По життю добро ходить разом із злом.

«Ось це поховання, бачите, хтось добирався до труни, і очі на фотографії виколоті», — пошепки промовляла до мене подружня пара середнього віку, яка визвалася бути гідом по старовинному, закритому цвинтарі закарпатського містечка. Переді мною, в глибині кладовища, в якомусь на диво непривітному, морозяно-тремтячому, неприємно загадковому місці, недалеко від кам’яної огорожі був невеличкий земляний горбочок, надритий з однієї сторони, занедбаний, оброслий чортополохом. І тільки схилений, покритий сивим мохом, в окремих місцях зігнилий (напевно, що від кількості літ) дерев’яний хрест нагадував про гріб і про все інше, загадкове видиме і не видиме, пов’язане з цим місцем.

А історія, яка з часом переросла в оповідку, ґрунтуючись на правдивості і обростаючи за давністю літ різними плітками і домис­лами, була такою. Десь в середині сімдесятих совіцька влада занепокоїлась своєрідними вбивствами, які відбувались на цих теренах. На вулицях міста час від часу знаходили трупи з по?вампірськи прокушеними шиями. Страх заполонив серця людей, вночі окремі боялися вийти на вулицю. Криміналістична група, хоч і підсилена знавцями із столиці, а вийти на слід убивці не зуміла.

Згодом в одне із місцевих відділень міліції зайшов смиренний чоловік: в літах, у фет­ровому зеленому капелюсі, з бесагами на плечі, і попросив зустрічі з керівництвом. Можна собі уявити вираз обличчя і орбіту очей тодішніх начальників — сторожів порядку, коли вони почули від загадкового прибульця, що потрібно відкрити могилу, на яку буде вказано, і в тіло в ділянці серця забити осиновий кілок, а перед тим виколоти очі на фотографії, і звірячих убивств більше не буде. На перший погляд — все так просто. Але якби не тодішні ідеологічні канони: всяка інша віра, окрім сповідань ідеалів єдиної партії, — заборонена. Результат — ще декілька невинних душ були закатруплені, і новий спалах паніки. Але, видно що знайшлися розумні віруючі-звитяжці, до того ж далеко не з полохливого десятка, які попри сувору заборону серед ночі виконали волю старця. І над містом запанував спокій. Що поробиш: в такі часи приходилось жити і виживати.

Тоді панувала заборона на вільність вірувань, а в наші дні — всепобожність. Церква з’єдналася з державою, керівники якої без хресного знамення, не вклоняючись, розціловуються навіть з патріархами. Так виглядає, що після прийняття посад державних їх помазують таємно десь в печерах на київських горбах. Світська влада — не духовна. По життю добро ходить разом із злом. І мозок довбає крамола: якщо наші керманичі «на короткій нозі» з церковними ієрархами, то може вони і ТАМ запанібрата?

І перед очима постає один із героїв новітньої кінематографічної класики, пророчо озвучуючи з екрану: «Живи як живеш. Великих гріхів не роби, а Господь всемилостивий. Він захистить і розсудить». Так, чемно подякувавши моїм приємним провідникам, я з похиленою головою почимчикував до виходу із цвинтаря, за брамою якого на мене чекало бурхливе сьогодення із своїми радощами і проблемами, які всеціло поглинали думки і розмірковування про сутність світу цього.