Віктор посміхнувся. Гірко й навіть іронічно. Він не знав, як ще реагувати на питання Анютиних подружок з інституту. Добре розумів, що поруч із рудоволосою першокурсницею був схожим на її татка, тому сприймав подібні питання досить боляче.
Як познайомилися — вони вже й не пам’ятали. Просто були разом. Йому — 37 років. Серйозний, успішний чоловік, надто заклопотаний роботою, яка наклала глибокий відбиток на обличчя. У свої роки він здавався майже п’ятдесятилітнім. Анюта саме вступила на перший курс інституту й була мрійливою та безтурботною юнкою, що вірила, ніби може здійснити всі свої бажання. Надто різні, але надзвичайно щасливі.
Віктора дратувало лиш одне. Коли він приходив до інституту, подружки Анюти регулярно перепитували: "Це твій тато?" Вона ж посміхалася і щось тихенько відповідала. Він не чув що, а самому перепитати у дівчиська не смів. Хоча, мабуть, просто боявся почути відповідь.
Він завжди відрекомендовував її своїм друзям просто: "Анюта". І все, жодних пояснень. Хоча часто на очі знайомим намагався не потрапляти. Надто вже підозріло виглядала їхня пара.
— Чому ти ніколи не береш мене на свої корпоративні збіговиська? — якось запитала Анюта, лежачи у нього на колінах.
— Тобі там буде нудно, — з ноткою страху у голосі відповів Віктор. — Там дорослі нудні дядьки говорять про гроші.
— То, по-твоєму, я мала дурепа? — дещо істерично вискнула Анюта й різко підвелася.
— Ні, я такого не казав.
— Але подумав!
— Заспокойся, — лагідно відповів Віктор.
— Не хочу! — не вгавала Анюта. — Мені ж з тобою не нудно!
— Справа не в тому... Розумієш, це дуже складно пояснити...
— Не розумію і не хочу розуміти! Ти мене соромишся!
— Я прошу тебе, заспокойся, — знову спробував залагодити сварку Віктор.
Натомість Анюта зірвалася з місця й вибігла з квартири. Віктор лишився сам у розпачі. Він не знав, як пояснити їй, що така разюча різниця у віці — це нормально для її інститутських подружок, але її не сприймуть нормально його колеги. Що серед них є людина, яка точно не залишить цього просто так. Колишня дружина. Наталя не була ревнивою, істеричною чи розгніваною покинутою жінкою. Ні. Ініціатором розриву була саме вона. Особливих причин не було. Просто вона запропонувала, а він погодився. З того часу зустрічалися лише на роботі. Але й тут все мирно і тихо...
Анюта вибігла з під’їзду в сльозах. Не могла збагнути, чому Віктор не може привести її у своє товариство. Її ж не лякає їх різниця у віці, а іншим яке діло?! У розпачі вона ледь не збила з ніг юнака.
— Вибачте...
— Та нічого, — відповів юнак. — У вас щось трапилось? Ви плачете...
— Як вам пояснити... — не стрималася Анюта. — Це довга історія...
— Я нікуди не поспішаю, — посміхнувся юнак. — Я — Міша.
З розпачу Анюта почала розповідати усе з самого початку. Міша спокійно слухав, підтримував її чи заперечував. Так минув вечір. А затим він їй зателефонував. Вони стали бачитися частіше. Віктор намагався помиритися з Анютою. Шукав шляхів, але почав розуміти, що втрачає її. Він кохав Анюту, але втримати не міг. Тому й побачення їх стали рідшими, а з часом перетворилися на короткі дружні посиденьки.
Анюта ж захопилася Мішою настільки, що любов до старшого чоловіка вивітрювалась, як аромат парфумів. Він лишався у її житті, але був настільки примарним і рідким гостем. Так минув майже рік. Анютина мама сяяла від щастя — її дитина мала нормальні стосунки з хлопцем її віку.
Анюта познайомилася з Мішиною мамою. Його тато залишився для неї загадкою. Міша спілкувався з ним рідко, хоч стосунки були нормальними. Просто знайомити з ним Анюту він чомусь не хотів. А ще за місяць Міша зробив Анюті пропозицію. Вона погодилась.
На весіллі Анюта була принцесою. Видавалося, що привабливішої нареченої ніколи у місті й не було. Міша теж не поступався. Загалом пара була надзвичайно гарною. Перехожі не могли відвести від них очей.
Анюта розповіла про весілля Віктору. Коли й о котрій відбудеться церемонія, не казала. Він щиро радів за неї, хоч серце й розривалося від болю.
Поблизу РАЦСу Анюта завмерла. Вона й кроку більше не могла зробити.
— Що сталося? — перелякався Міша.
— Віктор прийшов... — ледь вимовила вона. — Як він дізнався про час?
— Де він? — різко спитав наречений.
— Он там, чоловік у світлому костюмі й трояндами у руках...
Міша обернувся. Чоловік прямував до нього, навіть не помічаючи наречену.
— Вітаю, сину, — сказав чоловік. — А це, мабуть, моя майбутня невістка?
Він розвернувся до Анюти. На обличчі застигла посмішка. Хіба ж міг Віктор подумати, що нареченою його сина буде та маленька першокурсниця, яку він колись покохав. Всі троє мовчали. Батько першим розпочав розмову.
— Вітаю, доню, ти зробила хороший вибір, — а потім нахилився, поцілував Анюту в щічку й прошепотів, — Заспокойся, все буде добре. Живіть щасливо.
— Дякую, — посміхнулася вільніше вона. — Дуже приємно нарешті з вами познайомитися.
— Тату, це моя Анюта, — промовив врешті Міша.
— Приємно, — знову посміхнувся Віктор. — Ну що, діти, вам час до залу.
Пара рушила в РАЦС. Обоє посміхалися. Щиро й задоволено. За ними пішли й батьки. Троє щасливих, а один із сумною посмішкою на обличчі й скупою сльозинкою на щоці.
Віктора дратувало лиш одне. Коли він приходив до інституту, подружки Анюти регулярно перепитували: "Це твій тато?" Вона ж посміхалася і щось тихенько відповідала. Він не чув що, а самому перепитати у дівчиська не смів. Хоча, мабуть, просто боявся почути відповідь.
Він завжди відрекомендовував її своїм друзям просто: "Анюта". І все, жодних пояснень. Хоча часто на очі знайомим намагався не потрапляти. Надто вже підозріло виглядала їхня пара.
— Чому ти ніколи не береш мене на свої корпоративні збіговиська? — якось запитала Анюта, лежачи у нього на колінах.
— Тобі там буде нудно, — з ноткою страху у голосі відповів Віктор. — Там дорослі нудні дядьки говорять про гроші.
— То, по-твоєму, я мала дурепа? — дещо істерично вискнула Анюта й різко підвелася.
— Ні, я такого не казав.
— Але подумав!
— Заспокойся, — лагідно відповів Віктор.
— Не хочу! — не вгавала Анюта. — Мені ж з тобою не нудно!
— Справа не в тому... Розумієш, це дуже складно пояснити...
— Не розумію і не хочу розуміти! Ти мене соромишся!
— Я прошу тебе, заспокойся, — знову спробував залагодити сварку Віктор.
Натомість Анюта зірвалася з місця й вибігла з квартири. Віктор лишився сам у розпачі. Він не знав, як пояснити їй, що така разюча різниця у віці — це нормально для її інститутських подружок, але її не сприймуть нормально його колеги. Що серед них є людина, яка точно не залишить цього просто так. Колишня дружина. Наталя не була ревнивою, істеричною чи розгніваною покинутою жінкою. Ні. Ініціатором розриву була саме вона. Особливих причин не було. Просто вона запропонувала, а він погодився. З того часу зустрічалися лише на роботі. Але й тут все мирно і тихо...
Анюта вибігла з під’їзду в сльозах. Не могла збагнути, чому Віктор не може привести її у своє товариство. Її ж не лякає їх різниця у віці, а іншим яке діло?! У розпачі вона ледь не збила з ніг юнака.
— Вибачте...
— Та нічого, — відповів юнак. — У вас щось трапилось? Ви плачете...
— Як вам пояснити... — не стрималася Анюта. — Це довга історія...
— Я нікуди не поспішаю, — посміхнувся юнак. — Я — Міша.
З розпачу Анюта почала розповідати усе з самого початку. Міша спокійно слухав, підтримував її чи заперечував. Так минув вечір. А затим він їй зателефонував. Вони стали бачитися частіше. Віктор намагався помиритися з Анютою. Шукав шляхів, але почав розуміти, що втрачає її. Він кохав Анюту, але втримати не міг. Тому й побачення їх стали рідшими, а з часом перетворилися на короткі дружні посиденьки.
Анюта ж захопилася Мішою настільки, що любов до старшого чоловіка вивітрювалась, як аромат парфумів. Він лишався у її житті, але був настільки примарним і рідким гостем. Так минув майже рік. Анютина мама сяяла від щастя — її дитина мала нормальні стосунки з хлопцем її віку.
Анюта познайомилася з Мішиною мамою. Його тато залишився для неї загадкою. Міша спілкувався з ним рідко, хоч стосунки були нормальними. Просто знайомити з ним Анюту він чомусь не хотів. А ще за місяць Міша зробив Анюті пропозицію. Вона погодилась.
На весіллі Анюта була принцесою. Видавалося, що привабливішої нареченої ніколи у місті й не було. Міша теж не поступався. Загалом пара була надзвичайно гарною. Перехожі не могли відвести від них очей.
Анюта розповіла про весілля Віктору. Коли й о котрій відбудеться церемонія, не казала. Він щиро радів за неї, хоч серце й розривалося від болю.
Поблизу РАЦСу Анюта завмерла. Вона й кроку більше не могла зробити.
— Що сталося? — перелякався Міша.
— Віктор прийшов... — ледь вимовила вона. — Як він дізнався про час?
— Де він? — різко спитав наречений.
— Он там, чоловік у світлому костюмі й трояндами у руках...
Міша обернувся. Чоловік прямував до нього, навіть не помічаючи наречену.
— Вітаю, сину, — сказав чоловік. — А це, мабуть, моя майбутня невістка?
Він розвернувся до Анюти. На обличчі застигла посмішка. Хіба ж міг Віктор подумати, що нареченою його сина буде та маленька першокурсниця, яку він колись покохав. Всі троє мовчали. Батько першим розпочав розмову.
— Вітаю, доню, ти зробила хороший вибір, — а потім нахилився, поцілував Анюту в щічку й прошепотів, — Заспокойся, все буде добре. Живіть щасливо.
— Дякую, — посміхнулася вільніше вона. — Дуже приємно нарешті з вами познайомитися.
— Тату, це моя Анюта, — промовив врешті Міша.
— Приємно, — знову посміхнувся Віктор. — Ну що, діти, вам час до залу.
Пара рушила в РАЦС. Обоє посміхалися. Щиро й задоволено. За ними пішли й батьки. Троє щасливих, а один із сумною посмішкою на обличчі й скупою сльозинкою на щоці.
Ярина ГОР
Немає коментарів:
Дописати коментар