Випробування долею

Тетяна ЛЯШЕНКО.

Рівненська область.

Фото Ігоря Табінського.

У Софії душа сповнена світла. Отого, яке Бог нам вкладає в душу, коли приходимо у цей непростий світ, і яке ми в більшості розгублюємо, зіткнувшись із жорстокими реаліями життя, чи то просто забуваємо, що воно нам дане, втягнувшись у перегони за матеріальними благами й посадами.

А вона, ця дівчина, стоїть у дверях кімнати, як у рамі. Тоненька, граційна, мовби вирізьблена з теплого дерева фігурка, і сяє своєю щирістю, довірливістю, добротою, натхненністю, яких не знищили ніякі випробування.

Їх вистачало в житті двадцятирічної Софії Бухало з села Тинне, що в Сарненському районі на Рівненщині. Та вистачає й нині. Але вона на світ дивиться променистим поглядом, забуваючи про власну недугу. І в тім погляді стільки світла, що все довкола неначе осяяне ним, і мимоволі й твоя тривога через якісь дрібниці розсипається в прах і сам починаєш дивитися на світ іншими очима.

Природа одібрала в дівчини руки, та Бог щедро обдарував її іншим — дав душі крила, щоб піднялася над бідою й суєтою світу й сприймала життя таким, яким його бачать не всі, — прекрасним.

— Софійка такою народилася. Але я жодного разу не почув від неї нарікань, мовляв, чому доля зі мною так обійшлася, — каже її тато отець Олексій, настоятель місцевої церкви Параскеви П’ятниці. — Я чекав її запитання: « Чому я не така, як усі?» й готувався до розмови. Але вона сама мені сказала: «Така воля Божа».

Хтось інший вважав би себе приреченим на немічність, а вона — ні. Вона просто живе, як усі, навчившись необхідне робити... ногами. Звичайно, маленькою Софійку за те, що не така, траплялося, ображали діти, коли разом бавилися на моріжку. Прибігала додому в сльозах, а вже через якийсь час приходили подружки і все було їм прощено й забуто. У Софії завжди були незлобливе серце й привітна вдача.

До п’ятого класу вона навчалася вдома, а потім пішла до школи. Діти нову товаришку зустріли по-різному. Хоча згодом звикли навіть до того, що дівчина пише ногою. І почерк у неї виявився кращим, ніж у багатьох. А ще з’ясувалося, що гарно малює. Пензлик, наче пелюсточка квітки, так і літає над папером, творячи в альбомі маленьке диво. Малювати вона любить і досі.

Софія не сторонилася шкільного життя — навпаки, була в гущі, ходила на шкільну дискотеку, щоб повеселитися. І відсутність рук зовсім не заважала їй танцювати.

І сьогодні це не заважає їй керувати церковним хором. Для того, аби освоїти непросту регентську науку, поступила в духовне училище при Городоцькому монастирі й навчалася там три роки.

— Вчитися було непросто. Але я старалася, — посміхається, — і дуже задоволена, що долучилася до цієї справи. Звичайно, старші хористи у нашій церкві спочатку в мене не дуже вірили. Ми ж створили молодий хор і вивчили різні релігійні піснеспіви. І коли на Різдво у церкві, окрім традиційних, прозвучали й нові твори, всі дуже дослухалися. А потому, після богослужіння, старші хористи таки визнали: «Ми гарно співали, але ж як заспівали вони!»

Софія любить ті миті, коли диво голосів, переплетених у прекрасній мелодії, злітає під купол церкви і піднімається аж у високість. Тоді здається, що й душа, наче птах, летить над світом, таким дивовижним, сповненим добра і радості. Найбільше любить євхаристичний канон. У ньому стільки краси!

А ще Софія веде заняття у недільній школі. І рада, коли дітлахи приходять туди охоче. Разом із татом старається закласти у їхні душі одвічні цінності — любов до рідних, повагу до старших, потребу допомогти слабшим. Разом із батьком шукають нові форми й методи роботи, щоб дітям ця наука була доступною й цікавою.

Звичайно, у родині пробували вирішити Софіїну проблему. Разом із мамою дівчина їздила в Німеччину, де їй виготовили протези. Але вона підросла і їх замінили на вітчизняні, які натирають спину. Адже рук у Софії немає від пліч. Вона ж невеличка, а протези важкі й громіздкі.

Та їй швидше все зробити ногами — і написати, і пришити... Навіть вишивати уміє. А що не може, їй допомагають тато й друга мама. Бо рідна передчасно згасла. Людмила, яка згодом прийшла в родину, зуміла й справді завдяки щиросердній турботі, доброті стати другою мамою і їй, і старшому братові Сашкові. Тому Софія й називає її мамою. А ще любить молодшого брата Андрійка. Допомагає хлопцеві вивчити уроки, грається з ним.

— Людям у дивину, що в мене немає рук, — розповідає. — Але я цим не переймаюся. Коли їдемо в автобусі, подружка каже, що на мене всі дивляться. Я ж жартую: зате місця менше займаю... Я не така, як усі. Що ж зробиш?.. А життя — це життя. І воно прекрасне.

Мені ж здається, що, коли поміж нас з’являються люди відмінні — якоюсь вадою чи поведінкою надто довірливою, відкритістю душі, — Бог випробовує нас на людяність і порядність. Чи не кинемо услід грубого слова, чи не надуримо, чи не насміхатимемося, чи здатні допомогти... Тоді, очевидно, нам дається шанс повернутися до першовитоків нашої душі, коли проливали сльози над казкою; коли віддавали старенькій бабці, що просить милостиню, останні гроші; коли мчали вночі на допомогу подружці; не клали нетерпляче телефонну трубку зі словами: «У мене серіал», коли хтось хотів з нами порозмовляти, бо наболіло на душі...

Живе у Тинному дівчина Софія. Робить справу, яку любить, а ще малює і пише вірші. І з легкістю несе випробування, які їй випали. А ми, здорові й сильні, часом нудимо світом й упадаємо в розпач через якісь дрібниці, злостимося на всіх, якщо щось не вдається. Тож нехай Софійчина історія додасть кожному з нас віри в себе, змусить побачити у житті те, що ми вже відвикли помічати.