У дворі Івана Кишенка,що з села Немовичі Сарненського району частенько можна побачити машини з номерами різних областей. Адже, незважаючи на свої 75, пенсіонер і нині вправно “одягає” авто. Крім цього, рушники вишиває ще й одяг шиє. Сусідка й досі з вдячністю згадує весільну сукню, яку він їй пошив 40 років тому. Жартує, що завдяки вбранню усі ці роки добре з чоловіком жила.
Де мешкає Іван Кишенко, в Немовичах знає кожний. Бо має чоловік славу хорошого і досвідченого майстра. Він і одяг шиє, і вишиває, і найголовніше — робить внутрішню обшивку усіх марок автомобілів. Застала Івана Григоровича саме за шиттям — робив утеплювач на передок до УАЗа. При цьому майже готовий виріб виглядав оригінально: трапецієвидний шматочок дерматину із внутрішньою підшивкою, на якому зверху були нашиті зеленого кольору ялинки. Неважко було здогадатися, що машина служить працівнику лісового господарства. — Мене добре знають в об’єднанні “Рівнеліс”, — розповідає майстер. — Бо не одну машину їм обшив. Директор Володимир Грицайчук до мене звертався із замовленнями. Приїжджають із Дубровиці, Чернівців, Києва. — Навіть із столиці? — щиро дивуюсь. — Так. І не раз, — відповідає Іван Кишенько. — Кому обшивав машини, той і переказує своїм знайомим. А в Києві у мене син живе, Ярослав. Тож і звідти клієнтів маю. І хоча сьогодні майстер скаржиться на зір, проте дивлячись на готові чохли, цього не помітиш. Рівнесенькі шви, акуратна робота. А допомагає йому у цьому старенька машинка “Зінгер”, яка дісталася у спадок від сестри. Каже, їй десь сто років. Дуже любить свою роботу. І хоча вже офіційно давно пенсіонер, проте ще два роки тому трудився у сільській майстерні. Тепер працює вдома і замовлень у майстра-самоучки вистачає. — Як почав? Та отак: захотів, пробував, мудрував та й навчився, — пригадує чоловік. — Ніхто в родині цим не займався, ніхто мене не вчив. Довго я працював у колгоспній майстерні. При цьому був там і бухгалтером, і закрійником, і шевцем, і майстром з ремонту машинок. Усе сам. План завжди перевиконував. І отримував 50 відсотків від заробленого. Пропонували мені роботу у Сарнах. Але ж за тодішніми законами, якби я пішов з колгоспу на виробництво, то втратив би у стажі. То так і робив усе життя у Немовичах. Не раз днями й ночами доводилось сидіти над обшивками, не спавши. Бо комусь на Київ “горіло” їхати, іншого ще якісь важливі справи підганяли. Тож і пенсію заробив хорошу, не жаліюсь. Внутрішню обшивку УАЗа Іван Григорович робить за тиждень. При цьому замовник завжди приходить із своєю тканиною і побажаннями. І повертається у вказаний майстром час: замовлення завжди готове. [img1=8837] Так само самотужки Іван Кишенько навчився й одяг шити, і вишивати. Сміється, що дружина Одарка вже вишивати не бачить, а він цієї зими ще три рушники для онуків вишив. А пошитий одяг увесь і не згадає. Проте люди добре пам’ятають його працю. — У мене весільне плаття, яке Іван пошив, і досі висить у шафі, — пригадує сусідка Любов Зубчинська. — Гарна я у нім була. А вже сорок літ минуло. І всі ці роки добре прожила зі своїм чоловіком. Єдине, про що шкодує майстер, що нікому передати свої вміння. Ніхто з онуків — їх семеро — не перейняв дідову справу. — Я обшивав машини і з Білорусі. Тож якось приїжджав до мене чоловік звідти вчитися, — згадує пан Іван. — Але так він і не став шиттям займатися. Ніхто не хоче працювати по цій спеціальності. А справа ж завжди потрібна, — шкодує Іван Кишенко.
Немає коментарів:
Дописати коментар