Колись, ще за радянських часів,на загальних зборах немовицького колгоспу "Радянська Україна" сільський інтелектуал Гершко сказав фразу,яка в селі стала крилатою "Яке воно було, таке й буде".
З того часу пройшло понад сорк років, а фраза своєї актуальності не втратила до сих пір.
Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила,що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і
принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранахі навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову українську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.
Гниття неминуче там, де купка правителів утворює замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові
сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото.
Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові
держави. І в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.
Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору
вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи.
Питання виникає тільки одне: якої справи?
Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати
доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…
Але чи мають хоч якийсь інтерес прості виборці? Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до влади проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних політичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової
політичної еліти.
З того часу пройшло понад сорк років, а фраза своєї актуальності не втратила до сих пір.
Українська політична псевдоеліта вкотре засвідчила,що до керування державою вона ніяк не доросте. Замість важкої управлінської праці її представники залюбки бавляться у гетьманів і
принцес, з будь-якого приводу чи без нього засвічуються на телеекранахі навіть не підозрюють, наскільки суспільству набридло спостерігати за всіма цими оперетково-цирковими виставами. Щоб замаскувати власну безпорадність, десь раз на рік збанкрутілі можновладці проводять строкові чи передчасні вибори, влаштовуючи для простого люду нову українську національну розвагу. Тільки народу від таких розваг стає вже млосно. Тим паче, що більшість розуміє: справжнього вибору давно немає, замість нього підсовується лежалий і підгнилий політичний непотріб.
Гниття неминуче там, де купка правителів утворює замкнуту касту і намагається не допускати до своїх лав принципово нові
сили. Коли втрачається динаміка, негайно виникає болото.
Совєтський Союз розпався, на його місці виникли нові
держави. І в нібито незалежній Україні розпочався постійний процес тасування заяложеної номенклатурної колоди, і при владі весь час опинялися то колишні партійні чиновники, то комсомольські діячі, то чекістські ґенерали. Сутність правлячої верхівки фактично не мінялася.
Втім, життя невблаганно іде вперед. Можновладці старіють, їм на зміну приходить інше покоління. Але відбір наступників здійснюють все ті ж вихованці минулої історичної епохи, і шлях нагору
вони намагаються відкривати лише гідним продовжувачам своєї справи.
Питання виникає тільки одне: якої справи?
Якщо перше покоління „української політичної еліти” головною справою свого життя зробило захоплення колишньої „загальнонародної власності”, то чим повинні зайнятися „гідні продовжувачі їхньої справи”? Судячи з усього, лише переділом вже поділеного. А це означає, що забирати
доведеться у тих, хто був активним учасником „великого хапка” початку 90-х років. Коли слабшає старий лев, молоді шакали вишкірюють зуби, готуючись до переділу здобичі…
Але чи мають хоч якийсь інтерес прості виборці? Все більше людей висловлюють своє небажання допомагати процесові перетасування заяложеної політичної колоди. Адже до влади проходять тільки ті сили, які мають достатньо фінансових засобів для використання сучасних політичних технологій і можуть з достатньою ефективністю засліпити виборців примарними обіцянками. Людям же лишається одне – надіятися на появу нової
політичної еліти.
В нас простих виборців інтересу немає ніякого
ВідповістиВидалитиінтересу.