-Твоя мама і твій брат вже тут,біля мене...

   Автобус зупиняється відразу ж  за вказівною табличкою "с.Немовичі", на перехресті доріг. Звідси треба дійти до контори,минути сільський клуб,перейти кладку -і онде рідна хатинка, під вишнями ,на самому краю села.
      Іншим разом , бувало не встигнеш глянути на село і ти уже біля хати. А тепер...
      Село встелене сніговою ковдрою, яка глибоко сховала до болю знайому дорогу. Пронизливий поліський вітер,що дме з боку Сарнів, розлючено шмагає по обличчю. Навколо біло-біло,тільки ближній придорожній ліс в лапатих шапках тут-там понуро виє верховіттям своїх перемерзлих сосен.
       Провалюючись, у наметах, бреду по сипкому снігу,бо вітер не дає йому влежатись.Та не чую втоми. Онде рідна хата при лузі на краю села,а там батько! Поспішаю до нього.
Ще кілька кроків і вийде він...
       Але не виходить батько зустрічати, не питається:
-Ти приїхав сину? А чи надовго?...
       На біліючому полі,із-за снігової віхоли виглядають хрести та гранітні пам"ятники, свіжі
і давні,сірі і почорнілі,стоячі і похилені. А в уяві батько. Молодий усміхнений, в сорочці з
підкоченими по лікті рукавами.Такий, яким врізався у мою пам"ять- на новому тракторі з жовтою кабіною на зеленому, зеленому картопляному полі...
      Навколо свище,стогне хурделиця.Я стою стискаючи в руках вушанку. Вітер сріблить снігом моє посивіле волосся.Мені не холодно.Нехай гуде,скаженіє хурделиця.Мені байдуже. Адже поруч батько. А переді мною все моє дитинство...
     Вщухла хуртовина. Поникли,зажурилися на цвинтарі дерева.Залягла важка тиша, защеміло серце. В руках зім"ята шапка. Відчуваю на собі благий і водночас сумний
погляд батька. Погляд його очей.
      Отим поглядом колись проводжав він мене в дорогу,а зараз мовби промовляє:
   -Твоя мама і твій брат вже тут,біля мене. Їм вже добре, бо ми разом,хоч і поховані на різних кладовищах.
 - А,як ти,там живеш мій сину?
Заболіло, защеміло щось в грудях. Так хотілося б дізнатися лише про одне,як так "вийшло", що те сімейне надбання на яке "старались" всі, дісталось одному. Чому так сталося, що найстаршому із синів,якому за радянських часів прийшлося "годувати" худобу
з раннього дитинства; цілі літа вставати ранесенько -косити сіно  для корів і телят на відгодівлю,ледь сповнилось 12 років.,бо ж відгодівля худоби в той час - то була основна колгоспна валюта- не дісталося нічого?. Адже будувалися селяни завдяки саме відгодівлі худоби.Але що з того... В житті так повелося,що виграє нахабніший.
    Ще попросив би поради , але хіба ж почує?...
Попрощався з селом і рідним краєм, бо  тонесенька ниточка,що зв"язувала мене з ним порвалася зі смертю твоєю батьку і твоєю мамо.