Ми наслухались гарненьких баєчок

ЧОМУ БІДНИЙ? БО ДУРНИЙ. А ЧОМУ БАГАТИЙ?..
У людей є така слабкість — заглянути в чужу кишеню. Навіть якщо і в себе гроші кури не клюють. А що вже говорити про тих, у кого в кишенях вітер свище. У них, здається, залишилась одна тільки радість — порахувати чужі прибутки і вволю почесати язики. Правда, і така нагода не часто трапляється. Адже ті, хто має гроші, не поспішають хвалитися своїми статками. Навпаки — всіляко їх приховують від людського ока, і не тільки за високими парканами.

До недавнього часу ми мали можливість дивуватися прибутками тільки зарубіжних мільйонерів і мільярдерів. Капіталістична система давно взяла за правило оприлюднювати надбання багатих людей. Бо це показник їх успішності, їх ваги і рейтингу в суспільстві, з таких беруть приклад. У нас правила зовсім інші. Надбав — і кудись подалі ховає від дуже цікавих та пронирливих — в кубушку, в скриню, у сейф, в офшорні зони. Бо в нас це не коефіцієнт уміння й успіху, а мірило нечесності і злодійства.
І ось нарешті й ми почали пнутися до цивілізації. Спочатку дізналися, правда, з допомогою тих же зарубіжних експертів, про прибутки наших найкрутіших бізнесменів. Скільки-то «охів» і «ахів» було, коли повідомили про багатства донецького мільярдера Ахметова і ще кількох дрібніших заможників. «Де вони все це взяли, звідки?» — перепитували один в одного злиденні пенсіонери і убогі алкоголіки. В їх уяві це щось казкове і неймовірне. Та й будь-кому з нас це не вкладається в голову: як можна навіть на найприбутковішому бізнесі таке нажити за якихось неповних десять років капіталізації нашого низькопробного господарства?

Свого часу ми наслухались гарненьких баєчок про те, які в нас низькооплачувані, бідні і нещасні чиновники. Повідомлялося не раз із співчуттям про їх просто-таки мізерні оклади. В тому числі про дуже скромну платню керівникам найвищого рангу — Президенту, прем’єру, міністрам... Але, дивна річ, — ніхто з них не відчував нестатків, а всі ми бачили, як більшість оцих низькоопущених влаштовували між собою змагання, хто більше дач збудує і крутішу іномарку купить. Казали: треба вміти жити.

Я теж, повірте, зовсім не проти, щоб було у нас більше багатих людей. Але щоб при цьому не було голодранців, тобто голодних і обідраних. І по натурі я, здається, не заздрісний. Але коли бачу поруч себе багатого і, пробачте, глупого, обмеженого, та ще й лінивого і нахабного, — якось стає не по собі і щось там всередині закипає. Не заздрість, навіть не злість, а якась образа, внутрішній протест. Бо багатство справжнє — то не легка дармівщина і не спритність рук, а закономірний результат здібностей та великої праці.