Не забирай дочасно нас мамо...

Над селом Немовичі лунає жалібний голос церковного дзвону. Завтра Маковія.
З букетом польових квітів  на кладовище іде поволі  , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк  не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія.   На пам"ятнику її фотознімок -задумлива. Але йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі ,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
  Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник. Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб,з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше
приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати
тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла жити до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні  батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою,властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час. Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини,своєї дружини і згадує,згадує... Не може без душевного трепету думати про той серпневий день,коли разом поїхали  у Рівне на черговий медичний огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла. З того огляду забрали її в труні. Прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло.Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні.
   На похорони зійшлося все село; родичі,знайомі й незнайомі люди.У дворі не було де стати. Попереду труни йшли діти з вінками, у яких Вона була "класним" керівником, в школі
 якось незвичайно і надривисто переливався її  останній дзвоник...
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться спитати "Де ти?... А Вона посміхається  йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так!...
   Але на превеликий жаль,то не так.
              
  ...Післямова поневолі...

- Не забирай дочасно нас мамо
А далеко, далеко від поліських Немович,на краю української землі,за зеленими Карпатами, Його старшому братові на світанку  приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ... Покійні мама і батько зібрали
трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось...  Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на старшого і найменшого і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому  наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою
сяйво меншого брата,а  зелений двір, встелив білий,білий сніг.  Вмить... до того брудні від багнюки, руки і ноги стали абсолютно чистими. Майнула здогадка -...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі. Он і сяйво над хатою...І чого ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, коли тут, в нашому селі - он, який чіткий,сіяючий в променях сонця,що якраз сходило, образ  нашого середнього брата...над старою батьківською хатою.

     Пройшло всього три дні і ось на свято Успення Святої Богородиці,в останній день Успенського посту - 28 серпня   немовицький люд величезною процесією понуро брів  за Його труною...
Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя  до своєї Горянки, за два дні до  такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...

Ось так і таке в житті буває - прибирались до весілля , а побували на поминках...


...Після похорон свого середнього; старший і найменший брати помолились над могилою покійної мами і в молитвах попросили її, щоб дочасно не забирала  їх до себе..
          



Світла пам"ять і Царство Небесне Мамі, Йому і його Горянці...

 -Не забирай дочасно нас мамо-просимо і молимо Вас!!!