На сина навела причину

На сина навела причину


* Сімейна сторінка «Віночок»

У селі всі дивувалися: як так могло статися, що в родині Палійчуків одночасно померли старий Мусій і його маленька дво-місячна внучка Оля, які нічим не хворіли. Дід не знав навіть, що таке лікарня. Це дійсно було загадкою. Але таємного нічого не буває, скоро про все й дізналися. Галя була чи не найкрасивішою дівчиною в селі. Хлопці сохли за нею, а вона до них – байдужа. «Ще не народився той, кого покохаю», - жартувала. Серце вже й хотіло кохання, та воно чомусь не приходило. Сама не знала, чому. Адже не один хлопець освідчився їй, та відповісти взаємністю не могла жодному. Особливо добивався її Василь, проходу не давав, нікого з хлопців до неї не допускав. Він був парубок показний, подобався Галі. І, можливо, щось вийшло б, якби не… Прислали до них молодого агронома, родом із сусіднього селища. Поселився він по сусідству, у баби Параски. У Галі, коли вперше побачила його, здригнулося серце. Ще з нею такого не було, сама собі не вірила. Андрій теж примітив сусідку, яка при зустрічах червоніла. Згодом познайомились. А в суботу, коли впоралися з роботою, пішли разом у клуб на танці. Дорогою майже не розмовляли, соромились одне одного. Галя вся тремтіла: «А що, як побачить її з незнайомим хлопцем Василь?». Знала його характер, розуміла, що може накоїти біди. Так воно й сталося. У клубі вже грали музики, кружляли у вальсі пари. Андрій, нічого не відаючи, запросив Галю: ще нікого в селі не знав, тож тримався сусідки. Коли почався другий танець, до Галі попрямував Василь, та не встиг: знову повів її чужак. Коли ж втретє Андрій танцював з Галею, уже не витримав, підійшов, стукнув по плечу: «Вийдемо на вулицю, поговоримо». Галя пішла слідом, бо розуміла, що та розмова добром не закінчиться. Не помітила, як Андрій опинився в колі хлопців, яких покликав Василь, підійшов до суперника, взяв за комір і крізь зуби процідив: «Ти, козел, якщо ще хоч раз до Галі підійдеш, уб’ю!». Розмахнувся і вдарив кулаком в обличчя. Хлопці, як за сигналом, кинулися на нього. Але через якусь мить лежали на землі. Звідки їм було знати, що Андрій у технікумі відвідував секції боксу та карате? Ті, хто ще не встиг встряти в бійку, порозбігалися хто куди. Галя була вражена силою та сміливістю нового знайомого. «Пішли, Галю, краще додому, хай хлопці відпочинуть». Вона підкорилася. Відтоді й зав’язалася між ними дружба, яка згодом переросла у велике кохання. Василь з цим змиритися не міг, умовляв Галю, та вона відповіла: «Ти сам винен. Навіщо вдарив безневинну людину? У мене з Андрієм нічого тоді не було. І якби ти вчинив по-джентльменськи, можливо, була б з тобою. А зараз уже пізно. Я кохаю Андрія, він це заслужив». У селі всі знали про їхнє кохання. Казали: «Ой, яка гарна пара, якого зятя Палажка діждалася!». Вона й раділа за доньку. Але не зраділа цьому мати Андрія. У своєму селищі вже давно намітила для сина дружину, а собі невістку – доньку одного з керівників району, в апараті якого працювала. Андрій знав про це, був знайомий з маминою «обраницею», вона навіть подобалась йому, можливо, усе б між ними склалося, якби не зустрів Галю. Мати щосили намагалася відсторонити сина від неї, та марно. Але Андрій таки боявся. Знав, що його бабуся, материна мати, була ворожкою. Є вони на добро, є на зло… Пам’ятав Андрій, як зверталися до бабусі молоді дівчата й старші жінки з проханням приворожити, когось відбити, того зі світу звести, і їй це вдавалося. Бо ж приходили потім до неї з подяками та подарунками. Розумів, що мати й баба Мотря будуть робити все, щоб відбити від нього Галю. Коли приїздив додому, намагалися непомітно напоїти його якимись напоями, та він навідріз відмовлявся: «Крім сирої води з колодязя, не п’ю нічого». Сердилися на нього. Уляна дорікала матері, мовляв, чужим допомагаєш, а зі своїм справитись не можеш. Андрій жив у коханої, вже й додому не приїздив, бо розумів, що його там чекає. Через рік народилася в них донька. Знав, що мати буде невдоволена, але не міг не поділитись своєю радістю. Та розуміла, що розлучити сина тепер важче, його триматиме дитина. Та баба Мотря заспокоїла: «Не журися, доню, зробимо так, щоб немовляти не стало». Для цього потрібна була якась одежина, що торкалася його тіла. Для Уляни це проблемою не стало. Жила в тому селі, де працював Андрій, далека родичка. Умовила дістати якусь річ. Непомітно, коли стемніло, пройшлася повз обійстя Палійчуків, помітила на плоті дитячу пелюшку, схопила її, передала. Якби ж то знала, що таке вдіється, хіба ж послухала б? Бо через декілька днів і сталася та трагедія: померли дід і онучка. Баба Мотря й сама такого не чекала, робила ж на дитину. А виявилось, що пелюшка була зроблена з дідової сорочки, от і подіяло на обох. Андрій відразу здогадався, чия то робота. Після того залишив Галю, не хотів, щоб і на неї впала якась біда, бо кохав по-справжньому. Переїхав до матері. Раділа Уляна невимовно, але недовго: Андрій залишив роботу, замкнувся в собі, почав заглядати в чарку, чого ніколи раніше не було. Зупинитись уже не міг. Померла бабуся, зістарилась мати, усе казала сину: «Одружуйся, Андрійку». Він відповів: «Ні, мамо, ви з бабою забрали моє щастя, закляли мене, і я нічого не можу з собою вдіяти. Знайди таку людину, щоб виправила те, що мені поробили, тоді, може, й повернуся до нормального життя». Але мати вдіяти нічого не могла. Дивилась на свого колись щасливого сина й плакала, що так зіпсувала йому долю. Володимир ПІНЧУК.