Мабуть доля його така

 В роковини до пам"ятника на могилу брата.


Відчай у грудях безмовно застиг,
Крик виривається з моїх з грудей...
Всупереч правди та істин старих –
Смерть забирає найближчих людей. 

В природі ніби й нічого не змінилось, хоча вже минув рік..., коли  рано - раненько подзвонив  Вася і поскаржився, що лежить в реанімації і ніяк не можуть підняти "давлєніє"…, а через  якісь години його не стало!
Господи милосердний, так не може  бути! - гаряче протестувало все моє єство, – це якесь непорозуміння, жахлива помилка… Але  на превеликий жаль  то була  страшна правда - напередодні весілля його первістка сталося непоправне!...


 Тоді, як і зараз , яскраве, палюче серпневе сонце  схилилося над зажуреним подвір”ям, де ще зовсім  недавно, із такою дружною і привітною сім”єю мешкав Василь Макарович. До його обійстя посходилося люди з усієї округи.  Багатьом він був не лише родичем, кумом, чи другом або безвідмовним ветеринаром, а просто хорошою людиною, але виявилось, що таких людей всюди треба. Навіть на тому світі вони у дефіциті...


Лежав незворушно в труні наш Вася під сумними яблунями у дворі, що востаннє вклонялися йому своїми гілками рясними плодів під синім небом. Востаннє  подував на нього  лагідний поліський вітер. Востаннє зринали над ним плачі-зойки рідні, милих і дорогих йому людей. Невидющими від сліз очима дивилися на нього сини: Роман та Ігор. За що ж така спокута?,Чому  свого батька  у сиру землю ховають!? Адже добрий був і нікого не зобідив. Чому ж так трапилось?  ОХ!, як несправедливо, коли  стається це  передчасно - у п”ятдесят два роки, у пору розквіту людини… Ще ж стільки бажав зробити, стільком допомогти, подарувати душевного тепла, підтримати дітей батьківською порадою. ... Але мабуть доля його така.
Отож, нехай його тілу  земля буде пухом, а душі Царство Небесне!... 

Жаль, великий жаль, коли землю лишає і у незнанні світи відлітає світла душа. Від цього світ стає ще сумнішим…