 |
Як відомо, селяни курчат рахують восени, та на жаль, уже зараз доводиться говорити про досить неприємні парадокси: люди, вклавши весною чималі кошти в майбутній урожай, мріють про хороший результат своєї праці. І не часто отримують його. Так вже чомусь повелося, що з таким багатством залишаються бідними. Як виживати? Куди рухатися? Що зробити, аби сільський бізнес забезпечував прибутки, а не доводив людей до відчаю і не роздягав до останньої нитки?.. Питань – більше, ніж відповідей.
Сільських трударів турбує насамперед той факт, що вони не можуть восени продати вирощену продукцію за достойними цінами, відтак носяться з нею як із писаною торбою. І так майже щороку, рідко коли випаде нормально заробити. От і виходить: щоби вирощування сільськогосподарських культур стало прибутковою справою, потрібно дочекатися… неврожаю.
Посіяли, виростили, зібрали, а куди те все дівати? Гроші витратили, а як їх тепер «відбити»? Потрібно і землю обробити, і озимину посіяти… А жити за щось теж треба! А як, коли витрачаєш більше, ніж заробляєш?.. – часто доводиться чути, як селяни адресують ці питання чи то собі, чи то Господу-Богу, чи то «власть імущим», сподіваючись, що хоча б хтось їх почує.
З року в рік садять люди картоплю бо ж українці, а особливо поліщуки, добре знають: бульба – то другий хліб. Але чи окупиться вона?
Може правильно було б зробити так: у сільській раді повісити ціни на всі види продукції: тоді людина знатиме, за що працює. От, наприклад, закупочна ціна на картошку буде 4 чи 5 гривень. Виходячи з цього, кожен рахуватиме затрати на техніку, паливо, насіння і щось думатиме. А то, хто буде працювати сьогодні не зрозуміло на кого і не зрозуміло за що?...
Окрім того, щоби серйозно займатися овочівництвом, необхідно мати й певні можливості. Усі розуміють: ну, не може селянин, маючи дві руки і лопату, посадити кілька гектарів картоплі, бо ж просто не дасть їй ради!
Бо ж і техніку треба, а вона сьогодні – золота, де ж селянину взяти 160 тисяч, аби купити трактора? А ніде! А якби й мав на руках такі гроші, то не вклав би в трактор… Чому? Та тому, що до кінця своїх днів не відробить ним таку суму!
Отож люди садять, сіють, тримають ту худобу, щоби потім фактично за безцінь здати її. Але якщо немає ніякої роботи, селяни хоч так якусь копійчину зароблять…, в селі, як ніде, кожен розуміє прислів’я «Хто не робить, той не їсть!». Але й на це в трударів, як кажуть, – залізний аргумент. Вигідно продати свою продукцію аграріям заважають посередники. Таким чином її ціна на шляху від виробника до покупця збільшується вдвічі, а то й утричі! Чого так виходить? Той, хто займається картошкою, заробить на кілограмі гривню, продавши посереднику по три! А в Києві її ж купляють уже по 9. Тож 6 гривень – заробіток спекулянтів, які пальцем об палець не вдарили! Отака то система...
Не менш гостра проблема зберігання овочів. Не реалізував хазяїн продукцію восени, значить, тримає до весни, а чи «перезимує» половина від загальної кількості? Як не крути, а знову збитки! А якщо подумати за те, як посадити, обробити, внести добрива, купити засоби захисту від шкідників, викопати, то шкурка взагалі вичинки не вартує. А скільки сили для цього треба докласти! Хоча селяни поки не мають альтернативи, тож ще не скоро відмовляться від тяжкої праці, бо ж то часто – яке-не-яке (єдине!) джерело доходів у сімейну казну.
«Не той урожай, що на полі, а той, що в коморі!» – кажуть мудрі. Втім, зважаючи на реалії, сільські трударі не завше погоджуються з таким твердженням, навіть більше – заперечують його і сушать голову над тим, як його, тобто врожай, продати і при цьому «не прогоріти»… Скільки б не мізкували, але поки не можуть бути впевненими у завтрашньому дні, бо їм не гарантують хорошу ціну на ту чи іншу сільськогосподарську продукцію. Говорити про те, коли селяни перестануть працювати, так би мовити, всліпу, ніхто не береться. Принаймні поки що.
Немає коментарів:
Дописати коментар