Уже скоро два десятиліття, як нами правлять люди, котрі раз за разом оголошують черговий рік села, потайки, мабуть, сподіваючись, що це вже останній, а ми наперекір їм терпляче вирощуємо хліб і не збираємося вмирати. Село — наша житниця, наша обиталиця. Наша майбутність була і залишається в ньому. Не стане села — не стане й України.
Нині селу сподіватись на державу не можна так само, як сироті на добре серце мачухи. Нема у державі людей, котрі хотіли б зберегти господарство і соціальну сферу села в такому стані, щоб воно розвивалось і в ньому жили люди. Щоб сюди хотів їхати агроном, інженер, лікар, учитель. За щастям, а не за муками. Висить над селом дамоклів меч, з допомогою якого сучасна олігархія готова хоч сьогодні одібрати в дядька землю. За безцінь! Дядько вже дозрів до цього. Скоро мине два десятиліття, як його земля заростає бур’янами, бо йому нема чим її обробляти. Такий стан речей підриває людську віру в свою самодостатність, а також віру в самодостатність держави, яка поставила народ в умови, коли думається не про демократію, а про те, що диктаторський стиль батька Лукашенка, над яким довго сміялися і навіть збиткувалися, виявився справжнім героїзмом, бо не дав загребущим павукам висмоктати з народу кров і розікрасти державу. Ненависного вчора Лукашенка Європа нині готова прийняти у свої обійми з більшим задоволенням, ніж нашого Президента, який і досі виступає з демократичними деклараціями, але стоїть на чолі голої, пограбованої, економічно безсилої України.
Хіба таким бачилося нам обличчя демократії, коли ставали на шлях незалежності?
Уже скоро два десятиліття, як нами правлять люди, котрі раз за разом оголошують черговий рік села, потайки, мабуть, сподіваючись, що це вже останній, а ми наперекір їм терпляче вирощуємо хліб і не збираємося вмирати. Село — наша житниця, наша обиталиця. Наша майбутність була і залишається в ньому. Не стане села — не стане й України.
Незважаючи ні на що,село виживає і навіть розвивається.
ВідповістиВидалити