Ніяких по батькові на «-ович» на Поліссі ніколи не знали.

“Перші згадки по-батькові у літописах відносяться до часів Київської Русі і Полоцького князівства.
У XV столітті в Московській Русі з по батькові на«-ич »іменувалися лише великі князі, князі та бояри, тобто представники соціальної еліти. Така ж ситуація зберігається і пізніше, в XVI-XVII століттях. Характерно, що в XVI столітті боярські діти іменувалися спочатку  по батькові на «-ов» і, тільки потрапивши за правом народження в бояри, – з по батькові «-ич». За часів Катерини II в чиновницькому  розпису вказується, що особи перших п’яти класів повинні іменуватися  по батькові на «-ич», особи з шостого – восьмих класів –  по батькові на “-ов” ,”-ін” й “-ин”, а всі інші чиновники повинні писатися без по батькові »- стверджував  Успенський Ф. у своєму досліджені “Скандинави. Варяги. Русь. М”., 2002.
Згодом іменування по батькові перетворилися на прізвища ».

Але з таким твердженням тяжко  погодитися.
Мова тут йде зовсім не про  ”батькові”, а про прізвища чи прізвиська. Інша справа, що – як було сказано вище – вони тоді не передавалися у спадок. В іншому випадку тоді слід вважати, що в переписах війська відображені зовсім не прізвища, а по батькові – адже всі вони вказують ім’я батька і мають форму на «-ович» (у жемойтов на «-ойтіс»). А це, погодьтеся, абсурдно.
Деякі рідкісні записи в літописах часів Полоцького князівства типу «Лексій  Петрович Коваль» – не можна сприймати як нинішню радянську паспортну форму. Там ім’я та прізвище – це саме «Лексій Петрович», а «Коваль» – це прізвисько або професія. Це підтверджується тим фактом, що в третій позиції цієї конструкції ніколи немає імені або утвореної від імені форми, а завжди стоїть прізвисько, що означає професію або іншу якість. При цьому ні «Петрович», ні «Коваль» у спадок не передавались.
По батькові на «-ович» у поліщуків взагалі ніколи не було. Ім’я батька вказувалося за ім’ям людини в незміненій формі. наприклад: «Лексій Степана  Савки  » або « Петро Івана Приймака». Вперше поліщуки стали писатися по батькові  тільки в СРСР з 1939 року і Лексій став Олексієм Степановичем Савчиним, а Петро Івановичем Приймаком.

У давнину більшість українських  шляхтичів  значились в документах одноманітно: «Станіслав Іван Михайлович» . Але коли шляхтич піднімався вище по аристократичних сходах і обзаводився значущим маєтком, то   до його ПІБ додавалося  «-ський». Ці форми стали поширені серед шляхти  з XV століття. Шляхтичі , які володіли маєтками: , Острог – Острозький, Огінти – Огінський, Світ – Мирський, Достоєво – Достоєвський і т.д. За цією формулою в повному вигляді: був, наприклад, «Василь Іван Михайлович» – а став «Василь Іванович  Михайловський » чи “Станіславським Іваном Михайловичем”

У самій же Московії форми на «-ович» ніколи не було і бути не могло, тому що там корінним населенням були не західні балти, а фіни мордовським групи. Вони вчили слов’янську мову за церковними книгами, тому їх «давньоруська» мова була фактично церковнослов’янською мовою . Згідно з нормами цієї мови, яка нині еволюціонувала  в РФ у російську мову, по батькові формувалося з формами «-ов» і «-ін». Наприклад, в царському паспорті Сталіна було написано: «Йосип Віссаріонов Джугашвілі».

Саме з цієї причини в царській Росії в чиновницьких розписах вказувалося, що особи перших п’яти класів повинні писатися з по батькові на «-ич», особи шостого – восьмих класів – з по батькові на «-ов» і «-ін». Тобто, форма на «-ович», абсолютно чужа для російської мови, сприймалася царизмом як  атрибут титулу. Московія перейняла цю атрибутику  ще за часів Івана Грозного – і ніхто там, звичайно, не вдавався в деталі про те, що у всіх прізвища на «-ович», а тому це не щось «видатне» і «аристократичне». Істотно було тільки те, що в Московії ні в кого немає прізвищ на «-ович»

В епоху Катерини II цариця любила дарувати своїм фаворитам і полководцям додаток до прізвища на «-ський» (-Таврійський,-Дунайський).
Більшовики ж, прийшовши до влади, зі створенням СРСР це ввели у всіх республіках.

До більшовицького перевороту  по батькові на «-ович» ніколи не існувало. В Україні і сусідній Білорусі це були прізвиська, а в Московії- атрибут аристократичного титулу. До 1930-х років сільське населення РРФСР (а це 80% населення республіки) не мало звички звертатися до одноплемінників з по батькові на «-ич», говорили «Іван Семенов» чи «Іван Семенина», а не «Іван Семенович». Причому, споконвічна форма до цих пір збереглася в російській мові для жінок – «Уляна Семенівна», тобто уже це показує штучність цієї форми на «-ич» для російської мови. А ось в переписах війська звучало інакше (як прізвище, а не по батькові): «Анна Семеновича» (іноді додавалося «вдова»), що ще раз доводить, що жодних по-батькові  не було, а були прізвища.
Не використовували в спілкуванні по батькові на «-ич» і народи інших республік СРСР, коли говорили між собою своєю національною мовою. У тому числі й поліщуки.
Одним словом – це винахід СРСР, введений в 1920-1940-і роки.
Лише у царській Росії у вищій аристократії це стало мов би по «батькові» з часів Івана Грозного – а на самому ділі було частиною титулу, і той же Іван Грозний то дозволяв боярину «вичитись», то, розгнівавшись, позбавляв його цього права.
Коли Свердлов став водити це «право вичитися» для всіх громадян РРФСР, то вперся у величезну проблему. Будучи частиною аристократичного титулу, це «право» в Московії-Росії не поширювалося на жінок, тому в російській мові просто не було форми для «Вичення» жінок. Отож, таку форму намагалися придумувати для паспортів народів Кавказу і Середньої Азії – тому що там і сама форма на «-ич» для чоловіків була все-одно чужою. І змусити росіян замість «Уляна Іванівна» говорити «Уляна Іванович» – здавалося важким, та й, мабуть, непотрібним, оскільки такої форми не було у царської аристократії. Така форма до того ж порушувала всі норми російської мови. Втім, Свердлов, будучи євреєм, в цих нормах мало розбирався. Він замість великодержавного «великорос» ввів нову назву «російський» – хоча в російській мові жоден етнос не має в якості назви прикметник, лише іменники: українець,грузин, вірменин, німець, поляк і т.д.
Всі ці нововведення /по батькові всім на «-ич», назва «російський»/ робилися когортою єврейських революціонерів Троцького-Леніна наспіх, без всяких консультацій з науковцями. І сьогодні  ці більшовицькі реалії сприймаються  нібито  як «історичні». Письменники, творці фільмів і мультфільмів, казок, навіть багато істориків нагороджують простий люд «Київської Русі» по  батькові на «-ич», коли насправді форма на «-ович» була тільки у Білорусі і в Пскові й Новгороді як ареалі кривичів- західних балтів, і була у кривичів прізвищем, а не по батькові .У Московії у населення такої форми не було і в принципі бути не могло.
Отож, автори фільмів у жанрі фентезі, які не мають ніякого відношення до справжньої історії (від знятих за Сталіна фантастичних фільмів «Олександр Невський» та «Іван Грозний» – до таких же фантастичних новоділів «Тарас Бульба» і « Битва Олександра Невського .»), - скрізь у слова героїв вставляють вигадану Свердловим самоназву «росіянин». До Свердлова були нормальні мовні форми: «русин», а з XIX століття історики царської Росії повернулся до життя слово «русич». Форму, яка була властива періоду слов’янізації західних балтів, слово «москвич» в російській мові з’явилося теж на межі XVIII-XIX століть, до цього в документах Москви і ВКЛ використовувалося «москвитин» або «Москвитянин» (не плутати з « московитами »- населення вже країни Московії). Однак герої цих псевдоісторичних фільмів себе етнічно ідентифікують не як «русини», «русичі» або «великороси» періоду пізнього царизму, а як «росіяни» товариша Свердлова.
У Русі житель мав свою самоназву – русин. Як у Литві – литвин. Але скрізь у всіх творців фільмів замість історично правильного «воювати з русинами» – ноу-хау Свердлова «воювати з росіянами», замість «ми русини» – «ми росіяни».
І як обов’язковий супутник цього винаходу Свердлова (етнічна назва «російський») – йде пліч-о-пліч його другий винахід: по батькові на «-ович». Давні герої (причому, простолюдини) цілого циклу радянських фільмів-казок мають неодмінно батькові на «-ович». Якийсь навіть Іванко-дурачок себе називає на запитання представників царської влади царя Гороха:  Васілієм Івановичєм з якимось  прізвищем. Тобто, як ПІБ з радянського паспорта.
Коли на рівні навіть дитячих казок нам в голови з дитинства вбиваються уявлення про те, що реалії, вигадані більшовиками, нібито існували в глибокій старовині, – не дивно, що ці хибні уявлення про нашу історію стали частиною масової свідомості. І опанували навіть умами істориків. Бо вони теж були дітьми в СРСР.