Їх юність фронтова в історії і в серці

Розповіді про ветеранів Великої Вітчизняної війни: Їх юність фронтова в історії і в серці
Антон Петрук

* Минуле і сучаснеФото із сімейного архіву
Усе більше віддаляються в часі події Другої Світової війни, але в пам’яті й серці тих, хто воював і пережив воєнне лихоліття, вони здаються вчорашнім днем. Таким є і 81-річний ветеран бойових дій Василь Мичка з Немович. У своєму селі він наймолодший учасник Великої Вітчизняної, бо його в далекому 1944-му році мобілізували в Радянську Армію 17-річним. - Із села нас призвали дванадцятеро хлопців, і всі повернулись з війни живі–здорові, ніхто навіть поранений не був, - з вогником завзяття в очах згадує Василь Андрійович. – Тоді тільки звільнили від німців Україну, йшли тяжкі кровопролитні бої в Польщі й інших європейських країнах. Ну, думаю, відправляють у саме пекло… Проте новобранців повезли в інший бік, на схід, аж у Марійську АРСР. У 139 запасному полку посилено готували молодих солдатів до боїв на фронті. І умови були наближені до фронтових: мороз до мінус 500С, жили в землянках, обмундирування видали з убитих солдатів, харчувались погано, гірше, ніж на передовій. Тоді вперше пив сік із хвої, аби врятуватись від авітамінозу. Кажучи про цей смак, і нині кривиться: «Як запече – зорі побачиш!» 7 жовтня прийняв присягу, а через місяць повезли далі на Схід, у Хабаровськ. Там в артилерійському полку опанував спеціальністю радиста і вмінням коригувати вогонь далекобійних гармат. З дому писали батьки, що від старшого брата Семена, якого ще взимку мобілізували в армію, довго не було вісточки. І раптом прийшла похоронка. Піхотинець Семен Мичка загинув під час атаки, штурмуючи місто-фортецю Кенінсберг. А в полку, де служив Василь, як і по всій лінії кордону з Маньчжурією відчувалась напружена обстановка підготовки до війни. Відгриміли салюти перемоги над фашистською Німеччиною, і все нові військові з’єднання таємно прибували на Далекий Схід, зосереджувались уздовж кордону, їх поповнювали боєприпасами, технікою, особливо танками й гарматами. Василя Мичку з товаришами щодня залучали до завантаження вагонів снарядами, патронами, інших заходів з підготовки бойових дій. - Важко нам було напівголодним, схудлим й вантажити 80-кілограмові снаряди, - згадує ветеран. – Якось з товаришем не втримали небезпечну ношу, впала на землю, добре, що не вибухнула. Навколо війська, тисячі солдатів, десятки ешелонів прибувають і прибувають. Зрештою і наш полк вивели на прикордонну смугу, вночі наказали окопуватись. А грунт кам’янистий, копаючи збивали руки до кривавих мозолів. 9 серпня надійшла команда почати бойові дії проти мільйонної Квантунської армії Японії. Василь Мичка рацією коригував стрільбу 152-их гаубиць свого полку. Війна проти імперіалістичної Японії почалаось великомасштабною артилерійською підготовкою. Кілька годин по всій довжині фронту в бік противника безперервно били гармати та реактивні міномети «Катюші». Після того радянські дивізії перейшли кордон і швидко просувались углиб Монголії та Південного Китаю. 47 артполк, в якому служив Василь Мичка, за перший тиждень заглибився на 300 кілометрів у Маньчжурію, без особових зусиль знешкоджуючи дорогою вогневі точки японців могутнім вогнем своїх гаубиць. Відтак дійшли до китайського міста Харбін, через деякий час передислокувались у Порт-Артур, де згодом і закінчив свою 6-річну військову службу Василь Мичка у званні сержанта. Хотіли з ровесниками дізнатись, чи не скоротять їм строк служби в армії як призовникам-малоліткам, писали колективний запит в Москву, в Міністерство оборони СРСР. Звідти надійшла відповідь, що оточений капіталістичними країнами Радянський Союз потребує міцного захисту. «Служіть, і Батьківщина вас не забуде!» - закінчувався лист зі столиці. Утім, не забували в полку, хто звідки є родом, а надто наших земляків – західноукраїнців. Василя багато разів викликав «на бесіду» офіцер одного із відділів, допитуючись про зв’язки рідних чи знайомих з формуваннями ОУН-УПА, в Немовичах. І в школу молодших командирів його відправили аж на шостому році служби саме через підозри в симпатіях націоналістам. У рідному селі тоді набули розмаху репресії проти учасників руху Опору та членів їх сімей. Так за вітчима – бійця УПА безневинно вислали в Сибір двоюрідну сестру Василя, ще зовсім молоду Марію Мичку. Коли демобілізувався і їхав додому, то на добу зупинився в сестри в шахтарському селищі Черемхово Іркутської області. Побачив поліщук, як тяжко працюють вона й інші земляки-українці на чужій сибірській землі. Плакала Марія, як прощались, бо думала, що більше ніколи не побачить рідних з Немович. Так воно і вийшло… На батьківщині Василь Мичка влаштувався працювати кондуктором поїзда на залізниці. Невдовзі за доносом про його зв’язок з ОУН-УПА звільнили з роботи. Працював у майстерні з ремонту вагонів на станції Сарни, а потім – у колгоспі «Радянська Україна» в рідному селі майже три десятиліття. Не хотіли відпускати на пенсію відповідального та досвідченого працівника-фронтовика, але підготував собі молоду зміну й пішов на заслужений відпочинок. На свято Перемоги Василь Андрійович одягає новий піджак з державними нагородами. Їх золотий відблиск нагадує ветерану про бойову юність, побратимів. Із тих 12 односельців, які пішли разом з ним служити й воювати на Далекому Сході, живе в Немовичах тільки один - Пилип Мелещук, який уже майже нічого не бачить. І його першого привітає Василь Мичка зі святом, радісним і щемливим, бо обидва фронтовики зі зброєю в руках наближали цей день, не шкодуючи сил, крові й самого життя.