Нерідко, щоб повернути здоров’я, звертаємось до лікарів, цілителів, витрачаємо великі гроші, долаємо сотні кілометрів і не знаємо, що поруч живуть люди, які можуть позбавити багатьох недуг без допомоги ліків. Нещодавно доля звела мене з диво-жінкою Галиною Скорич, від дотику її чудодійних рук зник біль, що не давав покою декілька місяців.
Так уже повелось, що в повсякчасних клопотах, турботах кудись мчимо, поспішаємо, пам’ятаємо про все та всіх і забуваємо про найголовніше – власне здоров’я. І лише коли його втрачаємо, час раптово зупиняється. Відразу докоряємо собі, жалкуємо, але…
Я, звичайно ж, не виняток. Лікарі ставили невтішні діагнози, прогнозували інвалідність, наполегливо рекомендували ходити з ціпком. Окрім сліз і відчаю, у житті не залишалось нічого. Кожний крок приносив гострий біль. Спливали дні, тижні, місяці, але покращання не було й лише десь у глибині душі ледве жевріла іскорка надії.Якось під час випадкової зустрічі давня знайома, вислухавши мене, порадила: «А поїхала б ти до Галі на Розвилку». І розповіла про методику лікування цієї незвичайної жінки. Вибору не було, отож - у дорогу.
…Обійстя, що притулилось до лісу, зустріло розмаїттям різнобарвних хризантем і тишею. Господиню вдома не застала, тому присіла на стілець під горіхом і замислилась. Враз відчула на собі погляд – біля хвіртки стояла жінка років шістдесяти. Відразу ж привітно заговорила й, опираючись на палицю, пішла назустріч. Я запитала:
- А що, лікарю, людей лікуєте, а самі з палицею ходите?
Гірко посміхнувшись, Галина Андріївна відповіла: «Так. Замучив артрит». Не цікавлячись, чого та звідки приїхала, запросила в хату. Впали в очі ідеальна чистота й кімнатні рослини. Поки зацікавлено розглядала квіти, вона говорила так, ніби знайомі все життя. Через декілька хвилин сильні умілі руки цілительки запрацювали над моїм тілом. Невимовний біль ледь витерпіла. Нарешті Галина Андріївна сказала: «Ставайте на ноги». Та не могла зважитись. Жінка впевнено повторила: «Ставайте! Я ж тут». Несміливо стала й пішла. Що тут можна сказати? Хотілося і плакати, і сміятись. Висловивши вдячність, пообіцяла приїхати ще раз: запрагло більше дізнатись про цю неординарну особистість.
Народилась Галина Скорич (дівоче прізвище Ляховчук) у с. Доротичі. Батько, уродженець с. Кузьмівка, шевцював, мама була місцева. До неї часто звертались односельці з вивихами рук і ніг, й Анастасія Юхимівна вміло вправляла суглоби. А навчив її цьому незвичайному ремеслу сусід на прізвисько Шелест, батько всім відомої в окрузі баби Мидори, з якою вона дружила, і цілитель майже з колиски почав привчати подружок до цієї нелегкої справи. Дівчатка виявились здібними ученицями. Згодом Анастасія Юхимівна, маючи два сини та три доньки, захоче передати своє вміння їм, та лише Галинку змалечку зацікавить це заняття. Вочевидь, окрім снаги та бажання, потрібно мати ще й благословення від Бога. Мабуть, Галині потрібно було вступати до медичного закладу, та молодість повела її до Москви, де стала студенткою лісотехнічного технікуму.
А незабаром було заміжжя й гірке розчарування. Необгрунтована жорстокість чоловіка змусила молоду жінку у 25 років стати матір’ю-одиначкою з донечками Анжелікою та Людмилою. Звісно ж, було нелегко. Працювала на різних підприємствах бухгалтером, відтак прийшла в Страшевське лісництво. Контора переїхала в нове приміщення, й Галині Андріївні надали простору квартиру в старому. Там мешкає й нині. Любить поратись на городі, у вільний час чи в довгі зимові вечори в’яже різні речі. І в будь-яку пору приймає хворих, які звертаються за допомогою.
А взялась за цю справу випадково, уже в доволі зрілому віці. Приїхала якось до мами, а її вдома не було. Аж тут привезли хлопчика з Немович з вивихнутою ногою. Галина не розгубилась і почала ставити суглоб на місце. Хлопчик від болю зомлів, жінка не на жарт злякалась, дала йому краплі й викликала «швидку». Лікар розпитав, що ж трапилось, і наказав хлопчині: «Ану, ставай на ноги!». Дитина встала й пішла. Тоді вперше почула з вуст лікаря слова похвали. Та найбільше пишається тим, що поставила на ноги колишнього настоятеля Свято-Троїцької церкви отця Романа. Пізніше він, коли зустрічав людину, яка кульгає або тримається за спину, садовив у машину й віз до своєї рятівниці.
Гордість цілительки – троє онуків. Сергій навчається в духовній академії, тож бабуся із щасливою посмішкою та сльозами на очах розповідає, як довелось побачити онука по телевізору, коли його висвячували в диякони. А наймиліша, найніжніша людина – малесенький правнучок Даниїл.
…Щовесни Галина Скорич повертається душею та серцем у юність: зустрічається з однокласниками – випускниками СШ № 1 міста Сарни. Спогади, пісні, гумор, вітання додають бадьорості й сили, щоб знову, тамуючи власний біль, повертати людям найдорожче – здоров’я.
Софія СТЕПОВА.
Немає коментарів:
Дописати коментар