Далі дороги немає...

 Декілька напіврозвалених хат, покинуті садки, криниці і… рвучкий весняний вітер, що почувається повноправним господарем на осиротілих обійстях. Привільно йому, бо вже багато років не сперечається ані з радісним дитячим щебетом, ані з дзвінкою піснею та гомінкою й щасливою метушнею в оселях… Це – село Забірки Дубенського району. Одне з тих на Рівненщині, чиє існування тримається на волосинці. Мешкає там нині лише дві жінки.

…Новісінька асфальтована дорога з восьмиметровою шириною полотна і свіжою розміткою, що обірвалася біля дороговказу “Забірки”, видалася чимось, м’яко кажучи, дивним-черговою владною кампанією по відродженню села. Адже далі немає не те що хоча б якоїсь сільської дороги чи вулиці, а й ледве помітна стежка. Та й власне село чи його подобу розгледіти посеред чагарників, що видніються за кількасот метрів, просто неможливо.
- Ця дорога прокладена у 2007 році відповідно до державної програми. Йдеться про будівництво шляхів із твердим покриттям  до населених пунктів, добратися до яких можна було лише “грунтівкою”, – відповів на моє запитання, що без слів читалося з шокованого виразу на обличчі, голова Стовпецької сільської ради, до якої належать Забірки, Віктор Пляшко. – Довжина дороги складає чотири кілометри, а вартує вона  4,5 мільйона гривень. Таким чином дорогу з твердим покриттям одержали не лише Забірки, які є крайньою її точкою, а й сусіднє село Дубовиця. Проте ані одне, ані інше вона вже не врятувала. Якщо у 2007-му у Забірках ще мешкало семеро чоловік, то тепер прописано троє, а фактично живуть лише дві жінки – Олександра Миколаївна Дячук 1925 року народження та Ганна Іванівна Коблюк, народжена у 1936-му. Населення ж Дубовиці складає лише 27 чоловік…

Все населення Забірок Олексанра і Ганна.

Проїхавши трохи від дороговказу, авто зупинилося. “Далі підемо пішки, це вже недалеко”, – кивнув Віктор Степанович у бік двох хат, що виднілися на невеликому узвишші і своїми свіжовибіленими стінами веселили навколишнє пустирище. Саме там мешкають останні берегині села. Віку йому тепер відміряно стільки ж, як і їм…
- Що ж вас привело сюди, люди добрі?! – здивувалася бабуся Олександра, побачивши несподіваних і таких нечастих у цьому закутку  гостей. А ще більше – від того, що хтось приїхав розпитувати про долю забутих Забірок та двох його одиноких жителів.  Усміхнувшись на це тепло, жінка поставила на ганку старенької хати відерце з вапном, витерла від білила маленькі натруджені руки і задумано перегорнула сторінки свого життя, ось уже дев’яте десятиліття нерозривно пов’язаного з рідним селом:
- Та наші Забірки вже давно не впізнати. Колись молоді було багато, дітей… Любили, одружувалися, хазяйнували… Думали, що і внуки, і правнуки тут житимуть. Як заграють, бувало, музики вечорами, то аж виспівує село – де й та втома дівається, ніби й не днювала на полі. Чималими Забірки були вже до війни. Навіть “зданіє” під школу готували… Потім затихло все.
- За моєї пам’яті, мабуть, найбільше людей жило тут у 70-их роках – майже сто чоловік, – приєднується до розмови, поволі підійшовши з сусіднього двору, друга жителька Забірок – Ганна Іванівна Коблюк.
- Село навіть на дві частини було розділене. Думали, що й далі розростатиметься. Та вже до 90-их тут залишилося ледве 25 чоловік. Діти повиїжджали, батьки повмирали… Я й своїм не перечила, коли покидали село. Кожна ж мати хоче, щоб її дітям жилося легше. Оце як зробила їм весілля п’ятнадцять років тому, так і живу сама.
- Та ці одруження й були останніми у нашому селі, – додає бабуся Олександра. – Востаннє ж діти тут народжувалися у 1966 році. Це був Валерій Свінтозельський. Він вже давно у Вербі живе.
Чому раптом стало затихати життя у селі, яке до того тільки розросталося? Причина, на думку Віктора Пляшка, у відсутності дороги та необхідної соціальної інфраструктури. Якби, каже, її раніше збудували та пустили автобус, то, можливо, й не вимерли б Забірки. З усіх благ цивілізації і тепер, і колись там було тільки електричне світло. Ані телефонного зв’язку, ані ФАПу, школи чи хоча б магазину це село ніколи не мало.
Не набагато ліпшою, як мовилося, є і ситуація в сусідній Дубовиці з її 27-ма жителями. Вона справляє ще більш гнітюче враження – якщо в Забірках про село нагадують лише кілька напіврозвалених хат, то там моторошною тишею і порожніми вікнами зустрічає ціла вулиця з доволі добротними оселями. Так одразу й не скажеш, що там практично ніхто не живе. Єдиний живий струмінь – фермерське господарство місцевого жителя Віталія Атаманюка. Його, до речі, у Забірках згадують із вдячністю чи не на кожному слові, адже чоловік постійно цікавиться, як ведеться стареньким у забутому селі, по-синівськи підсобляє їм у всьому.
- Діти мене кличуть до себе, сварять, що сиджу тут. Але мені вдома найкраще. Що своє – те своє, – мовить бабуся Ганна.
- А мене рідні покійного чоловіка хочуть забрати, бо дітей у мене немає, – додає сусідка. – Але ж я тут звікувала. Поки ще даю собі раду, нікуди не піду. Дякувати Богові, ще є сили поросятко тримати, корову, навіть у ліс по суниці ходжу. Все своє на столі маю. А як треба коли в магазин, то їду в сусіднє село Кам’яна Верба ровером чи пішки йду. Одразу й сусідці купляю, що їй треба.
Старенькі радіють, що село, де є фельдшерсько-акушерський пункт, не дуже далеко від їхнього. Якщо треба, то попросять того ж таки  Віталія Атаманюка, він і завезе їх. Та найбільше виручає одиноких жительок осиротілого села мобільний телефон. Адже без нього, як упродовж багатьох літ перед тим, зовсім не мали б зв’язку із зовнішнім світом і не могли б, якщо виникне потреба, попросити сторонньої допомоги.
- Ото вже Бог дав розум людям, що придумали таке. Нам тепер спокійно з цим телефоном, – усміхається бабуся Олександра, впевнено натискаючи кнопки мобільного, аби записати номер сільського голови. – А ви б приїхали до нас влітку та побачили, як тут гарно… Ліс недалеко, суниць багато, грибів… Хіба ж ми можемо все це залишити?..