Ми жили у селі Немовичі, серед лісів,великому заможному,але такому далекому від цивілізації.Коли ми з нею дивилися новини по телевізору,який в той час показував показував лише один канал,нам здавалося,що знаходимося на якійсь іншій занедбаній планеті,бо, що було в той час, в селі:прокинутись до сходу сонця,нарвати трави кролям,гички свиням,нагодувати всю домашню ненажерливу живність,потім до школи,а якщо на літніх канікулах,то в колгосп на буряк або на сінокос і скирдування, а потім знову робота по господарству,яка в селі ніколи не закінчується. Така монотонність заколисує,перетворює мозок в механічну біомасу.Та ще батьки,як в той час нам здавалося, їхнє життя було присвячено єдинно-одному-заробити якнайбільше грошей.А це заробляння заключалось в монотоному догляді за худобою, збиранні врожаїв,колотті свиней і знову догляд за грядками,і так за такою схемою все своє життя.Так нам надоїла ота клята сільська монотонність,що ми поклялися,будь що,виїхати з цього рабського села. Доля закинула мене на самий край України,в гори Закарпаття,де поселився і знову втрапив в таку ж монотонність, від якої втік 20 років тому. Пройшли роки і струнка ностальгії щемом серця змушує час від часу провідати своє  село.
Під час одних таких відвідин зустрів свою колишню сусідочку,яка після довгих поневірянь по містах,повернулася додому і втягнулася в те життя,від якого намагалася втекти.Та не тільки не втекла,а втрапила у страшну залежність від якихось людей,що називали себе “світлими”.
Розповідала,нервово здригаючись від пережитого..Жінка не дуже розумілася на релігіях, вона не знала,що ж,чи кого сповідують ці “світлі”, вони молились якось дивно,не називаючи імен богів,лише вказували на небо-Всевишній, а себе називали “братами” і “сестрами”. Ці люди втокмачували їй,що вони є вибраними помічниками цього таємного “Всевишнього”. “Ми повинні випити гірку чашу-і тоді комусь дістанеться солодка”- покірно схиляли вони голову.Ніхто новачкам не пояснював про,що йдеться. Сказали тільки одне,що новачки повинні відбути випробовування,пройти очищення душі,переконатися,чи справді їхнє рішення свідоме і остаточне щоб  стати на найвищу ступінь святості.Імен у “світлих” не було,”брат”та “сестра”-цілком вистачало для духовного спілкування. Щомісяця “брати”і “сестри” віддавали свою “десятину” на церкву,а хто скоріше піднятись на вищий щабель,той віддавав більше Особливо цінувалася безкорислива допомога,тож сільська наївна жіночка цілими вихідними і святковими дням варила страву “бомжам”. Душа її раділа-нарешті вона знайшла своє щастя. Щораз більше втягувалася у спільну справу.Навіть переїхала жити у цю Залу “світлих”,щоби більшого корисного встигнути зробити.Галя віддавала  на потреби церкви всі свої гроші-вони їй не були потрібні,адже сімейне життя не склалося-чоловік виявився п’яницею,а маленька донечка була у мами в селі /передала через сусідів/.Харчувалася вона у “світлих”, до розваг з дитинства була  не привчена… А на що ще витрачатися? Краще будемо годувати “бомжів”.
В клопотах пробігали роки і ось одного літа з”їхалися на велике зібрання у польовий храм на Сарненщині.Серед зелених квітучих луків розкинулись білі намети-”Наче царство Боже зійшло на землю”- подумала Галя.Так справді все було красиво і так гармонійно… “Сьогодні ми будемо молитися разом із ягнятами Божими”-почула від “сестер” і всі ми разом з “братами” повинні підтримати їх на дорозі пожертви себе заради блага інших”.  Що таке пожертва Галя зрозуміла лише тоді,коли зайшла у найбільше шатро.На узвишші стояли ліжка з високими,пухкими білими подушками.І в цих білих постілях потонули такі ж білі-білі,геть виснажені обличчя “божих” ягнят. Вони підійшли до найвищого щаблю,найвищої честі для “світлих”-здобули право віддати своє життя заради блага Церкви. Щоб  якісь”бомжі” були нагодовані-ягнята добровільно відмовлялися від їжі.І коли їхній бог приймав жертву,баланс врівноважувався- і там де люди мали помирати з голоду,з”являлася нагода врятувати життя…І коли всі заспівали молитву,Галя здригнулася,одразу впізнала цей оксамитовий баритон.Не могла не впізнати цей рідний голос. Це був він,її колишній чоловік. Від колишнього м’язистого красеня залишилися лише ті до болю знайомі сірі очі та оцей оксамитовий глибокий голос,що так зачарував її колись під час навчання в Рівному.Тут у нього не було імені,а виснажене голодом його тіло,здавалося,що належало комусь іншому.У Галі стиснулося серце,бо ж ще не встигла так глибоко повірити, як інші.Ніяк не могла усвідомити,що невдовзі він помре,а вона,як його сестра у вірі,повинна буде підштовхувати до “кінця” на цій дорозі.Сидіти поруч,змочувати запечені губи,обтирати чоло,дивитися в його очі,стискати його висохлу руку у своїй,коли прийде його година прощатися з цим грішним світом. Він дивився на неї світлими очима і не впізнавав,здається уже нічого не розумів. Галю пронизала думка - “Чи то так виглядає потойбічний погляд-коли земні справи,тутешня суєта,уже не мають жодної влади. Серце Галини переповнилось вірою “якщо він колишній її суджений,пропащий п”яниця,так мужньо несе свій хрест,чи маю я право сумніватися? І тут Галю накрила хвиля обурення.Все їй видалося фарсом.Уся ця атмосфера благості-чергова постановка шоу-проекту,творці якого думають тільки про одне-заробити якнайбільше грошей.В її свідомості зринули гігантські будови “Залів Світла”, згадала  які суми щомісяця поступали в загальну касу від вірних братів і сестер.
-”…Я не готовий”- ледве чутно прошепотів.І в його очах відбився панічний страх…Колись такий тихенький його голос вивів її з стану депресії, коли втекла з дому,а зараз вона повинна віддати йому борг,повинна зробити це для нього-дати собі і йому ще один останній шанс зрозуміти,що щасливими можна бути,живучи разом,знову однією сім”єю і без цього безумовного обожнювання. Але щось вдіяти,чимось допомогти вже було занадто пізно…Він пішов до свого Бога…Деві Христос».
Галина в розпачі зняла з себе білий одяг і побрела дорогою подалі від тих білих наметів,клянучись подумки,що розповідатиме всім підряд,як у цій секті,людей морять голодом,і це все треба якнайскоріше припинити.Незасіяний,як опинилася на вокзалі.Отямилася лише вдома, в селі,коли побачила таку дорослу донечку. Гірко-гірко заплакала і ридаючи,впала на коліна перед дочасно посивілими батьками після її втечі з дому,коли таємно вночі поспішила на вокзал із стома гривнями в руці,які подарували ій родичі на день народження-підійшла до каси і купила білет на перший попавший маршрут автобуса. Проїжджаючи повз нічне сонне село подумала,що назад мабуть ніколи не повернеться.Хіба ж приймуть її після цього мама і тато? Вона навіть не хоче,щоб її шукали,навіть записки не залишила…
Потім,вже в місті…часто дивилася передачі про пошук дітей і навіть кілька раз забігала у двір міліції подивитися,чи нема фотографії про її розшук,але її фото ніде не було.Невже батьки її не шукають?Чи,як вона і думала,не хочуть прийняти додому доньку,що їх так зганьбила?Ну що ж,ще й за то не повернуся і забуду про них”…
Та доля,на те вона і доля- розпорядилася по своєму. Ось так покрутила,вивернула і змусила повернутися в оте “прокляте”, але рідне до щему серця,село,де і досі панують матріархально-феодальний сімейний устрій. І вона заріклась,що може більше ніколи в світі не  знайде такої такої великої і возвишенної любові та розуміння,як між “братами” і “сестрами”,але більше ніколи не порушить заповіді:”-Не сотвори собі кумира “,бо то є істина і нема більше рабства,аніж рабство з любові.
Не завжди то добре,коли заради ілюзорної родини,заради якогось відчуття божественності,де всі одне одного розуміють,підтримують та розділяють переживання в жертву приноситься своя рідна сім”я-батько і мама,твої кровні брат і сестра, протиставляються якомусь невідомому “світлому божеству” з такими ж світлими  “братами” і “сестрами”.