Сон – одне із найцікавіших явищ людської психіки.

СОН – ЦЕ ВІД БОГА ЧИ ВІД ДИЯВОЛА?

Сон – одне із найцікавіших явищ людської психіки. У різні історичні часи були різні уявлення про існування снів, однак вони залишалися і надалі залишаються феноменами загадковими, таємничими і значимими. Кажуть, що сни – це життя і пригоди душі, яка покидає тіло. Різноманітні обставини, представлені у снах, — часто реальні. Однак є такі сни, які нам неможливо, або ж і не дано розгадати.
     Поліна із Василем виховали троє синів . Діти виросли і розлетілися хто куди. Залишилися батьки на старість самі. Однак діти стежину до рідного дому не забували. Часто приїжджали у гостину. Найчастіше навідувався син Дмитро. Допомагав у полі, по господарству. Як батьків не стало, Дмитро і надалі не забував синівського обов’язку. Хоча б один раз на рік приїжджав відвідати могили рідних, помолитися у сільській церкві за упокій їхніх душ. Мабуть, тому уві сні покійна мати приходила все до Дмитра. Дякувала за турботу й інколи просила про допомогу. Можливо, будь-хто інший міг би знехтувати дивним проханням з того світу, тільки не Дмитро. Допомогти матері для нього, хоча і покійній, — святий обов’язок.
     — Сину, поїдь до Рівного — мовила під час одного із нічних явлень мати. Вона вказала назву вулиці і номер будинку, в якому проживає хлопець на ім’я Сашко.
     — Ця дитина потребує допомоги. Знайди його і дай йому трохи грошей, — продовжила ненька. – Як виконаєш моє прохання, то мені тут буде легше.
     Чому і наскільки їй тяжко, не розповіла. Однак Дмитро, щоб полегшити невідоме для нього потойбічне життя матері, вирішив не гаяти ні хвилини. На роботі до нього поставилися з розумінням, і він вирушив до Харкова. Розгубився, коли дійсно відшукав вказану йому вулицю і номер будинку. Та не тільки Сашко, а й багато інших дітей, котрі перебували там, потребували допомоги. Адже за тією адресою знаходився… інтернат для сиріт.
     Поліна за своє земне життя ніколи не була осторонь від чужої біди. Ходила до церкви, молилася за здоров’я рідних, близьких, знедолених. Допомагала всім, чим могла. Можливо, тепер, споглядаючи з високого неба, не перестає тривожитися її душа. А тому через дорогу їй людину продовжує творити добрі діла.
     Мабуть, вона і не сумнівалася в тому, що син виконає її прохання, оскільки через деякий час прийшла з іншим.
     — Поїдь сьогодні до Костополя На роздоріжжі стоятиме невеличкий пам’ятник. Візьми носову хустинку і потри нею по іржі, що утворилася на надмогильній плиті.
     — Що ж далі робити з тією хустинкою? – здивовано запитав Дмитро.
     — Віддасиш комусь.
     — Але сьогодні я вже не встигну. Вранішній автобус відправився до Костополя, та й мені на роботу потрібно збиратися.
     — Якщо захочеш, то встигнеш.
     Дмитро після цих слів прокинувся. Одразу не збагнув, що це йому наснилося. Все відбувалося ніби наяву – дійсно ранок, на роботу потрібно збиратися і автобус уже відправився. Лише поряд не було матері. Порадившись із дружиною, вирішив добиратися попутним транспортом , а на роботі пізніше все пояснить. Однак сталося диво. Автобус, яким Дмитро їхав з наздогнав того, що прямував до Костополя. Такого раніше ніколи не ставалося.
     На роздоріжжі дійсно стояв пам’ятник. З надпису на ньому стало відомо, що на тому місці загинули двоє хлопчиків. Дмитро зробив так, як просила покійна мати. Тоді озирнувся довкола. «Кому ж віддати хустинку?». Поряд проходило багато людей. Усі вони кудись поспішали. Їм було байдуже, що робиться біля могилки. Якби Дмитро підійшов до когось із них і простягнув хустинку, подумали б, що божевільний. Часу мав обмаль, потрібно було поспішати додому. Він попрямував на автостанцію. На автобус уже проводилася посадка. Дмитро захвилювався: кому ж віддати оту загадкову річ? Поки водій пішов у диспетчерську за документами, вирішив ще пройтися довкола.
     З-за рогу автостанції назустріч йому прямувала згорблена бабуся. «Мабуть, їй маю віддати хустинку»,— подумав Дмитро і підійшов до старенької.
     — Я маю вам подарувати цю хустинку, мені приснився сон…
     — Так-так, синочку. Дякую тобі, — перервала розмову бабця і взяла подарунок.
     Дмитро зайшов у автобус і враз схаменувся. «Що це за бабця? Хто вона?». Озирнувся довкола, але старенької і слід пропав. Хто б це міг бути? Це назавжди залишиться невідомим.
     Померлі знають про всі земні діла, попереджають про небезпеку, просять про допомогу, розповідають про свій, загадковий для нас, світ...