Після СРСР нам залишилося багато речей,

Після СРСР нам залишилося багато речей, котрі нас і надалі тримають в спільному просторі “від Чопа до Владивостока”: погані дороги, нахабні бюрократи, ЖЕКи, сміття на вулицях і загаджені під’їзди, врешті — влада, котра по-радянськи прикривається ідеологією, а вирішує власні проблеми. Кожна з цих речей живе всередині нас — бо ми дозволяємо їм такими бути в реальності.

Для старших людей, котрим довелося пережити божевільні 90-ті, Незалежність є також і часом втрачених можливостей. Після затхлості радянського режиму вони пережили ще й пострадянський колапс, а на старість муситимуть виживати на копійчану пенсію. Та саме вони дали вижити молодій державі і її наступному поколінню ціною власних перспектив, тяжкою працею і життям на межі бідності. А це — також ціна нашої Незалежності.

18-річних ще 20 років тому чекала освіта, відповідна до можливостей “блату” батьків, а потім — робота за рознарядкою до кінця життя (і це ще якщо пощастить жити в рідному місті — бо за розподілом могли і на Сибір відправити). Для сьогоднішньої молоді незалежність — велика перевага: вони — вільні люди, зі всіма ризиками і відповідальністю.

Не забирай дочасно нас мамо...

Над селом Немовичі лунає жалібний голос церковного дзвону. Завтра Маковія.
З букетом польових квітів  на кладовище іде поволі  , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк  не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія.   На пам"ятнику її фотознімок -задумлива. Але йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі ,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
  Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник. Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб,з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше
приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати
тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла жити до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні  батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою,властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час. Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини,своєї дружини і згадує,згадує... Не може без душевного трепету думати про той серпневий день,коли разом поїхали  у Рівне на черговий медичний огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла. З того огляду забрали її в труні. Прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло.Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні.
   На похорони зійшлося все село; родичі,знайомі й незнайомі люди.У дворі не було де стати. Попереду труни йшли діти з вінками, у яких Вона була "класним" керівником, в школі
 якось незвичайно і надривисто переливався її  останній дзвоник...
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться спитати "Де ти?... А Вона посміхається  йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так!...
   Але на превеликий жаль,то не так.
              
  ...Післямова поневолі...

- Не забирай дочасно нас мамо
А далеко, далеко від поліських Немович,на краю української землі,за зеленими Карпатами, Його старшому братові на світанку  приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ... Покійні мама і батько зібрали
трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось...  Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на старшого і найменшого і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому  наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою
сяйво меншого брата,а  зелений двір, встелив білий,білий сніг.  Вмить... до того брудні від багнюки, руки і ноги стали абсолютно чистими. Майнула здогадка -...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі. Он і сяйво над хатою...І чого ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, коли тут, в нашому селі - он, який чіткий,сіяючий в променях сонця,що якраз сходило, образ  нашого середнього брата...над старою батьківською хатою.

     Пройшло всього три дні і ось на свято Успення Святої Богородиці,в останній день Успенського посту - 28 серпня   немовицький люд величезною процесією понуро брів  за Його труною...
Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя  до своєї Горянки, за два дні до  такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...

Ось так і таке в житті буває - прибирались до весілля , а побували на поминках...


...Після похорон свого середнього; старший і найменший брати помолились над могилою покійної мами і в молитвах попросили її, щоб дочасно не забирала  їх до себе..
          



Світла пам"ять і Царство Небесне Мамі, Йому і його Горянці...

 -Не забирай дочасно нас мамо-просимо і молимо Вас!!!

Весільний гороскоп

Весільний гороскоп від Івана Круп'якаМоже правда, а може й ні,але ознайомитись з ним не завадить нікому....  

ОВЕН. Це знак, що символізує стихію вогню. Отож людям, народженим під сузір’ям Овна, краще шукати собі пару з-поміж споріднених знаків (Лев, Стрілець, Близнюки). Добрими будуть також союзи зі знаками, які слідують через один після Овна. Слід уникати союзу із Рибою та Раком, бо ці водяні знаки пригнічують вогняну стихію Овнів. Найкращий період для весілля Овнів – лютий, кінець травня – середина червня, серпень, вересень і жовтень.



ТЕЛЕЦЬ. Логічно обирає пару з-поміж земляних знаків – Діви і Козерога. Багато Тільців також добре уживаються з Раками та Рибами, непогано знаходять спільну мову із Левами, причому від такого союзу Леви явно виграють. Найкраща пора для весілля – травень, червень, липень, серпень, вересень, листопад і кінець січня.

БЛИЗНЮКИ. Це вічні діти, настрій та уподобання яких можуть змінюватися по кілька разів на день. Обираючи Близнюка, треба в першу чергу полюбити його недоліки. Шукати собі пару Близнюкам варто серед споріднених знаків. В інакшому випадку доведеться або кревно стояти на своєму, або ж постійно боротися із собою. Найкраща пора для одруження Близнюків – жовтень, лютий, квітень, липень.


РАК. Цей водяний знак найкраще сходиться із Рибами, Скорпіонами, Тільцями і Дівами. Варто пам’ятати, що чоловіки-раки у жінках шукають перш за все риси матері, тобто постійної опіки та уваги. І якщо їх "мудро няньчити", можна отримати і користь. Найкраща пора для весілля – липень, серпень, вересень. А також жовтень після Покрови і листопад до Михайла.



ЛЕВ. Оскільки вогню для займання украй необхідне повітря, то Леви ідеально паруються з повітряними знаками – Терезами та Близнятами. Чоловіка-Лева головне не втомлюватися хвалити, навіть якщо у нього з’явиться друга корона. Непоганий також союз Левів з Овнами та Водоліями. А от у парі з Раком Лев, наперекір своїй суті, прислуговує. І, як правило, довго цього не витримує. Найкраща пора для весілля – липень, серпень, вересень.



ДІВА. Виважені, принципові та помірковані Діви завжди добре знають, чого прагнуть. Чи не найкращий союз Діви зі Скорпіоном – сильний Скорпіон мужньо терпітиме усі примхи Діви. Непогано сходяться Діви з Раками. А от союзу з Овном краще уникнути. Найвдаліша пора для одруження Дів – жовтень, листопад, березень.




ТЕРЕЗИ. Жінки, народжені під цим знаком, спочатку вибудовують кар’єру, про весілля згадуючи згодом. Іноді це навіть буває запізно. Непоганим є союз цих жінок з Левом, Близнюками, Водолієм, іноді із Козерогом. На особливу увагу заслуговує союз чоловіка-Терезів та жінки-Рака, його можна назвати ідеальним. Весілля краще призначати на жовтень, листопад, грудень, січень, лютий. Не варто на березень і травень.


СКОРПІОН. Добре буде почувати себе у шлюбі з Дівою, Раком та Рибами. Спільну мову також знайде із Козерогом. Весілля найкраще святкувати у вересні, січні, березні, травні. Утриматися від банкетів варто у червні та жовтні.


СТРІЛЕЦЬ. Якщо ваш обранець – Стрілець, готуйтеся до то того, що імпульсивний та авантюристичний, він підморгуватиме до усіх осіб жіночої статі. Та, не зважаючи на це, Стрільці рідко залишають сім’ю, бо дорожать сімейним затишком. Непоганий союз Стрільців із Терезами, Водолієм, Овном та Левом. Уникати слід Рака та Скорпіона. Ці знаки його пригнічують.


КОЗЕРІГ. Жінки – представниці цього знаку – з віком стають ще вродливішими та цікавішими. Козеріг чудово сходиться із Рибами, непогано із Дівами та Скорпіонами. А от у союзі Козерога із Тільцем цементуючою основою шлюбу є відмінний секс. Не варто Козерогам пов’язувати життя із Раком, а весілля добре святкувати у будь-які місяці, крім червня-липня.



ВОДОЛІЙ. Хлопці, народжені під цим знаком, довго парубкують. І після тривалого парубкування вміють закохатися в авантюристичних, імпульсивних, іноді навіть агресивних дівчат-Стрільців, Скорпіонів, Близнюків чи Овнів. Чоловіки-Водолії віддадуть усе, аби їх просто розуміли. Жінки-Водолії дуже практичні, можуть усе терпіти заради вигоди. Найкраще поєднання для них зі спорідненими знаками води. Варіанти для весілля – березень, квітень, червень, жовтень. Не бажано – вересень і травень.


РИБИ. Цей знак – символ безталанного кохання, бо символізує поєднання двох душ, серед яких одна – скаче, а друга – плаче. Риба легко сходиться з Козерогом, Скорпіоном. Іноді з Раком, хоча Рак – знак домашній, а Риби полюбляють нереститися по різних річках. Опонує Рибам Діва. Весілля краще гуляти у квітні, травні, липні, вересні, листопаді. Утриматися у жовтні та червні.

Пам"ятаємо і не забудемо.

 Пройшло сорок днів, як не стало нашої  дорогої людини...
Саме в цей день,сороковий день закінчились її поневіряння і Вона предстала на поклоніння Богові.
Сьогодні читається сорокоуст не тільки в її рідному краї - в Немовичах, а й на Закарпатті. Разом молимось,супроводжучи її молитовним клопотанням перед Богом

«Упокой, Господи, душу покійної раби  Твоєї  Поліни, і прости їй вся прогріхи її вільні й невільні, і даруй їй Царство Небесне».
     
«Ніде в світі, крім України, поховальний звичай і обряд не виробився до такої глибокої, можна сказати, віртуозності, до якої він досягає в нас, - писав К. П. Побєдоносцев. - І немає сумніву, що в цьому його складі відбився наш народний характер, з особливим, притаманним нашій натурі, світоглядом »

  - Церква молиться за упокій і про прощення гріхів покійних, сподіваючись на милосердя Боже. Хоча людина і була грішна і отримала по смерті ,як Божу відплату, але, коли буде останній суд над людством, то молитви про неї будуть згадані Богом, і вона може бути помилувана. Після смерті душа людини вже не може нічого змінити, всі її надії на щось залишилися на землі.
-  Особливо виділяються третій, 9-ій і 40-й дні? - Душа людини до 3 дня знаходиться поруч з його рідними, з 3 по 9 день їй показують загробний світ, а з 9 дня - особливо важкий період для душі померлого, вона йде по митарства, де пізнає всі свої гріхи. Нарешті, в 40 день закінчуються поневіряння і душа знову підноситься Ангелами на поклоніння Богові, що визначає їй відповідне місце в очікуванні Страшного Суду за її земним справах, духовному стану і за благодаті молитов Церкви і близьких. У цей період (з 9 по 40 день) рідні мають особливо молитися. Знову ж таки читається Псалтир, в храмах ім'я людини поминають у замовних записках. Дуже бажано в 3-й, 9-й і 40-й дні служити панахиду.
- Як можна прикрасити могилу? - Як хочете, треба тільки постаратися, щоб на могилі був хрест символ перемоги над смертю.
- Є безліч забобонів, пов'язаних з похоронами і поведінкою на кладовищі ...
- Так, і багато хто з них мені здаються дурними і смішними. Наприклад, люди кидають гроші в могилу, щоб викупити покійного. Або кладуть гроші, продукти і різні дорогі речі в труну або залишають на могилі. Чи не краще віддати їх незаможному віруючій людині, який буде молити Бога за спокій покійного? Не треба і лити на могилу горілку або наливати її в заздалегідь встановлений стаканчик, керуючись таким «залізним» аргументом, що «небіжчик горілочку кохав». Цим ви робите покійному дуже боляче, адже за гріх винопиття він може страждати після смерті.Наконец, безглуздо стукати по пам'ятника або по спеціально покладеної на могилу дощечці, щоб повідомити покійному, що ви прийшли він вас не почує, його душа далеко. Померлому може бути дано знати про вас тільки по вашій гарячій молитві до Бога.
- Що робити, якщо покійний сниться? - Значить, він просить молитов. Але якщо покійний, як привид, ходить по квартирі, лякає мешканців, то це нечиста сила під виглядом померлого творить свою чорну справу. Такі житла треба висвітлювати особливим чином.
- Чому треба відспівувати померлих?
- За переказами святих отців і з духовної практики Св. Церкви, душа покійного без відспівування не має спочинку. Тому вчинення чину відспівування є дуже важливим для неї. Вся Церква, в особі священиків та тих, що моляться, просить Господа за Його великої ласки пробачити всі гріхи покійного і дати йому місце упокоєння в оселях райських. У дозвільної молитві священик не тільки просить про прощення душі покійного, але і молить Господа про зняття будь-якого прокляття, що тяжіє над душею надавалося землі людини.
 
- Св. Василій Великий пише, що людська душа до третього дня знаходиться при тілі, у зв'язку з цим і ховають його на третій день по упокій. Коли в церкві запечатується труну з тілом, душа в цей момент відходить від людини. Після дев'ятого дня вона проходить митарства, а іншими словами - 20 суден. Пройти митарства душа зможе в тому випадку, якщо людина вів праведний і благочестивий спосіб життя. Інакше вона буде засуджена. Тому в церкві читається сорокоуст за спокій, тим самим ми супроводжуємо душу людини молитовним клопотанням перед Богом.
У колишні часи християни після смерті близького всі 40 днів читали Псалтир за померлого і кожен день брали у своїй церкві на літургії просфори за покійного. Цим самим вони надавали його душі велику допомогу. Тут доречно зазначити, що немає вище тієї молитви на землі, ніж молитва священика при здійсненні Таїнства Проскомідія, коли він вимовляє ім'я православного християнина і виймає частку з просфори. Тому потрібно відразу в церкві замовити сорокоуст за упокій ближнього і подати ім'я померлого для поминання на Проскомідія. Чим в більшій кількості храмів і монастирів згадується душа покійного, тим більше для неї користі, а також для душі того, хто подає на поминання.
- Чи можна на могилу покладати вінки?
- Вінки із штучних квітів, наприклад паперових, покладати не можна. Краще один живий квіточка покласти на могилу, ніж безліч штучних. Адже жива квітка - символ загального Воскресіння, а паперовий - це є мертвість, символ того, що померлий ніколи не воскресне. Паперові вінки заведені атеїстами.
Молитва за покійного - священний обов'язок кожного християнина. Велика нагорода і втіха велика чекає того, хто своїми молитвами допоможе покійному ближнього отримати прощення гріхів. Бо Всеблагий Господь це діяння ставить в праведність, і тому, в першу чергу, покладає милість на тих, хто творить милість, а потім і на душі, по відношенню яких ця милість була проявлена. Тих, хто поминає покійних, згадає і Господь, пом'януть і люди, як відхід зі світу.
За матеріалами православних газет.
У дні Великого посту - часу покаяння і молитви кілька субот присвячені поминання покійних. Поминати своїх померлих близьких ми повинні не тільки в ці дні, але постійно. На запитання наших читачів відповідає священик Олександро-Невського кафедрального собору о. Роман Чадаєв.
- Що важливіше в день пам'яті близьких: побувати на кладовищі або відслужити обідню в церкві?
У день пам'яті померлого перш за все потрібно в храмі подати записку на проскомідія, замовити панахиду. Якщо є можливість, побувати на кладовищі. Можна організувати поминальну трапезу. Так само в день пам'яті покійного прийнято робити добрі справи і роздавати милостиню.
- Як часто і в які дні потрібно бувати на могилах і що бажано там робити?
Бажано відвідувати кладовища в день смерті покійного, так само в дні народження, іменин (день Ангела), батьківські суботи та Радоницю. Потрібно згадати покійного молитвою, навести на могилі порядок.

Чтобы улучшить качество воспроизведения, следует обновить проигрыватель Flash до версии 10. Обновите его сейчас или просмотрите дополнительные сведения.

Але на превеликий жаль,то не так.

Над селом Немовичі лунає жалібний голос церковного дзвону. Завтра Маковія.
З букетом польових квітів  на кладовище іде поволі  , до часу посивілий чоловік. Іде на зустріч з Нею, з тою,яку кохав коли була живою і яка ніяк  не покидає його в примарних теперешніх снах. Вона пішла від нього туди, в Невідомість, в такий же спекотний день напередодні Маковія.   На пам"ятнику її фотознімок -усміхнена. І йому здається,що Вона посміхається і радіє,що прийшов. Допитливі ,примружені очі,мовби запитують,як його справи,як живуть сини,чи женився неспокійний старший і як справляється з роботою розважливий меншенький?...
  Кладе на гарячу від сонця гранітну плиту квіти, запалює свічку. Мерехтить, похитується вогник. Навколо серпневе багате і щедре на урожай поле,високо в голубому безхмарному небі кружляє яструб,з ближнього від кладовища лісу чути перегукування грибників,на випаленому сонцем полі-на своїх "сотках" длубаються жінки; звичайний літній сільський день.
   Присідає біля могили. Мимоволі у пам"яті зринає минуле.Те минуле,яке так швидко пролетіло,що й не віриться,чи воно було. Було, звичайно було.Зринають спогади туманні і яскраві. Всього було в житті; туманних не менше,ніж світлих, але пам"ять зберегла більше
приємних і яскравих, може тому, що вже така людська природа-здатність запам"ятовувати
тільки приємне і добре.Та й негоже недобре згадувати про тих кого вже ніколи не побачиш, і які вже предстали на Божому суді.
   ...Повернувся з армії. Прийшов провідати хрещену матір і там зустрівся з Нею, з миловидною дівчиною-гуцулкою. Припала до душі її щира вдача та гуцульська співуча говірка.
    Невдовзі справили весілля і Вона перейшла жити до його батьків. Роки були тяжкі.Обоє працювали зранку до ночі щоб жити самим і щоб жили літні  батьки,а потім і їх діти.
Увечері зустрічалися і від втоми не хотілося навіть вечеряти ,але Вона зустрічала його такою,властивою тільки їй посмішкою.Пройшов час. Купили квартиру в будинку для місцевої інтелігенції. Щастю не було меж, але Вона тужила за своїм Верховинським краєм. І як приходило літо, а з ним і канікули, бо ж працювала вчителькою, їхали в її рідні краї. Подовгу бродили полонинами й лісами, не могли намилуватися Верховиною.
   Минали роки. Вже батьки пішли у Вічність. Порідшало між близькими та знайомими. І вже приходили до покійників.
      Щеміло від туги серце і здавлювали горло спазми...Тепер Він на могилі коханої людини,своєї дружини і згадує,згадує... Не може без душевного трепету думати про той серпневий день,коли разом поїхали  у Рівне на черговий медичний огляд. Ніщо не віщувало біду. Вона з надією на краще зайшла до лікарні... і не вийшла. З того огляду забрали її в труні. Прийшов той страшний день. Довкола все почерствіло, зів"яло і почорніло.Стояла немилосердна спека, а Вона... лежала в труні, ніби посміхалася. Здавалося, що Вона у глибокому спокійному сні.
   На похорони зійшлося все село; родичі,знайомі й незнайомі люди.У дворі не було де стати. Попереду труни йшли діти з вінками, у яких Вона була "класним" керівником, в школі
 якось незвичайно і надривисто переливався її  останній дзвоник...
    Повернувся з кладовища в опустілу хату. Все, що в хаті є, нагадує про неї...Так і хочеться
спитати "Де ти?... А Вона посміхається  йому із збільшеного аматорського фото і йому здається,що вона вибігла через дорогу - в школу на уроки й ось-ось повернеться...
     А може це сон? Ох! Якби добре було б,що це так... Але на превеликий жаль,то не так.
                 ...Післямова поневолі...
- Не забирай дочасно нас мамо
А далеко, далеко від Немович,на краю української землі,за зеленими Карпатами Його старшому братові приснився дивний сон,і як показав слідующий розвиток подій - цей сон виявився віщим...
-...приснилася покійна мама на сороковий день ... Покійні мама і батько зібрали
трьох своїх синів на якусь бесіду. Брати босими ногами стояли на підлозі,яка по кісточки була вкрита липкою, мокрою грязюкою. Мабуть дощ падає і бараболі копають -подумалось...  Батько стояв осторонь і мовчки, скоса спостерігав за бесідою. Мама ж,чомусь нагримала на старшого і найменшого і відправила їх геть з "літньої" кухні,а середньому  наказала залишитися з нею...
...Коли вийшли на подвір"я , Старший помітив в небі , над батьківською старенькою хатою
сяйво меншого брата,а  зелений двір, встелив білий,білий сніг.  Вмить... до того брудні від багнюки, руки і ноги стали чистими. Майнула здогадка -...Ого!... Який сніг , з мильним порошком, падає в Немовичах - мабуть після Чорнобиля....Чудеса та й годі. Он і сяйво над хатою...Ми їздили дивитися на Сяйво Ісуса Христа,що з"являвся між вітками дерев в Лінчині-той образ був нечітким, а тут в нашому селі - он, який чіткий,сіяючи в променях сонця,що якраз сходило, образ  нашого середнього брата...
      Пройшло всього три дні і ось на свято Успення Святої Богородиці- 28 серпня  весь немовицький люд понуро брів  за Його труною . Не витримала душа самотності. Пішов Він із життя  до своєї Горянки, за два дні до  такого довгоочікуваного всіма родичами весілля старшого сина...
Ось так і таке в житті буває - готовились до весілля , а побували на поминках...
...Після похорон свого середнього; старший і найменший брати помолились над могилою покійної мами і попросили її, щоб дочасно не забирала  їх до себе..
           Світла пам"ять і Царство Небесне Мамі, Йому і його Горянці...
-Не забирай дочасно нас мамо-просимо і молимо Вас!!!

На Рівненщині розводять небезпечних рідкісних змій?

18 серпня у с. Річиця Гощанського району під час збирання врожаю картоплі на власному городі 42-річного чоловіка вкусила змія. Подейкують, що рідкісний вид змій вимирає, тому їх розводять у рівненських лісах.

Читайте також:

На Рівненщині розводять небезпечних рідкісних змій?

Потерпілого госпіталізували до реанімаційного відділення Гощанської центральної районної лікарні.

— Чоловік розповів, що косив картоплиння. Коли почав вибирати гарбузи, то його ужалила змія за палець лівої руки, — розповів лікар-анестезіолог Гощанської центральної районної лікарні Михайло Матвіюк. — Потерпілий одразу ж перерізав гадюку косою. Уже через годину і сорок хвилин чоловіка доставили до реанімаційного відділення нашої лікарні в стані середньої важкості. Антизміїної сиворотки чоловікові не довелося вводити, а коли стан потерпілого стабілізувався — його перевели із реанімації в інше відділення. Зараз він, певно, вже вдома. Люди, які живуть поблизу лісу, знають як поводитись зі зміями і вміють надавати необхідну допомогу при укусах, — запевнив лікар.

Подейкують, що рідкісний вид змій вимирає, тому їх розводять у гощанських лісах. Можливо, популяція зросла настільки, що плазуни вже виповзають на людські городи.

Категорія: Новини > Регіон

Автор: Ірина БУДНЯКОВА Переглядів: 58

Будем вічно молодими

Заробітки українські-вік європенсійний
Маємо усвідомити: нам ніхто не збудує заможної держави. Це – справа самих українців. Але замість того, аби мудро будувати, ми змушені позичати. У результаті Україна, за словами генерального директора Бюро з економічних та соціальних технологій Валерія Гладкого, перетворюється на хронічного боржника. Йдеться про співпрацю з Міжнародним валютним фондом. МВФ гроші нам позичає. Але й вимагає. Приміром, за газ українці змушені платити за таким же тарифом, як інші споживачі у Європі. Дорожчають продукти, пальне, послуги… Коли ж у нас будуть європейські зарплати? Розумію, запитання недоречне. Замість єврозаробітків МВФ пропонує нам європенсійний вік. Чи поцікавилися чиновники від МВФ, у яких умовах живуть і працюють українські жінки, яким насамперед мають намір продовжити «євромолодість»? Зрештою, кого це, крім нас самих, болить…
Ще один важливий факт. Багато наших співвітчизників змушені у чужих державах заробляти гроші, аби купити кілька десятків власних метрів квадратних. Нас переконують: житло в Україні подешевшало. Хто цікавився, знає, а хто не знає – хай поцікавиться. Двокімнатну квартиру у міській «панельці», наприклад, пропонують у середньому за 45 тисяч у.о. У цегляному будинку – трохи дорожче. У центрі ,біля ставу або біля парку дві кімнати потягнуть на 49-57 тисяч у.о. Щось ліпше вартує значно дорожче. Ціни заміських будинків для пересічного українця захмарні.
Як не дивно, майже за такі гроші можна придбати будинок, наприклад, в американському Хьюстоні. І це зважаючи на те, що штат Техас найменше вразила економічна криза. Там будинок, у якому є гостьова кімната, три спальні, кухня 17х9 м кв., можна купити у середньому за 65 тисяч доларів. Подібних прикладів стосовно ринку нерухомості країн Заходу можна навести чимало. Ось така політика…
Для українців кожні вибори – сподівання на краще життя. Коли читаю виборчі мантри політиків, яким люди довірили владу, здавалося б, рай в Україні неминуче повинен настати. І не колись, а вже. Але, певно, ми дуже грішні.

Згадую заметіль вишневого цвіту...

«Сто доріг - одна твоя». На все життя запам’ятав це гасло, адже висіло воно на стіні рідної школи. Перечитував роками, отож ввійшли ці слова в мою ще незрілу свідомість. Власне, що ми в дитинстві та ранній юності можемо думати про дороги, які чекають кожного з нас? А яких людей зустрінемо на них? Пізніше сходив немало різних доріг у прямому розумінні: степові й гірські, пустельні й міські, перепливав море.
Та найцінніше в дорогах - це люди. З багатьма спілкувався, у кожного - своя доля, досвід, історії. Й вони зостаються з тобою в житті подальшому. Якось занесла мене доля в стольний град Москву, а звідти - на Кіпервейм (це притока знаменитої ріки Колими), а потім ще за Колиму кілометрів із 300. Будували там котедж губернатору краю, знаменитому олігархові.
На диво, замість очікуваної дикої тундри проживали в сучасному містечковому центрі. Робота, хоч і нелегка, досить швидко ввійшла в колію, отож почали подумувати про підзаробіток. Незабаром взяли підряд на перебудову й оформлення сцени місцевої школи мистецтв. Там і звернув увагу на сторожа, який пильно прислухався до наших розмов. В один із вечорів він підійшов до мене й попросив затриматись. Запитавши ім’я, звідки, дуже зрадів, швидко заговорив: «Я земляк твій, хлопче. Волиняка я. Так хочеться хоч словом перемовитись із земляком. Візьми щось суттєве, приходь та й поговоримо». Взявши пляшчину спирту, який у тих краях коштував дешевше «паленої» горілки, повернувся до школи. Зрадів старий, зметикував закуску тих широт: рибу, ікру. Потекла розмова, я більше слухав.
«Довго живу тут, хлопче, уже понад 50 років, але мову твою визначив зразу. Зрозумів західний акцент, хоч і не був на батьківщині довше, ніж тобі років. Але дороге мені все рідне. Пам’ятаю, якось за 10 пачок української «Прими» віддав хутро соболя. Може, й дурість, але хотілося хоча б рідний гіркий дим вдихнути.
...Село наше було красиве. Та і як можна сказати про ту маленьку батьківщину? Ми ж як комахи. Для комашки батьківщиною стає стеблина деревію, і де б вона не опинилась, а цю стеблину не забуде. Так і ми, люди...
Ріс я здоровий і сильний, працював багато й старанно. І закохався в найкращу дівчину Настю. Разом ходили на вечірки й з вечірок, але завжди я втрачав можливість говорити з нею. Бачив, як її зачіпали парубки. Бачив, слухав, а що мав робити? Чомусь думав, що не маю місця в її серці. Страждав, звісно, мучився. Була весна... Якось вертались з вечірки однією компанією. Чогось тоді й наважився, поглянув на хлопців так, що залишили нас самих. Підходили до перелазу, а саме вітерець, цвіли вишні й кружляв навкруги вишневий цвіт, встеляв землю. Справжня заметіль вишневого цвіту...
Взяв за плечі Настусю, глянув в її озера-очі й сказав про те, про що стільки мовчав:
- Настуню. Кохана моя... Може, і не вмію говорити ладно, та кохаю тебе так, як ніхто не кохатиме. Та й прикро мені дивитися, як увиваються навкруги тебе дурні солодкоголосі. Виходь за мене заміж!
Пригорнулась Настя до мене та й проказала:
- Як довго чекала цього від тебе, хоча знаю, скупий ти на слова. Засилай сватів!
Якими солодкими були її вуста... І кружляв довкола нас вишневий цвіт. Був травень 1941 року. В неділю ми обручились. Через три тижні думали відгуляти весілля, збудувати дім, про щастя мріяли. Та грянула війна, не встигли й накохатись. У числі перших пішов на фронт. Не буду розповідати тобі про війну, не здивую своїми розповідями. Ти й сам знаєш, що шрами - це не доблесть і хоробрість, а швидше, помилки й невдачі. Та й сюди люди потрапляють більше неординарні.
Воював я. Нагороди мав, за спинами товаришів не ховався. Коли прогнали фашистів з України, написав листи й отримав відповідь. Цілував рядки, писані рідною рукою, й дало це снаги витримати. Закінчував війну вже в Празі.
Дочекавшись демобілізації, поспішив додому. Боліло чомусь гострим болем серце, та й листів давно не отримував».
Дід скуйовдив сивину, налив у склянки й, не припрошуючи мене, випив, наче воду, міцнющий напій: «Побоявся йти зразу додому, наче віщувало щось серце. На околиці села стояла дядькова хата, материн брат лісникував до війни. Зрадів мені неймовірно, хоча й примітив я, що чомусь розгубився спочатку. Дістала дядина зі сховку пляшку, накрила нехитрий стіл, присіли з дядьком, відмітили Перемогу. Вляглась радість зустрічі. Спохмурнів дядько... Тенькнуло в мене тривожно серце.
- Не ходи, племіннику, зараз додому. Заночуй у мене. Неспокійно в нас, а ти у формі, при орденах, з погонами.
А коли підхопився по цих його словах, узяв твердо за полу шинелі, посадив:
- Не чекає тебе більше Настя. Немає її. І батька твого немає. Будь сильним. Не дожила, не дочекалася Настя твого повернення. А хотіла ж як!.. Та й сина мого Юрка, а твого брата, теж немає. Бачив, яка сива стала тітка твоя Дарина? А я кріплюсь. Важко, а кріплюся. А дочка наша Марія зараз десь в Росії живе. Заміж вийшла, за офіцера... І благословення нашого не попросила. Коли прийшли фашисти, багато хто не міг стерпіти їх присутності. А Настя... в райцентрі... на головпоштамті працювала. Була зв’язковою ОУН-УПА. З німцями спочатку воювали. Потім - проти більшовицької навали. І яка молодь полягла... Там і запримітив її якось капітан НКВС. Вродлива ж була вона в тебе, а ще й більш розквітла. І тебе все чекала... Коли її розсекретили, не змогли зламати. Отой капітан і вивіз її в ліс. Лютий був, що відмовила йому. Закатували її там же в лісі...
Захитався світ мені, хлопче, це вже зараз спокійніше про це говорю. А спочатку!.. Попросив дядька відвести мене до побратимів Настиних у ліс. І відомстити капітану вирішив. Вислідив і випустив у нього й охоронця всю обойму з трофейного «Вальтера».
А потім - ліс, криївки. Хоч із недовірою ставилися до мене, бо не зняв кров’ю завойованих орденів, але поважали. Уже пізніше, взимку 1947, пораненого взяли в полон, та знову ж таки, зглянувшись на ордени, бойове минуле, зробили поблажку: тайга, лісоповал, бараки. Там і зрозумів: рік-два від сили. Більш сильні ламались, можу не вижити. Треба тікати. Тікати одинаком. Дома ніхто не жде, та й шукатимуть там. Отож втікав далі за Колиму. Уже на Кіпервеймі мене, знесиленого, зовсім охлялого, знайшли й виходили брати-чукчі. Понад півстоліття живу тут. Тягло спочатку додому, а потім і звик.
Налив після мовчання мій оповідач та й сказав:
- Давай за нашу неньку Україну. Трохи знаю, що там робиться. А мені повертатись уже пізно. Але єдине, на що хотів би глянути перед смертю - то це на вишневий цвіт. А вже потім і помирати не страшно. Та вже, мабуть, не судилось мені. Приїдеш, хлопче, на Україну, вклонись їй від імені її сина Охріма.
Вперше він назвав своє ім’я. Я хотів був заперечити, що зараз кажуть не «на Україну», а «в Україну», але змовчав. Для діда Охріма Україна має залишитись тою, з вишневим цвітом шевченківським, могилою Насті, батьків, багатьох безіменних братів і сестер, що віддали своє життя за її волю...
Пройшли вже роки, не знаю, чи живий ще дід Охрім, але коли цвітуть вишні, згадую розповідь сивочолого жителя Крайньої Півночі, нашого земляка, невизнаного героя України Охріма, його розповідь про заметіль вишневого цвіту.

Михайло КАБАНЕЦЬ, с. Немовичі.

Легковажним і самовпевненим був

Тоді, в далекому дитинстві під час збирання грибів,мені, десятикласнику довелося відчути на собі підступність тодішніх поліських боліт. Недалеко від урочища Степанського,що біля нашого села Немовичі, було велике болото, яке вже почало заростати сосною і берізками. Стрибаючи з купини на купину, я пройшов деяку відстань,   про довгу палицю я навіть не подумав; адже знав, що проведені недалеко від цих місць меліоративні роботи суттєво вплинули на місцевий пейзаж. Болота, дійсно, почали трохи підсихати, ось і це болото вже почало заростати лісом…
Легковажним , самовпевненим і необережним був, визнаю. Стрибаючи з купини на купину я зробив необережний рух бо побачив вужа і тому «приземлився» трішки не там, де розраховував. Ноги, майже не зустрічаючи опору, провалилися в болотяну твань… Ось уже я провалився по пояс. А твердої опори досі немає… Інстинктивно намагаюся прийняти горизонтальне положення, хапаюся руками за найближчу купину. Пальці чіпляються за траву, але у такій ситуації трава не допоможе… Добре, що на купині росли дві маленькі берізки, і я встиг ухопитися за одну з них. Намагаюся робити ногами якомога менше рухів, знаючи, що болото може «затягувати»… Що ж робити далі? Пригадав Лізу  з дуже популярного на той час  фільму «А зорі тут тихі…». Вона також, як і я, злегковажила, забувши взяти з собою довгу палицю… Отже, головне — спокій, витримка.Ми ж села... якось воно буде. Берізка поки що тримає мене «на плаву», але вона — тоненька, може зігнутися, зламатися. Треба дотягтися лівою рукою до сусідньої, та — трохи товща. Саме від неї і залежатиме мій порятунок! Про що думає людина у момент смертельної небезпеки? Якщо є час (а у мене його було достатньо), то згадує усе своє життя. Ось і я згадував, хоч воно у мене тоді було ще надто коротким. Згадав свою дівчину, родичів, друзів. Про батьків подумав, звичайно. Добре, що не запанікував, «раціо» узяло гору. Дуже повільно почав витягати своє тіло з пастки; берізки, дійсно, допомогли.

Прийшов Спас — бери рукавиці про запас.

Преображення Господнє
(Яблучний спас)

Згідно із християнською традицією, Преображення Господнє - це свято, встановлене на згадку про велику подію з життя Ісуса Христа, коли він, здійснивши половину свого земного служіння і достатньо довівши свою божественність вченнями та чудесами, вирішив ще особливим чином показати учням славу свого Божества.

Преображення показало наявність в Ісусі подвійної природи - божественної та людської. При Преображенні було явлення Сина при свідченні Батька і Святого Духа, тобто, явлення усіх ликів Святої Трійці. Під час цього не сталося зміни божественної природи Христа, - навпаки, його божественність була виявлена у його людській природі. За словами Іоанна Златоуста, Преображення сталося, "аби показати нам майбутнє перетворення єства нашого і майбутнього Свого пришестя на хмарах у славі з ангелами".

   
 Другий (Великий) Спас, Преображення Господнє (19 серпня). Одне з найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом урожаю. Кожен селянин вважав за святий обов'язок віднести до церкви на посвяту овочі, фрукти, гриби, мед у стільниках, обжинкові вінки чи жмут колосся жита й пшениці, хліб — щедрі дарунки природи.

    Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розговлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, — «щоб садовина родила».

    Перед Спасом є два тижні посту — «спасівка». Існує легенда, що спасівка — це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст.

    Селяни до Спаса намагалися зібрати всі зернові. Знахарки востаннє заготовляли лікарські трави. "Діва Марія, — казали з цього приводу, — це зілля сіяла, а Спас поливав — нам на поміч давав". Гуцули остерігалися запалювати й виносити на вулицю вогонь, а закарпатці — навіть позичати його.

    Спаса — це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса.

    Приказки з нагоди Спаса:

Прийшов Спас — бери рукавиці про запас.
Спас — усьому час.
До Спаса та й рукавиці до паса.
Прийшов Спас — пішло літо від нас.
Перший Спас час припас, Петро і Павел — два прибавив, Ілля-пророк — три приволок.
Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста — забере їх нечиста.

Брєд сивої кобили

Я народився в самій могутній Державі світу. Її агропромисловий комплекс

не тільки годував населення країни, а й підгодовував крім своїх сателітів ще й народи Африки та Близького й Далекого Сходу. Та от, у 1991, після п'яного ГКЧП зверхники КПРС Єльцин,Кравчук і Шушкевич за пляшкою "Біловежської" на трьох поховали ту нашу Велику Державу. Тепер "маємо те, що маємо". Пам'ятаєте, як наші долярові патріоти горлали, що Україна годує весь Союз і, отримавши незалежність, станемо всі заможними та багатими. Для цього треба лише дати землі і заводам справжнього господаря. Я добре пам'ятаю як першого такого "справжнього господаря" по теоретичних рекомендаціях місцевого професора Пінзенника отримав наш "Електрон". Завдяки цьому пан Пінзенник отримав віце-прем'эрство у Кучми, а народ прекрасний термін "пізденити". Заводчани тоді отримали можливість викупити акції свого заводу по 100 руб/шт, зате керівництво заводу отримало 50% акцій безкоштовно. Щоб мати можливість стати "справжнім господарем". Далі за таким же принципом були роздержавлені флагмани львівської індустрії "Світоч", "ЛАЗ", один з найбільших в Україні м'ясокомбінат "Прикарпаття"...

І от зараз пан Пінзенник і претенденти на нову-стару владу пізденять нам про те, яке прекрасне майбутнє забезпечить їхня влада.

Кажуть правду і про сучасне життя. От випещений панок у костюмі від "Версачі" самовпевнено проголошує "як фахівець", що ні олія, ні молоко, ні цукор не подорожчали. Просто, селянину стали платити більше за зерно, а без нього ні молока не отримаєш, ні хліба не випечеш. От і відобразилось це на собівартості, яка формує ціну. От такі проффесори і правлять нині нашою країною. Та навіть сільський першокласник знає, що худобу відкормлювали хлібами лише при стійловому утриманні, яке було у деяких колгоспах та радгоспах в часи, коли комбікорми коштували копійки. Зараз для корів існує тільки випас з першої трави до першого снігу. Взимку ж годують заготовленим сіном та дешевою дертю. Зерном, і то виключно ячмінним, відгодовують свиней для того, щоб отримати специфічне "українське сало". А так і свиней годують городиною. То ж твердження про те, що молоко подорожчало з-за подорожчання зерна, як кажуть росіяни "брєд сивої кобили".

Черговий рік села

Уже скоро два десятиліття, як нами правлять люди, котрі раз за разом оголошують черговий рік села, потайки, мабуть, сподіваючись, що це вже останній, а ми наперекір їм терпляче вирощуємо хліб і не збираємося вмирати. Село — наша житниця, наша обиталиця. Наша майбутність була і залишається в ньому. Не стане села — не стане й України.

     Нині селу сподіватись на державу не можна так само, як сироті на добре серце мачухи. Нема у державі людей, котрі хотіли б зберегти господарство і соціальну сферу села в такому стані, щоб воно розвивалось і в ньому жили люди. Щоб сюди хотів їхати агроном, інженер, лікар, учитель. За щастям, а не за муками. Висить над селом дамоклів меч, з допомогою якого сучасна олігархія готова хоч сьогодні одібрати в дядька землю. За безцінь! Дядько вже дозрів до цього. Скоро мине два десятиліття, як його земля заростає бур’янами, бо йому нема чим її обробляти. Такий стан речей підриває людську віру в свою самодостатність, а також віру в самодостатність держави, яка поставила народ в умови, коли думається не про демократію, а про те, що диктаторський стиль батька Лукашенка, над яким довго сміялися і навіть збиткувалися, виявився справжнім героїзмом, бо не дав загребущим павукам висмоктати з народу кров і розікрасти державу. Ненависного вчора Лукашенка Європа нині готова прийняти у свої обійми з більшим задоволенням, ніж нашого Президента, який і досі виступає з демократичними деклараціями, але стоїть на чолі голої, пограбованої, економічно безсилої України.

Хіба таким бачилося нам обличчя демократії, коли ставали на шлях незалежності?

Нашествие диких свиней.

Подробности-ТВ

Видео 12.9 Мб: Пока закона о компенсациях нет - заботы о сохранности урожая на его владельцах. Телеканал "Интер"

Крестьяне Ривненщины страдают от нашествия диких кабанов

18 июня 2010 | 20:57

Нашествие диких свиней. Численность диких кабанов за последний год возросла. Но больше всего их в северных регионах. В Ривненской области сразу в пяти районах охотничьи хозяйства граничат с огородами селян, в результате чего, последние теряют урожай из-за набегов кабанов. Жители села Большое Вербче обратились в прокуратуру с просьбой наказать виновных - по их мнению, это владельцы охотничьих хозяйств. Только в этом в селе часть урожая картофеля, кукурузы и зерновых потеряют более сотни хозяйств. В ситуации разбиралась - Инна Билецкая.

В селе Немовичи опять теряют посевы. Областные власти так и не выполнили прошлогоднее обещание - добиться изменения статуса местного заповедника и начать отстрел кабанов. Жители в отчаянии - боятся, что третий год подряд останутся без урожая картофеля и зерновых. Противостоят бедствию как могут.

Инна Белецкая, корреспондент:

- В Немовичах Заречненского района помощи от властей так и не дождались. Люди по-прежнему каждые пять дней переодевают пугала, чтобы зверь не успевал к ним привыкнуть, и выходят на ночные дежурства. В Сарненском же районе решили объявлять войну не кабанам, а их хозяевам, и отправились в прокуратуру.

Пока прокуратура проводит проверку, жители села Вербче каждый день находят на своих огородах свежие следы непрошенных лесных гостей. В этом селе, после распаевания колхозной земли, почти все получили наделы недалеко от леса. Их огороды стали кормушкой для кабанов.

Сергей Мельник, житель села Вербче:

- Обирає зернину, вона тільки набирається молочком, він її висмоктує, просто вичавлює, з'їдає мєлоч, а порчі робить багато. В нас всі поля між лісом, якщо городить, то треба весь ліс городить.

Директор хозяйства, которое разводит кабанов возле села Вербче, уверяет - его подопечные не голодают. А на огородах - ищут не еду, а лакомства.

Василий Курята, директор охотничьего хозяйства "Диброва":

- В огород йдуть, бо це є дика тварина, їм треба ще й личинка, кроме тих харчів, які м тут даємо - бачите - і овес, і жито, і пшениця, і ячмінь, і кукурудза.

Уберечь огороды от набегов кабанов, охотники-заводчики не могут. Для этого пришлось бы обнести забором четыре тысячи гектаров леса. В хозяйстве говорят, что готовы компенсировать людям убытки, но не знают - как.

Василий Курята, директор охотничьего хозяйства "Диброва":

- Прийти в кожну хату і сказати, що давайте я вам куплю по мішку картоплі чи по відру пшениці, це малувато, тут треба щоб був механізм, щоб люди прийшли оцінили ті збитки, щоб можна було його компенсувати.

Разработкой такого механизма уже занялись в Ривненском облуправлении лесного хозяйства. При подготовке документов опирались на европейский опыт.

Владимир Якимчук, главный специалист Ривненского управления лесового и охотничьего хозяйства:

- В Європі в разі пошкодження десяти і більше відсотків сг культур, користувач лісових угідь зобовязаний відшкодувати збитки селянам або фермерському господарству, станом на даний час в нас в державі такий механізм відсутній.

А пока закона о компенсациях нет - заботы о сохранности урожая на его владельцах. Селянам рекомендуют ставить вокруг огородов заборы и пугала, а лучше - страховать посевы.

Инна Белецкая Николай Василюк. Телеканал "Интер". Ривненская область