Бабуся Анна, жителька села Дубрівка Дубенського району, не маючи спеціальної медичної освіти, лікує людей з 16 років. І без реклами відвідувачів приходить чимало.
На перший погляд Анна Романівна Андрощук — звичайна бабуся: живе у селі, працює по господарству, з нетерпінням чекає приїзду рідних з міста. Вже при першій зустрічі розумієш, що ця жінка володіє особливою енергетикою — навіть у її погляді є щось загадкове. Погляне в очі — здається, що всю душу бачить, та й відчуває, мабуть, відразу, хто що за собою має.
Вмінням відганяти хвороби володіла ще бабуся Анни Романівни, від якої онуці й дістався такий рідкісний дар. Але повністю опанувати свої сили жінці вдалося лише після повернення з далекого Сибіру.
— Батько наш ще за Польщі мав магазина, хату добру під шифером, — згадує бабуся. — Прийшли совєти. Сказали — куркуль! Так у 47-му нас і вислали всіх. По смерті Сталіна, правда, освободили, але нікуди було вертатися, то так я там і зосталася… Потім нам хату вернули, але я туди не пішла, купила нову.
Після повернення на батьківщину Анна Романівна жила з тіткою, яка також володіла незвичайним умінням. Від неї жінка вчилася й допомагала, коли потрібно було:
— Часто мене тітка брала з собою трави збирати. Завжди виходили ми до схід сонця. А найбільш корисне зілля — то зібране у чистий четвер.
Багато людей приходило до тітки, а коли вона померла, до Анни Романівни почали ходити. А якщо можливість є, вважає вона, то й допомогти треба. І досі кидає всю роботу, коли хтось приходить з проханням. Лікуванням жінка займається з 16-ти років, а зараз їй вже 81, жодній добрій людині не відмовила. Не приймає лише у неділю та на свята, бо то великий гріх.
У селі всі один одного знають, але бабуся Анна стверджує, що дискомфорту не відчуває.
— Буває, що дехто і проти виступить, але так то піддержують. За мною тут всі, — посміхається старенька.
Та й не дивно, що підтримують. Адже Анна Романівна — справжня місцева знаменитість. І в газетах про неї писали неодноразово, і в телевізійних сюжетах з’являється вона частенько.
— Кажете, показують мене. А я вам розкажу, чого то мене показали. Живе тут недалеко один чоловік. Чи він адвокат, чи ще хто, але відомий дуже. Так йому щось з ногами сталося — дві неділі не вставав. Вже лікарі не знали, що робити. А привезли до мене. Так він одразу відчув себе краще, а на другий ранок встав собі і пішов.
Зараз багато болячок. За "рожу" лікарі не беруться. Одразу кажуть — різати. А бабця що? Бабця за все візьметься і все поможе.
— Це ще, згадую, був у Дубні такий стоматолог, то йому теж сказали, що тільки різати, а чоловік молодий — куди йому. От приїхав до мене, то вже який рік на своїх двох ходить, і ще проходить не один.
Хоч і хатинка вже старенька, та й важко самій у селі, бабуся Анна до міста не поспішає:
— А що до того города? В мене там внучка живе. Як щось треба, то і приїде, і привезе. А мені і тут добре.
І справді, не потрібен жінці той "город". До неї ще з інших "городів" з’їжджаються. Каже, і з Києва, і з Харкова, а буває — то і ще далі. Одне тільки бідкаються, що дорога погана. Від траси нібито й недалеко, але після дощу — ні дійти, ні доїхати. Та людську біду ніщо не спинить.
І за віковим складом відвідувачі різні бувають. Є зовсім малятка, а є і старші, ніж наша героїня. Лише в одному вони схожі — у глибокій вірі у можливості цієї жінки, на рахунку якої сотні вилікуваних хвороб, десятки тисяч пацієнтів. Та й рекламу бабуся Анна собі ніколи не замовляла, адже найкраща реклама — це результати роботи. А про роботу Анни Романівни чути лише хороше. Чути на тисячі кілометрів без будь якої новомодної техніки, а тільки завдяки вдячним відвідувачам.
Вмінням відганяти хвороби володіла ще бабуся Анни Романівни, від якої онуці й дістався такий рідкісний дар. Але повністю опанувати свої сили жінці вдалося лише після повернення з далекого Сибіру.
— Батько наш ще за Польщі мав магазина, хату добру під шифером, — згадує бабуся. — Прийшли совєти. Сказали — куркуль! Так у 47-му нас і вислали всіх. По смерті Сталіна, правда, освободили, але нікуди було вертатися, то так я там і зосталася… Потім нам хату вернули, але я туди не пішла, купила нову.
Після повернення на батьківщину Анна Романівна жила з тіткою, яка також володіла незвичайним умінням. Від неї жінка вчилася й допомагала, коли потрібно було:
— Часто мене тітка брала з собою трави збирати. Завжди виходили ми до схід сонця. А найбільш корисне зілля — то зібране у чистий четвер.
Багато людей приходило до тітки, а коли вона померла, до Анни Романівни почали ходити. А якщо можливість є, вважає вона, то й допомогти треба. І досі кидає всю роботу, коли хтось приходить з проханням. Лікуванням жінка займається з 16-ти років, а зараз їй вже 81, жодній добрій людині не відмовила. Не приймає лише у неділю та на свята, бо то великий гріх.
У селі всі один одного знають, але бабуся Анна стверджує, що дискомфорту не відчуває.
— Буває, що дехто і проти виступить, але так то піддержують. За мною тут всі, — посміхається старенька.
Та й не дивно, що підтримують. Адже Анна Романівна — справжня місцева знаменитість. І в газетах про неї писали неодноразово, і в телевізійних сюжетах з’являється вона частенько.
— Кажете, показують мене. А я вам розкажу, чого то мене показали. Живе тут недалеко один чоловік. Чи він адвокат, чи ще хто, але відомий дуже. Так йому щось з ногами сталося — дві неділі не вставав. Вже лікарі не знали, що робити. А привезли до мене. Так він одразу відчув себе краще, а на другий ранок встав собі і пішов.
Зараз багато болячок. За "рожу" лікарі не беруться. Одразу кажуть — різати. А бабця що? Бабця за все візьметься і все поможе.
— Це ще, згадую, був у Дубні такий стоматолог, то йому теж сказали, що тільки різати, а чоловік молодий — куди йому. От приїхав до мене, то вже який рік на своїх двох ходить, і ще проходить не один.
Хоч і хатинка вже старенька, та й важко самій у селі, бабуся Анна до міста не поспішає:
— А що до того города? В мене там внучка живе. Як щось треба, то і приїде, і привезе. А мені і тут добре.
І справді, не потрібен жінці той "город". До неї ще з інших "городів" з’їжджаються. Каже, і з Києва, і з Харкова, а буває — то і ще далі. Одне тільки бідкаються, що дорога погана. Від траси нібито й недалеко, але після дощу — ні дійти, ні доїхати. Та людську біду ніщо не спинить.
І за віковим складом відвідувачі різні бувають. Є зовсім малятка, а є і старші, ніж наша героїня. Лише в одному вони схожі — у глибокій вірі у можливості цієї жінки, на рахунку якої сотні вилікуваних хвороб, десятки тисяч пацієнтів. Та й рекламу бабуся Анна собі ніколи не замовляла, адже найкраща реклама — це результати роботи. А про роботу Анни Романівни чути лише хороше. Чути на тисячі кілометрів без будь якої новомодної техніки, а тільки завдяки вдячним відвідувачам.
Немає коментарів:
Дописати коментар