СТЕЖКАМИ НЕСКОРЕНОГО ОТАМАНА / частина 1-а/

Частина перша.                                               Ілюзії...    

.

Генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець,
Отаман «Поліської Січі»
 Сім’я Бульби-Боровця була багатодітною (дев’ятеро дітей) та малоземельною. У дитинстві за схожий на картоплину ніс старші діти прозвали Тараса «Бульбою». На що останній дуже ображався. Коли ж у школі прочитав Гоголевого «Тараса Бульбу», то почав своїм ім’ям пишатися. Дитинство його минуло у розповідях діда Юліяна про предка Боровців, який воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за якою він вчився грамоти, став Шевченковий «Кобзар», подарований колишнім вояком-такими словами розпочинається вікіпедія про славетного  отамана..
    Та, не будемо більше звертатися до цього інтернетного джерела інформації.А для більш правдивого і об”єктивного ознайомлення з життєвими звивистими непростими стежками нескореного поліського Отамана звернемось до його книги-спогадів “Армія без держави”…
…  ось як пише про себе генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець  у своїй книзі-: -”Народився я 9-го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев’ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.
-Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою „Тарас Бульба”. За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав „Тараса Бульбу” Гоголя, то почав своїм ім’ям гордитися. Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі встають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.
— Союзники мого діда — казав він — царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю … Самого ж прапрадіда мого москалі порубали „на капусту”, його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині. Ні у війні, ні в революції я участі не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам’ятаю. Мій старший брат був у „петлюрівцях”. Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас „воювати”.
   Ледь зіп “явшись на ноги, щоб якось прокормитись самому і допомогти злиденній сім ї, Тарас пішов до каменоломні шукати роботи. Там побачив, як керівник кар’єра, стоячи на горбку, керує багатогранною роботою підприємства,  з першого дня вирішив за всяку ціну стати таким керівником. А ціна, як потім виявилося, була дуже висока. Бо “бігаючи” за худобою, встиг забути „азбуку”, якої його в Бистричах учили зимою. А тут до того ще й вимагається альґебра. В Тараса не було ні засобів, ні освіти. Необхідно було все починати від з самого початку з „аза”. Треба дуже багато вчитися. Але як? Де? Від кого? За що? Не було не то що якоїсь допомоги, але навіть доброї поради. Він кидався то до державного вчителя, то до священика. Хто ж, як не вони мали б  допомогти. Державний польський вчитель дуже радо погодився в усьому допомогти. “Він може навіть так зробити, що я буду вчитися в усіх школах на державний кошт, але він ставить маленьку вимогу: я маю потім перехреститися з православного на католика, щоб згодом з українця стати поляком. Тоді мені всі двері, як до школи, так і до урядових посад, будуть відчинені. Інакше, дорога до науки буде закрита, хоч би я був мудрішим від самого Соломона.Кого слухати? Кому вірити? Хто каже правду, хто бреше? Чому вони всі хочуть, щоб я був таким, як вони, а не таким, яким я є? Звідки мені про все це довідатись? Хто мені все це пояснить? Керівник кар’єра з мене глузує, коли я його про подібні справи питаю, а товариші по роботі — також не знають.”- запитує  Тарас у своїй книзі.
— Куди тобі, репаний хлопе, до таких високих проблем! Твоє хлопське діло — лопата і кайло, а не філософія.
— І що це таке „проблеми”, „філософія”? — думаю сам собі. Чому мені не можна про це знати? Чим я гірший від інших людей?-подумки час від часу ставить сам собі він питання.
Але, здавна так повелося,що на життєвій дорозі обов язково трапиться щасливий випадок, своєчасно приходить йому на допомогу щира порада старого майстра:
— Технічні процеси виробництва мусиш грунтовно засвоїти довголітньою роботою по всіх цехах. А загальне знання мусиш здобувати собі сам. Коли до жодної школи нема доступу, мусиш учитися сам, поза школою. Мусиш заробити гроші руками, щоб збагатити свою голову.”
Послухався розумної поради старого приятеля. Почалися довгі літа наполегливої праці та науки. Від раня до смеркання — тяжка праця в каменеломні, а по ночах довбав такий не податливий «граніт» науки.
— В тебе будуть успіхи та невдачі, піднесення та падіння, захоплення неосяжним та розчарування з осягнутого. Ти ніколи не зазнавайся успіхами і не падай в розпуку від невдач, а все пробивайся вперед. Думай про велике, а починай з малого — радив йому старий майстер.І Тарас почав всіма силами пробиватися все вперед і вперед…
   На дні кар’єра він наткнувся на багато цікавих мені людей не таких, як той польський душолов-учитель, чи безпросипний п’янюга — царський батюшка. Це були „матрос” та „самостійник”. Як матрос, так і самостійник, дуже радо про все оповідали, кожний пояснюючи все по-своєму. Кожний докладав усіх зусиль доказати , що правда тільки по його стороні. Матроса ніхто не міг переговорити. В нього кожної неділі були якісь нові люди. Він з ними щось довго шептав на самоті. Коли вони відходили, матрос витягав з-за комина все нові газети, книжки та якісь інструкції. Начитавшись тих паперів, він знову заливав все товариство новою зливою сильних аргументів та фактів з подій цілого світу, особливо тих, що стосувалися наших буднів. Чим більше слухав хлопець матроса, тим більше переконував він малого в правдивості його слів. І чим більше слухав він самостійника, тим більше його слова десь з глибини його юнацької душі викликали якісь незрозумілі почуття все сильнішої любови до свого народу та рідної землі.
Самостійник, замість багатьох щоденно свіжих книжок чи газет, подарував Тарасу одну пошарпану книжку, яка не мала вже ні обкладинки, ні назви, ні автора. Але дуже вразило те, що ця книга надрукована не так, як всі ті, що хлопчина їх вже читав  по-російськи або по-польськи. Ця обшарпана книга була заповнена літерами, з яких виходили такі слова, якими говорила до нього мама. Самостійник  сказав, що цю книгу написав Тарас Шевченко, що це — „Кобзар”.Читаючи „Кобзаря”, я довго не міг зрозуміти його глибоко-символічного змісту. Якісь „Катерини”, „москалі”, „ляхи”, „гайдамаки”, „розриті могили”, „Кавкази”, „сови”, „відьми”, „царі”, „псальми” і т.п. Та як би я того змісту не сприймав по-дитячому, мені одно було ясне: у кожному рядкові „Кобзаря” я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи та москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди — де не подивись: в кар’єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві! Вони всюди зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають в своїх руках всю нашу кривавицю. Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа — тут польська, а там комуністична влада? Чому в нас немає своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання-пише далі Тарас у своїй книзі.
„Кобзаря” він перечитує по кілька разів. Кожне слово западає в його душу якоюсь незбагненно- невимовною силою. Кожний раз  відкривається щось нове, захоплююче. Ось так,
під впливом Т. Шевченка , він зробився свідомим українцем,  твердо відчув свою приналежність до української нації. Радість і біль цієї нації зробилися  радістю і його болем.
     Починаючи від 1920 року, через совєтсько-польський кордон ввесь час тікає дуже багато людей в Польщу. Пробираються дальше на захід. Це були головним чином колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство.  Вони розповідали про дикі методи, якими большевики проводили „націоналізацію” і боролися з релігією. „Матрос” пояснював справу коротким: „Це класові вороги трудового народу”.
    Десь від 1925 року через той самий кордон знову почали переходити все більші і більші маси людей. Це вже не буржуї, не куркулі, не великі купці і не духовенство. Це була головним чином українська трудова інтелігенція: професори, інженери, агрономи, народні вчителі, кооператори, лікарі та всякі службовці. Вони так само в жахливому стані скупчуються при польських урядових установах, чекаючи оформлення документів,розповідають поліщукам про страшні факти з щоденного життя в СРСР.
    З початку 1930 року, польсько-совєтський кордон на Поліссі заливає чергова хвиля втікачів. Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки де не-будь попасти поза межі «могучего і нєрушімого» СРСР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах. Розповіді втікачів з совєтської тюрми народів відкрили очі не одному  наївному на дійсний стан і життя в СРСР. Та й втікачів не треба було й питати. Як тільки вони довідались, що як совєтська пропаганда діє на людей поза СРСР, вони дуже дивувались і не шкодували фарб, щоб подати засліпленим справжню картину совєтського „раю”.Розповідали, як проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент — все те, що недавно дала їм революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів, собак і не обходиться й без людоїдства.
і молодий та здоровий недовірливий Тарас вирішив, , „скочити” на Україну і побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі,  здавалось, розповідали неймовірні речі. Від 1932 року не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва,добрався аж до Харкова.  Побачив соціялізм наяву: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур’яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та напівмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Комсомольські бригади наче сарана гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабуючи чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліба для „пролетарської держави”. Молодших працездатних членів сімей в’яжуть і забирають з собою. Старців та дітей викидають в балки та яри. Лишають на волю стихії голих, босих та голодних людей на морозі, бо, мовляв, бракує транспорту. Так, насправді, виглядала „добровільна” колективізація, про яку так красномовно горлало київське радіо.Міста переповнені безпритульною дітворою та жебраками. Селяни буквально душаться та гинуть в кілометрових чергах за хлібом попід міськими хлібними крамницями. Їх розганяють, по них топчуться партійні комісари, наче по падалі. Щоб повитягати від людей золоті „п’ятьорки”, „пролетарська” держава організувала так званий „Торгсін”. Там за золото чи срібло можна все купити. Почалися грабунки недограбованих комсомольцями церковних храмів. Жертвою погоні за золотом та сріблом стали могили давно померлих людей по численних цвинтарях України.
    В Житомирській області були його родичі по матері. Пішов їх відвідати, але з їх скромної оселі не лишилося ні сліду. Його двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з 7-літньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в „собачій ямі”…Піде людина підстригатися до голяра, то той разом з волоссям відріже навіть голову, якщо в нього був золотий чи срібний зуб у роті. А скільки було випадків зникання людей, які, як виявлялось потім, були спожиті приватно, або продані людям у вигляді ковбаси чи інших виробів?Це був жах, якого я не в силах описати. Коли я сьогодні собі уявляю ті макабричні сцени з „соціялістичного раю”, мені холоне кров у жилах, а попід горло починає щось душити…»-безпристрастно свідчить він у своїй книзі.
   Після цього раз і назавжди переконався, що не „матрос”, а „самостійник” мав рацію, хоч він не мав у своїх руках стільки свіжих газет, книжок чи журналів, а щирим дохідливим словом говорив святу правду про новітню трагедію України під комунізмом.  Остаточно усвідомив, що компартія — це корупційна банда міжнародніх пройдисвітів, яким політика служить засобом, а не ціллю. Замість свободи — несе жахливу неволю. Замість добробуту — несе злидні та фізичне винищування цілих націй. Замість великого будівництва — тотальну руїну зайнятих країн. Замість культури та цивілізації — примітивне, дике варварство. Замість вічного миру — постійне підпалювання та роздмухування революцій та війн. Замість влади диктатури пролетараяту — безконтрольну диктатуру нової банди партійних паразитів над трудящими масами. Замість універсального прогресу — відсталість і реґрес..
    В цей період він багато читає, продовжуючи свою самоосвіту.  Дізнався, що його батьківщина у своїй писаній історії три рази була самостійною державою: княжою — до 14 століття, козацькою — до 17 століття та сучасною — від 1917 до 1921 року.  Довідався, що цю державність знищила підступна та брутальна політика колись царської, а тепер комуністичної московської імперії, побачив, що сильна московська держава — це смертельний ворог його нації. Цілком стало ясно, що тільки в своїй суверенній державі кожна нація може розвинути своє многогранне життя, як культурна людська спільнота. Без своєї суверенної держави навіть найкультурніша нація стає об’єктом обкрадання та визиску з боку окупанта. Натомість, у своїй суверенній державі навіть найвідсталіша нація, користуючись досвідом світової історії, маючи свободу дії, може піднестися до найвищого рівня соціального розвитку.
   Під впливом саме з таких переконань він вирішив віддати всі свої сили на активну боротьбу за відновлення Української Суверенної Держави. Але до якої української національної партії вступати? Кого з-посеред українських політичних діячів підтримувати та як йому допомагати? На яку ідеологічно-світоглядову платформу та соціяльну програму ставати? Який державний лад самостійної України вважати за найбільш відповідний: монархію, республіку чи вождівську диктатуру?  Вирішив будь-що розв’язати ці питання і негайно взятися за конкретну роботу, щоб бути корисним для своєї нації.
   Через дуже низький рівень національної свідомости поліського населення, за порадою і допомогою сотника Раєвського та полковника Литвиненка,  вирішили починати свою організаційну роботу культурно-освітньою діяльністю серед молоді. Зимою 1932-1933 р.  засновують на Поліссі свою невеличку підпільну організацію під назвою „Українське Національне Відродження”. Головою  був обраний Тарас Боровець, який із своїх власних фондів на початку забезпечував фінанси організації, які йшли головним чином на пресу та літературу.  Полісся в ті часи було дуже відстале. Царська Росія залишила там абсолютну темряву з 90% неписьменністю народу, а тогочасна польська політика намагалася всіма силами асимілювати наших людей на користь Польщі. Одинокою силою, що утримувала населення від чужої асиміляції, була глибока православна віра та побутовий консерватизм.
Закони польської держави були настільки гнучкі, що те, що пропускала цензура в Варшаві, не могло появитися у Львові, а те, що пропускалося у Львові, не могло вийти в Луцьку, а те, що легальне виходило в Рівному або Луцьку, було заборонене на сусідньому Поліссі. Кожний воєвода діяв на правах абсолютного феодала. Про видання української газети на Поліссі  не могло й бути мови.  При таких умовах  мусили всяку українську літературу привозити на Полісся неофіційно зі Львова та Луцька. Ця література, не зважаючи на урядові обмеження, а може завдяки їм, робила велику роботу. Протягом не цілих 20- років, без шкіл чи державних субсидій, всупереч заборонам та перешкодам чужої держави,  Полісся перетворилося на досить свідому українську провінцію. Цю велику виховну піонерську працю робили нечисленні одиниці української патріотичної інтелігенції, а особливо духовенство Православної та Євангельської Церков, народні вчителі, техніки , інші працівники розумової та фізичної праці, що в основній масі були петлюрівцями.
     Включаючись в процес відродження Полісся,  УНВ вирішила:
— не виступати, як політична партія,
— у суворому підпіллі переформуватися у військово-революційну організацію,
— для ширшої роботи серед населення використовувати всякі інші офіційні організації, аж до євангельських сект включно (вони мали повну свободу дії, зборів і т.п.),
— членство організації має бути дуже довірочне, а не масове,
— світоглядово, не включаючись в жодну партію, стояти на державницькій платформі політичного та мілітарного руху Симона Петлюри та боротися під державним прапором Української Народної Республіки,
— всю зброю у своїй боротьбі скеровувати проти комуністичної партії, російської імперії та польської реакції.
     Робота організації була особливо пожвавлена в час великого голоду в Україні 1932-1933 років. Активісти переносили з-за кордону цілІ МІШКИ „хліба”, спеченого з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників. Такого хліба  не могли їсти навіть тварини. Ці експонати голоду в СРСР Уряд УНР з воланням про допомогу меморандумами розсилав до Ліги Націй та по цілому світі, хоч той світ був на все сліпий і глухий…
УНВ самовіддано включилася до антибольшевицької кампанії  і провадила боротьбу усіма можливими засобами. Посилений спротив українського Полісся проти комунізму в 30-х роках був такий успішний, що в 1939 році, як прийшли большевики, вони не застали на Поліссі не то, що своїх організацій, але навіть прихильників комунізму. Не рахуючи дуже малого числа
безземельних збаламучених прихильників Маркса-Леніна, все населення зустріло нових „визволителів”  насторожено ,неприхильно і вороже. Ця ворожість випливала з того, що ввесь народ не в змозі був сприйняти ані соцаалізму, ані його терористично-політичної та державно-капіталістичної системи.
    Тогочасне скромне деревлянсько-поліське плем’я не було винятком у боротьбі України з її найтяжчим ворогом — світовим комунізмом. Організація поступово зміцнювалась, скеровуючи свою діяльність на більш успішне плекання серед поліської молоді патріотично-військових традицій. Активісти ясно побачили, що поруч політичних організацій потрібні також організації військового характеру. Історія вчила, що політичні організації поневоленого народу дуже часто попадають під той чи інший вплив ворогів України. Звідси прийшов і дальший висновок, що тільки під охороною фанатичної національної армії і то у своїй суверенній державі українська національно-політична думка зможе викристалізуватись та стати на службу суверенному державному будівництву. Це означає, що народ повинен готуватись до збройної боротьби. Для виховування своїх кадрів майбутньої української революційної армії Українське Національне Відродження ухвалило такі морально-ідеологічні основи:
1. Ставлення національної та особистої чести й вояцько-лицарських чеснот понад власне життя — це закон законів українського революціонера-вояка.
2. Гаряча любов до рідної землі та свого народу і досмертна вірність та жертвенний послух наказам батьківщини — це почесний обов’язок українського вояка.
3. Об’єктивна глибока політична свідомість, послідовність думки і чину, бездоганна справедливість і чесність — це основа політичної моралі українського вояка.
4. Не рабський послух старшині, а культурне, свідоме і високо-патріотичне почуття лицарської чести та службового обов’язку супроти батьківщини та народу — це моральна дисципліна українського вояка.
5. Досмертне зберігання всякої довіреної таємниці, товариська любов та добровільне й абсолютне службове підпорядкування — це фізична дисципліна українського вояка.
6. Дійсна, а не фіктивна свобода батьківщини, як суверенної ні від кого незалежної Держави — це політичний ідеал українського вояка.
7. Гідний великої та славної нації лад у державі, де всі громадяни мають рівні права та обов’язки — це політична програма українського вояка.
8. Справедливе унормування соціяльних відносин в державі так, щоб не було підстав для клясової ворожнечі — це соціяльні постуляти українського вояка.
9. Свідомість, що політичні партії настають і відходять, а народ існує вічно, як однокровна спільнота — це політичне кредо українського вояка.
10. Мобілізація всіх сил народу проти зовнішніх ворогів України не партійними, а державними методами дії — це ділова тактика українського вояка.
11. Служба національній революції, звільнення своєї рідної нації від чужого панування та відбудова своєї власної держави — це честь та гордість українського вояка.
12. Бути чесним виконавцем всіх своїх обов’язків, гідно стояти на висоті кожного, хоч би й найтяжчого завдання, незалежно від часу, місця та обставин — це найпочесніша служба українського вояка.
Ці морально-ідеологічні основи були радо схвалені всіма членами Українського Національного Відродження. Пізніше, коли вони поширились серед населення, вони спонукали  людей до боротьби за волю рідного краю.
  Тарас цілими днями і ночами міркував і снував дуже широкі ,об ємні плани організації великих робітничо-кооперативних підприємств на Поліссі. Коли б робітники були спільними власниками підприємств, тоді не було б експлуатації чужим великим капіталом. Тоді вони були б зацікавлені у піднесенні продуктивности праці, як співвласники підприємств. Відпала б потреба знаходити спільну мову між робітниками та підприємцями, не було б гострої клясової боротьби, де українець українцеві стає ворогом, піднісся б життєвий рівень населення і т.д. однак, з цих широких плянів нічого не виходило, не зважаючи на величезні зусилля. Мала свідомість та несолідарність робітників, брак закладових капіталів, несумлінна конкуренція — аж до саботажу та поліційних провокацій включно — кожного разу доводили до того, що найкраще організоване кооперативне підприємство банкрутувало. Це змусило його перейти до іншої тактики. Він вирішив поставити на ноги сильне приватне підприємство, в якому могли б спокійно працювати українські робітники, а за зароблені гроші провадити серед них освітню та загально-освідомлюючу роботу з надією реалізувати ширші пляни рідного будівництва в майбутньому.      Починаючи з найбільш зневажливої в каменярському промислі денної „піхоти” з лопатою,  почав систематично заводити всі інші процеси каменярської роботи. Таким чином поступово переходив від лопати до кайла, від кайла до бора, від бора до шабера, від шабера до півбруку, від півбруку до регулярної кістки, від кістки до тесаного блока, а від блока до чистої тесаної роботи та полірування каменя.Теслярі та полірувальники граніту — це була справжня „аристократія” в каменярській індустрії. Ці люди колись заробляли більше від міністрів. Пізніше їх почали витискати машини. Це була тільки половина „норми”. Опановувалися тільки технічні процеси виробництва. До повної „норми”, тобто, щоб бути керівником кар’єра Тарасу поки що бракувало  знань та досвіду. Тому він був змушений поміняти посаду „аристократа” і майстра-тесляра на таку „не строєву” роботу, як писарчуки, бухгальтери,касири, магазинери, експедитори, торговельні та технічні керівники. І тільки за довгих 15 років вінсвою „норму” виконав і навіть перевиконав.
    «Керівник одного з Клесовських кар’єрів, технік В. Овчаревич, який колись, глузуючи з мене, як з „повзаючої замарахи”, не хотів прийняти на роботу з причини мого неповноліття, рівно через 15 років прийшов під моє управління в кар’єрі чорного граніту в Карпилівці-згадує Тарас в книзі.
   Шукаючи щастя , Тарас багато разів кидав каменярство. Спробував він себе і в ковалях, і в лісорубах, і в мулярах, і в столярах, і в різниках, і в купцях, і в урядовцях аж до редакторів та продавців газет на варшавській вулиці включно…І знову повертався  через деякий час до свого каменя, щоб знову власними руками заробити деяку копійчину та розпочати чергові виробничо-торговельні комбінації. Не раз банкрутував і знову ставав на ноги. В процесах економічного падіння та підйому його рятував єдиний капітал: фахове знання діла та довір’я, яким  його обдаровували, як робітники, так і підприємці.В загальному — це була каторжна робота. Маневрувати між конкуренцією, браком капіталу, банками, відборцями, податками, вічними поліційними протоколами, карами, саботажами, чужою державою, несвідомістю народніх мас, громадськими справами та приватними інтересами було невимовне тяжко. Але щораз, підвищуючи самому собі „норми” великого рідного будівництва майбутнього, він самотужки пробивався вперед і брався до праці з свіжими силами і завзяттям.
    В 1930 році він відбував військову повинність в польській армії — в третьому полку гірської піхоти в Бєльську,шо у Вищій Сілезії. І так полюбив військо, що хотів пробиватися в офіцери. Треба було здати іспити зрілости екстерном. Але його, як неблагонадійного елемента, поляки не допустили навіть до курсу молодших старшин.Страшено образився  і, маючи право звільнитись з війська, як одинокий син — утримувач своїх старих батьків,  перейшов через вісім місяців у запас, щоб не гаяти більше часу в рядовій службі, бо вважав її за приниження.
    В 1931 році Тарас одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку, Анною Йосипівною Опоченською. Ця тендітна панянка, не цураючись своєї нації, стала йому вірним другом, опанувала українську мову, вивчила  звичаї і зробилася найактивнішим співробітником в громадських справах. Вона  без жодних нарікань переживала разом з ним всі тягарі та прикрості, стійко переносила безкінечні поліційні обшуки, арешти та тюрми. Маючи в руках непоганий фах каменярського майстра, Тарас економічно був досить добре забезпечений. Без офіційної технічної освіти  часто виконував функції інженера не лише у своїх, а й у чужих підприємствах.      Незалежна економічна позиція у чималій мірі сприяла також роботі  організації та всій українізаційній акції на Поліссі. Маючи успішно ведене підприємство, організація могла без зайвого розголосу фінансувати будь-яку акцію з обох боків польсько-совєтського кордону. . Чи треба було на пропаганду, чи на загально-освітню ціль, чи на боротьбу проти большевицьких п’ятих колон серед нас —  фірма завжди ставала в пригоді -пише він в книзі “Армія без держави”
Пропагандивні матеріали в СССР  посилали балонами  повітрям, а пляшки — через воду. Пляшки з летючками пускали тисячами через Прип’ять-Дніпро аж до Чорного моря, а балони при відповідному вітрові так само тисячами летіли туди, „гдє так вольно дишет человєк”.             Найбільшою перешкодою в його економічних та фінансових операціях були хронічні „візити” польської поліції та різні обмеження чужої держави… Тому вся організаційна робота проводилась  надзвичайно законспіровано. Кадри росли чудові. Було з кого вибирати для кожного завдання хоч і росли хвилі арештів, невпинно збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року „демократична” польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.
    У червні 1934 року польське радіо рознесло по світу, що у Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В одну мить сприятлива літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.
Якось в той неспокійний скаженний час, прийшов Тарас  на обід з кар’єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері… Входить комендант поліції з трьома поліцаями.
“— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули „бранзолети” на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі „дочіплюють”  все нових арештантів. Наше „товариство” росте. Росте число супроводу. Допити на поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Гуми… Спирт в легені через ніздрі… Олівці… Двері… Дошка… П’яти … Все — по свистку. Митися — бігом. Від миття — бігом. До виходка — бігом. З виходка — бігом. На сніданок — бігом. До роботи — бігом. На збірку — бігом. Обідати — бігом. Від обіду мити посуду — бігом. 3 чистою посудою — бігом. Знову на роботу — бігом. Знову з роботи — бігом. Вечеряти — бігом. Від вечері — бігом. Їсти гарячу юшку — бігом. Поки останні одержали пайки, перші все з’їли. Свисток. Бігом до води. По обох боках усіх проходів стоять поліцаї з гумами та палюгами. Бігом … Бах, бах, бах … Кого запірвуть … Маса живого м’яса… Кожний над головою несе посуду. Лізе один на одного. Гаряча юшка тече по головах та спинах людей. — Бігом!… Бігом!…Бах, бах, бах… Хтось падає, його толочать сотні дерев’яних черевиків. Падає другий, третій, четвертий, п’ятий … Росте ціла копиця живого м’яса. По ній сунуть сотні черевиків. Нараз копиця росте аж до стелі. В один мент спадає і розлітається … Все по свистку…Десяток потолочених стариків та інвалідів лежать нерухомо. До них підбігають поліцаї з гумами та палюгами.— Бігом!…. Бігом!…І так цілий день. І так цілий тиждень. І так другий місяць, третій, четвертий, п’ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев’ятий… В камерах по сорок людей, як оселедці. На голих сінниках, на цементовій підлозі. Вікна позабивані дошками. Духота, сморід. „Параша” вічно переповнена, бо надто мала. Вночі не дозволяється виносити. Люди корчаться від болів сечового міхура. Порізані сирицею ноги пообривало. Тоді для пом’якшення сириці видали дьоготь. Від дерев’яних черевиків відстає від тіла шкіра на п’ятах та підошвах. Нема змоги зробити й один крок, а тут тобі — „Бігом!…” До роботи запрягають по 5 осіб до великого військового воза. Один чоловік за „шофера” коло дишля, а решта — пхають. На вози навантажують повно землі чи іншого вантажу. Воза треба везти по піску або болоті цілий кілометр. Колеса грузнуть в піску по колодки. Від напруженої праці очі вилазять з орбіт. Коло кожного воза польський „комендант”. Лупить гумою, б’є ногами, прикладом, коле в спину багнетом. Голод. Бруд. Літом — задуха, зимою — холод. Харч: вранці півлітра води-кави, на обід — три чверті літра ріденького супу, на вечерю — три чверті літра води-супу та 400 грам тухлого, липкого, як земля, чорного хліба. Цей хліб і був одинокою поживою. Харчові пакунки заборонено одержувати і про це не було відомо поза табором. Люди, не знаючи про заборону, присилали пакунки, арештанти підписувались, що одержали і пакунки прямували до печі. У цій польській Березі була ще й „дубина”. Це — карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів на картоплю. Підлога в карцері була вимощена „котячими лобами” (дике каміння). Джерелом світла служила маленька продухвина для картоплі. Жодного огрівання, сморід, задуха і мокрота, маса щурів та мишей”- згадує  Тарас.
По виході з Картузької Берези літом 1935-го року, він застав своїх „відродженців” у повному порядку.  Заступник провадив організацію згідно з встановленим загальним планом. Організація розрослася, придбала нових членів і дуже зміцніла фінансово.Однак спілка його підприємства розлетілася і  підприємство збанкрутувало. Вийшовши на волю, він був економічно цілком зруйнований. Відразу почав робити заходи у справі організації нового підприємства. Вже літом 1936-го року  відкрив свій власний кар’єр чорного граніту в с. Карпилівці, Сарненської округи. Підприємство дуже добре розвивалося і в 1937-38 роках в ньому працювало від 300 до 500 робітників,але зимою 1937 року він пережив новий удар польської влади. Йому заборонено мешкати в прикордонній полосі, був змушений продати підприємство та виїхати вглиб Польщі.   14 серпня 1939 року Тарас відважився відвідати свою дружину на курорті біля Клеваня на біля Ровно, де вона лікувалася . Одначе, не встиг  в сутінках пробратися городами до помешкання, як слідом  явилися два поліцаї. Один лишається при дверях, а другий входить до хати. Тарас прилип за дверима, пропускаючи „гостей” до кімнати, а потім з кухні через комірчину (там постійно була діра в стіні на всякий випадок) вискочив у провалля довгого яру і зник в хащах та бур’янах…Під охороною ночі  добрався пішки до дальшої залізничної станції. Вскочив до повного потягу „пробно” мобілізованих запасників. Вмішався в їх масу і поїхав назад до Варшави „воювати”…
     До самої Варшави не перевіряли ні документів, ні проїздних квитків. За дорогу досить багато і доладу наговорився з хлопцями, їх цікавило, що ж буде далі? » Як їм треба вести себе у війську на фронті? Які вигляди нашої справи? Як довго Польща може встояти проти Німеччини? Чи це правда, що Сталін хоче підписати союз з Гітлером? Чи Гітлер думає зробити з усією Україною те, що він зробив з Карпато-Українською Республікою? Не на всі ці питання міг він їм відповісти, бо й сам не знав як розвиватимуться світові події.” Я їм лише вияснив нашу генеральну лінію, а саме: що Польща — це — наш тимчасовий і малозначний ворог, що головним нашим ворогом був і є СРСР, що Сталін дійсно хоче підписати союз з Гітлером і з цієї причини Гітлер являється таким самим нашим ворогом, як і Сталін, що гітлерівці показали в Карпатах в 1938 році, які вони на ділі приятелі України.” -зазначає він у своїй книжці.
    Варшава гарячкове готується до війни. По вулицях  шпацірують розмальовані дами з протигазовими масками. Всі аптеки продають ці „цяцьки”. Всі вікна по домах наказано попереклеювати паперовими стяжками і зробити щільне затемнення. Підвали більших будинків стають тимчасовими бомбосховищами. Починається гарячкове копання великих протитанкових ровів та окопів по всіх парках, скверах, городах та площах.
24-го серпня 1939-го року, мов грім з ясного неба, рознеслася нечувана вістка, що Сталін та Гітлер — два соціялісти — підписали договір. Всього люди могли сподіватися, лише не союзу двох диктаторів, які ворогували. Як же це так? А де ж твоя світова комуністична революція, товаришу Сталін? А де ж твоя „смерть марксизмові”, „ґеносе”*Гітлер? Чиїм коштом і за чию кров ви, запеклі вороги, так легко помирилися? Союз Сталіна з Гітлером остаточно розвіяв надію цілого світу на мир.  За яку ціну вони помирились? Яка ідея переможе — нацизм чи комунізм? Хто запанує над Европою — німецький кований чобіт чи московський лапоть?
     Першого вересня 1939 року радіо та преса універсалом Президента повідомляють, що відвічний ворог польського народу — Німеччина, об’явила польській державі війну. Гітлер видав наказ своїм військам вдарити на Польщу. Над містом що дві години появляються ескадри німецьких бомбовиків. Скажений рев моторів. Дивовижне виття стрімкоспадних „штукасів”. Хоробрі маневри польських винищувачів навколо переважаючого ворога. Запеклі бої в повітрі. „Гатить” зенітна артилерія. Пахкають малі зенітні гармати та кулемети. Літуни падають на парашутах. Шалені вибухи бомб. Полум’я, дим, чад над цілим містом. Нечуване пекло новітньої війни…
     Не сплинуло і трьох неділь ,як вже 17 вересня це ж радіо повідомило, що совєтська армія одержала від Сталіна наказ вдарити по розбитих німцями рештках польської армії зі сходу. Армія східнього диктатора перейшла польсько-совєтський кордон. Бере в полон всіх тих польських вояків, яким пощастило врятуватися від німецького полону. Большевики захоплюють великі трофеї, „визволяють” Західню Україну та Білорусь від хліба, одягу і свободи. Молотов пояснює агресію СРСР тим, що, мовляв, польська держава вже не існує. Совєтський Союз мусить, таким чином, „забезпечити” інтереси українців і білорусів на цих землях. Всередині СССР шириться перебільшена бутафорія „визволення”, а для закордону — нібито „забезпечення інтересів”…Одного Молотов не пояснив: коли польської держави вже нема, то від кого червона армія так героїчно „визволяє” Західну Україну та Західну Білорусь? – вкотре запитує Боровець.
    Польську державу поділили між собою два соціалістичні диктатори: Гітлер і Сталін. Відбувається черговий розподіл сфери впливів. Розпочалася дуже вигідна для обох сторін, грязна по своїй сутті ,політична торгівля.
     Зима 1939/1940 року у Варшаві була не зимою, а карою Божою. Голод. Жахливі морози. Брак помешкань, обігріву, електрики. Одначе, не зважаючи на жахливі морози, Варшаву заливає повінь українських втікачів з-за Буга. Народ кидає все, що бачить і голіруч тікає від „визволителя” Сталіна. Втікає з пекла і попадає в полум я.
    Весною 1940 року Боровець переїхав до Холма, де заснував видавничу спілку церковних репродукцій та робітню й магазин мистецьких виробів. У підбитій Польщі „Нова Европа” Гітлера почала відразу показувати, що вона несе на своїх прапорах. Передусім появилися антижидівські розпорядження. Жидам наказано носити на лівій руці білу пов’язку з синьою сіоністсьською зіркою. Заборонено їздити потягами та автами. У трамваях появилися окремі відділи — „Тільки для німців”, в інших вагонах для жидів були окремі кутки відгороджені … шнурком. Всі магазини, банкові рахунки і жидівське майно були конфісковані. Згодом всіх жидів по містах ізолювали в окремих ґетто. Замість білих пов’язок наказано всім жидам носити круглу жовту латку розміром в 10 см., нашиту на ліву грудину спереду та ліву лопатку ззаду. Взагалі, все жидівське населення було позбавлене всякого права. Військо ЕсЕс та гітлерівська поліція обходилися до того брутально з жидами, що Тарас не раз задавав собі питання: що, властиво, заподіяли жиди Гітлерові, що у німців така зоологічна ненависть до цього народу?
   „Впорядкувавши” жидів, гітлерівці взялися за поляків.  З першого дня гітлерівці взялися до запланованої та послідовної ліквідації польської інтелігенції, ніби продовжуючи почату Сталіном масакру польських офіцерів в лісах Катину. Спочатку це варварство сяк-так маскувалося арештами визначніших польських громадян, як заручників. Щоб, мовляв, запобігти заколотам та саботажам. За пару тижнів була сотня причин, щоб тих заручників розстріляти. Так загинули від кулі в потилицю посадник міста Варшави Стажинський, провідник польської соціялістичної партії (ППС) Нєдзялковський і сотні та тисячі інших.
    Побачивши все це, Тарас зробив висновок, що гітлеризм — це точна копія большевизму, а Ґестапо — це гітлерівське НКВД. Вже весною 1940 року я виніс рішучу постанову якнайскоріше тікати з цієї „Нової Европи” в Україну. Тікати і влитися в  підпільний революційний рух, остерігати та підготовляти  людей, щоб вони не слухали облудної пропаганди Гітлера.
Боровець був впевнений, що коли німці „впорядкують” поляків, то візьмуться за українців, як за наступну жертву їх варварської експансії. „Нова Европа” так само, як і „світова революція” — це діло спільних рук і тотожної ідеології. Сталін та його політбюро були першими, що показали приклад Гітлерові як „законно” експропріювати чуже майно, як завести концентраки та нищити цілі нації, як завести однопартійну диктатуру, як замість правдивих інформацій подавати пів-правду та брехню і т.д. Учень Сталіна і спільник Гітлер все це перебрав від Сталіна, скопіювавши з російської „передової нації” свій німецький „герренфольк”***.
       Після катастрофи у вересні 1939 року польський жовнір змінив тактику боротьби на зразок українського стрільця 20-х років. Коли нестало регулярного фронту та своєї держави — він пішов у підпілля, щоб далі боротися за свою національну незалежність. Цю нову добу польського народу започаткував генерал Ровєцкі (Грот), формуючи цілу підпільну армію АК (Армія Крайова). За кордоном діяла по наказах польського уряду на вигнанні регулярна польська армія генерала Сікорського та його наступників. Крім того, на польській території почала пізніше діяти комуністична партизанка, яка оформила себе, як АЛ (Армія Людова/           Тарас Боровець був переконаний,що воєнні події кожної хвилини можуть перекинутися з заходу на схід. Передчував, хоч  зараз  не відомо, що ті події принесуть, однак необхідно бути до всього готовим.  Потрібно в глибокому підпіллі, найкраще на Поліссі, заснувати свою базу, перевести повну реорганізацію всіх наших сил, змілітаризувати УНВ та інші співзвучні наші організації, скоординувати їх роботу і так разом з народом реагувати на розвиток подій. Нарада схвалила цю думку. Вирішено приготувати докладний плян політично-мілітарної акції демократичних сил в Україні на випадок німецько-совєтської війни — партизанськими методами.
      Проект плану був зложений і поданий для дальшого опрацювання та затвердження генералові В. Сальському, як Військовому Міністрові та Начальникові Генерального Штабу Української Народньої Республіки. У травні 1940 року  план був готовий: 20-го червня 1940 р. відбулася  остання нарада. Президент Лівицький заявив, що найпізніше через рік вибухне німецько-советська війна і він остаточно затвердив  плян та Боровцю і воєнний наказ такого змісту:
1. Негайно нелегально пробратися в СССР.
2. Готувати УНВ та всі революційні сили до військових дій, базуючись на кадрах УНВ.
3. Заложити свою головну базу на Поліссі і на місці зформувати Штаб з наявних там кадрів.
4. Перевірити стан активного підпілля УНР в усій Україні.
5. Старатися відновити старі або заложити нові таємні точки революційних організацій по всіх областях.
6. З вибухом війни зразу поставити під зброю територіяльну партизанську армію та поліцію. Від дня вибуху війни підписувати всі документи, як Командуючий отаман українських повстанських військ.
7. Більші оперативні військові з’єднання тримати головним чином на Поліссі та в тих областях, де є змога безпечніше маневрувати.
8. Доки не буде політичних передумов для організації регулярної армії та своєї Суверенної Української Держави, не піднімати масового повстання, а бути тільки невгасаючим вогнищем збройної боротьби України.
9. Доки не буде своєчасних дальших наказів та директив Уряду, не визнавати жодних чужих окупантів України, а широко пропагувати ідею Суверенної Держави, маневруючи між всіма чужими силами на своїй території.
10. На випадок браку зв’язку з Урядом, триматися цих основних напрямних та діяти так, як диктуватиме місцева ситуація.
    З куди-більшим розмахом , готувалися до війни націоналісти, хоч якраз у цей час (літо 1940 р.) в ОУН стався розкол на дві групи: властива ОУН під проводом полковника Андрія Мельника і так звана революційна ОУН під проводом Степана Бандери. Обидві сторони тримали факт розколу в таємниці. Цей розкол мав дуже жахливі наслідки, як на чужині в 1940 році, так і пізніше на рідних землях. Дуже загадкову ролю в розколі з-за куліс відіграла зовсім чужа, не українська людина — Рішард Ярий. Він став по стороні нової групи Бандери проти полковника Мельника і надавав увесь тон розколові. Немає сумніву, що чужі агентури попрацювали у цій справі. Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином, створилося дві окремі організації. Одній відібрано руки і ноги, а другій бракувало голови. Почалася дуже гостра боротьба за саму назву ОУН, за впливи та вишколені кадри. Так весною 1940 року появилися „мельниківці” та „бандерівці”, тобто створилась ще одна політична партія, яка крім себе нікого більше не визнавала.
     Полковник Мельник почав творити новий низовий апарат.  Пропонував спільно взятися за це діло. Ставив дуже переконливі прогнози на майбутнє. Ясно передбачав поразку Гітлера у цій війні. Надіявся виключно на революцію поневолених большевиками народів після знищення гітлеризму. Але  Тарас Боровець йому заявив, що при існуючих обставинах не вірить в можливість заснування такої партії і що він вже отримав наказ Уряду УНР повертатися в Україну з іншими завданнями.
                                          Дорога додому…
    Тарас почав  готуватися в дорогу. Спочатку хотів взяти з собою ще трьох людей: одну дівчину, як зв’язкову та двох козаків. Згодом, на підставі наспілих відомостей про чим раз сильнішу охорону большевицького кордону,  вирішив пробиратися сам з одною дівчиною. Дуже багато  кур’єрів останнім часом не поверталися назад. Всі зв’язкові, що останнім часом поверталися назад, одноголосне стверджували, що большевики масово концентрують війська вдовж кордону, гарячкове будують укріплення і майже в кожному районі — аеродроми та площі для приземлювання літаків. Це був добрий знак взагалі, але не для переходу кордону. Вздовж кордону вирубується ліс і охорона творить щось на зразок шахматної дошки з трьох до 4-ох ліній, з масою „вовководів” (собак). Коли обійдеш одну лінію, то обов’язково наткнешся на другу або третю. А ще глибше по лісах стоять таборами в наметах військові одиниці. Кого зловлять — арештовують.
Досконало вивчивши мапу , беручи під увагу дані про розташування большевицьких застав, ліній, патрулів та військових частин по той бік кордону, накладаючи трохи дороги, Тарас накреслив собі таку лісисто-багнисту трасу вздовж лінії Володава, Ковель-Сарни, що на його думку, там не повинно бути не то, що большевиків, але взагалі живої людини. Кордон поміж СРСР та смугою впливів Гітлера в 1940 році не спав. До Німеччини безупинним потоком йшли ешелони совєтських «поставок».
Обидва союзники пробували за всяку ціну заглянути через дірку для ключа, що діється в підозрілого партнера. Німці також починають концентрувати свої війська вздовж кордону. Хвиля втікачів з СРСР на польську територію зовсім припинилася. Через кордон ходять тільки вишколені німецькі та совєтські розвідники та зв’язкові українських, білоруських та польських підпільних організацій. Кожна ця група ходаків через кордон має свої точно окреслені завдання — одні хочуть вивідати, що діється в інших. Серед них панує стовідсоткове недовір’я і сувора конспірація. Обережність, недовір’я та підозріння панували і серед чотирьох українських угруповань. Про координацію практичної дії цих 4-х українських напрямків покищо не могло бути й мови. Як у політичній, так і в військовій ділянці серед націоналістів та монархістів панувала абсолютна нетерпимість до інших угруповань. УНР та законного Уряду України ні націоналісти, ні монархісти так і не визнавали.
    Боровець навмисне їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння з ОУН, але були марні його зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати.  Хочі Роман Сушко  заявив, що не зважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які борються за вільну Україну. Бандерівці були готові говорити лише на базі підпорядкування всіх людей їх наказам, з обов’язком стати членом їх організації. Монархісти виявили бажання співпрацювати у військовій ділянці. З цих розмов та заходів Тарасу було більш-менш ясно, що у справі військової співпраці на випадок війни, республіканці можуть все ж таки розраховувати на майже всі політичні угруповання, за винятком нової групи Бандери. Які б не були політичні вимоги ОУН та яке б не було принципове ставлення монархістів до Уряду та програми УНР — коли Батьківщина покличе всіх українців устами Уряду УНР до зброї, вони напевно підуть. Він глибоко вірив, що на всі ці події матиме великий вплив сам час, тобто воєнний час. Коли не буде місця на політичне пустомельство, — всі сили нації підуть на реальне діло визволенняУкраїни.
    Нарешті прийшов довгоочікуваний дощ у ніч на 1-го серпня 1940 р. Ідеальна темрява, хоч око виколи. Далі він оповідає:-” Непрохідними хащами в околицях Володави ми „форсуємо” Буг. Бусолі зорієнтовані за дня. Німці свій берег Буга загородили колючим дротом і не дуже пильнують. Мертва тиша. Ніщо і не шеберхне уздовж кордону …Обережно спускаємось вниз до води. Дощ періщить. Роздягаємось і пакуємо речі в клунки. Я „рибою” перепливаю три рази туди і назад, щоб перенести на другий бік наплечники та одяг. Тіна гола дриґотить на дощі під корчами. Буг мовчить. Дощ рівномірно хлюпоче об воду і лише час від часу невелика хвиля хлюпне об берег. Це —  союзник порушників кордону.Щасливо перепливають Буг. Вбирання. По чарці спирту, щоб не простудитись. Орієнтуються на новому місці.  Абсолютна темрява та мертву тиша. Тут ніде нікого нема. А якби й був, то чи зможе він знайти макове зерно в океані води, темряви і лісу?  В ліву руку „Безард”, у праву „Фіс”. Непроглядні хащі не промовлять ні слова. Хочеться тримати нерви та емоцію стисло під контролем, а вони під впливом чогось невідомого розпливаються ширше від океану цієї темряви. Вслухаються — все тихо: тигром вперед, потім вперед на животі черепахою.  Страху наче і нема, а серце, мов бубон, розпирає груди. Побоювання, що бубона може почути не лише ворог на стійці на заставі, але й на самому Кремлі. Кожна зламана стеблинка створює страшний тріск. Кожний обережний крок робить несподіваний шелест. Тихіше, як можна тихіше …Стежина диких свиней та кіз різко в’ється то наліво то направо, то знову завертає назад. Фосфорна стрілка „Безарда” скаче вгору, обкручується, скаче і бунтується. Протестує проти фальшивого курсу, наче каже — не туди!І так метр, другий, третій, десятий, сотий, двохсотий, а може й п’ятисотий. Хто ж його тут розбере та порахує? То наліво, то направо, то навколо непрохідних хащів. То повзком, то тигром, а все вперед, і тут
— Стой!… твою мать! Відразу „Русью” пахне. Перше слово — „мать”…”
Гасаючи сліпо в темряві, Тарас знічев’я ввалився в якусь канаву і застряг по шию в трясовині. Відібрало ноги, ніяк рухнутися, а над головою свищуть кулі. Блимають та гаснуть ракети та снопи прожекторів.  Провідниця Тіна, чує, пошелестіла хащами далі. Собаки та прикордонники — за нею…   
 З трясовини вибрався в такі густі та колючі хащі, що до самого білого дня не міг з них вилізти. Хоч і  родився  він та виріс на Поліссі, але такої колючої та густої рослинности ще не бачив ніколи.  Дуже стомився ,від чого почав морити невмолимий і наглий сон. Хоч впади на землю і лежи. Ледве зміг лише вилізти з води в густий корч на купині. Заснув може кілька хвилин на пруттях корча. Зараз же переборов втому і пішов далі. Борсаючись в хащах,  так порвав свій одяг, що зовсім відпала потреба маскуватися  під оригінального совєтського „колхозника”. Відійшовши від кордону з 10 кілометрів, він знайшов сухий острівець, пересушився на сонці, відпочив і взявся заспокоювати свій голод.  Хоча  й мав “перебіжчик”зовсім добрий совєтський пашпорт, з власного „паспортного стола”, але до моменту ознайомлення з новими обставинами та звичаями,  пробував якийсь час триматися подалі від таких місцевостей, де можна було налізти на окупантів. Помалу пробирався далі на схід відлюдними стежками та лісами,протягом цілого тижня  ночував або в стіжках сіна, або в копах хлібів на полі. Добравшись до околиці Ковеля,  зв’язався з своїми людьми…
    Нагодували, обіпрали. Виспався на людській постелі. Отримав звіти та пояснення про нові „порядки” під совєтами. Поїхав далі зв’язковими возами від села до села в напрямку не Сарн, а Рівного та Клеваня. Там він мав надію довідатися про долю своєї дружини.У Клевані  своєї дружини не застав. Після величавого похорону Геннадія Янкевича її большевики мало не арештували. Добрі люди таємно вивезли її на Полісся. Ні в Клевані, ні в Рівному не міг довідатися про місце її перебування. Але  однак почувався тут, як в себе вдома. Підпілля провадить свою роботу ще більш активним темпом. Війна розворушує досі гальмовану стихію, дарма, що сталися колосальні зміни. Україна їх не визнає, а живе своїм власним життям. З Рівного він попрямував на Полісся.  Його, не зовсім вже молода, але не така то ще й стара душа, раділа, наче мала дитина, був готовий цілувати не тільки всіх дорогих  поліщуків, але й кожне  поліське дерево, кожний камінь і кожну стежку, по якій  так багато бігав колись босими ногами.
      Поселився в  Немовичах, в досить величенькому селі, що поблизу повітових Сарн.
— Вернувся!…—   луною рознеслося по цілому Поліссі, без радіо, без телефону. Безконечні делегації. Безчисленні таємні збори по лісах та клунях. Всі питають одне: коли війна Гітлера з совєтом? Всім треба пояснити, що війна буде, але ще не та, якої чекаємо ми. Що Гітлер напевно прийде сюди, але не на те, чого чекаємо ми. З його приходу лише одна користь — це часткове надщерблення сил большевизму. Що тільки по знищенні і Гітлера, і совєта, прийде їх час. Що на цей час  треба терпеливо чекати, але не зі зложеними руками, а організовано!
І знов надходить ніч. Знов чекає готова підвода з охороною. Вкотре переїжджають на нове місце — тепер у районний центр Сарни . Тут кадровий гарнізон Червоної армії в польських казармах. Маса солдатів та офіцерів. Сила енкаведистів, міліціонерів та сексотів. Райпартком нової аристократії з купою перших, других, третіх, їм же нема кінця, секретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Рай-заготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко — та ще інших совєтських „раїв” не перерахувати. І кожний такий, „рай” має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губернська царська управа. Натомість, в колишньому „раї” — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю „райську” сарану бюрократичних дармоїдів буде годувати?  Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві.
    Тому то й не диво, що саме тоді, коли всі ці „рай-дармоїди” з’їхалися кожний зі своїм ділом до будинку сільради, куди силою зігнали всю громаду, щоб диктувати, кому розпочати посівну кампанію, кому негайно здати хліб завжди голодній державі, кому м’ясо, яйця, птицю, шкіру — на горищі цієї самої сільради в цей час під охороною двох РКМ, десятка рушниць та обрізів, відбувалося засідання зовсім іншої влади. Цю владу можна по-правді назвати „Верховною” бо ця влада „звисока” і з призирством дивилася на ту, що під нею, в сільраді. Тим більше, що майже половина села знає про те „верховне засідання” та мобілізує для нього постачання, а на низу проходить агітація, наче б нічого не сталося.
     Як же після всього цього можна  не любити  поліщуків? Що за відвага та посвята в цих людей! Що за громадська дисципліна та братня солідарність! Яка безмежна жертва в ім’я загально-національної справи! Хто і коли навчив усіх цих вчорашніх анальфабетів такої „політграмоти” та національної солідарности? Слава ж тобі, наше дороге, українське Полісся! Але це була лише одна сторона медалі, тоді як їх обов’язково мусить бути дві. Це ще був перехідний час від польської окупації до большевицької. Медові місяці під „сонцем” сталінської конституції. Совєтська влада ще не встигла обжитися. Вона щойно захопила стратегічні пункти, звідки провадить тихі спостереження і готується до головної баталії проти решти української нації, що їй так легко попала в руки.
      Перші висновки, зроблені зразу після повернення на Полісся, на жаль, виявилися правильними. Не все там було в повному порядкові. Ліквідація польської „лінії Мажіно” перед приходом большевиків на ділянках Сарни-Олевськ та Сарни-Рівне дала не тільки шини на колеса та сталеву бляху на сошники нашим дядькам, але й багато зброї, боєприпасів та всякої військової техніки. Все це добро аж до польських радіо-приймачів та всяких складних оптичних приладів включно, хоч і не давало жодних виглядів на практичне застосування їх в сільському господарстві, опинилося чомусь спочатку в селянській клуні, а потім у навмисне споруджених сховищах по лісах.В кожного в стрісі торчав  обріз І все це сховане так, що сам сатана не знайде. Мовляв, запас у бік не коле…
“-Я до віку не забуду з яким задоволенням та любов’ю один дуже статечний старший господар в одному районі, спеціяльно запрігши коні, просив мене поїхати з ним до його клуні, що знаходилась далеко в лісі. Він мені хотів щось показати. Я догадувався, що мова йде, мабуть, не про борону і не плуг. Одначе те, що я побачив, вкрай здивувало мене. Не доїжджаючи до клуні, дядько жартома кинув мені репліку через плече:
— Зараз ви побачите мою найулюбленішу „корову”. Ми приїхали до невеликої клуньки під дібровою з двома засторонками, повними сіна та порожнім током. На току виднілися дрантиві дощечки, крізь які вилазила глина. Під тим током був ще один поміст, під яким був просторий льох, виложений дубовим частоколом, а в тому льосі — „шестидюймовка” з амуніційною скринькою та усіма іншими додатками.
Гарматі нічого не бракувало — з замком, вичищена на „глянс”, змащена та ще й до того, як казав її господар — з „намордником”, тобто з чохлом на кінці дула. Точно так, якби вона стояла в першому-ліпшому артилерійському полку”- згадує на сторінках книжки Боровець.
По інших клунях та лісових норах була та сама картина. Всюди були пороблені з дерева і навіть повимуровувані з каменя сухі склепи, де стояли та висіли міномети, кулемети, рушниці, обрізи та всяка інша зброя з боєприпасами. А над тими сховищами пишається поліський багатир — ліс.
„Совєт” протягом одного року „визволення” повністю вилікував від комунізму навіть   тих  людей, які бувало плакали, таємно слухаючи київські програми.
   Впорядкувавши більш-менш всі нагальні справи, бодай в проекті на Поліссі, Боровець, не гаючи часу, щоб не застала зима, у другій половині жовтня 1940 року виїхав на двохмісячну інспекцію вглиб України. Починаючи від Житомира, через Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Дніпропетровське, Одесу, Вінницю і назад — через Житомир-Сарни.  Об’їхав всі головніші осередки. Картина, яку він там побачив, була більше, ніж жахлива.
«- Вночі викликають Івана в НКВД і питають про його сусіда Степана: як він поживає, хто ходить до нього, до кого він ходить? Що він їсть? Як одягається? Хто його приятель, а хто ворог? А що він читає? Що він думає? Як він ставиться до влади? Кого любить, кого ненавидить? Чому нічого не говорить? Яке його ставлення до „бандита” Петлюри? Звідкіля в нього нові чоботи? З ким дружать його діти? А де він бере м’яса та молока? Цим питанням немає кінця. На другу ніч кличуть туди ж Степана і те саме питають про його сусіда Івана. А на третю ніч або посеред білого дня кличуть Грицька чи Омелька. Коли ж вони відмовляються відповідати, їм загрожують смертю або Сибіром. Ті, що погоджуються відповідати і доносити на брата свого в майбутньому — одержують кличку і стають сексотами до кінця свого життя. Так діється на селах, на заводах, на університетах, в школах, армії і всюди, де „так вольно дишет человєк”-констатує Тарас.
 Серед кожного народу знаходяться й такі, що не хочуть їхати в Сибір — погоджуються, до якогось часу доносять на брата чи сусіда, поки і їх не викидають на смітник, як господиня видушену цитрину. Отже, як бачимо, Київ й Україна, яку він побачив своїми очима, підтвердили  тривожні висновки, зроблені на Поліссі. Не кожна людина має силу вмерти за свої ідеали чи за свою батьківщину. Навпаки, навіть найідейніша людина, потопаючи, хапається за будь-яку нагоду врятуватися, хоч і бачить, що рятує не життя, а повільну смерть у задушливій тюрмі народів. Це прекрасно вивчили психологи НКВД. Вони дуже добре знають, як зламати найсильніший характер людини. На цих струнах людської слабости вони майстерно грають своїми брудними лапами. Яку ж жахливу руїну зробила ворожа окупація! Яку ж прірву викопали вороги між братами однокровної спільноти! Як поколов, понищив, поділив, подвоїв Маркс та його послідовники наш український народ! Брат боїться брата й обходить його десятою дорогою. За кусень гнилої совєтської ковбаси, чи звичайного хліба, окупант „купує” душі нашого народу, нацьковує один на одного. Де не допомагають залякування, там повною парою діє масовий терор… Та це ж може довести до повного геноциду українського племени!  Але  радувало те, що в підпіллі  батьківщини клекотала велика потенційна революційна сила, яка скаже своє слово, як прийде слушний час.
   Повернувшись з інспекційної подорожі по всій Україні в кінці листопада 1940 року, Тарас відразу приступив до переведення в життя всіх  реорганізаційних заходів.Це була каторжна робота. Варто тут сказати відкрито, що якраз тоді під совєтською окупацією на початку в штабі він був майже сам. Всі  молоді кадри були чудові виконавці, але провідного командного та штабового мозку організації  катастрофічно на місцях бракувало. Колишніх старшин, на яких був розрахунок, на місці не було. Від кого і як навчитися бойових операцій і тактики партизанської війни? Треба бути спершу добрим регулярним вояком і щойно тоді проходити додатковий вишкіл на доброго партизана. Від кого всім їм, молодшим романтикам, здобути всі ці скарби воєнного мистецтва? На щастя, в „культурной странє” Сталіна чого-чого, але фахової літератури не бракувало. Не бракувало її і з військової ділянки. День і ніч почали підпільники „гризти граніт воєнної техніки”. Ганнібал-Чінгіс-Хан-Суворов-Наполеон-Клявзевіц-Фош … Клявзевіц доказує, що війна — це продовження політики іншими засобами. Це  відомо. Фош вчить, як вести регулярну війну. Простудіювавши десятки разів об’єктивну оцінку бойової тактики отамана Махна, написану його ворогами, Боровець вирішив прийняти її на майбутнє, як основний закон бойової тактики наших майбутніх повстанських військ. Зводиться вона до одного речення — з-під землі та під землю. Політичне кредо анархіста Махна, очевидно, не могло для нас служити жодним прикладом. Воно відкидалося. На оперативній тактиці Махна він почав с перешколювати свої кадри по всіх районах. З Троцького і Котовського взяв взяв собі приклад, як повинна еволюціонувати революційна армія від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції. Різниця була тільки та, що Троцький та Котовський будували комуністичну тюрму народів, а він мав будувати свою суверенну національну державу. Вони збудували мостовий причілок світової комуністичної змови на румовищах нашої держави, а він з побратимами мріяли відбудувати на румовищах московсько-комуністичної імперії.
Цілу зиму з 1940 на 1941 рік   кипіла праця.  Розшукує послідовно в нових людей. Формує новий керівний апарат нової армії без держави, яка має виконувати зовсім нові завдання свого Уряду в підпіллі ворога в модерний час. Було опрацьовано більш-менш докладну схему  нової військово-революційної організації за територіяльним принципом совєтської адміністрації країни. Вона приблизно була така:
1.                Головна Команда
2.                Дві, чи найбільше чотири області, становлять Окружну Січ з територільною назвою. Напр., „Поліська Січ”, „Волинська Січ”, „Полтавська Січ”.
3.                Область — Обласна Бригада — за назвою области.
4.                Район — Районовий Полк — за назвою даного району.
5.                З двох до п’яти сіл складався Курінь (батальйон) за назвою району з черговим числом.
6.                Село — Сільська Сотня за назвою села.
7.                Неповна сотня — Відділ — за назвою населеного пункту, або якою іншою окремою назвою.
На випадок всенароднього зриву Окружні Січі мали б бути злучені вГрупи з двох, трьох або чотирьох Округ. В основному було запляновано 5 груп:
o                    1. Група Північ
o                    2. Група Схід
o                    3. Група Південь
o                    4. Група Захід
o                    5. Група Центральна
8.                 Організація мала у своїй структурі два сектори: Політичний і Військовий.
Завдання Політичного сектора — тримати на місцях підпільну мережу таємної територіяльної організації для зв’язків, транспорту, політвишколу, пропаганди й організації постачання для військових частин на місцях.
Завдання Військового сектора: фаховий вишкіл та готування військових частин і ведення бойових операцій.
9.                Кожне більше місто творить свої окремі сотні та курені, підлягаючи наказам даної районової чи обласної команди.
10.            Поліція твориться окремо, підлягаючи наказам Головної Команди та територіяльних команд війська.
11.            Цивільна адміністрація, коли на це будуть передумови, організовується з місцевих фахових людей за директивою і під контролем Політичного сектора війська.
Назва нової організації: УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ.
Кожна Окружна Січ має на своєму штампі територіяльну і загальну назву.
Згідно з наказом Уряду УНР, запроєктовується бойова одиниця майбутнього війська під назвою: Поліська Січ Української Повстанської Армії.
Всі  Січі УПА на місцях мають організуватись за такою самою схемою з своїм місцевим командуванням, але поки що тільки в проекті і в абсолютному підпіллі. Доки не буде від Уряду УНР наказу ставити ту чи іншу Січ під зброю, ніхто ніде не може робити жодних збройних виступів. Практично це означало, що в підпіллі має діяти лише мережа Політичного Сектора, мобілізуючи кадри та підготовляючи головним чином командний склад для майбутніх команд УПА. Назву організація змінює по всіх округах автоматично з днем вибуху німецько-совєтської війни. Відтоді не існує більше Українське Національне Відродження, а тільки Українська Повстанська Армія. Так в більш-менш грубих зарисовках виглядав  план.
Ясно, що не всякий план точно впроваджується в життя навіть в нормальних умовах. А що говорити про умови 1940-1944 років? Тому план був неодно разово доповнений та змінений. Сама назва організації була пізніше змінена. Повстанці не знали, яку політику поведуть німці в Україні, від якої залежатиме їхня тактика. Ясним було тільки те, що під час модерної блискавичної війни, Україна буде переходити з рук до рук то одного, то другого окупанта. Політичної чи військової порожнечі, подібної до тієї, яка була в 1917 році над Україною напевно не буде. Боровець був у цьому впевнений і докладав всіх сил це переконання ширити серед своїх колеґ та серед народу. Звідси й випливала проектована на майбутнє його тактика: бити постійно того, хто постійно б’є нас. Допомагати тому, хто воює проти того, що б’є нас, навіть і тоді, коли він — наш явний ворог. Маневрувати так, щоб обом окупантам нанести якнайбільше втрат.
   Так помалу,помалу починаючи з одного „фіса”, з яким Тарас переплив Буг, народжувалася та виростала   УПА. Потім до того „фіса” долучились польські „мавзери”, „максіми”, „РКЕ” та „Корови”. А з вибухом німецько-совєтської війни прийшли ще й „дехтярови”, „максіми”, „токарі” та навіть „Т-34″ та сам „К.В”.  Дарма, що з них користи було мало — брак пального, запасних частин, ремонтних майстерень і до того це надто гучна зброя. Танки для партизані — це лише купа заліза.
 "У звіті з окупованих територій німецької служби СД, датованому 1941 роком, якийсь “групенфюрер” із здивуванням зазначає: “Виявляється, перед вибухом радянсько-німецької війни Тарас Боровець пробував організувати в Україні партизанський рух під назвою “Вільне козацтво” і навіть мав деякий успіх у вербуванні людей”. “Деякі успіхи” полягали у тому, що на початку війни п’ятьом беззбройним бульбівцям на чолі з отаманом вдалося роззброїти... радянську міліцію у Сарнах"
    Рух  УПА зміг внести свою долю у справу революційно-визвольної війни України під час Другої світової війни лише тому, що була велика ідея і конкретний план для дії. Були, хоч і невеликі числом, але сильні духом люди, які палали патріотичною ідеєю і були готові на найвищу жертву в ім я цілої нації. Всі події на Поліссі були наслідком тяжкої праці ще до початку війни. Протягом двох десятків літ готувався ґрунт, щоб тепер можна було сіяти на ньому таке досі невідоме зерно, як добровольча національна армія. Революційні ідеали Української Народної Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли благодатний грунт в поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об’єктивному історикові тої бурхливої доби. В національному ренесансі цілої Поліської Округи, починаючи від ідейно-політичних основ, а не від того, щоб „здобувати” Полісся для своєї партії тоді, коли воно було вже здобуте німецькою зброєю для партії Гітлера. Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріал — Поліська Округа та Волинь..
   Зважаючи на те, що на практиці всі інші запроектовані Січі УПА не проявляли своєї діяльности крім Поліської Січі, то й уся повстанська акція спочатку коротко називалася „Поліська Січ”.  Від 22. 6.1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження, а на його місце зродилася Українська Повстанська Армія. Тарас Боровець перестав бути „Байдою”, а прибрав собі нове воєнно-революційне ім’я й почав підписувати всі накази та документи, як „Отаман Тарас Бульба”.
У своєму базовому селі Немовичі 28червня 1941 року видає перший наказ:

«Приказ № 1

·                     От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.
·                                  ко всем командирам боевых групп
·                     I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.       
·                     задачи: 
·                     1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.
·
·                     II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.
·
·                     III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.
·
·                     Отаман Украины Тарас Бульба 17 .“/
·
    Хоч  офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала  територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати.  Стратегія диктувала  зовсім інший хід подій. Поліщуки обмежувались малою партизанською акцією. Початкові дії УПА покищо були невеликі. Повстанці навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВД. Вся їхня початкова бойова акція зводилася до розбивання в’язниць, трудтаборів та відбивання від большевиків великих транспортів мобілізованих в Червону армію запасників, в’язнів та репресованих, їх тисячами гнали енкаведисти на схід через поліські ліси. Головну ж увагу  січовики звертали на відбирання від всіх большевиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію  відразу ж таємно ховали у надійні  схрони.
Німецькі війська, Поліської котловини навіть не пробували здобувати, а  попросту її обійшли. Одна група пішла по лінії Гродно-Мінськ-В’язьма-Москва, а друга — по лінії Люблін-Рівне-Житомир-Київ. Такий стратегічний маневр німецького командування витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, у їх глибокому тилу, а саме, в трикутнику Пінськ-Мозир-Коростень, бродили розбиті частини совєтських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших совєтських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбігалися, хто куди глядів, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони.
    Німецьке командування, звертаючи головну увагу на головний фронт, не приділяло цій загрозливій ситуації великої уваги. Але такий стан непокоїв повстанців не лише тепер, а ще більше пізніше, коли большевики влаштують свої партизанські бази в непрхідних лісах.

Т.Боровець зі своєю міліцією в Сарнах. 1941р.

Саме за таких обставин Тарас Боровець перейменовує військо УПА на офіційну „міліцію”, організує в Сарнах Окружну Команду Української Міліції. Особисто обіймає обов’язки Окружного Команданта Міліції, а своїм заступником призначає сотника Диткевича. Негайно організовуєт в Сарнах підстаршинську школу, ніби то „міліції”, а по суті — готують справжні військові підстаршинські кадри.  „Міліція” — це не та міліція, що її дозволяють німецькі „ортскоманданти” з розрахунку 1 міліціонер на 100 душ населення, озброєні тільки одними рушницями з забороною контакту та спільних дій міліції одного району з іншим районом. У повстанців, в кожному більшому містечку стоїть гарнізон силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі — щонайменше 1-2 сотні міліції з кулеметами, мінометами та з схованими в лісах гарматами. Загальним числом тогочасна „міліція” по всьому Поліссі перевищує 10,000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих наказам неофіційно — Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно — Окружної Команди Міліції в Сарнах.
      В цей час   появилися великі з’єднання совєтських партизан, які вже почали провадити велику диверсійну акцію на Поліссі. Що змушує німецьке командування ставитися до  міліції УПА з більшою повагою, ніж по інших областях, де нема лісу та партизанської діяльности. Ця обставина дала повстанцям змогу діяти цілком офіційно протягом досить ьривалого часу. Німці намагаються використати  сили міліції для своїх цілей, а УПА намагалася використати своє привілейоване становище для  своєї справи, тобто — вишколювати кадри, здобувати зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину, як базу для себе.
    Поліська Січ вже своїми першими скромними бойовими операціями здобула собі велику славу й розголос по Україні. Це зробили головним чином ті тисячні маси мобілізованих, в’язнів та репресованих людей, що їх загони Поліської Січі повідбивали від ворога, нагодували та допомогли їм вертатися до своїх домів. Вони самі бачили, як босоногі, але хоробрі січовики билися з ворогом, наражаючи своє життя у боротьбі за життя інших своїх братів з цілої України. Від них вони чули й самі часто бачили, що командує тією босоногою ґвардією якийсь петлюрівський отаман Тарас Бульба.
Бандерівці ж, продовжували домагатися від Боровця, щоб УПА офіційно визнала їх „владу” та підпорядкувалась наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю чисто військову формацію всяко провокувати, називаючи її „анархічною отаманією”, „демократичною гниллю” і т.п. Провід бандерівської групи був далекий від того, щоб зрозуміти, яка загрозлива ситуація формувалася на Поліссі, де по лісах аж кишіло від російсько-большевицьких банд, які готувалися не лише до оборони, а й до проведення в основному терористично-диверсійних операцій. Одначе, на Поліссі в той час вождівська група не могла нічого зробити проти УПА, бо це була чисто військова організація, хоч і невелика, але збройна сила. Жодні провокації їм не допомагали, бо січовики знали командування своєї військової організації не відтепер, мали до нього довір’я і не піддавалися шкідницьким провокаціям.
     В наслідок таких подій, Полісся зробилося на деякий час „нічиєю” територією в новому безмежному царстві Гітлера. Всі шляхи трансполіського сполучення були мертві. Німецька армія пішла далі, а на її тилах, на поліській території, ще не було жодної сили, яка могла б ці простори опанувати. Пінськ, Лунінець, Сарни та ще деякі пункти вже були в руках січової міліції, а поза тим — всюди бродили большевицькі банди. Партизанська розвідка з теренів, окупованих большевиками, приносила відомості, які давали нашому штабові змогу припускати, що ті большевицькі сили були досить поважні та що від них наростає загроза не тільки для Полісся, а й для всієї України та Білорусі. З таких причин Головна Команда УПА активно готувала всі свої сили до контрудару, розробляючи відповідні оперативні пляни. По всіх районах, де большевицької диверсії не було, німці зовсім не рахувалися з жодними місцевими оборонними силами, а навпаки, планомірно їх ліквідували. Січовики постійно відтягали надлишки своєї міліції з районів, опанованих німцями, в ті райони, де ще була їхня, так би мовити, „автономія”. Там німців зовсім не було,які остерігаючись большевицьких нападів,  в такі райони взагалі боялися показуватись. В тих районах  міліція могла вільно переводити всю свою військову, громадську та адміністративну діяльність зовсім суверенно.
Цю справу січовикам пощастило вести настільки дипломатично, що навіть ця акція була до деякої міри легалізована, спочатку через „ортскомандантуру” в Сарнах, а потім штаб 113 піхотної дивізії в Рівному, а ще пізніше — в штабі начальника тилу України (Вермахтсобербефельсгабер дер Украйне), що вже поселився в Рівному. Боровець   з сотником Сиголенком кілька разів їздив на переговори з генералом Кіцінгером, поки цю справу пощастило довести до бажаного нами кінця. Повстанці домагалися від німців визнати Поліську Січ, як окрему національну військову частину. Німці закривалися тим, що вони не мають на це права, бо у справі організації української армії вони ще не мають жодних наказів від вищих чинників. Тому генерал Кіцінгер згодився лише на піввійськову, півміліційну акцію виключно для Полісся. Це означало, що українська міліція на Поліссі має право діяти без всіх тих обмежень, які стосуються міліції всіх інших областей. Цього Боровцю було досить. В очах німців січовики лишалися далі, як міліція, а для себе ,січовики хоч і не офіційно, діяли і рахували себе, як українське національне військо.
    Вже з перших днів німецько-совєтської війни лави Поліської Січі з кожним днем дуже поповнювались за рахунок все нових людей. — “Все це був зразково дисциплінований військовий народ, вихований в дусі палкої любови до батьківщини та свого рідного війська. Це були старші люди з царської та української армій та молодші вояки з польської та совєтської армій. Багато було також втікачів від совєтського переслідування, етапів та тюрем. По всіх наших гарнізонах та міліційних станицях кипіла вишкільно-організаційна робота. Вчорашні цивільні люди на очах мілітаризувалися. На звільнених районах організовувалася цивільна адміністрація під контролею та опікою Поліської Січі. Вся Поліська котловина та її власна збройна сила готувалися до нових великих подій своєї історії”-стверджує у своїй книзі Т.Боровець.
Генеральний наступ
    Готуючись до генерального наступу проти московсько-большевицьких сил на Поліссі, січовики насамперед вислали делегацію під проводом хорунжого Петра Довматюка-Наливайка до білорусів, щоб з цим  братнім сусідом домовитись про якнайтісніший контакт зараз і на майбутнє. Становище в Білорусі в той час було дуже подібне до нашого. Частина країни була повністю опанована німцями, а в іншій частині проходив фронт з боями. Вся південно-східна Білорусь, тобто поліська частина, що межує з Україною, була в руках російсько-большевицьких банд. Така сама історія в білорусів була з міліцією, їх міліцію німці також обмежували пропорцією один до ста. Вони так само решту своїх міліційно-військових сил відтягали далі від німців в свої поліські терени.
     Білоруси вітали  делегацію з особливою гостинністю, притаманною   тільки цьому лицарському народові. Вони повністю схвалювали спільний план термінового очищення всіх н поліських земель від російсько-большевицького терору. Делегації договорилися, що штаб білорусів приготує також свій план, а тоді обидва плани узгодяться і за одним сигналом розпочнеться генеральний наступ.
     Відділами Білоруської Самооборони командував капітан Всеволод Родзька та його заступник поручник Михайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводом професора Радослава Островського, що потім був обраний Президентом Білоруської Центральної Ради.
    Тимчасово виконуючим обов’язки начальника штабу Поліської Січі УПА був сотник Іван Комар-Рогатий з Клесова. Ця досить активна людина не мала на таку  посаду відповідних кваліфікацій, але ад’ютант штабу, молодий старшина з польської армії хорунжий Дорошенко у дуже великій мірі покривав брак кваліфікацій в сотника Івана Комара-Рогатого. Робота штабу, однак, ще не могла стояти на тому рівні, якого вимагала ситуація. Штаб містився в будинках каменоломної фірми „Пугач” в лісі під селом Вири, Клесівського району. Там стояв також постійно гарнізоном один неповний курінь війська для охорони штабу. Курінь постійно зростав за рахунок все нових добровольців, переводив муштру та всебічне навчання.
   Перед запланованим наступом Поліська Січ відчувала катастрофічний брак командного складу, особливо штабівців.  Щоб якось порадити з цїєю проблемою і остаточно оформити співпрацю УПА з проводом ОУН ,десь в останніх днях липня 1941 року Тарас Бульба вирішив поїхати до Львова,кріт того  врешті - решт конкретно договоритися з проводом групи С. Бандери, щоб їх люди на терені не ставили  різних перешкод. Та з бандерівцями, що містилися, наче ЦК ВКП(б), на вулиці Руській, як звичайно, ні до чого не можна було  договоритися. Вони продовжували  домагатися ліквідації всіх організацій та підпорядкування людей цих організацій тільки наказам політичної лінії їх проводу…
    Зорієнтувавшись в такій непростій ситуації, Бульба навіть не пробував більше з ними говорити про всі справи, бо бачив, що всі ці розмови не дадуть жодного позитивного наслідку. Але все ж,поїздка виявилась не зовсім провальною- у Львові зголосилося добровільно до УПА 10 молодих старшин та підстаршин, членів ОУН, які відразу ж поїхали з Бульбою  на  лісовий фронт.
      Повернувшись зі Львова до Рівного 5.серпня 1941 року, Бульба застав там дуже дорогих йому гостей. Це були: полковник Петро Дяченко та полковник Іван Трейко. З полковником Трейком січовики відразу оформили аналогічний договір про участь українських монархістів в рядах УПА, як це зроблено з представниками ОУН. Полковник Дяченко зголосив свою готовість прийняти обов’язки Начальника Штабу УПА й відразу поїхав з Боровцем до Клесова. З полковником Дяченком був його син Юрко та ще один молодий, дуже солідний і здібний штабовий старшина з польської армії, поручник Омелянів-Терлиця.
      Січовики енергійно заходилися організовувати  штаб та опрацьовувати нові оперативні плани. З появою полковника Дяченка та поручника Омелянова-Терлиці в січовому штабі повіяло більш воєнним, ніж партизанським духом.  В цей час до Сарн вже понаїхало багато німців.  В  околицях з кожним днем робилося тісніше.
Штаб УПА постановив відбити від большевиків місто Олевськ, з його багатьома військовими казармами, щоб туди перенести свій штаб. Це виникало також із  договору з білорусами. Всі райони на схід по лінії Слуцьк-Лунінець, в напрямку Мозиря, мали очищувати білоруси.  Завданням січовиків було витиснути росіян з районів Столін-Сарни-Олевськ-Зв’яльге-Овруч і з’єднатися з білорусами в Мозирі.
Ділове командування Поліською Січчю перебрав полковник Дяченко, а Боровець далі очолював цілість, як Головнокомандуючий УПА та Окружний Комендант міліції в Сарнах.
Полковник Дяченко переніс свій штаб з с. Вирів до районового містечка Клесів. “Всюди, де стояли гарнізони Поліської Січі, був зразковий лад і порядок. Воякам та міліціонерам було суворо заборонено грубо трактувати цивільне населення незалежно від національности чи віровизнання. Поліська Січ суворо дотримувалася всіх законів воєнного часу, як регулярна армія. Все постачання війська, як правило, переводилося тільки через місцеві органи цивільної адміністрації. Був виданий наказ до населення здати всяке військове майно, який виконувався без жодних застережень чи спротиву також через місцеві адміністративні органи. Жодних конфліктів на цьому тлі поміж нашим військом та населенням ніколи не було.”- стверджує Боровець. Але й траплялися казуси. Вже перші наші загони, що переходили колишній совєтсько-польський кордон в липні 1941 року, зіткнувшися з місцевим населенням колишньої підсовєтської України, серед багатьох всяких звітів та донесень, повідомляли, між іншим, таке: -„В селі Немовичі. ми організували мітинг, нав’язуючи дружні відносини з місцевою молоддю. На зборах говорив я та бунчужний С. Ми закликали населення вступати до лав нашої повстанської армії та чинно боротись за ідею української суверенної держави. Виступив якийсь бородатий дядько літ під 50 і запитав: „Яка ваша програма?” Ми сказали, що ми військо, а не політична партія. В нас програми нема. Всі присутні в регіт!
— Як то? Ви воюєте без програми?! Защо ж та в ім’я чого маємо ми з вами воювати? Армія хлопців мусить мати або свою державну програму, або програму тієї парті, яку вона захищає”- визнає свої прорахунки  Т.Боровець
    На підставі подібних звітів, які свідчили про те, що країна вимагає навіть від війська ясно конкретизованої політичної платформи аж до соціяльних постулатів включно, командування УПА опрацювало для майбутньої  просвітньої роботи, на базі програмових тез УНВ наступну політичну програмову платформу під назвою:

            За що бореться Українська Повстанська Армія

1. Українська Повстанська Армія — це надбання всього українського народу. В її військово-революційні лави мають право вступати всі українці.
2. УПА не підлягає жодній політичній партії. Свою діяльність УПА підпорядковує тільки законному Урядові Української Держави.
3. УПА не вступає в жодні міжпартійні суперечки. Замість партійних та клясових міжусобиць, УПА бореться за абсолютну консолідацію серед українців та мобілізує всі творчі сили України насамперед проти зовнішніх ворогів України.
4. УПА веде свою акцію на двох фронтах: революційно-партизанську в СССР та репрезентативно-інформативну поза межами СССР.
5. УПА стоїть на становищі безкомпромісової боротьби з кожним загарбником України. Свою діяльність УПА не підпорядковує жодним чужим силам.
6. УПА бореться в першу чергу за визволення України з чужого ярма та відбудову своєї суверенної держави. Про державний лад і форму володіння державою буде вирішувати своєчасно тільки увесь народ за посередництвом своїх представників в парляменті Самостійної України або загальним голосуванням.
7. УПА бореться за перебудову Східньої Европи за принципом етнографії. Кожний народ мусить мати свою суверенну державу, а не каратися під насильною окупацією чужої імперії.
8. УПА бореться за спільний революційний фронт всіх народів поневолених московською компартією або якою іншою імперією.
9. УПА визнає потребу уряду воєнного часу. Всю владу в воєнний час виконує уряд, складений з представників всіх політичних угруповань, а в основному опертий на власну мілітарну силу.
10. УПА визнає засади демократії, як єдино-правильні для української народньої держави. Українська держава мусить базувати свою розбудову не на вузьких реакційних, однонаціональних чи одноклясових доктринах, а на широких основах територіяльного патріотизму. Добрими патріотами української держави можуть бути не тільки одні українці, але також представники всіх інших національностей, що чесно визнають Україну своєю батьківщиною.
11. УПА бореться за абсолютну рівноправність всіх громадян, незалежно від їх статі, стану, національности та релігії. Не може бути ані упривілейованих одних, ані позбавлених прав („лішенци”) других. Всі громадяни мусять мати однакові права і однакові обов’язки.
12. УПА бореться за дійсну, не фіктивну свободу думки, слова, віри і чину кожного громадянина української держави, без різниці його національности, статі, стану, походження й політичних та релігійних переконань.
13. УПА бореться за відновлення вільної діяльности всіх віровизнань та церкви, як одного з дуже важливих чинників національно-державного будівництва.
14. УПА визнає законною і правильною націоналізацію більшости ресурсів країни державою, але рівночасно стоїть на сторожі права оборони інтересів трудящого люду перед державним капіталом, так само, як і перед капіталом приватним. Державний капітал не має права до рішального впливу на соціяльне законодавство української держави.
15. УПА бореться за якнайскорше уконстатування в українській державі:
·                     1) державної власности
·                     2) комунальної власности
·                     3) кооперативної власности
·                     4) приватної власности.
Кожна форма володіння власністю мусить бути рівноправна перед законом.
16. УПА бореться за перебудову економічної структури української держави з монопольної совєтської „казьонщини” та „колхозництва”, за поширення свободи приватної ініціятиви, але тільки шляхом організації регульованого державою народнього капіталізму, а не підпорядкування держави приватному капіталові.
17. УПА визнає за конечну потребу безпосередньої державної адміністрації тільки для воєнної та тяжкої промисловости. Всі інші галузі індустріяльної продукції мусять пляново переставитись на адміністрацію комунальної, кооперативної та приватної ініціятиви.
18. УПА бореться за негайне переставлення фабрик та заводів в українській державі на дійсну, а не фіктивну власність трудового народу. Це має бути доконане шляхом організованих державою спеціяльного роду акційних товариств. Кожний трудовик — акціонер.
19. УПА бореться за абсолютну перебудову українського села. Хаотичне й зруйноване старе та насильно колективізоване теперішнє село мусить заступити нова хліборобська оселя з самовистачальних господарств, пристосована до нового розподілу країни, комунікаційної мережі і т.п.
20. УПА визнає за найвідповідніше в майбутній державі державне, кооперативне та приватне хліборобство:
Державне — це адміністрація самою державою всього національного державного фонду.
Кооперативне — це всякого роду кооперативно-артільні господарства, які можуть існувати там, де місцеві обставини та воля народу бачать їх потребу.
Приватне — це одноосібне, сильне хуторне господарство в системі хліборобської станиці, побудоване за всіма правилами модерної агротехніки з механічним обробітком.
Спекуляція землею та великовласницьке поміщицтво виключається. Землю, як на кооперативні, так і на одноосібні господарства надає держава законним актом на вічну приватну власність тому, хто її обробляє, безплатно.
21. УПА бореться за плянову перебудову цілої країни. Принагідне повсталі хліборобські, промислові, торговельні та адміністративні осередки мають бути змінені новими пляново-розміщеними оселями, залежно від тереново-кліматичних, сировинно-продукційних, торговельних та адміністративних умов та потреб країни.
22. УПА бореться за справедливе унормування відносин в державі та за дійсне піднесення життєвого рівня всього трудового населення України.
23. УПА бореться за право довільного вибору роду праці на підставі добровільної умови. Трудовий люд має право до зміни праці через розв’язання умови, а не бути прикованим до заводу диктатурним „указом” держави, або всякими примусами працедавця.
24. УПА бореться за право на безкоштовну освіту і повну культурну, соціяльну та санітарно-медичну опіку для всіх громадян української держави.
25. УПА бореться за право трудових мас на максимально 8-годинний день праці, на нормальний відпочинок і на оборону своїх інтересів професійною організацією, як перед приватним, так і перед кооперативним і державним капіталом.
26. Всі революційні кадри і вояки УПА мають право належати до своїх політичних партій та громадських і професійних організацій та визнавати той чи інший політичний світогляд. В рядах УПА їх зобов’язує ідея відродження української суверенної держави, постанови внутрішніх організаційних правил та вояцько-лицарська дисципліна.
Ця скромна платформа дуже подобалася як  воякам, так і всьому населенню по обох боках колишнього совєтсько-польського кордону. Люди взнали, за що мають боротися. Хоч вона була дуже малословною, але одночасно  була досить багатомовною в усіх питаннях і зробилася серйозною основою програмових міркувань не тільки війська, але й ширшого громадянства. Немало принципів цієї платформи відразу почали вводити в життя цілі громади та райони, що були під впливом та контролем Поліської Січі. Хоча платформа була багато разів змінювана та модифікована, а в пропагандивних летючках скорочувана, але її основні принципи лишалися ті самі. Це була основна база політично-програмового світосприймання всього повстанського руху.
       В той же самий час, коли  штаб січовиків дискутував над своїм оперативним планом,  “большевики” встигли у чималій мірі терором навести порядок у своїх рядах. Переформували недобитки з розбитих частин в нові бойові одиниці. Почалися  терористичні випади на ті села і містечка, де їх досі не було чути. Большевики зорієнтувалися, що в Поліській котловині німецькі війська ніколи не будуть їх переслідувати. Набралися більше відваги. Перестали панічно втікати.  Почали завзято битися з українською та білоруською міліцією. Намагалися переходити в контрнаступ. Появилася большевицька дуже гостра пропаганда проти українських та білоруських „зрадників родіни”. Повний розгром Червоної армії приписувався не деспотичній політиці Сталіна та його горлорізів з Політбюра, а українським та білоруським „зрадникам”. І яких лише помий не виливала на голови українських та білоруських патріотів московська пропаґандивна кухня! На підставі цієї пропаганди старе й мале, хто не покинув своєї рідної землі та не пішов разом з відступаючим російсько-комуністичним окупантом за Волгу — все це „зрадники родіни”. З таких причин всіх цих зрадників треба тотально винищувати. Вслід за цією оскаженілою пропагандою пішов такий же дикий чин терору.
      Щоб ці людиноненависницькі злочини московсько-большевицького терору на Полісі припинити, бодай, як масове явище, українська і білоруська нації солідаризуються до якнайтіснішої співпраці. Штаб Поліської Січі УПА остаточно коректує свої плани. Ще раз узгоджує їх з штабом Білоруської Самооборони. Призначається день наступу в усьому Поліссі на 20 серпня 1941 року. Боровець повністю передав Окружну Команду Міліції в Сарнах своєму заступникові, сотникові Диткевичеві, звільняючись зовсім від обов’язків Команданта Міліції і перейняв тільки командування Поліської Січі УПА. Одночасно  відтягнув з Сарн свою підстаршинську школу, що вже закінчила короткий курс, та всі інші наявні військові резерви поза міліцією. Ввесь штаб переноситься до Клесова. Навмисне формується один сильний рухомий курінь для зв’язково-бойової акції з білорусами на північному сході від Сарн. Командування цього куреня приймає сотник В. Раєвський. Вся  підготовча акція була закінчена.
      У точно визначений час по всій лінії почався генеральний наступ. Може така назва надміру претензійна, але це був справжній наступ невеликих сил і невеликого маштабу, але дуже великого і всестороннього значення. Це була проба сил і можливостей двох дружніх націй в їх боротьбі за свою національну гідність та свободу, за фізичне існування сотень тисяч людей на тлі великої світлої пожежі, де два імперіалістичні тирани б’ються за володіння  землею. Всі районові команди міліції, призначені до бойової акції, отримують наказ посилити свою дію спільними операціями разом з іншими районами та „літаючими” куренями Поліської Січі.
21 серпня 1941 року після довгих  затяжних і кровопролитних боів, з триразовим переходом з рук до рук, Поліська Січ здобуває місто Олевськ. Туди відразу переїжджає  Головна Команда. Полковник Смородський оголошується наказом, як Начальник Штабу та Начальник Олевського гарнізону УПА. В самому Олевську створюється новий Олевський курінь Поліської Січі. Відразу організовується  друга січова підстаршинська школа. Закладається своя тижнева газета „Гайдамака”, як орган Поліської Січі. Організовується місцева міліція і самоуправа. На очах стихійно обновлюється всестороннє, досі придушуване терором большевицьких банд, громадське життя. В ряди Поліської Січі масово зголошуються старшини та вояки Червоної армії, як  нові товариші зброї з теренів, що  від них були протягом чверті віку відділені совєтсько-польським кордоном. Маневруючи силою, зложеною всього з одного гарнізонного та чотирьох рухомих куренів-бригад та цілою масою озброєної міліції на місцях, що в загальній сумі давало нам більш-менш 10,000 вояків, партизани січі розпочали свій генеральний наступ проти ворога, що також, за нашими остаточними підрахунками, нараховував на Поліссі приблизно 15,000 вояків. Білоруси свої сили обраховували на 5,000 вояків. Отже, сили обох противників були більш-менш рівні. Але большевики мали перевагу в тому, що вони були в обороні, а січовики в наступі.  Відчайдушно оборонялися на закріплених позиціях, мали великі запаси автоматичної зброї та боєприпасів, їх військо складалось з самих вишколених вояків, чекістів та міліції, кероване фаховими кадрами. Тоді, як січове військо — це слабо озброєний, на скору руку зібраний всякий народ, головним чином, недосвідчена в боях молодь. У  війську сотнями командували підстаршини, а наймолодші старшини були примушені командувати куренями. Зате ця молодь  переважала большевиків тим, що  воювали на своїй землі. Большевики були розсипані незчисленними острівцями на величезному просторі. Ці острівці були змушені боронити себе окремо, і поліщуки могли довільно перекидати менші і більші загони, куди  було треба, тобто вся ініціатива маневру була в їхніх руках. Ворогові було тяжко знати, де і коли  по них ударять.   Крім того, бойовий дух  наступаючих вояків був куди сильніший від солдатської маси зформованої з решток розбитої армії, яка тепер відступала в невідоме під напором „великої петлюрівської армії отамана Бульби”, як про це голосила  пропаганда самих січовиків...    Скільки не пробували чекісти та партійці підносити бойовий дух цієї безладної маси, головним чином — автоматом, він, однак, з дня на день помітно падав. Деморалізація росла на очах. Після кожного нічного бою, пекельними детонаціями динаміту під бункерами, сотень мінометних канонад на оточені села, містечка чи лісові масиви, червоноармійці розбігалися, хто куди міг. Вони ховалися по лісах від своїх начальників та комісарів. Серед них було багато українців, білорусів та інших національних меншин, яких силою терору тримали в большевицьких лавах. Тепер вони юрбами переходили  бік  стрільців, в українсько-білоруські відділи.
   На білоруському відтинку була така сама ситуація. Вся акція проходила досить жваво за одним планом, одною тактикою, тими самими методами боротьби та засобами пропаганди. Сотник Раєвський постійно доносив до штабу про загальну ситуацію та поодинокі випадки на його відтинкові.
    Село за селом, лісовий масив за масивом, район за районом,кусок за куском  багнистої поліської землі визволяється з-під тотального терору і повертається хоч на короткий час, до всестороннього вільного життя. Такою була відповідь на наказ Сталіна, робити голу землю на життєвому просторі народів, до яких Сталін і його большевицька зграя немає жодного права.   Це акт самооборони перед явною смертю сотень та тисяч людей.
      Босонога гвардія українських деревлян та білоруських кривичів з безприкладною в цілому світі хоробрістю та завзяттям вписала золоті сторінки в історію визвольної війни волелюбних народів. Ця війна в тисячу разів тяжча та грізніша своєю винищувальною силою від усього того, що цілий світ називає війною. Основна зброя цього дивного війська — це непоборна воля до національної свободи та державної суверенносте. його артилерія — міномет та амонал. Це військо босе й голе в непроглядній темряві та при дивовижному сяйві ракет та прожекторів, під градом куль з кулеметів та автоматів вужами підлазить під бункери, підкладає скрині амоналу, запалює гніт, зникаючи в обіймах поліської темряви та хащів. Бере бункер за бункером, село за селом, район за районом.
    Українсько-білоруські поліщуки стають повними господарями своєї рідної землі. Їх бойові сили ростуть з години на годину за рахунок все нових  братів по зброї з визволених районів та дезертирів від ворога. Тут їх формують в нові сотні та курені, організовують сільські та районові команди міліції.  А самі невпинно пробиваються все далі і далі вперед. Адже ще сотні й тисячі людей чекають на їх братню допомогу.
    Бойові сили ворога з години на годину рідшають за рахунок втрат та дезертирства. Розтають, наче віск від вогню. Залишаються самі партійці та чекісти, що, мов зайці, тікають далі, щоб організувати оборону в інших пунктах.
    На проханя сотника В. Раєвського  Бульба висилає ще цілий Рокитнянський курінь під командою поручника Дуба, який починає свою акцію на північний схід від Олевська, вниз по річці Уберті в напрямку Перга-Корище-Радзівіловичі. В цей час Людвипільський та Клесівський курені під командою поручника Ковальчука, блискавичними операціями вибивають південну большевицьку групу в районах Олевськ-Емельчино. Дають вільний зв’язок з Олевська до Житомира, який досі відбувався через Сарни-Рівне. В районі Зв’ятеля натикаються на німців, роблять крутий поворот північною частиною районів Коростень-Овруч, здобувають Лєльчицю. Одночасно  беруть курс на Мозир з півдня. Там білоруси просять негайної допомоги і пропонують спільно здобути Мозир, заснувати там єдинний штаб обох братніх армій свободи для дальшої боротьби.
    Залізний півперстень, що почав дошкульно стискати ворога чимраз далі на схід, на очах помітно звужується. Хоруговки та кольорові знаки „літаючих бригад” на штабних мапах, починаючи від Слуцька-Лунінця-Сарн-Зв’ягеля, все більше і більше згущуються, створюючи великий клин, на вершку якого стоїть Мозир.
     А в цей час в Коростені, Гомелі та Мінську вже стоять на суші  напоготові  німецькі танки. Цей, другий  „визволитель” Полісся, незворушно приглядається до нечуваної в історії воєн операції. Уважно слідкує за всіма подіями. Дивується, що те, чого не могли зробити його танки та літаки, доконує обріз і динаміт босоногої ґвардії.
     Ось вже  противник притиснутий до Прип’яті там, де вона впадає в Дніпро. Його розбиті рештки форсують Прип’ять. Переходять Дніпро на північ від Чернігова. Беруть курс на свої Брянські ліси…
    Ця гігантська операція, виконана такою малою силою, бездоганно вдалася лише тому, що наступ проводився двома родами операцій, де рухомі курені Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони були не звичайними куренями, а „літаючими бригадами”, а за ними всюди сунула „непрохідна маса міліції”, що так само перекидалася з району в район. Ніхто не знав ні складу, ні числа „літаючих бригад”, що всюди творили авангард „динамітників”, ні точної сили „великої армії”. „Літаюча бригада” то розбивалася на кілька відділів, що були менші від нормальної сотні, то з допомогою „маси” виринала сильнішою за нормальний полк. Таким чином, ворог ніяк не міг встановити силу свого противника, що наче лавина розбурханого вулкану сунула на нього з усіх сторін. Головним „арсеналом” цілої операції були сховища вибухових матеріалів Клесівських Гранітних каменоломень, що їх в пору забезпечила Поліська Січ перед висадженням в повітря втікаючими большевиками, і всі  наперед заготовлені лісові зброєсховища. Головним транспортом були коні та воли. Зв’язок: також коні та пішоходи, а головним чином українські та білоруські дівчата.   Це вони переносили накази та звіти через непрохідні багна та хащі поміж ворожими з’єднаннями. Вони розносили на території, опановані ворогом, всяку пропаганду, а звідти приносили докладні відомості про сили та розміщення ворога. Вони перев’язували та доглядали ранених, підносили хліб, воду та амуніцію і діяли не гірше вояків Поліської Січі.


АлМаС.
Soleks55@ukr.net>