Жінка вирішила, що у неї рак і стала готуватися до смерті...

Жінка вирішила, що у неї рак і стала готуватися до смерті...
2010-06-21 18:54:07
Жителька села, що на Рівненщині, Людмила раптово відчула погіршення стану здоров’я. Лікарі ніяк не могли встановити жінці діагноз і призначити ефективне лікування. А тим часом Людмилі з кожним днем ставало усе гірше і збоку, на животі, в неї чітко прощупувалася велика пухлина. Жінка вирішила, що у неї рак і стала готуватися до смерті.
Одного вечора їй стало дуже погано, і чоловік викликав «швидку». Те, що трапилося далі, стало справжнім шоком для жінки, її чоловіка і для фельдшера «швидкої»….Ось яку історію
Вона повідала під час черговового мого гостювання на Батьківщині.

-У липні минулого року я звернулася до лікарів, оскільки в мене була затримка місячних і боліла печінка, адже я недавно перенесла хворобу Боткіна, – Лікар-гінеколог відправив мене на УЗД, й повністю відкинув мої здогадки про можливу вагітність.
– Жіночко, вам скільки років? – запитав лікар і, почувши відповідь, сказав: – Так що ж ви турбуєтеся, у вас клімакс почався.
У медичній картці жінки медики виставили діагноз: клімактеричний синдром і порадили приїхати на додаткове обстеження через два тижні. Але Люда вирішила не їхати в райцентр, оскільки в неї на той час не було грошей навіть на дорогу.
– А тим часом мені стало дуже погано, постійно нудило, слабкість була жахлива, – веде розмову жінка. – Я звернулася до лікарів сільської амбулаторії, вони порадили здати аналізи і виставили діагноз: пієлонефрит. Також виявили захворювання печінки і кишечника. Призначили лікування. Що я тільки не приймала з ліків, пила настої лікарських трав, але краще не ставало.
Чоловік пропонував поїхати в райцентр на обстеження і лягти на операцію, але я не погоджувалася, адже на це треба було немало грошей. Уся родина вже готувалася до найгіршого. Свекруха тихенько плакала, переживаючи на кого залишаться п’ятеро дітей.
– Я вже була готова до усього, – говорить Людмила – хоча дуже молилася про видужання. Одного разу я собі вирішила, що коли зможу подолати відстань від дому до церкви ( а це близько трьох кілометрів), то буду жити. І засніженою зимою, спираючись на ціпок, я таки дійшла до церкви і простояла службу.
Того дня Люда перепрала всі речі, допомогла чоловіку з дітьми перебрати картоплю і пішла в дім, оскільки погано себе почувала.
– Я ще тоді ввечері перераховувала гроші, що приніс чоловік, і раділа, думала, не дай, Боже, доведеться їхати на операцію, то мені вже не страшно, оскільки є гроші.
Уночі жінці стало дуже погано і переляканий чоловік кинувся викликати «швидку». Молоденька дівчина-фельдшер, оглянувши пацієнтку, виставила діагноз — ниркова коліка — й вколола знеболюючий укол.
– На якийсь час мені стало начебто легше і я прилягла на дивані, – згадує Люда, – і раптом тіло пронизав такий різкий біль, начебто кишки виверталися назовні. Відчуваю, що з мене щось виходить. Дівчина-фельдшер мене заспокоює, мовляв, це камені з нирок виходять. Я ще тоді подумала: невже камені в нирках можуть бути такими величезними? І тут фельдшер як закричить: «Так ви родите!!!».
– Під час вагітності мені снилися дивні сни, яких я ніяк не могла розтлумачити. Снилося, що лежу дуже хвора і не можу піднятися. Навколо мене молоденькі жінки усі в білому. І раптом з’являється хлопець і говорить, що я повинна йти за ним. Я йду за ним через троє дверей ( саме через троє дверей мене виносили на носилках у пологовий будинок) і опиняюся на вулиці, де збираю дитячі іграшки. А на душі було так добре і спокійно. Ще незадовго до пологів до мене у вікно кілька разів билася маленька пташка. Знайомі говорили, що це ознака гарної новини.
– Ми вже не планували дітей, адже і вік не той, та й вже мали п’ятьох ,яких треба на ноги поставити, – ділиться усміхаючись жінка. – Коли в мене виникла підозра, що я вагітна, я вирішила, що все одно народжу цю дитину. Але згодом я настільки собі навіяла думку, що смертельно хвора, що навіть і гадки не допускала про вагітність.
– Коли ми їхали із новонародженою донечкою до пологового будинку, ми з чоловіком ніяк не могли повірити в те, що відбувається. Якесь почуття шоку, провини і сорому мене переповнювало. Ми мовчки сиділи в кареті «швидкої» і не знали, що сказати один одному. І тут ми подивилися на донечку, а вона така маленька, беззахисна, смокче пальчик… Ми подивилися один на одного, посміхнулися і зрозуміли: життя продовжується.

САМ