості, і сліз. Бо життя без цього — не життя. Після спільного прожитого року в молодої сім’ї народилася донечка, яка стала тим маленьким вогником, біля якого грілись і батьки, і вся їхня рідня. Але невдовзі Юля заявила чоловіку: "Михайле, я довго думала і зупинилась на тому, що донечку нам потрібно виховувати в місті, а не в селі. Там легше житиметься. Більше часу буде приділяти знанням, а не господарству. Можливо, виб’ється в люди. Нам буде на старість легше". Михайло сперечатися не став
“Не перешкоджай моєму щастю”
Невдовзі спільними зусиллями молодої сім’ї та батьків подружжя отримало ключі від однокімнатної квартири у місті. Згодом чоловік влаштувався охоронцем-контролером у супермаркеті, а далі медсестрою в неврологічному відділенні приступила до роботи і Юля.
Родинне життя протікало у спокійному руслі. Інколи, як і в кожній сім’ї, здіймались невеличкі хвильки через непорозуміння, але потім все ставало на свої місця. Та згодом береги сімейної ріки ставали все крутішими і вода почала вихритись. І саме через це на плаву не втрималась Юля. Її потягло донизу. Це відразу помітив чоловік. Але було вже пізно. Рятувальні круги, які кидав дружині Михайло, до неї не діставалися, тому вона опустилася на дно подружньої зради. Жінка була непорушною у своєму рішенні. Ніщо не могло вплинути на неї, хоч як намагався Михайло повернути в сім’ю матір. Але одного разу дружина сказала: "Михайле, пробач мені, але я закохалася всім серцем, всією душею. Я відчула смак справжнього кохання, не такого, як було у нас. Не перешкоджай моєму щастю. Просто відпусти. Бо у всякому випадку я буду з ним". Після цих слів чоловіку стало зле, розболілась голова і піднявся тиск. Хіба ж витримаєш таке? Але вистачило сил, щоб сказати дружині: "Іди, але знай, двері мого дому для тебе з цієї миті зачиняться назавжди. І тобі, і моєму рішенню вороття не буде!"
Відтоді у квартирі стало порожньо, як і на душі в Михайла. Маленька донечка та її тато не заслуговували на родинне сирітство, але що ж поробиш. Лиха година змусить і землю їсти. Життя на цьому не закінчується. Доки дихаєш, доти й живеш. Жити далі потрібно було і Михайлові. Залишати доньку без нагляду не міг, тому першим рішенням було повернутися назад у село. Наступного дня розрахувався у супермаркеті. Колеги висловлювали свої щирі співчуття з приводу сімейного лиха. Шкодували, що у такий спосіб залишає своє місце роботи.
Довго на цьому світі не протримається
Новина, що Михайло з маленькою донечкою повертається в село, випередила самого чоловіка. Не встиг він ступити на поріг, як на нього вже чекали батьки колишньої дружини. Після його розповіді, як і чому пішла від нього Юля, плакали всі. Плакала навіть мала дитина, хоч вона ще мало що усвідомлювала. А, можливо, я помиляюсь. Хтозна. Найбільше побивалась за несправедливу долю сина старенька мати. Один-єдиний погляд на внучку викликав у неї нестерпний біль і розпач. Вона знала, що довго на цьому світі не протримається. А після її смерті хто так, як вона, буде доглядати за дитиною? Михайло хоч і хороший батько, але все одно не зможе забезпечити те родинне тепло, ту турботу, якою забезпечуватиме бабуся. Чоловік не те що жінка. Хоч як люблять свою дитину батьки, але дитячі ручки частіше тягнуться до мами. Бо мати завжди на крок ближча до дитини. Але наш випадок має інший колір забарвлення.
— Дядьку Степане, ходіть яму копати. Мама померла. — З такими словами і зі слізьми на мужньому чоловічому обличчі, звернувся Михайло до сусіда кілька місяців потому. Як пророкувала стара Василина, так і сталось. Мов у воду дивилася, коли говорила про швидкий прихід своєї смерті. Михайлу, як ніколи, було важко. За сльозами світу не бачив. Мало що й досі пам’ятає з похорону матері. Але ті страшні та болючі часи минули. Все пройшло — і печаль, і туга. У нього залишилась тільки одна донечка Марійка, яка не полишала кликати до себе бабусю. Але бабуся її уже не чула, бо була дуже далеко від онуки.
Після роковин, які Михайло справив по матері, вирішила нагадати про себе і Юля. Вона з’явилась невідомо звідки пізно вночі, попросила прихистку, але Михайло не пустив її в дім.
— Михайле, пробач мою зраду, — благала вона. — Впусти мене, хоч одним оком гляну на донечку, на свою дитиночку.
— Свою дитиночку?! — вигукнув Михайло. — З тих пір, як ти відвернулася від нас, вона стала донькою тільки одного з батьків, і ти знаєш, про кого я мовлю.
— Але ж, Михайле, я не можу без неї жи… — недоговорила Юля. Сльози хлинули струмками. Серце закалатало так, що його стукіт було чути і чоловіку.
— Ти ж знаєш, я людина слова, — знову почав Михайло, — і пам’ятаєш мої останні слова, які сказав, коли ти йшла від нас. Мені не потрібні твої сльози, ти сама зробила свій вибір. Якщо змогла забути нас один раз, то зможеш і другий. Всього найкращого!
З цими словами чоловік зник у своєму будинку. А Юля довго і невпинно плакала під порогом дому, де жила її колишня сім’я, і яку не бачила вже майже два роки. Та все ж Михайло, обміркувавши все, вирішив дати колишній дружині, так би мовити, другий шанс. Проте, коли вийшов знову надвір, Юлі вже не було. Запитував про неї і в її батьків, але вона до них не заходила і нічого вони не чули про долю своєї доньки. Нічого про Юлю не чув більше і Михайло. І якби вона прийшла б до нього ще раз, то він неодмінно запросив би її не тільки в дім, а й назад у сім’ю. Бо ж місце дружини і матері й досі залишається вакантним.
Василь ТИТЕЧКО
Немає коментарів:
Дописати коментар