За 24 роки - перша дитина
- Коли у 1988 році я прийшов працювати у сільську раду, у Заваллі вже було зовсім невесело - налічувалося лише 20 будинків та 60 жителів, - розповідає секретар Торговицької сільради, до якої належить Завалля, Олександр Семенюк. – Життя там поступово затихало: одні виїжджали, інші – вмирали. Упродовж 1997-2007 років там і взагалі було троє, а потім лише двоє мешканців. Останні – подружжя Остап’юків. Старенькі загинули насильницькою смертю. Незабаром після цього ми вже мали намір розпочати процедуру щодо виключення населеного пункту з облікових даних, адже дійсно неможливо було навіть уявити, що хтось там схоче жити. Жодних умов для цього у Заваллі немає – ну хіба лиш світло, та й то лише якимось дивом вдалося зберегти електролінію. Тож, коли одного дня до нас у сільраду прийшов молодий чоловік із бажанням придбати у Заваллі одну зі старих хат та проживати в тому селі, у нас ледве мову не відібрало...
Ще більше шоковані були місцеві люди, коли незабаром ще з’явилися бажаючі жити у забутому селі. До того ж, всі - переважно молодого та зрілого віку. По якімсь часі там вже було прописано шестеро чоловік – Сергій Кочнєв 1965 р.н., Надія Пирожанська (1982), Юлія Засадько (1986), Володимир Філіпчук (1966) та Анатолій Шалайко (1980), котрий, власне, і був тим першим молодим чоловіком, що оселився у Заваллі. Нові жителі придбали кілька пусток, аби влаштувати там собі житло, а рішенням сільської ради їм було виділено землю для господарювання.
Справді ж знакова подія, яка змусила навіть песимістів повірити, що у Завалля може бути майбутнє, сталася наприкінці 2010 року.
- Юлія Засадько та Анатолій Шалайко тоді подали заяву про своє бажання одружитися, - усміхається, гортаючи сторінки сільрадівської документації, Олександр Семенюк. – Ось, подивіться: 10 грудня ми зареєстрували їхній шлюб. Все було скромно, але урочисто. Далі ж ще відрадніший запис: 27 жовтня 2011 року зареєстровано народження дитини – у подружжя Шалайків народився хлопчик, назвали Тимофієм. За 24 роки моєї роботи це перша дитина, яка з’явилася на світ у Заваллі. Можливо, й ще давніше вони там народжувалися, не можу достеменно сказати.
Порятунок від міської суєти і життєвих негараздів
...Сім кілометрів дороги від Торговиці до Завалля переважно тягнуться полями. Твердого покриття на цьому шляху ніколи й не планувалося робити.
- Взимку досить складно добратися, - пояснює, кермуючи прохідним авто, сільський голова Катерина Лавренюк. – Коли дощова погода – теж. Добре, що керівник сільгосппідприємства, яке обробляє довколишні поля, грейдерує цю дорогу, інакше взагалі було б проблемно.
- З іншого боку Завалля є ще один населений пункт – Лихачівка, - додає секретар Олександр Семенюк. – Воно лише за два кілометри, проте в цьому населеному пункті, як і в Заваллі, теж абсолютно відсутня соціальна інфраструктура. Тож, якщо треба звернутися в ФАП чи іншу установу, все ж треба їхати за сім кілометрів у Торговицю.
- То вже Завалля? – перериваю розмову, побачивши нарешті на виднокраї щось схоже на село.
- Так, - відповідає Олександр Дмитрович. – А ще зовсім нещодавно ви навіть і не здогадалися б, що це населений пункт. Туди було страшно заїхати – за чагарниками навіть хат не могли розгледіти. Цвинтар повністю в бур’янах та заростях – моторошно було дивитися на це...
При в’їзді село зустріло сумом одинокої хати-пустки. Втім, вже за кілька десятків метрів перше враження розвіялося. Єдина, але вже розчищена й охайна, вулиця Завалля обізвалася гамором будівельних робіт, виспівуванням домашньої птиці, усміхнулася цвітом ошатних садків, які нарешті відчули дбайливу господарську руку... Виводок поросят без перепон привільно походжає вулицею, а городи виблискують лискучою землею, яка давно спрагла за тим, аби віддавати свою силу врожаям.
- А що у тому місті робити?.. – залишивши роботу, спокійно починає мову один із чоловіків, котрих застала за розпилюванням дощок, - Сергій Кочнєв. – Тут зовсім інший уклад життя, все спокійно і розмірено. Я був військовим, жив у Луцьку. Коли ж вийшов на пенсію... Роки ще не ті, щоб сидіти склавши руки. От і вирішив оселитися в цьому тихому місці. Дружина теж позитивно до цього ставиться. Коли закінчу перебудовувати хату, разом із нею переїдемо у Завалля назовсім.
- А я ще не визначився, - приєднується до розмови Анатолій Кєдров. – Поки просто, так би мовити, за компанію приїжджаю. Роботи в місті теж не можу знайти, перебиваюся тимчасовими заробітками, хоча маю вищу освіту. А двох маленьких дітей треба ж якось годувати. Тож і закралася думка переїхати з тієї міської конури в село та жити з натурального господарства – як наші діди-прадіди.
- А чому саме Завалля? – цікавлюся.
- Це я ініціатор, - мовить, підходячи до гурту, як по кількох хвилинах дізналася, Анатолій Піголюк. – Я теж із Луцька. В село хотів переїхати давно. Ще в 2004 році купив хату в одному з сусідніх населених пунктів – планував використовувати як дачу, а потім переїхати назавжди. Аж тут дізнався про Завалля... Зовсім випадково, їдучи до родичів, побачив ці закинуті хати, садки, криниці... Тоді ще сливи якраз доспіли – одне з дерев аж вгиналося від соковитих венгерок... Серце аж защеміло. Почав розпитувати місцевих людей, знайшов власників цих старих хат, охочих тут поселитися, та так і стало відроджуватися Завалля. Хоча спершу, дізнавшись, що хочу тут жити, місцеві люди думали, що я несповна розуму.
“Колись люди життя за землю віддавали, а тепер вона задарма нікому не треба...”
“Серце защеміло” в Анатолія Піголюка не лише від того, що вимерло колись людне село (там, як дізнався, свого часу одних лише дітей було понад сто), а й від того, що ця земля пов’язана з долею його предків. Розповів, що зовсім недалечко, у лісі, що підступає до Завалля, загинув один із його дідів, котрий був учасником повстанського руху, а інший, воюючи у лавах Червоної Армії, дійшов аж до Берліна.
- “Нічого, синку, ми ще будемо хазяйнувати на своїй землі”, - казав дідусь, посадивши мого батька на коліна, - переповідає пан Анатолій. – Їх свого часу розкуркулили, замість кількох гектарів залишили у власності лише кілька соток землі. Ті лани саме тут десь і були. Колись люди за землю життя віддавали, а тепер вона задарма нікому не треба. Всі тільки скиглять, а треба просто взятися і працювати.
Склавши руки, у Заваллі дійсно ніхто не сидить. Перебудовують, як мовилося, оселі, впорядковують село, обробляють землю... Лише пшениці цьогоріч гуртом посіяли понад гектар, картоплі – 80 соток. Є у підсобних господарствах телята, корова, кози, вівці, свині, кури... До речі, там так привільно, що взимку на вулицях села можна побачити навіть диких кіз. Є й необхідна для обробітку землі техніка.
- Робимо все разом, - показуючи, як ведеться відродженому селу, мовить Анатолій Піголюк. – Так і легше, і веселіше. Я ще тут не прописаний офіційно, але незабаром теж перевезу у Завалля всю родину. У мене двоє дітей – менша тільки в четвертий клас ходить.
- А де ж тут навчатиметься? – дивуюся.
- Возитиму в сусіднє село. Не бачу в цьому жодної проблеми. А як раніше люди жили?.. Тоді ж навіть автівок не було. Діти та дружина спершу не розуміли, а тепер тільки підганяють, щоб швидше переїхати. Батьків теж перевезу сюди. Я сам будівельник за фахом, тож звести гарний дім зумію.
Відроджене село – відроджена доля
Відроджене життя у Заваллі нерозривно пов’язане і з відродженням доль кількох із його мешканців. Декого з них привело сюди просто бажання сховатися від міської суєти (як-от Сергія Кочнєва), інших же - повна безвихідь. Саме в забутому селі вони почали нову й світлу сторінку в своєму житті. Анатолій Шалайко, про якого вже згадано і який є першим жителем відродженого Завалля, говорить про це щиро і відверто:
- Я був алкоголіком, допився до такої міри, що епілепсія до шести разів на день кидала. Розумів, що треба вибиратися із прірви, але не міг знайти в собі сили. Одного ж разу, йдучи по Луцьку, почув від знайомого, що є такий собі Толік, який допомагає людям, котрі потрапили в біду, що він організував свого роду реабілітаційний центр. Дізнався, де він живе, і просто прийшов на поріг... Моє життя абсолютно змінилося. Я тепер маю сім’ю, дитину, зовсім іншими очима дивлюся на світ.
- Насправді, - каже Анатолій Піголюк, - я не організовував ніякого реабілітаційного центру. Просто, як віруюча людина, не можу відмовити тим, хто опинився в біді. Вони переповідають один одному, так і сформувалася така думка. Щоб витягти людину з прірви, треба не так уже й багато: віра в Бога, робота і мета в житті. Анатолій Шалайко – далеко не єдиний, кому я допомагав. У декого з людей навіть паспорта не було, з житлом теж зазвичай проблеми. Вони мешкають в різних куточках краю.
Нині подружжя Шалайків займається ремонтом своєї хати у Заваллі, тож тимчасово мешкає в будинку Анатолія Піголюка в Городниці. Це недалеко. Молодих може б і влаштували умови, які там були, та тепер, оскільки мають маленького синочка, треба створити більший затишок. А ще – вони з усіх сил дбають, аби заробити копійку та забезпечити дитині гідне життя.
- Основне джерело – домашнє господарство, - каже дружина Юлія. – До Луцька недалеко – 25 кілометрів, тож возимо туди на базар вирощену городину. І горіхи, і редьку продавали. Полуниці посадили шість рядків по 82 метри довжиною, тож і собі, і на продаж є. Восени ж кроликів продаватимемо – 40 штук відгодовуємо. Також Анатолій по можливості підпрацьовує на різних роботах.
- А ви ж як відважилися полишити місто? Знаю, що працювали в дитячому садку.
- Просто покохала і... повірила в Анатолія, хоча, коли дізналася про його минуле, це було непросто, рідні всіляко відмовляли від такого кроку. А село? Воно мені миле – тут навіть дихається легше...
Лагідні погляди подружжя, тиха розважлива розмова, щебетання маленького Тимофійка... Теплий згусток, який залишився від цієї зустрічі, ще довго зігрівав душу. Як і загалом історія із ледве не втраченим маленьким селом нашого краю.
Повернення Завалля до життя... Повернення Анатолія Піголюка до родинних витоків... Повернення доль нових жителів села на світлу й щасливу стежину...
• Світлана Тубіна
- Коли у 1988 році я прийшов працювати у сільську раду, у Заваллі вже було зовсім невесело - налічувалося лише 20 будинків та 60 жителів, - розповідає секретар Торговицької сільради, до якої належить Завалля, Олександр Семенюк. – Життя там поступово затихало: одні виїжджали, інші – вмирали. Упродовж 1997-2007 років там і взагалі було троє, а потім лише двоє мешканців. Останні – подружжя Остап’юків. Старенькі загинули насильницькою смертю. Незабаром після цього ми вже мали намір розпочати процедуру щодо виключення населеного пункту з облікових даних, адже дійсно неможливо було навіть уявити, що хтось там схоче жити. Жодних умов для цього у Заваллі немає – ну хіба лиш світло, та й то лише якимось дивом вдалося зберегти електролінію. Тож, коли одного дня до нас у сільраду прийшов молодий чоловік із бажанням придбати у Заваллі одну зі старих хат та проживати в тому селі, у нас ледве мову не відібрало...
Ще більше шоковані були місцеві люди, коли незабаром ще з’явилися бажаючі жити у забутому селі. До того ж, всі - переважно молодого та зрілого віку. По якімсь часі там вже було прописано шестеро чоловік – Сергій Кочнєв 1965 р.н., Надія Пирожанська (1982), Юлія Засадько (1986), Володимир Філіпчук (1966) та Анатолій Шалайко (1980), котрий, власне, і був тим першим молодим чоловіком, що оселився у Заваллі. Нові жителі придбали кілька пусток, аби влаштувати там собі житло, а рішенням сільської ради їм було виділено землю для господарювання.
Справді ж знакова подія, яка змусила навіть песимістів повірити, що у Завалля може бути майбутнє, сталася наприкінці 2010 року.
- Юлія Засадько та Анатолій Шалайко тоді подали заяву про своє бажання одружитися, - усміхається, гортаючи сторінки сільрадівської документації, Олександр Семенюк. – Ось, подивіться: 10 грудня ми зареєстрували їхній шлюб. Все було скромно, але урочисто. Далі ж ще відрадніший запис: 27 жовтня 2011 року зареєстровано народження дитини – у подружжя Шалайків народився хлопчик, назвали Тимофієм. За 24 роки моєї роботи це перша дитина, яка з’явилася на світ у Заваллі. Можливо, й ще давніше вони там народжувалися, не можу достеменно сказати.
Порятунок від міської суєти і життєвих негараздів
...Сім кілометрів дороги від Торговиці до Завалля переважно тягнуться полями. Твердого покриття на цьому шляху ніколи й не планувалося робити.
- Взимку досить складно добратися, - пояснює, кермуючи прохідним авто, сільський голова Катерина Лавренюк. – Коли дощова погода – теж. Добре, що керівник сільгосппідприємства, яке обробляє довколишні поля, грейдерує цю дорогу, інакше взагалі було б проблемно.
- З іншого боку Завалля є ще один населений пункт – Лихачівка, - додає секретар Олександр Семенюк. – Воно лише за два кілометри, проте в цьому населеному пункті, як і в Заваллі, теж абсолютно відсутня соціальна інфраструктура. Тож, якщо треба звернутися в ФАП чи іншу установу, все ж треба їхати за сім кілометрів у Торговицю.
- То вже Завалля? – перериваю розмову, побачивши нарешті на виднокраї щось схоже на село.
- Так, - відповідає Олександр Дмитрович. – А ще зовсім нещодавно ви навіть і не здогадалися б, що це населений пункт. Туди було страшно заїхати – за чагарниками навіть хат не могли розгледіти. Цвинтар повністю в бур’янах та заростях – моторошно було дивитися на це...
При в’їзді село зустріло сумом одинокої хати-пустки. Втім, вже за кілька десятків метрів перше враження розвіялося. Єдина, але вже розчищена й охайна, вулиця Завалля обізвалася гамором будівельних робіт, виспівуванням домашньої птиці, усміхнулася цвітом ошатних садків, які нарешті відчули дбайливу господарську руку... Виводок поросят без перепон привільно походжає вулицею, а городи виблискують лискучою землею, яка давно спрагла за тим, аби віддавати свою силу врожаям.
- А що у тому місті робити?.. – залишивши роботу, спокійно починає мову один із чоловіків, котрих застала за розпилюванням дощок, - Сергій Кочнєв. – Тут зовсім інший уклад життя, все спокійно і розмірено. Я був військовим, жив у Луцьку. Коли ж вийшов на пенсію... Роки ще не ті, щоб сидіти склавши руки. От і вирішив оселитися в цьому тихому місці. Дружина теж позитивно до цього ставиться. Коли закінчу перебудовувати хату, разом із нею переїдемо у Завалля назовсім.
- А я ще не визначився, - приєднується до розмови Анатолій Кєдров. – Поки просто, так би мовити, за компанію приїжджаю. Роботи в місті теж не можу знайти, перебиваюся тимчасовими заробітками, хоча маю вищу освіту. А двох маленьких дітей треба ж якось годувати. Тож і закралася думка переїхати з тієї міської конури в село та жити з натурального господарства – як наші діди-прадіди.
- А чому саме Завалля? – цікавлюся.
- Це я ініціатор, - мовить, підходячи до гурту, як по кількох хвилинах дізналася, Анатолій Піголюк. – Я теж із Луцька. В село хотів переїхати давно. Ще в 2004 році купив хату в одному з сусідніх населених пунктів – планував використовувати як дачу, а потім переїхати назавжди. Аж тут дізнався про Завалля... Зовсім випадково, їдучи до родичів, побачив ці закинуті хати, садки, криниці... Тоді ще сливи якраз доспіли – одне з дерев аж вгиналося від соковитих венгерок... Серце аж защеміло. Почав розпитувати місцевих людей, знайшов власників цих старих хат, охочих тут поселитися, та так і стало відроджуватися Завалля. Хоча спершу, дізнавшись, що хочу тут жити, місцеві люди думали, що я несповна розуму.
“Колись люди життя за землю віддавали, а тепер вона задарма нікому не треба...”
“Серце защеміло” в Анатолія Піголюка не лише від того, що вимерло колись людне село (там, як дізнався, свого часу одних лише дітей було понад сто), а й від того, що ця земля пов’язана з долею його предків. Розповів, що зовсім недалечко, у лісі, що підступає до Завалля, загинув один із його дідів, котрий був учасником повстанського руху, а інший, воюючи у лавах Червоної Армії, дійшов аж до Берліна.
- “Нічого, синку, ми ще будемо хазяйнувати на своїй землі”, - казав дідусь, посадивши мого батька на коліна, - переповідає пан Анатолій. – Їх свого часу розкуркулили, замість кількох гектарів залишили у власності лише кілька соток землі. Ті лани саме тут десь і були. Колись люди за землю життя віддавали, а тепер вона задарма нікому не треба. Всі тільки скиглять, а треба просто взятися і працювати.
Склавши руки, у Заваллі дійсно ніхто не сидить. Перебудовують, як мовилося, оселі, впорядковують село, обробляють землю... Лише пшениці цьогоріч гуртом посіяли понад гектар, картоплі – 80 соток. Є у підсобних господарствах телята, корова, кози, вівці, свині, кури... До речі, там так привільно, що взимку на вулицях села можна побачити навіть диких кіз. Є й необхідна для обробітку землі техніка.
- Робимо все разом, - показуючи, як ведеться відродженому селу, мовить Анатолій Піголюк. – Так і легше, і веселіше. Я ще тут не прописаний офіційно, але незабаром теж перевезу у Завалля всю родину. У мене двоє дітей – менша тільки в четвертий клас ходить.
- А де ж тут навчатиметься? – дивуюся.
- Возитиму в сусіднє село. Не бачу в цьому жодної проблеми. А як раніше люди жили?.. Тоді ж навіть автівок не було. Діти та дружина спершу не розуміли, а тепер тільки підганяють, щоб швидше переїхати. Батьків теж перевезу сюди. Я сам будівельник за фахом, тож звести гарний дім зумію.
Відроджене село – відроджена доля
Відроджене життя у Заваллі нерозривно пов’язане і з відродженням доль кількох із його мешканців. Декого з них привело сюди просто бажання сховатися від міської суєти (як-от Сергія Кочнєва), інших же - повна безвихідь. Саме в забутому селі вони почали нову й світлу сторінку в своєму житті. Анатолій Шалайко, про якого вже згадано і який є першим жителем відродженого Завалля, говорить про це щиро і відверто:
- Я був алкоголіком, допився до такої міри, що епілепсія до шести разів на день кидала. Розумів, що треба вибиратися із прірви, але не міг знайти в собі сили. Одного ж разу, йдучи по Луцьку, почув від знайомого, що є такий собі Толік, який допомагає людям, котрі потрапили в біду, що він організував свого роду реабілітаційний центр. Дізнався, де він живе, і просто прийшов на поріг... Моє життя абсолютно змінилося. Я тепер маю сім’ю, дитину, зовсім іншими очима дивлюся на світ.
- Насправді, - каже Анатолій Піголюк, - я не організовував ніякого реабілітаційного центру. Просто, як віруюча людина, не можу відмовити тим, хто опинився в біді. Вони переповідають один одному, так і сформувалася така думка. Щоб витягти людину з прірви, треба не так уже й багато: віра в Бога, робота і мета в житті. Анатолій Шалайко – далеко не єдиний, кому я допомагав. У декого з людей навіть паспорта не було, з житлом теж зазвичай проблеми. Вони мешкають в різних куточках краю.
Нині подружжя Шалайків займається ремонтом своєї хати у Заваллі, тож тимчасово мешкає в будинку Анатолія Піголюка в Городниці. Це недалеко. Молодих може б і влаштували умови, які там були, та тепер, оскільки мають маленького синочка, треба створити більший затишок. А ще – вони з усіх сил дбають, аби заробити копійку та забезпечити дитині гідне життя.
- Основне джерело – домашнє господарство, - каже дружина Юлія. – До Луцька недалеко – 25 кілометрів, тож возимо туди на базар вирощену городину. І горіхи, і редьку продавали. Полуниці посадили шість рядків по 82 метри довжиною, тож і собі, і на продаж є. Восени ж кроликів продаватимемо – 40 штук відгодовуємо. Також Анатолій по можливості підпрацьовує на різних роботах.
- А ви ж як відважилися полишити місто? Знаю, що працювали в дитячому садку.
- Просто покохала і... повірила в Анатолія, хоча, коли дізналася про його минуле, це було непросто, рідні всіляко відмовляли від такого кроку. А село? Воно мені миле – тут навіть дихається легше...
Лагідні погляди подружжя, тиха розважлива розмова, щебетання маленького Тимофійка... Теплий згусток, який залишився від цієї зустрічі, ще довго зігрівав душу. Як і загалом історія із ледве не втраченим маленьким селом нашого краю.
Повернення Завалля до життя... Повернення Анатолія Піголюка до родинних витоків... Повернення доль нових жителів села на світлу й щасливу стежину...
• Світлана Тубіна
Немає коментарів:
Дописати коментар