А потім...

Хотів отруїти, а вилікував?

У них усе ладилося до тих пір, доки Ольга не захворіла.

– Хвороба невиліковна, – лише розвели руками лікарі.

А жінці всього 32, чоловікові – 34. Ольга приймала знеболювальне, особливо на ніч, щоб хоч трохи поспати. А вранці, якщо біль відпускав, ішла на ферму. Двоє діток шкільного віку, треба і вдягнути, і взути. Збігав час. Чоловік переживав і співчував Ользі, але життя є життя.

– Альошо, сьогодні ювілей у нашого економіста. Після роботи залишся, від¬с¬вяткуємо разом. У сільській конторі й так мало чоло¬віків, – просили бухгалтерки агронома Олексія. – Ти ж своєю присутністю Оль¬гу від раку не вилікуєш.

– Правду кажете. Залишусь.

Увечері після роботи накривали на стіл, Олексій відкорковував спир¬тне. Веселилися, пізніше й танці надворі влаштували.

– Запроси нашу новеньку, Валентину, порозважайся, потанцюй, – жартували захмелілі жінки.

Дівчина й справді була не проти. «Молоденька, а мабуть, закохалася у мене. Може, справді пофліртувати, розвіятися. Бо вдома ж тільки співчуття. Навіть іти не хочеться. Вже й забув, що таке ласка, кохання».

Святкування наближалося до завершення.

– Заводь свого «буса», порозвозиш усіх по домівках, у селі ж міліції нема, – щебетали. – Біля тебе сяде Валентина.

Сівши за кермо, Олексій уже побачив там усміхнену дівчину. Жінки виходили одна за одною: хто на початку вулиці, хто в центрі, а хто в кінці села. Залишилися вони удвох.

– Коли накривали стіл, вам телефонувала дружина, але я була зайнята бутербродами, тому й не покликала. Та не варто зараз думати про неї, – сказала Валентина, взявши Олексія за руку. – Така вже її доля. А ти молодий, гарний, – дівчина перейшла на «ти», – і повинен мати когось для кохання.

А потім… Потім дівчина вп’ялася в його губи. Осипала поцілунками шию, очі, щоки. Він хотів, але не міг противитися.

– Ти мій, мій, – шепотіла Валентина. – Я давно в тебе закохана.

– Скільки ж тобі років? – запитав, усе ще не вірячи тому, що між ними сталося.

– Скоро 20. Але це не головне. Важливо те, що мені добре з тобою, а тобі – зі мною. Хочу, щоб ми були разом.

– Але ж у мене діти і.. хвора дружина.

– Дружина? Пробач, але всі говорять, що їй недовго залишилося. А діти? Я також хочу від тебе дітей.

«Кажуть, що Ользі залишилося недовго», – задумався Олексій.

З тієї ночі він додому не поспішав. Щовечора за селом на нього чекала вона – молода, симпатична, цнотлива спокусниця, яка перевернула його життя, примусила забути сина, доньку, хвору дружину. Щодня, щогодини, щохвилини думав лише про неї. Одна згадка про палкі поцілунки, обійми, запах засмаглого тіла паморочили голову. Зранку, перш ніж їхати на колгоспне поле, він заходив у контору, щоб побачити її – кохану, жадану.

– Ти і не одужуєш, і не вмираєш, – випалив одного разу дружині, коли та сказала, що погано почувається, бо закінчилися ліки. А в цей час на нього чекала Валентина.

– Знаю, тобі нелегко зі мною, але ж не моя в цьому вина. Я також хочу бути здоровою. Не хотіла говорити, але почекай ще трохи. Лікарі сказали, що скоро мене не стане. Дітей заберуть мої батьки. Я вже домовилася, щоб не були тобі тягарем. Більше ніхто і ніщо не заважатиме. Одружишся й почнеш усе спочатку. Олексій хотів вибачитися, але лише грюкнув у відповідь дверима.

Ользі дійсно з кожним днем ставало все гірше й гірше. Вона вже відмовлялася їсти, не могла піднятися з ліжка.

Наступне побачення Олексія з Валентиною було у лісі.

– Не картай себе. Ти ж ні в чому не винен, – заспокоювала пригніченого Олексія. – Якщо покинеш мене, то й ти захворієш, бо ж молодому чоловікові не можна без жінки, – лякала його дівчина.

– Не кину, не бійся, бо ти моя єдина розрада. Хоча не можу дивитися, як страждає Ольга.

– А знаєш, її мукам можна зарадити.

– Ти про що?

– Бачиш? – Ольга показала пальцем на гриби. – Вони й стануть порятунком.

– Це ж мухомори.

– Так. Назбирай, звари вдома, щоб дружина не здогадалася, додай якоїсь трави і… Чи тобі подобається дивитися на її страждання?

Приїхавши додому, зварив гриби, відцідив навар і підніс Ользі. Вона не спала, корчилася від болю.

– Випий, це допоможе. Можливо, заснеш.

– Я вже хотіла б заснути назавжди, – відповіла, ніби відчуваючи, що це отрута.

Випила залпом. Олексій пішов у свою кімнату. «Дивно, відразу затихла», – подумав і водночас злякався. Підійшов, торкнувся пульсу. «Дихає, жива, спить і не стогне, не плаче».

Вранці, прокинувшись, чоловік вбіг у кімнату дружини. Був дуже здивований. Ольга сиділа і, спершись на подушку, дивилася у вікно.

– Олексію, а в нас уже вишні поспіли. Треба обірвати, поки не обсипалися.

У чоловіка відняло мову. «Старі люди кажуть, що перед смертю всім стає краще», – пригадалося йому. – Може, і їй так?»

Минуло кілька днів. В Ольги стан здоров’я покращувався. Вона навіть повільно ходила по кімнаті. Просила доньку зварити її улюблений червоний борщ.

– Завтра на обстеження до лікаря. Але везти мене не потрібно. Сама помаленьку доберуся.

– Сталося диво, хвороба відступає, – дивувалися медики. – Можливо, ви чимось унікальним лікуєтеся?

– Ні, лише приймаю знеболювальне. Та почуваюся з кожним днем краще, – все ще не вірячи висновкам лікарів, відповіла жінка.

Додому не йшла, а летіла:

– Дітки мої, хочу повідомити хорошу новину. Лікарі сказали, що я одужую!

Через рік медики сповістили, що вона повністю здорова. Олексій, дізнавшись про це, довго не міг заснути і, щоб не мучила совість, розказав про все дружині. – Виявляється, ви з коханкою хотіли мене мухоморами зі світу звести, а вийшло навпаки – можливо, саме гриби мене врятували. За це я вам усе прощаю. Пам’ятаєш, колись ми серйозно посварилися і мені з дітьми дала прихисток тітонька, яка живе сама. Отож, я забираю дітей і переїжджаю до неї. А ти зі своєю коханкою будь щасливий, якщо зможеш…

Марія РОМАНЮК.