Чому так трапилось, що, незважаючи на родючі землі й у цілому сприятливий для розвитку аграрного виробництва клімат, достатню забезпеченість технічними засобами, професійними кадрами, пострадянське сільське господарство України прийшло до тривалого і глибокого занепаду?
Де вихід? Де концепція розвитку сільського господарства? Де наповнення реформаторських декларацій реальним змістом? Адже сільське господарство — це унікальна основа життєздатності країни, єдина у своєму роді структура вічно затребуваної продукції в системі людського буття. З іншого боку, воно — потужна база відтворюваних енергоносіїв, зокрема, біопалива. Десятки мільйонів гектарів занедбаних земель могли б стати високоприбутковими. Невже життя і світовий досвід нічого не вчать?
Стримувальним чинником модернізації села є й те, що матеріалізація ідеї фермерства ще не визріла психологічно у вищих ешелонах української влади. Чи не тому фермер без реальної власності на землю, украй необхідних іпотечних банків і твердих зобов’язальних контрактів з державою, приватним бізнесом, за що й дають дотації, й нині забутий та обійдений увагою. Розбудова фермерства не може здійснитися без інституційних змін, без зламу всієї наявної старої ієрархії керівництва сільським господарством. Регулятивна діяльність держави має зосереджуватися виключно на дотаційній політиці в рамках вирішення таких питань, як закупівля та експорт зерна, продаж техніки, пального тощо.
Не слід забувати також, що село розвивається за законами логіки сільськогосподарського виробництва, адекватними часу. Врешті-решт, воно не може залишатися скам’янілим пережитком минулого. Однак з високих і не дуже трибун часто лунає: «Треба відроджувати село». Яке? З сапками, трудоднями, безнадією, безправ’ям і беззаконням «червоних поміщиків»? Чи, може, опуститися ще нижче по драбині хронології в глибини пройденої історії? Тоді село постане як селянська община з її поділами та переділами на їдців і душ, як адміністративна одиниця в сільській місцевості у формі однієї з підвалин імперії. Чи, може, ще нижче 1861 року?
Відродити село минулого буде стрибком назад, в утопію. Таке враження, що, критикуючи на словах колективізацію 1929—1933 рр., на практиці гальмують викорінення її антиселянської суті. Форми господарювання, породжені нею, продовжують практикуватися в дещо ліберальному сенсі й досі. Її наслідки не подолані у фізичному смислі: існують і сьогодні колгоспоподібні форми організації землекористування, які делікатно називають сільськогосподарськими об’єднаннями. Ріднить їх з колгоспом те, що засновані вони на відчуженій від селян землі, прикритій віртуальними пайовими сертифікатами, які унормовують право селянина на 1—3% зібраного врожаю, яке, між іншим, не завжди реалізується. При цьому робота селянам не гарантується. Як і в колгоспну добу, керуються агрооб’єднання вертикально збудованими районними та обласними сільськогосподарськими відділами. Що це — звичка? Інерція колгоспної системи? Відсутність волі до реформування галузі й села?
До речі, подібні сюжети часто траплялися в нашій історії. Так, після 1861 р. чимало селян, звиклих до патерналізму, не були готові до самостійної підприємницької діяльності. У Кам’янець-Подільському міському державному архіві зберігається лист поміщика Летичівського повіту Еразма Стогова, надісланий 1864 р. подільському губернаторові. У ньому він скаржиться на «дурное состояние нравственности» селян — його колишніх кріпаків із сіл Снітовки і Розсох. Поміщик щиро зізнається, що до реформи 1861 року розпоряджався селянами, як «своїми рабами», придумував різні повинності. Та, незважаючи на визиски, колишні кріпаки згадують ті часи як благодатний період у їхньому житті. Одержавши волю, частина з них розгубилася, не знала, що з нею робити. Упродовж років ними постійно опікувалися, стимулювали працю дбайливих, а водночас знали всіх гультяїв, контролювали кожен їхній крок, карали за недоброчесність. Тому після звільнення вони не могли працювати без сторонньої опіки, контролю й допомоги. «За інвентарями 1848 р. в селян було 33 плуги, — зазначає Стогов. — А тепер немає жодного. Всі пропили».
Підсумовуючи, зазначимо, що, всупереч усьому, українське село вже давно зазнає трансформацій, проте замість продуманих і раціональних — застійно-болісних і повільних. На думку багатьох учених, із нинішніх сіл виживуть тільки ті (5—10%), які будуть центрами переробки сільськогосподарської продукції. Всі інші стануть осередками однієї або кількох ферм з нечисленним населенням (власники ферм і працівники)...
Немає коментарів:
Дописати коментар