Ти нас покинув і в небо злетів...

/Замість вінка./
Покійному брату посвячую цей некролог. 

    Стримать плин часу ми не взмозі
    І захід сонця зупинить...
    Все швидше йдем ми по життя дорозі,
    Тому шануймо, друзі, кожну мить...
Ф Наконечний



 Ось вже невдовзі мине півроку, як поріг вічності переступив Савчин Василь Макарович...
26-го лютого святкували б  його День народження.
Але не судилося ...
        

Було це шоком для всіх. Але мабуть недаремно в народі кажуть, що смерть не трубить, коли губить... За день до того ще розмовляв з братом. Планували, щоб зробити, аби вдалося весілля його старшого сина Романа... А  вранці- раненько подзвонив і поскаржився, що лежить в реанімації і ніяк не можуть підняти тиск..., а через півгодини його не стало.
      Господи милосердний, так не може  бути-гаряче протестувало все моє єство, - це якесь непорозуміння, жахлива помилка... Але  на превеликий жаль виявилось страшною правдою.
      Яскраве, палюче серпневе сонце , на саме свято Успіння Богородиці, схилилося над зажуреним подвір"ям, де зовсім ще недавно, із такою дружною і привітною сім"єю мешкав Василь Макарович. До його будинку посходилося люду з усієї округи. Керівники району і села, вчителі і лікарі... Багатьом він був не лише родичем, кумом, чи другом або безвідмовним ветеринаром, а просто хорошою людиною. Виявляється, що таких людей всюди треба. Навіть на тому світі.  Вони- дефіцит не тільки на Землі...
    Лежав незворушно в труні наш Вася,під сумними яблунями у дворі, що востаннє вклонялися йому своїми гілками рясними плодів під синім небом. Востаннє  подував на нього  лагідний поліський вітер. Востаннє зринали над ним плачі-зойки рідні, милих і дорогих йому людей. Невидющими від сліз очима дивилися на нього сини: Роман та Ігор. За що ж така спокута?, адже рік назад, вони ось так проводжали свою маму - Оксану, а зовсім недавно - бабусю Полю... І ось вже  свого батька  у сиру землю ховають!
      Батько ж добрий був і нікого не зобідив. Чому ж так трапилось?  Мабуть все таки є винятки, що тільки підтверджують вічне правило. Ми всі колись прийдемо до своєї прощальної миті, бо закон природи  запрограмований так, що з материнського лона кожен носить смерть у собі.
   Хоча- це так несправедливо, коли це стається у п"ятдесят два роки, у пору розквіту людини... Ще ж стільки можна зробити, стільком допомогти, подарувати душевного тепла, підтримати дітей батьківською порадою. Бо такі, як Вася приходять у цей світ для добрих богоугодних діянь. Нехай його тілу  земля буде пухом, а душі Царство Небесне!
     Жаль, великий жаль, коли землю лишає і у незнанні світи відлітає світла душа. Від цього світ стає ще сумнішим...
Розраджує лише те, що мабуть на тому світі не погано,ніхто звідти не повернувся, бо ж навіть, коли святому старцю Мафусаїлу в передсмертну годину явився творець і спитав:
- Ось у тебе був довгий вік, ти жив більше від всіх на світі. Скажи мені, чи видалося тобі довгим життя?
- Мені здалося, що я ввійшов одними дверима і вийшов іншими! - таким здалося мені життя.
- Ну, а хотів би ти ще жити?
-Ще як хочу, Господи, але чи треба помирати вдруге?
-Треба - відповів Творець.
- Тоді я не хочу жити більше - відповів святий старець...