Але на превеликий жаль,то не так.

Над селом Немовичі лунає жалібний голос церковного дзвону. Завтра Маковія.
З букетом польових квітів  на кладовище іде поволі  , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк  не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія.   На пам"ятнику її фотознімок -усміхнена. І йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
  Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник. Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб,з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше
приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати
тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла жити до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні  батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою,властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час. Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини,своєї дружини і згадує,згадує... Не може без душевного трепету думати про той серпневий день,коли разом поїхали  у Рівне на черговий медичний огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла. З того огляду забрали її в труні. Прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло.Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні.
   На похорони зійшлося все село; родичі,знайомі й незнайомі люди.У дворі не було де стати. Попереду труни йшли діти з вінками, у яких Вона була "класним" керівником, в школі
 якось незвичайно і надривисто переливався її  останній дзвоник...
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться
спитати "Де ти?... А Вона посміхається  йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так... Але на превеликий жаль,то не так.
                 ...Післямова поневолі...
- Не забирай дочасно нас мамо
А далеко, далеко від Немович,на краю української землі,за зеленими Карпатами Його старшому братові приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ... Покійні мама і батько зібрали
трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось...  Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на старшого і найменшого і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому  наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою
сяйво меншого брата,а  зелений двір, встелив білий,білий сніг.  Вмить... до того брудні від багнюки, руки і ноги стали чистими. Майнула здогадка -...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі. Он і сяйво над хатою...Ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, а тут в нашому селі - он, який чіткий,сіяючи в променях сонця,що якраз сходило, образ  нашого середнього брата...
      Пройшло всього три дні і ось на свято Успення Святої Богородиці- 28 серпня  весь немовицький люд понуро брів  за Його труною . Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя  до своєї Горянки, за два дні до  такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...
Ось так і таке в житті буває - готовились до весілля , а побували на поминках...
...Після похорон свого середнього; старший і найменший брати помолились над могилою покійної мами і попросили її, щоб дочасно не забирала  їх до себе..
           Світла пам"ять і Царство Небесне Мамі, Йому і його Горянці...
-Не забирай дочасно нас мамо-просимо і молимо Вас!!!