Ми постійно доводимо , що ми існуємо.

Ми постійно доводимо , що ми існуємо.
Березень 28, 2010

Чому на початку XXI століття в незалежній Україні, українці повинні доводити, що вони існують? На душі залишається гіркий осад від одіозних призначень в новому уряді. Пригадуються слова мультиплікаційного героя Чебурашки : «Ми будували, будували і на кінець побудували». І що ж ми побудували? Як міністром освіти держави Україна може працювати людина, яка не визнає самого існування Української нації? Ми 5 років мали президента патріота. Але його постійна боротьба з вітряними млинами, і милування своїм патріотизмом були більше схожі на нарцисизм, ніж на бажання працювати заради України. Замість боротьби з політичними опонентами, відбувалась боротьба за звання кращого Українця з політичними однодумцями. І ця боротьба працювала на дискредитацію національної ідеї. В країні є мільйони громадян, які способом життя, щоденною працею стверджують українські традиції, відроджують їх з попелу, на згарищі інтернаціональної комуністичної ідеї. Але чи може толерантний прогрес перемогти войовниче невігластво? Важко відповісти на це запитання. Але можна однозначно стверджувати, що ця боротьба триває віками

Про те, в якій економічній ямі перебуває Україна, не говорить лише лінивий. В уряді та адміністрації Президента про це також розказують дуже охоче. Віце–прем’єр Андрій Клюєв, наприклад, оцінює ситуацію у країні, наче після нашестя татаро–монгольського іга: бюджет — фактично порожній. Лише за офіційною інформацією уряду, дефіцит дер­жавного бюджету нині сягає 12 відсотків ВВП, «дірка» Пенсійного фонду — майже 22 мільярди. Заборгованість із заробітної плати щомісяця зростає і на сьогодні становить 2 мільярди гривень. Екс–міністр фінансів Віктор Пинзеник «радує» прогнозами й собі: Україна зараз близька до грецького дефіциту. Ситуацію неймовірно ускладнює ще й досі відсутній державний бюджет. Українці «тішаться» й іншими цифрами: наші зарплати знизилися до рекордного мінімуму, і тепер менше, ніж громадяни України, ніхто в Європі не заробляє — навіть у найближчих сусідів із Білорусі та Молдови справи йдуть краще. З пенсіями ситуація — не ліпша: майже 60 відсотків українців мають пенсії не вище 800 гривень. Керманичі знають, що робити потрібно. Як і уряд Тимошенко, Кабмін Азарова вже пішов по світу з простягнутою рукою і просить у Міжнародного валютного фонду 5 мільярдів доларів, щоб покрити дефіцит бюджету. Паралельно Азаров уже позичає, як і колишній Прем’єр, гроші в українських державних банків — для виплати пенсій. (Тимошенко свого часу теж брала кошти в борг під шалені відсотки у банків та інвестиційних фондів, аби залатати дірки). Але ж їх ще потрібно отримати! Як відомо, МВФ ставить суворі вимоги перед урядом: хочете гроші, реформуйте пенсійну систему, зменшуйте кількість привілейованих пенсіонерів, активізуйте адресну соціальну допомогу й підвищуйте ціни на газ. Ще один сумний факт: борги віддавати теж колись доведеться. Здогадайтеся, хто відпрацьовуватиме ці кредити? Звісно, ми з вами. «Кожен українець зараз живе в борг, — визнає і голова Держказначейства Сергій Харченко. — Кожен українець, навіть діти, винен за борги попереднього уряду майже 8 тисяч гривень. І ці борги нам потрібно повертати». За словами Віктора Пинзеника, кожна десята гривня з державного бюджету має піти на погашення тільки одних відсотків від узятого кредиту. Ксенія Ляпіна проводить аналогію: у цьому році ми мусимо витрачати на обслуговування державного боргу таку суму коштів, яка дорівнює річним витратам державного бюджету на українську медицину й освіту. А на часі нова позичка. Ще один сумний факт: борги віддавати теж колись доведеться. Здогадайтеся, хто відпрацьовуватиме ці кредити? Звісно, ми з вами. «Кожен українець зараз живе в борг, — визнає і голова Держказначейства Сергій Харченко. — Кожен українець, навіть діти, винен за борги попереднього уряду майже 8 тисяч гривень. І ці борги нам потрібно повертати». За словами Віктора Пинзеника, кожна десята гривня з державного бюджету має піти на погашення тільки одних відсотків від узятого кредиту. Ксенія Ляпіна проводить аналогію: у цьому році ми мусимо витрачати на обслуговування державного боргу таку суму коштів, яка дорівнює річним витратам державного бюджету на українську медицину й освіту. А на часі нова позичка.

А програмні соціальні обіцянки Президента Януковича, між іншим, були «на широку ногу». Казав Віктор Федорович про солідну допомогу при народженні дитини з 2011 року: за першу дитину 25 тисяч гривень, за другу — 50, за третю 100. Божився, що допомога з догляду за дитиною зросте мало не до 500 гривень. А вчителі, лікарі, міліціонери та військові отримають квартири, підписавши контракт на 20 років. Малому бізнесу взагалі «шару» обіцяли — скасування податків на 5 років.

Але будьмо реалістами. За нинішніх умов ці обіцянки виконати неможливо ні в цьому, ні в наступному році. «Я передбачаю, що якісь обіцянки з цієї програми почнуть реалізовуватися лише в останній рік перед президентськими виборами», — прогнозує Павло Розенко.
Нинішні кризові часи змушують людей усе частіше згадувати кінець 90–х, коли пенсії та зарплати затримували по кілька місяців, а «живих» грошей люди взагалі не бачили. «Тоді, у 1999—2000 роках перед тодішнім Прем’єром Ющенком стояли серйозні виклики, — згадує Павло Розенко, — і було прийнято єдине правильне рішення: сконцентрувати всі ресурси держави для погашення боргів перед пенсіонерами. Так з’явився імпульс для розвитку економіки в державі, адже ці кошти люди повертали назад, купуючи товари. Це було революційне рішення, яке дало поштовх для ровитку й пенсійної системи. Зараз ситуація зовсім інша: сьогодні є проблема з фінансуванням поточних виплат. Перед владою зовсім інакший виклик: зрушити з місця пенсійну реформу, а це потребує політичної волі».

САМ-СОМ.