У магазині покупляла те, що було необхідно, перекинулась кількома словами з Валею-продавчинею і вже збиралась йти, як оце на порозі магазину з’явилась стара Карпенчиха.
— Доброго дня, Тетяночко, як справи, як діточки?
— Дякую, все добре, — відповіла Тетяна.
— А чи чула ти новину? Вчора померла Олена, та, що за мостом жила, з тобою до школи разом ходила. Та, що заміж у місто вийшла. Раптово померла, серце, мабуть. Мені Ганя Іванючка сказала, а їй Іллівна, — зітхнула старенька і заходилась розглядати вітрини.
У Тетяни похололо все всередині, а ноги ніби примерзли до підлоги. Олена, та, що жила за мостом, з якою вона до школи разом ходила, яка заміж у місто вийшла — була її найкращою подругою. Дружили мало не з першого класу, разом на дискотеки бігали, на весіллі одна в одної дружками були. Ніколи не сварились, довго одна на одну не ображались, якщо раптом якісь дівчачі справи не поділили, одним словом, душевні та щирі подружки були.
— Як же так, що ж сталося, адже все добре було, вона ніколи не хворіла? — питання роїлись в голові, а відповіді на них узяти було ніде. Тетяна чимдуж заспішила додому, щоб зателефонувати у місто і дізнатись бодай щось.
Телефон Олени не відповідав. Гудки пронизливо розривали душу і зникали у байдужій далині. Телефон Миколи, Олениного чоловіка, був поза зоною.
— Треба негайно їхати, — вирішила Тетяна, — якщо померла вчора, а ховають сьогодні — повинна встигнути хоч проститись з подругою.
Метушилась по хаті, утираючи сльози, не могла зібратись з думками, що вдягати, що з собою брати, де що лежить, ніби і не в своїй домівці знаходилась.
І мимоволі пригадалась їх остання зустріч. Влітку в Олени був день народження. Найкращу подругу, звісно, запросила. Та завадили якісь буденні, нескінченні справи, не поїхала Тетяна. Восени був її день народження, дитина прихворіла, не відзначали, нікого не запрошували. А одного суботнього ранку, такого ж заклопотаного, як сьогодні, на порозі її дому неочікувано з’явилась Олена, усміхнена, причепурена, з квітами, тортом, пляшкою шампанського, подарунками для неї і дітей.
— Оце зранку сьогодні вирішила, що не буду спеціальних приводів чекати, щоб найкращу подругу навідати. Експромтом приємніше буде. Адже в минулому році ні за один день народження ми з тобою не випили, і в цьому ще ні одне свято не відзначили, давненько не сиділи, по-дівчачому не шушукались, — радісно обійняла подругу Олена. — А то за цими вічними справами на свята часу не вистачає, а як на похорон — то обов’язково і час, і можливості знаходяться. Тільки кому вони тоді вже потрібні? На живих час знаходити треба.
Аж захлинулась слізьми Тетяна, згадавши ці слова подруги. Дала вказівки дітям і чоловікові, виключила свій холодець і помчала на станцію.
У місті купила десять найкращих, найдорожчих троянд і з завмираючим серцем попрямувала до будинку, де жила Олена.
“Яке страшне слово — ЖИЛА, — подумала Тетяна, — минулий час і нічого назад не повернеш, не виправиш, скільки не плач, скільки не шкодуй”.
Ось і потрібні двері. Кілька хвилин жінка стояла перед ними, вагаючись, не маючи сили натиснути на дзвінок. Але таки примусила себе.
— Оце так сюрприз, оце так подарунок! — на порозі у відкритих дверях стояла жива-живесенька, як завжди, усміхнена Олена. На ній був домашній фартух, а руки були вимазані борошном. — Яке це диво сьогодні трапилось у природі? І дуже вчасно, якраз на пироги!
Тетяна не могла поворухнутись і вимовити бодай слово. Сльози, стримувані на людях, двома щедрими струмками хлинули з її очей...
... Невідомо, що там переплутали Карпенчиха, Іллівна та Ганя Іванючка, хто з них і що недочув, хто де жив і хто де вмер, але у цей день посиденьки двох щирих давніх подруг були найдушевнішими за всі роки їхньої дружби.
... А десять розкішних троянд розділили на два букети і поставили у різні вази.
— Доброго дня, Тетяночко, як справи, як діточки?
— Дякую, все добре, — відповіла Тетяна.
— А чи чула ти новину? Вчора померла Олена, та, що за мостом жила, з тобою до школи разом ходила. Та, що заміж у місто вийшла. Раптово померла, серце, мабуть. Мені Ганя Іванючка сказала, а їй Іллівна, — зітхнула старенька і заходилась розглядати вітрини.
У Тетяни похололо все всередині, а ноги ніби примерзли до підлоги. Олена, та, що жила за мостом, з якою вона до школи разом ходила, яка заміж у місто вийшла — була її найкращою подругою. Дружили мало не з першого класу, разом на дискотеки бігали, на весіллі одна в одної дружками були. Ніколи не сварились, довго одна на одну не ображались, якщо раптом якісь дівчачі справи не поділили, одним словом, душевні та щирі подружки були.
— Як же так, що ж сталося, адже все добре було, вона ніколи не хворіла? — питання роїлись в голові, а відповіді на них узяти було ніде. Тетяна чимдуж заспішила додому, щоб зателефонувати у місто і дізнатись бодай щось.
Телефон Олени не відповідав. Гудки пронизливо розривали душу і зникали у байдужій далині. Телефон Миколи, Олениного чоловіка, був поза зоною.
— Треба негайно їхати, — вирішила Тетяна, — якщо померла вчора, а ховають сьогодні — повинна встигнути хоч проститись з подругою.
Метушилась по хаті, утираючи сльози, не могла зібратись з думками, що вдягати, що з собою брати, де що лежить, ніби і не в своїй домівці знаходилась.
І мимоволі пригадалась їх остання зустріч. Влітку в Олени був день народження. Найкращу подругу, звісно, запросила. Та завадили якісь буденні, нескінченні справи, не поїхала Тетяна. Восени був її день народження, дитина прихворіла, не відзначали, нікого не запрошували. А одного суботнього ранку, такого ж заклопотаного, як сьогодні, на порозі її дому неочікувано з’явилась Олена, усміхнена, причепурена, з квітами, тортом, пляшкою шампанського, подарунками для неї і дітей.
— Оце зранку сьогодні вирішила, що не буду спеціальних приводів чекати, щоб найкращу подругу навідати. Експромтом приємніше буде. Адже в минулому році ні за один день народження ми з тобою не випили, і в цьому ще ні одне свято не відзначили, давненько не сиділи, по-дівчачому не шушукались, — радісно обійняла подругу Олена. — А то за цими вічними справами на свята часу не вистачає, а як на похорон — то обов’язково і час, і можливості знаходяться. Тільки кому вони тоді вже потрібні? На живих час знаходити треба.
Аж захлинулась слізьми Тетяна, згадавши ці слова подруги. Дала вказівки дітям і чоловікові, виключила свій холодець і помчала на станцію.
У місті купила десять найкращих, найдорожчих троянд і з завмираючим серцем попрямувала до будинку, де жила Олена.
“Яке страшне слово — ЖИЛА, — подумала Тетяна, — минулий час і нічого назад не повернеш, не виправиш, скільки не плач, скільки не шкодуй”.
Ось і потрібні двері. Кілька хвилин жінка стояла перед ними, вагаючись, не маючи сили натиснути на дзвінок. Але таки примусила себе.
— Оце так сюрприз, оце так подарунок! — на порозі у відкритих дверях стояла жива-живесенька, як завжди, усміхнена Олена. На ній був домашній фартух, а руки були вимазані борошном. — Яке це диво сьогодні трапилось у природі? І дуже вчасно, якраз на пироги!
Тетяна не могла поворухнутись і вимовити бодай слово. Сльози, стримувані на людях, двома щедрими струмками хлинули з її очей...
... Невідомо, що там переплутали Карпенчиха, Іллівна та Ганя Іванючка, хто з них і що недочув, хто де жив і хто де вмер, але у цей день посиденьки двох щирих давніх подруг були найдушевнішими за всі роки їхньої дружби.
... А десять розкішних троянд розділили на два букети і поставили у різні вази.
Марія КАЛИНОВСЬКА
Немає коментарів:
Дописати коментар