Летять роки, як лебеді у вирій

Щасливий політ Кичанів

Фото автора. 

Летять роки, як лебеді у вирій. Не зупинити їх, не повернути. Ще ніби вчора Віра та Микола Кичани зі Зносич були нареченими, а нещодавно відсвяткували діамантове весілля.За щедро накритим столом гомоніли до півночі. Веселились і плакали, бо хоч і прожили ювіляри, як голуб з голубкою, – перипетій долі все ж вистачало. Сьогодні обом далеко за сімдесят. У минулому роки тяжкої праці в колгоспі та на рідній землі.  Подружжя славно трудилось, звело за життя аж три будинки.  Крім того, виростили та благословили у світ п’ятьох синів, троє з них пішли стежкою батька й стали успішними ветеринарами. 

У селі про Кичанів  кажуть тільки хороше: добрі, привітні, трудолюбиві. Старожили відповідають, мовляв, що посієш, те й пожнеш. Вони знали один одного завжди, адже мешкали по сусідству, у звичайних сільських родинах. Дитячі роки закарбувались у пам’яті стареньких і понині. Щоправда, не зі сльозами радості, а болю згадує своє босоноге дитинство сивочола бабуся. Надто війну. Коли вона розпочалась, батька, який був єдиним годувальником багатодітної сім’ї, забрали на фронт. Вєрка (так любляче звали її рідні) того року якраз пішла до школи.

Багато трудились з майбутнім чоловіком: то картоплю разом збирали, то сіно звозили. У юності Віра Олександрівна славною була. І Микола кохав її, коли порались по господарству, очей не зводив з помічниці. Від палких поглядів дівчина ніяковіла, але й гадки не мала, що юнак, якому ледь виповнилось 16 років, давно закоханий у неї і будь-що доб’ється взаємності. Так і трапилось, молодята полюбились, а за півроку стали на шлюбний рушничок.

   Минали роки, оселя Кичанів повнилась дитячим щебетом. Батьки мріяли про доньку, але народжувались хлопчики.  Сьогодні вони їх найбільша гордість. Зі сльозами на очах згадують пенсіонери, як ростили синів. З дитинства прищеплювали любов до рідної землі, вчили сумлінно трудитись, з совістю йти по життю. 

    Діти приїжджають до батьків на вихідні та свята. Тут, в отчій хаті, завжди добре та затишно.  Кімнати, як і колись у дитинстві, прикрашають викохані ненькою вишиванки та розкішні квіти. Зібравшись за обіднім столом, годинами воркують про життя, роботу, здобутки. Батьки радіють за дітей і пишаються ними, бо ж вони їхні діти....