ОСТАННІЙ ЛИСТ

Останній лист бабусі

26 January, 2012 - 13:26 — СН

Сирі стіни в’язниці дихали холодом і тривогою. Морок змієм обвивав свідомість і жалісно колов під серце диким страхом. У камері панувала тиша. Лиш чутно було, як розбивались краплі сліз об листи, що лежали перед юнаком. Усі мовчали й непорушно дивились, як заходило червонобоке сонце за веселковий обрій, і пізній вечір непомітно заглядав у тюрму.

 - Вадиме, - тремтячим голосом озвався до хлопця найближчий товариш, - що трапилось, того вже не повернути. Вадим не зронив ні слова. Гіркий клубок розпачу підступив під горло й давив щосили. З-під купи пожовклих листів витяг останнього від своєї бабці Ольги й поглядом застиг на його змісті. Перед ним пробігло все його хоч і коротке, але таке бурхливе й підступне життя. Вадим поринув у спогади. Пригадалось тепле-тепле літечко, як босоніж мчить по зеленій травичці. Ноги лоскочуть ніжні пушинки кульбаби. Нарешті підбіг до старої черешні й ліг у зелене море соковитої трави. Поглядом уп’явсь у голубе й бездонне небо. Теплі сонячні промені ніби бавились із малим: то лагідно гріли його носика, то мерехтіли золотавим сяйвом у карих зіницях. А з городу, де духмяно-білим цвітом, як лілея, цвіла картопля, доносився лагідний бабусин голос: «Вадимчику, синочку! Нарви вишень, вареничків наварю!». За іграшку хлопцеві було таке прохання. Мить – і він на дереві. Стиглі соковиті вишні іскряться в маленькому відеречку. І як же самому не поласувати смачними ягодами та ще й не де-небудь, а на дереві. Солодкий присмак вишень і образ дорогої бабусі Ольги на все життя залишився в пам’яті Вадима. Бабуся була для нього всім, адже батька не пам’ятає зовсім, бо покинув ще до його народження, а мати після пологів упала в глибоку депресію й своє горе намагалась втопити в горілці. Так і спилася. Оковита їй стала ріднею. Виховувати хлопчика взялася бабуся. Вадим ріс слухняним і добрим. Допомагав по господарству й у школі вчився неабияк. Але не вберегла свого онука бабуся Ольга від кримінальної дороги. Не зуміла приспати ті дні, через які життя перевернулось з ніг на голову в обох. Ще підлітком Вадим став на день, на два, а потім і більше пропадати в друзів, знайомих. З кожним днем все рідше його можна було побачити вдома. З’явилась кохана дівчина. Її завжди намагався чимось здивувати. То принесе розкішний букет троянд, то багато солодощів. А на все це потрібні були гроші й немалі. Де їх брав, нікого не цікавило. А хлопець не розповідав. Лише згодом дізнались, коли викрили, що разом із друзями займався крадіжками. В селі давно пропадали то велосипеди, то плуги, чи ще якесь господарське начиння. А після того, як почали зникати коні й телята, люди забили на сполох. Довго не могли повірити, що Вадим причетний до цих кримінальних справ. Гірка правда відкрила всім очі. По-іншому стали дивитися на внука баби Ольги. Але ж хіба вона винна? Хіба не вкладала в нього душу? Та не зуміла достукатися до серця онука, розтопити добром закам’яніле й холодне. Коли на зап’ястках клацнули наручники, в очах у Вадима потемніло. Кольоровий світ став назавжди безбарвним і глухим. Сідаючи в міліцейський УАЗик, охопив оком подвір’я, де все цвіло й духмяніло, заворожували своєю красою тюльпани й нарциси. Дивився на хату, де, наче один день, промайнуло золоте дитинство. Поглянув на бабусю, й відразу відвів погляд в інший бік. Не хотів дивитися, як вона ріжком хустини витирала гіркі сльози. Адже розумів, що залишається одна-однісінька. Єдиний, і такий близький онучок залишає стареньку на гіркому роздоріжжі долі. Її плач ще довго бринів у вухах. Бачив очі сусідів, які з жалем випроводжали Вадима в нелегку дорогу, хоч стільки їм усім завдав болю, бо ж не в одного орудував по ночах у господарстві. Але всім було шкода хлопця, вони все пробачили й забули. Та в законі такого немає. Мусить відповідати за свої діяння. Через три місяці відбувся суд. Там вперше за цей довгий час побачив найріднішу людину у світі – свою дорогу бабцю. Не чув, що говорив суддя та інші присутні на процесі люди. Погляду не зводив зі старенької, яка гірко плакала. Сльози текли по її поборозненому життям обличчі. Через це Вадим втратив розум. Опам’ятався лише згодом, коли суддя зачитував вирок. Бабуся підійшла до ув’язненого й через ґрати погладила по русявій голові хлопця. Ніколи ще не було так важко на душі. Її гаряча рука ніби стисла серце онука. - Ти такий красивий. Тільки схуд дуже, синку. Щасти тобі, рідний, – сказала й вийшла із зали. У в’язниці давали сили й життєвої енергії лише листи старенької. Повідомляла про все, що відбувалось у житті села. Писала, скільки картоплі вродило на їхньому полі, до якого часу паслася на лузі корова, хто допоміг яблуню в садку обтрусити. У кожному з листів передавала вітання від сусідів, які теж дуже переживають за долю хлопчини. Кому ж, як не їм, знати як важко жити сироті на світі без родинного вогнища, материнської ласки й батьківської підтримки. З листів також дізнався, що його кохана дівчина вийшла вже заміж. Хвилювався, плакав, але вдіяти нічого не міг. Врешті, погодився, що зробила правильний вибір, бо ж не могла чекати стільки часу на того, хто сидить за ґратами. Вадим притуляв ті листи до серця й здавалося, що він разом із бабусею Ольгою збирає картоплю на городі, пасе корівку в лузі, обриває медом налиті яблука… Ох, листи, листи… Скільки в них життя, мрій, думок, почуттів. Вони пахли бабусиними руками й такою жаданою волею. Хлопець перечитував їх сотню разів і сотню разів разом із ними переживав, радів і сміявся. Беріг, як найцінніший скарб, бо в них пульсувало життя найріднішої людини, перед якою завжди відчував свою провину. Якби тільки міг повернути стрілки годинника назад, ніколи не зв’язався б з тими, хто занапастив його долю та надламав єство. Почерк старенької ввижався навіть уві сні. Упізнав би його серед мільйонів інших. Та сьогодні прийшов лист, написаний іншим почерком, не бабусиним. Серце вилітало з грудей. Похапцем розірвав конверт і витяг, наче бомбу, зім’ятий папір з незнайомими літерами. Довго не наважувався читати, відчував щось недобре. Тремтячими руками розгорнув, не встиг дочитати до кінця, букви розпливались, обірвався на словах: «Немає вже більше твоєї бабусі, померла в суботу, так і не діждавшись тебе, Вадиме». Відтоді для хлопця померк світ. З головою потонув у морі безнадії, страждань і душевного болю. Залишився сам-однісінький у цьому багатостраждальному світі. Ні мами, ні тата, ні такої рідної й люблячої бабусі Ольги. Можливо, якби був би поруч, цього б не сталося. Допоміг би їй одужати, підбадьорив, вона тоді менше страждала б. А так… Вадим сидів нерухомо, йому чувся бабусин голос, пахли руки, бачив її усміхнене й водночас тривожне за його долю обличчя. Немає більше всього цього. Серце розривалось на сотні частин. Сльози котилися по неголених щоках парубка, вогнем обпікаючи обличчя. А перед ним у світлі останніх тюремних променів лежала така близька потерта фотографія покійної бабусі Ольги… Василь ТИТЕЧКО