ПРОРОЦТВО СІЛЬСЬКОГО ЖЕБРАКА…

Україна.2055 рік - похмурий осінній день. Головна охайно прибрана вулиця районного поліського містечка сповнена 45 років тому щасливими ,працьовитими мешканцями, веселим дитячим сміхом. Замість щасливих мешканців тут бродять люди, зневірені у своєму житті; люди, які, шукаючи щастя багато років тому, знайшли лише горе та поневіряння. Тут мешкають люди, які намагалися відстояти своє щастя, забезпечити і собі, і своїм дітям життя, гідне їх самих.

...Та зробити їм цього не вдалося. Не вдалося не тільки тому, що їм заважали ті, що просто пливли за течією, а й тому, що були й такі, хто намагався протистояти та присікти їхні спроби та намагання направити життя у правильне русло.

Центральна вулиця містечка завжди відрізнялася від інших своєю чистотою та привабливістю. Зараз же тут повно сміття та бруду, біля якого топчуться жебраки, шукаючи шматок черствого хліба та ковток свіжої води. Дивлячись на цих бездомних людей, напрошуються лише одні питання: “Хто вони, як вони тут опинилися, хто у цьому винен? “

Відповісти на ці питання не так вже й легко, але можна спробувати.

Отже, перенесемось у час, коли ці жебраки жили (можливо й не повноцінним життям, та все ж жили) життям, сповненим надій та ілюзій, а думки про таке майбутнє (якщо й виникали) жахали їх найдужче. Час, коли Держава мешканцями якої вони були, можливо, не переживала найкращі свої часи, та все ж існувала. Вона переживала тоді кризу, але у жодного громадянина не виникало сумнівів щодо її полегшення. Майже в жодного... А тих, у кого виникала така “безглузда підозра” щодо майбутнього Держави , одразу запевняли та переконували у неправильності поглядів.

Ким це робилося? - владою. Владою, яка намагалася сховати все, а на всезагальний огляд виносила лише “показові виступи”, якими і намагалася “замилити очі”. Якби Ви тільки знали, скільки таких випадків було в цій “утопічній державі”!!! Як намагалася влада запевнити бідний, сповнений надіями народ у тому, що ця криза - лише тимчасове явище, що все піде на краще, що це лише терні, через які має пройти народ, щоб отримати та заволодіти своїм щастям.

...А ці люди вірили, вірили в усе, що їм казали. І тільки зараз, оглядаючись назад, вони нарешті побачили та зрозуміли свої помилки, свої нерозумні вчинки. Але ні, жодних вчинків не було (а вони мали б бути, нехай і нерозумні), була лише пасивність; пасивність, яка й призвела до того, що вони зараз мають Саме пасивність вбила нас, вбила народ, який прагнув жити, жити в незалежній, вільній, щасливій державі, якої в нас ніколи не було. Адже, що таке держава? Це інститут політичної системи суспільства, головними елементами якого є розумне керівництво, військо та патріотичний народ...

Жодного з елементів вони, на жаль, не мали. Керівництво (яке, до речі, обирали ми самі) не надто переймалося проблемами “нижчих класів”; що ж до війська — його в них не було, не було ні армії, ні людей, які б хотіли її створити, створити ту справжню армію, яка б змогла протистояти ворогу у найважчу хвилину. (А може ми лише того й чекали - потрапити під чиюсь міцну руку?)

Якщо ж немає перших двох складових, то про третю взагалі нічого казати. Патріотичний народ... Його не було в нас ніколи. Немає зараз... Й ще не скоро буде. Не буде доти, поки кожен, не зрозуміє, що він - громадянин своєї держави, потрібен ЇЙ, потрібен, як ніколи, що саме від нього залежить майбутнє його держави.

Не буде цього поки не прокинеться в наших душах національна свідомість. Національна свідомість... Де ж вона? Хтось приспав її дуже давно. Але час минає. Треба щось робити. Робити для того, щоб через 50 років, мешканці не тільки Головної вулиці Держави читали про ці жахливі чорні дні в підручниках з історії і уявляли це як один з найважчих періодів становлення та розвитку своєї держави, і щоб, закриваючи підручник, вони думали: “ Так, це було важко, але чи варте того життя, яке ми маємо зараз”