Від Степанського князівства до Сарненського повіту

   Вперше документально наш край, як Степань,

                              Висоцьк і Дубровиця  згадуюється у 1005р.

       Цікаво, що донедавна Степань вважалася “молодшою” майже на три століття, оскільки за початок степанського літочислення брався запис в Іпатіївському літописі. Нині ж дослідник історії, науковець, художник і письменник Валерій Войтович з’ясував, що його рідному поселенню таки 1005 років. Про це, зокрема, засвідчила “Поліська грамота”, яку Войтович дослідив і у якій поряд з такими містечками, як Висоцьк, Нобель і Дубровиця, згадується Степань.  

    
Утворення давньоруської держави Київської Русі в X ст. призвело до зміцнення економічних зв'язків між частинами Русі, сприяло розвиткові торгівлі. По берегах річок Горині, Случі, Стиру виникли численні поселення та укріплення; в Погоринні - Степанське та Кричильське городища. Степанське князівство в ХІ-ХІІ ст.. входило до складу турово-пінських земель.

Після обєднання в 1199р. Галицького Й Волинського князівств  землі нашого краю входили до складу Галицько-Волинського князівства.
На цей період припадає й введення на Волині християнства моравським архієпископом Мефодієм. До розпаду моравського царства натовпи слов"ян, що вірили в Христа, залишивши Панонію, розселились на сусідніх землях. Частина з них знаходила притулок у південних областях Волині. Ці  посланці й сіяли тут паростки святої віри.
Галицько-Волинські землі часто піддавались нападу монголів. Війська князя Данила Галицького в 1254-1255 рр.визволили Волинські землі від нападників. Але в 1259 р. наш край знову опинився під гнітом татар. Місцеве населення змушене було платити великі податки: поплужне /податок від плуга/, ямне /повинність підводами/, кормове /утримання татарських наглядачів/. Багато міст зазнало руйнувань, занепали.
Ослаблене татаро-монгольською навалою, Галицько-Волинське князівство в 1340 р. втратило свою незалежність і було захоплене в 40-70-х роках XIV століття польськими і литовськими феодалами. Росли феодальні володіння польських, українських магнатів. Великий литовський князь Свидригайло жалуваними грамотами наділяє земельними володіннями князя Острозького. Йому став належати Степанський замок. У жалуваних грамотах було записано: "Щоб ці села держати вічно, непорушно, з усім, що до цих сіл належить: з полями, сіножатями, з водами, з ріками, з криницями, з притоками, з озерами, з рибами, з млинами, з ставками, з лісами, з дібровами, з порослями, з бобровими гонами, з болотами, з травами, з бортними деревами, з вигонами і з усіма видатками й прибутками" .
Після смерті Свидригайла в 1452 р. Волинське князівство було остаточно ліквідоване. Волинь стала складовою частиною Литовського князівства. Після підписання Люблінської унії в 1569 р. Волинські землі захоплюють польські феодали, яким належали майже всі поселення. Частина земель нинішнього Сарненського району належала Степанському монастирю.
Одночасно з розвитком сільського господарства почало розвиватись ремесло, що зосереджувалось у містах. Збільшувалось товарне виробництво. В ХVІ-ХVІІ ст. на Волинському Поліссі уже сформувались високорозвинуті як на той час ремесла. По селах повсюдно було поширене ткацтво, гончарство, бондарство, ковальство. В містах зосереджувалось виробництво сукна, ковдр, зброї, музичних інструментів, ювелірних виробів. Населення займалось лісовими промислами, рибальством, бджільництвом.
Феодали нещадно експлуатували місцеве населення. Хоча селяни й мали своє майно, худобу, знаряддя праці, але законодавство позбавляло їх вільно розпоряджатись ними. За найменші провини селян катували, знімали грошові і натуральні штрафи, кидали у в'язницю. Вони відробляли панщину від 2 до 5 днів на тиждень. А в тих районах, де родючість грунтів була вкрай малою і невигідно було вести своє фільваркове господарство, феодали накладали грошові податки. Це призводило до повного зубожіння населення.
Крім соціального, народ терпів ще й національний гніт, який особливо посилився після Брестської унії 1596 р. Степанський монастир з 1629 р. став уніатським. Коли сюди приїхав митрополит - уніат Рутський, місцеве населення Степання виступило з протестом проти входу владики в монастир. Це був протест проти уніатства, посилення соціального й національного гніту. Великі магнати князі Заславські, налякані цими заворушеннями, щоб пом'якшити ситуацію, пішли на поступки - зменшили відробіток селян на користь монастиря та чинш.
Становище народних мас під тягарем національно-кріпосного гніту все більше погіршувалось. Наприкінці XVI ст. спалахнули повстання на чолі з К.Косинським та С. Наливайком. Це був широкий спільний виступ селянства, козацтва, міських низів України проти феодального гніту. В 1596 р. С.Наливайко разом із своїм загоном побував у селищі Степань. Після придушення повстання польські магнати ще більше посилили гноблення народних мас. Це дало новий поштовх до початку визвольної війни, що почалася в 1648 р. Проти польсько-шляхетських загарбників і місцевих феодалів.На чолі народних мас став козацький сотник, а потім гетьман Б.Хмельницький. На боротьбу проти шляхти піднялись і жителі селища Степань, сіл Немович, Короста, Тинного, Тутович, Ремчиць. В 1648 р. під Степанем відбулась битва повстанського війська з переважаючими силами С.Чарнецького. В 1649 р. селянсько-козацькі війська оволоділи Степанем.
За Андрусівським перемир'ям 1667 р. майже вся Правобережна Україна, в тому числі й наш край, ввійшла до шляхетської Польщі.
Для зміцнення своєї влади польські магнати перетворювали уніатські церкви у великих землевласників. У 1753 р. Я.Сангушко подарував князю Ю.Любомирському Сте-панський замок і всі його володіння. Замок тоді мав 4 вежі, вали. З 1775 р. Степанський замок став власністю Ю.Потоцького, а через кілька років дістався Ворцелям.
Тут, у Степані, народився відомий діяч польського визвольного руху Станіслав-Габріель Ворцель. Разом зі своїм братом Миколою він брав участь у боротьбі проти царату. Микола Ворцель був посередником між Південним товариством декабристів та Польським демократичним товариством. Після поразки декабристів у 1825 р. Миколу Ворцеля заарештували. С.-Г.Ворцель брав участь у польському повстанні 1830-1831 рр, за що його Степанський маєток було конфісковано на користь царської казни.
Соціальна суть політики царського уряду теж мала яскраво виражене класове спрямування після приєднання Волині до Росії. Шляхта, що присягнула на вірність російському царату після третього переділу Польщі /1793-1795 рр./, одержала підтвердження прав на свої маєтки та кріпаків. Становище ж трудового люду було наймовірно важким. Селяни працювали на панщині нерідко 5-6 днів на тиждень. За найменшу провину кріпаків били, катували.

Давня історія Степані не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини минулого міста. Степань заслуговує на поважну розвідку історика.
Перша згадка про Степань датується 1005р. А у1292 роком. «Тої ж зими преставився степанський князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі люди од малого і до великого, і став княжити замість нього син Володимир». Отакими словами літопис передає любов місцевих жителів до свого князя. Містечко Степань розташоване на лівому березі ріки Горинь, у середній її течії. Впродовж віків ріки служили дорогами. Влітку по них йшли події, навантажені різноманітними товарами, зимою замерзла гладь служила дорогою для санних караванів. Горинь упадає в Прип’ять. Прип’ять давала вихід до чорноморських грецьких факторій; витоки Прип’яті та її ліві притоки зв’язані із Західним Бугом та Німаном, через які можна було добратись аж до Балтики. Прип’ять була колискою слов’янства. Прип’ятський ареал був заселений в основному дреговичами. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Во-линської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його сина Івана.
Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно правила в Степанському князівстві. В 1326 році Степанське князівство стало залежним від волинського князя Любарта Гедиміновича. В 1337 році його син Федір Любартович прогнав із Степані князя Семена. Але сам Федір Любартович незабаром втратив Волинське князівство і князю Семену вдалося повернутися назад у Степань. Він помер близько 1399 р. Напевно, з його смертю обірвалась династія степанських князів. У першій половині XV століття Степань згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихиль¬ник Свидригайла Ольгердовича. Дітей у нього не було, і право на Степанське князівство перейшло до його старшого брата Юрія, який вже дістав від Свидригайла Дубровицьке князівство. Повернувшись з Новгорода Великого, куди мусив тікати після поразки Свидригайла, він вернув свої володіння і дістав на них підтвердження Казимира Ягеллончика. Князь Юрій Семенович був одним з керівників литовського посольства на сеймі 1446 року, де велася мова про відмову Казимира Ягеллончика на право брата наслідувати польську корону.
Старший син Іван наслідував Дубровицьке князівство. У 1482 році його за участь у змові проти короля Казимира Ягеллончика було страчено. Інший син Семен осів у Степані, а після смерті брата — приєднав собі і Дубровицьке князівство. Був також старостою луцьким і маршалком Волинської землі (1490-1505), словом, йому належала вся влада на Волині. На прохання Семена в 1499 році великий князь Литовський Олександр затвердив привілей для міста Степані: «Бив нам чолом староста луцький, маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту нашому Луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той ярмарок у місті його в Степані дозволили єсьмо йому мати на св. Спаса день один в році». Напевно, на той час містечко вже користувалось магдебурзьким правом. Зацікавлені в притоці населення, що гарантувало збільшення доходів, феодали доби¬вались магдебурзького права для своїх міст. На рубежі XV-XVI століть більшість волинських міст користувалася таким правом. Хоч бургомістр та війт у приватновласницьких містах назначалися лише зі згоди феодала, бо на його користь йшли податки, у своїх внутрішніх питаннях міщани залишалися вільними. Зокрема, ярмаркове мито йшло в доходи міста, і ярмарки були для міст вигідними.
Князь Семен Юрійович помер у 1505 році. У нього не було наслідників по чоловічій лінії. За тодішнім правом третина князівства і міста Степані відійшла до великого князя, третину успадкував разом з Дубровицьким князівством племінник Юрій Іванович, а ще одна третина дісталась старшій доньці Анастасії. На її прохання у 1510 році король Зигмунд Старий видав привілей Степані ще на дві ярмарки — на Покрову і Св. Афанасія. В 1511 році король надав дві третини Степані великому гетьману Литовському князю Костянтину Острозькому, що був одружений з Танею, донькою степанського князя Семена Юрійовича. «Дали йому замок Стенань з містом і зо всіми волостями і тую третю часть замку Степань і міста, і всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького, бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, що отець наш кому дав до його милостивої волі, то є в на¬шій волі. Коли ж той замок є в нашій волі, ми взявши його до нашої руки, з особливої ласки нашої далисьмо і вічно дарували і записали сим нашим привілеєм князю Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащад¬кам замок Степане з містом, і з їх боярами і з слугами путними і з міщанами, і з данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і панством, і власніс¬тю, нічого на нас і на наші наслідники не залишаючи. Дано в Бересті на великому сеймі 18.06.1511, індикта 4».
З того часу містечко було поділене на дві частини з окремими магістратами і своїми привілеями. Королівська третина видавалася в оренду. В 1511 році її власник дістав ярмарковий привілей на Св. Петра: «...ми дозволили йому в Степані в його третій частині на Святого Петра день так добровольне, як князь Костянтин свої два ярмарки масть; а не маєть князь Костянтин в тот єго ярмарок ні в чому вступатися». Старий замок степанських князів тоді вже було зруйновано часом, і Острозькі на початку XVI ст. збудували новий замок з чотирма вежами і земляними валами. Вали цього замку, як і городище давнього міста, збереглися понині. На жаль, досі ще не проводилося їх археологічне дослідження.
У 1519 році король ще раз підтвердив привілей на ярмарок третині Степані. А в 1527 році міщани привілеєм короля Зигмунда Старого були звільнені від мита за сіль, яку ввозили через Кременець з Коломиї, Долини і Дрогобича. В 1530 році дві третини міста переходять до князя Іллі Острозького (помер 1539 pоку), а після його смерті до вдови Беати Костелецької, яка в 1564 році вийшла заміж за серадзького воєводу Альбрехта Ласького (1536-1605). За воєводою залишилася третина міста, а інша тре¬тина відійшла до князя Василя-Костянтина Острозького, «королівська третина» дісталася володимирському шляхтичу Станіславу Граєвському. Альбрехт Ласький в 1561 році втрутився в боротьбу за молдавський престол на стороні претендента Якоба Гераклідеса Василікоса і залучив до цієї боротьби козацького вождя князя Дмитра Байду Вишневецького. Байда потрапив у пастку, був схо¬плений та виданий туркам і загинув мученицькою смертю у Стамбулі. В 1568 році з допомогою козаків А. Ласький розбив татар під Очаковом.
Між власниками не було згоди. В 1569 році урядник Острозьких на чолі кількох сотень бояр, слуг, жовнірів та міщан «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з ме¬чами, з рогатинами і з сокирами» напали на частину Степані, яку тримав С. Граєвський. З могутнім родом Острозьких було важко боротися. Тому А. Ласький в 1570 році, який тоді ще не мав спадкоємців, відписав коронному скарбу свої волинські володіння: Полонне, частки в Остро¬зі, Романів, Красилів, Чуднів, Шульжичі, Колодко, частки в Черняхові, Степані, Рівному, Берездові, Янушполі (Ямполі). Майже всі ці володіння відійшли до князя Костянтина Острозького (1527-1608). У 1570 році в Степані налічувався 241 будинок, у 1583 — 428 будинків, крім них, у місті мешкало: 95 халупників, 95 городників, 19 комірників, 3 підсусідки. У місті було 25 майстрів-ремісників 17 спеціальностей, які об’єднувались у цехи, 3 рудні та кілька поташних заводів. У загальне ополчення містечко повинно було виставляти 40 чоловік піхоти. Степань була одна з найбільш розвинених волинських міст. Тут діяло три церкви: Миколаївська, Троїцька і Преображенська. В 1572 році князь К. Острозький заснував монастир, якому в 1599, 1601-1603 pоках надав ряд земельних наділів.
У міських цехах кількість майстрів була суворо регламентована. Це диктувалось ринком збуту. В кожного майстра було один-два підмайстри і кілька учнів. Всі вони жили в домі майстра, де і харчувались. Кухню вела спеціально найнята кухарка або сама майстриня. Нецехові майстри не мали права продавати свої вироби, хіба що на яр¬марках, їх звали «партачами».
В Степані були майстерні ювелірів, майстер по виготовленню меблів, три кравці, три шорники, швець, коваль, різники, які тримали м’ясні ятки-крамниці. Великою була майстерня зброяра-шабельника Міклаша. Там було кілька десятків наймену¬вань різноманітного інструменту, кліщів, «молотків ковальських». Заготовками служили переважно клинки старих мечів, які шляхта приносила, щоб перекувати на шаблі. Багато людей працювали на руднях, де добували залізо, виплавляючи його з болотної руди.
Але особливо багато людей було зайнято на поташних заводах, так званих будах.
Найбільший поташний завод належав князеві Костянтину Острозькому. Шафарем його заводу був війт Степані Грін — багатий міщанин. У нього було 2200 кіп литовських грошей, перли, золоті ювелірні вироби, срібний посуд, дорогий одяг. Поташні буди купця Юнаса в 1565 році обслуговувало 700 підвід. У 1564 році луцький купець Батко Мисанович підписав контракт з війтом з Бережців на будівництво в лісах Степані поташної буди і забезпечення провіантом 100 робітників. У Степані не вистачало візників, і шафарі поташних буд С. Граєвського в 1569 році підписали контракт з 13 візниками, котрі на 21 санках мали возити поташ із Степані в Устилуг, де його перевантажували на комяги. Візники з Володимира-Волинського діставали 1 ко¬пу 50 грошей від кожного перевезеного лашта. Крім того, С. Граєвський витрачав 700 талярів для найму в Степані «фур петельних». Незважаючи на інтенсивне виробництво поташу та руди, старанно слідкували за збереженням лісу. Існувало спеціальне законодавство проти браконьєрства та нищення лісів чи забруднення річок. Винних чекали суво¬рі покарання: шляхта та міщани платили грошові штрафи, залежних селян карали киями. За підпал лісу загрожувала смертна кара.
Крім промислового виробництва, значна частина міщан займалась сільським господарством. У 1570-1576 pоках міщани мали 65 полів і 124 городи. Навіть ремісники мали свої городи. Степанські купці торгували переважно худобою: биками, волами, коровами, козами і баранами, їх череди можна було зустріти на ярмарках майже всієї Волині та Поділля. Взамін у Степань приганяли коней. У лісах водились лосі та олені, але полювання на них було заборонене, за чим лісники Острозьких старанно слідкували.
Острозькі прихильно ставилися до іновірців, дозволяли селитись у своїх володіннях татарам, караїмам, євреям. У Степані був цілий єврейський квартал. У центрі стояла мурована в готичному стилі синагога. А. Ласький збудував у місті також католицький костел.
У кінці XVI ст. загострились релігійні відносини. У 1596 році на соборі в Бересті було прийнято унію, яка підпорядкувала Київську митрополію Римському Папі, залишаючи східний (грецький) обряд. Унію підтримала частина вищої ієрархії і української знаті, сподіваючись, що з допомогою Риму буде стримана польська експансія і припинено насильне окатоличення. Але князь Острозький виступив проти унії, не визнавши рішення Берестейського собору. В його володіннях уніати не змогли зайняти майже жодної церкви. Так було і в Степані. А Степанський монастир став одним з головних осередків православ’я на Україні. Тут діяли школа і бібліотека. В стінах монастиря працював культурно-освітній і церковний діяч Ісаакій Степанський (1596), Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій Мукачівський. Містечко поступово збільшувалося. В 1629 році в Степані вже було 636 будинків, далі розвивалися ремесла і зростали цехи.
В 1648 році розпочалась визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. З того часу з невеличкими перервами війни тривали практично до початку XVIII століття. Учасник цих подій, поет С. Твардовський в своїй поемі про війну поляків з козаками згадує про бій загону Чарнецького з козаками під стінами Степані в 1648 році. Постійні війни і битви не могли не позначитись на економічному становищі. В середині XVII ст. практично припини¬лось виробництво поташу, завмерла торгівля, опустіли ярмарки. Лише під кінець століття почало відроджуватись економічне життя. Степань залишилась у складі Польсько-Литовської держави. По смерті князя Януша Острозького (1620 року) Степань перейшла до князів Заславських, а з 1682 року — до князів Сангушків. 17 травня 1682 року князь Олександр-Януш Заславський домігся від короля Яна III Собєського нового привілею на проведення двох ярмарків. У 1684 році було визначено плату міста в королівську скарбницю — 500 злотих.
Під час північної війни Волинь знову стала ареною військових дій. У 1705 році місто взяли шведи. Польсько-російське зближення, підпорядкування Київської митрополії московському патріарху, посилення натиску католиків привело до того, що православні ієрархи Волині, Галичини і Поділля приєднались до рішення помісного собору у Замості (1720 року) і прийняли унію. В 1749 році князь Януш Сангушко надав земельні володіння тепер вже греко-католицьким Миколаївській, Троїцькій і Преображенській церквам. Троїцька церква вже була старою і в 1759 році на місці знищеної часом будови збудовано нову дерев’яну церкву, яка разом з дзвіницею збереглась донині.
У 1753 році надвірний маршалок князь Януш Сангушко подарував Степанський ключ підстолію Литовському князю Йозефу Любомирському під обов’язок виставляти 63 кінних воїни для коронної армії. Старий замок Острозь¬ких, що вже втратив оборонне значення, теж перейшов до Любомирських.
У 1775 році містечко перейшло до коронного крайчого Йозефа Потецького. Від Потецьких містечко і Степанський ключ перейшли до графів Ворцелів. Галицький каштелян Станіслав Гржегож Ворцель у 1780 році добив¬ся привілею на чотири ярмарки. Було дозволено двотижне¬ві ярмарки на Покрови та Федора, чотиритижневий ярмарок після Божого Тіла і тижневий ярмарок по Св. Анні (всі за латинським календарем).
У 1793 році на Правобережну Україну і Волинь вступили російські війська. В ході бойових дій проти польських повстанців ці землі були остаточно приєднані до Росії. Степань стала містом Ровенського повіту Волинської губернії.
Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882 році в Степанi  працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Прислуччя до кінця ХІХ століття залишалося економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.

Все було на історичному шляху нашого краю: і татарська навала, і козаччина Северина Наливайка, і визвольна війна під проводом гетьмана Богдана, і перехід місцевості під юрисдикцію Росії в 1795 р., і, нарешті, розвиток капіталізму, а з ним  промисловості і залізничного сполучення. Провідне значення в цьому на Рівненщині відіграли залізничні магістралі, будівництво яких розпочалось наприкінці XIX на початку XX століття (Клевань - Степанські дачі (1882 рік), Рівне - Лунінець (1885 рік), Київ - Сарни - Ковель  (1902 рік).

Особливою нарадою від 14 лютого 1883 року було прийнято рішення про будівництво залізничних ліній Вільно - Рівне Поліських залізничних доріг. Не дивлячись на великий обсяг будівельних робіт та відсталу техніку, 2 серпня 1885 року було відкрито рух поїздів на дільниці Лунінець - Сарни - Рівне. З цього ж таки дня почала існувати станція Сарни. Перша колія Петербург - Лунінець - Рівне пролягла через Сарни у 1885 році, серед непрохідних боліт і дрімучого лісу. Значна частина залізничних доріг  проходила по заболоченій місцевості, перетинала багато рік i дрібних річок. При зведенні полотна під колію довелося відсипати понад 5 мільйонів кубометрів ґрунту.

Наприкінці минулого століття життя пристанційного селища значно пожвавилось. Сталося це завдяки будівництву ще однієї залізниці від Києва до Бреста, що пролягала через Коростень, Сарни, Ковель. Спочатку ця залізниця за проектом мала пройти через станцію Дубровиця, але на заваді став приватновласницький бар'єр. Великий магнат граф Плетор не захотів, щоб залізниця проходила через його володіння. Тоді її спроектували  через станцію Сарни. Перехрестя двох залізниць значно змінило обличчя станції - вона перетворилась у важливий залізничний вузол. Відтак, помітно почало зростати  місто та чисельність його населення. Вже в 1899 році в містечку жило понад дві тисячі чоловік. На станції прокладались нові колії, будувались нові споруди різних залізничних служб, підсобних приміщень. Почалося будівництво нового великого вокзалу, паровозного депо, водокачки, залізничного мосту через річку Случ.

Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в  тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата - грабарка, а транспортом - ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 - 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь - яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми. 

Після 1902 року станція Сарни стала вже одним з найбільших вузлів залізничних шляхів, якi входили до складу Пiвденно - Західної залізниці. Тоді ж було завершено будівництво вокзалу з кількома залами для транзитних пасажирів та службово – технічними приміщеннями. Одночасно стали до ладу локомотивне депо, ремонтні майстерні, вагонна i розвантажувально - навантажувальна дільниці, будувалися матеріальні склади. Залізничний вузол розвивався, створювалися всі необхідні технічні i допоміжні служби. Швидко зростала тут i кількість робітників - залізничників, основну масу їх становили вихідці з навколишніх сіл:Немовичі,Клесів, Чудель і Доротичі, якi оселялися біля станції, будували тут будинки. Для роботи на станції, в депо i майстернях приїздили майстрові люди з різних місць Росії. Для них зводились одноповерхові житлові будинки. Станція поступово перетворювалася в населений пункт.                                     

У зростаюче місто, як мухи на мед, стали поспішати ремісники, торговці, та інші ділові люди. Одних сюди манила надія знайти хорошу роботу, інших — розпочати власну справу, зайнятись комерцією. Тому по обидві сторони станції жваво скуповувались земельні ділянки під індивідуальні забудови. Швидко й позапланово виникали нові вулиці. І назви їм давали відповідні: Широка, Залізнична, Лісова, Грибова, Крива. Урізноманітнювався і склад самого населення. Крім українців тут жили росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи. Однак ніяких сутичок на національному ґрунті між ними не виникало. Всі жили у злагоді, на виду один в одного, кожен займався своєю справою. Єдине, що вносило якийсь поділ між людьми, то це релігія. Одні йшли молитися у православну церкву, другі — в синагогу, треті — в костел.

В цей час у місті, як гриби після дощу, виникають лавки, магазини, перукарні, майстерні. На дому трудились шевці і кравці, в кузнях орудували ковалі. Гучний протяжний гудок, що долинав з паровозного депо, щоранку будив і кликав до праці весь робочий люд.

Повсякденне життя молодого міста перебувало під наглядом міської управи, яка складалася з пристава, урядника і поліції. Був утворений і почав діяти мирний суд. І хоч місто швидко зростало, школи в ньому ще не було. Тому дітям доводилося ходити в церковно-приходську школу села Доротичі.

У 1902 р. почало працювати Сарненське двокласне залізничне  училище. Але не тільки залізничному транспорту, а й сільському господарству   потрібні були кваліфіковані працівники. І у 1903 році в Сарнах відкривають двокласне сільськогосподарське  училище, в якому  працює 7 вчителів і   навчається 353 учні: 210  хлопців і 143 дівчини. Це одне з найстаріших сільськогосподарських  училищ не лише на Рівненщині, а й після Херсонського, яке було засновано у 1874 р. й на всій   території сучасної України. Введення в дію училища дещо усунуло труднощі з навчання дітей, а крім того справляло благотворний вплив і на їх батьків. У них з'явився інтерес до освіти і культури. Водночас велось будівництво  двох будинків під школу, яка стала до ладу в 1906 році. Зовні ці будинки нічим не відрізнялись від житлових, і тільки внутрішнє їх планування відповідало вимогам школи. Зрозуміло, що в той час Сарни мали зовсім інший вигляд, ніж тепер. Лише Залізнична вулиця, де розташовувалась  школа, була більш-менш впорядкована. Радували своєю ошатністю і дерев'яні, але обшиті ззовні струганою дошкою і пофарбовані будинки, вздовж хідників росли акації і в'язи. Але інші частини міста виглядали досить непривабливо. Бо як уже згадувалось, забудова його велась не планово і хаотично, кожен будував усе на свій смак і лад. Отож вулиці кривляли, як заманеться, будинки на них споруджувались як завгодно, нічого не робилось по впорядкуванню цих вулиць. Ні мостових, ні тротуарів на них не було. З піщаного торфового ґрунту в суху погоду тут здіймались хмари пилу, а в негоду утворювалось багно. Особливо скрутно було пішоходам весною і восени, коли вулиці тонули у торф'яному місиві. Хоча подекуди прокладали дощані кладки, але ходити по них вночі було дуже небезпечно. Якщо людина оступалась, її ноги провалювались глибоко у болото. І там могли залишитись калоші, які на той час становили неабияку цінність. То й не дивина, коли на другий день на видноті власник загубленої калоші рився у багні, аби знайти свою втрату.

Раз на місяць у кінці вулиці Широкої влаштовувались ярмарки. Сюди селяни з усіх навколишніх сіл привозили на продаж різні сільськогосподарські товари, домашніх тварин і птицю, гончарні і бондарні вироби і багато ще чого. Як і на всякому ярмарку тут панував несусвітний гамір. Все, чим торгували, здебільшого продавалось не з надлишку, а від нестатків, бо селяни жили бідно. На вторговані гроші вони купляли газ, сіль, дрібний сільськогосподарський реманент та предмети домашнього вжитку.

Великі масиви лісу довкола Сарн привертали увагу лісопромисловців. І невдовзі, на південно-східній частині міста, було збудовано невеличкий лісопильний завод (тартак). З ближніх лісосік колоди дерев сюди доставлялись підводами, а з віддалених сіл:Тинного, Немович і Чудля  — сплавом по Случі до села Доротичі. Тут їх витягували на берег і складали в штабелі, до яких від лісопилки підходила вузькоколійка. По ній колоди знову ж таки кінною тягою підвозились до місця розробки. Після паровозного депо лісопильний завод став другим більш-менш помітним промисловим об'єктом міста. Згодом поряд з лісопилкою побудували паровий млин, де мололи зерно, дерли крупу, робили рослинну олію, різали солому на січку. Більше джерел для вкладання капіталу не було і розвиток промислового виробництва у місті на цьому на тривалий час призупинився. Хоча торгівля і ремісництво і надалі розширювали сферу своєї діяльності. Продовжувалась і забудова міста.

У 1914 році біля міста, в районі Сарни-Ковель, з метою використання на науковій основі  великих болотних масивів  Поліської зони під сінокоси і пасовища, виробництво зернових культур і овочів, оздоровлення місцевості, поверхневого покращення лісів було організовано болотну дослідну станцію.  Протягом багаторічної роботи, на станції працювали доктора, кандидати, доценти сільськогосподарських, біологічних наук. Сарненська науково-дослідна станція вважається однією з найстаріших в Україні, яка функціонує і по нині. Співробітники станції вивели нові сорти трав, що ростуть на торф'яниках та осушених землях, розробили рекомендації використання забруднених радіонуклідами земель.

За часів Першої світової війни Сарни були важливим стратегічним пунктом, де розміщувалися військові частини, госпіталі, склади з амуніцією. У 1916 р. в Сарнах побував автор «Пригод бравого солдата Швейка» Я. Гашек.

17 березня 1917 року у Києві було засновано Українську Центральну Раду на чолі з  В. Винниченком та С. Петлюрою. Її головою було обрано Михайла Сергійовича Грушевського. Він був  дійсно головою і ментором всього зібрання депутатів. Він стояв незмірно вище  за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Члени засідання поштиво ставилися до свого голови: його називали “професором”, “батьком”,  і навіть “дідом”. Перебуваючи на чолі Центральної Ради  М. Грушевський  боровся за право українського  народу  на державність.  9 лютого 1918 року уряд УНР і Мала Рада  з залишками українських військ  залишили м. Київ у зв'язку із наступом більшовиків і почали рухатися на  Житомир, який зайняли 13 лютого 1918 року. Та збройні  сутички  з більшовиками  тривали, тому на одній із нарад було вирішено, що уряд  пробиватиметься через Коростень до Сарн. 19 лютого 1918 року до Сарн  прибули ешелони з урядовими установами  і Центральною Радою. Наше місто  тимчасово стало  місцем перебування центральних органів УНР.

Діяльність Центральної Ради  в Сарнах викликає  захоплення і повагу. Весь цей час вона  не припиняла  своєї  законодавчої роботи і за цей період   прийняла  кілька важливих  законів, пронизаних ідеєю  зміцнення Української державності та її традицій. Серед прийнятих  законів були: Закон про Уряд України, Закон про  українське громадянство,  Закон про  адміністративний поділ краю  на “землі”, яких  мало бути тридцять,  Закон про  відновлення старої монетної одиниці Української  держави - гривні,  Закон про державний  Український   Герб - Тризуб.

Обурений нечуваною  підступністю і лицемірством російських більшовиків, саме у Сарнах М. С. Грушевський пише свій публіцистичний твір “На порозі нової України. Очищення огнем”.

Станом на лютий в 1921 р. в Сарнах проживало майже 6 000 чоловік. Це було повітове польське містечко, яке жило лише залізницею.

За Ризьким мирним договором 1921 року територія Рівненщини відійшла до складу Польщі. 17 вересня 1939 - відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа західноукраїнські землі ввійшли  до складу колишнього СРСР.

Датою заснування Сарненського району вважається 4 грудня 1939 року, коли була утворена Рівненська область, і згідно з адміністративно-територіальним поділом  тоді ж було створено  30 районних і одну міську ради в м. Рівне. Рішенням  облвиконкому від 26 лютого 1940 р. в області  організовано 56 перших  сільських рад, а в містах Дубно, Сарни, Здолбунів, Костопіль, Корець, Остріг створені міські ради, підпорядковані райвиконкомам.

22 червня 1941 року мирне життя країни було перерване віроломним нападом Німеччини. 6 липня 1941 р. гітлерівці зайняли Сарни. З перших днів війни територія Сарненського району  стала місцем запеклих боїв. Місто і прилеглі села піддавались нещадному бомбардуванню. Залізна колія, яка була годувальницею протягом попередніх десятиліть, стала прокляттям для міста в ці буремні роки: у перші ж дні війни Сарни були атаковані німецькими військами, а відступаючи з міста, фашисти знищили і залізничний вузол.

Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в'язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн. Всього за період окупації фашисти розстріляли в Сарнах 13711 мирних жителів міста і сіл району. 

У серпні 1941 року Гітлер визначив адміністративний поділ окупованих українських земель. Більшість територій Рівненщини, ввійшли до рейхскомісаріату "Україна". Центром його стало місто Рівне. Рейхскомісаріат був поділений на шість генерал-комісаріатів (генеральних округів), які складалися з гебітів (округів) на чолі з гебітскомісарами. На Рівненщині було утворено п'ять гебітскомісаріатів: Сарненський, Костопільський, Рівненський, Здолбунівський і Дубенський. Протягом серпня-вересня на окупованій території облаштувалася німецька цивільна адміністрація: міські, районні і сільські управи, поліцейські, фінансові та інші органи. Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування краю. В руїнах лежали промислові підприємства.

Починаючи з 1942 року, масового характеру набрало вивезення молоді для примусових робіт до Німеччини, де "остарбайтери" були, по суті, каторжанами. Це перетворилося на справжнє полювання за людьми. Тих, котрі відмовлялися їхати, чекало суворе покарання. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 1500 юнаків та дівчат Сарненщини.

Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил. У 1941 році з села Немович де 28 червня було видано наказ №1, почала діяти «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, уродженця с. Бистричі, що на Березнівщині.  В Сарнах було організовано окружну команду української міліції, а сам   Т. Боровець стає окружним комендантом. Кадри для свого війська   готують у створеній підстаршинській школі. Здійснюються напади на німецькі стратегічні об’єкти та комунікації в районі Сарн, Костополя, Людвиполя, Бережного,  Рокитного. Перші бої УПА з німецькими окупантами викликали серед українського населення захоплення. Лави повстанців швидко поповнювалися добровольцями. Боротьба проти фашистів  не тільки не послабила міць формувань Тараса Бульби-Боровця, а навпаки - ще більш мобілізувала, об’єднала кращі сили молодих людей, патріотично настроєну інтелігенцію. дивись по цій силці  /http://nemovychi.blogspot.com/p/blog-page_4254.html/

У жовтні 1942 р. поблизу Степаня  уродженець Полісся Сергій Качинський (псевдо Остап)  теж сформував повстанський загін. Разом з іншими збройними загонами українських націоналістів, які утворилися в той час, вони прийняли назву Українська Повстанська Армія (УПА). Датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року. 20 травня   1943 р. відбулася атака воїнів УПА на німецький гарнізон у с. Чудель, під час якої було  вбито 30 німців. … «18 липня одна вишукальна група української самооборони звела на шляху Вілька — Яполоть в Степанському районі бій з німецькою жандармерією. Ворог втратив 19 чоловік убитими. Були ранені. Здобуто 3 кулемети, 6 маш. пістолів, далі — звичайні пістолі, рушниці, гранати, багато амуніції та бензину». «...В боях проти німецьких окупантів відділи УПА зайняли в місяцях березень — квітень 1943 р. містечка: Володимирець, Степань, Висоцьке, Дубровиця, Людвипіль (Соснове — Г. Б.), Деражне, Олика, Цумань, Горохів і ін. Німецькі загони скрізь розбито й розігнано»( «З хроніки подій на українських землях», рік 1943, збірка № 1).

11 січня 1944 року  місто  було  звільнено   від  німецько-фашистських загарбників 397 і 143 стрілецькими дивізіями,  які штурмом оволоділи містом, хоча бої йшли протягом 3 днів за кожну вулицю, за кожний   будинок. Фашисти не хотіли здавати залізничний вузол, який мав важливе стратегічне значення для просування радянських військ

З визволенням   Сарн,   німці  не   припиняли  бомбардування,   особливо  постраждала залізниця, хоча вокзал залишався неушкодженим. І сьогодні він немов невидимою ниткою зв'язує минуле і сучасне нашого міста.

 Руїни і згарища залишила війна. Знавіснілий ворог завдав величезних збитків міському господарству, знищив і ту невелику кількість промислових підприємств, культурних і навчальних закладів, які були до війни. Почалася відбудова зруйнованого війною господарства. Відновила свою діяльність залізниця, а потяги, що йшли через місто, везли пасажирів у Варшаву і Москву, Брест і Ригу, Львів та Мінськ.

Уже в повоєнний час Сарни почали розвиватися  як промисловий центр. Тут було збудовано чимало заводів і комбінатів.

У 60-х роках ХХ століття  пройшло укрупнення районів і колишні Клесівський та Степанський  райони ввійшли до Сарненського. Так, Сарненський район став за площею  одним із найбільших в області. І сьогодні Сарненський район  - один з найбільш економічно і соціально розвинених  районів області. 

 АлМаС