Шепіт Язвінки і Случі -дуже погано на річці мого дитинства!

Мене знов зустрічає нічна поліська тиша, що ніжно пестить  душу та заспокоює серце. Іноді здається, ніби у мене ніколи й не було друзів. Насправді, вони були, але потім кудись непомітно зникали. І я знов залишався один.  І тоді моїм товаришем ставала оця полянська тиша, що приймала мене таким яким я є… В її очі я люблю заглядати, коли тільки стемніє.От так гуляючи темнотою, йду далі. Потроху тиша переростає в тихенький шепіт, якого чути із-за невисоких берегів. Це–я наближаюся до річки,де пробігло моє босоноге дитинство, яка щораз шепоче гучніше. Мабуть, знов про наболіле?

      Знову боюся слухати про її пророкування, але що поробиш, коли їй так важко жити, а чим же я зарадити  можу, мабуть вже нічим, крім щирої розмови. Ще кілька кроків і я побачу її схвильовані брижі, що розповідатимуть про наболіле. Вона мені розкаже про сміття, що її душить і як воно їй жити не дає, а головне від нього риба гине, перетворюючи водне середовище на помийну яму, що тече. Та найгірше, людям байдуже, що коїться з їхньою річкою, яка помирає від їхніх рук. Вони ж бо чомусь не розуміють, що  вбивають своє майбутнє, свій завтрашній день. Невдовзі її хриплий шепіт переросте у смердюче багно .

    - «От як розсерджуся, як знов завирую, як порву всі загати,ставки і греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Весь свій непотріб, звозять тут, до мене, а хіба ж я смітник?  Ну скільки можна вже терпіти оті  гори сміття і тонни грязюки. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру... Бо вже несила опиратися смерті.  Ні дня без цих нечистот не прожити…

Почалося все давно із якогось там понеділка. Навалила купа люду. Вирішили, насипати дамбу. Що ж, дозволю, хай роблять, думалось мені, бо ж ненароком вирвуся на село, коли підуть сильні дощі,або весною водопіллям, а біда ж то недобра нікому. Біжу собі, несучи свої води, але не забуваю на них подивитись, що вони робитимуть. Десь до обіду я спостерігала з далека, як  вантажні монстри працювали, а далі не стерпіла, підпливла ближче. Там діялось таке, що без крику, навіть, не передати. Люди не насипали дамбу, а навпаки забирали кріплення та  вивозили пісок.  Їхні залізяки їздили туди-сюди, каламутячи колесами моє річище. Було так боляче, що неможливо переказати. Мене так жорстоко осквернили та спустошили, що й гидко згадувати зараз. То, знов якийсь куркуль-черговий депутат  рив собі ставок,перегородивши моє русло. Були б у мене потужні сили, як бувають навесні чи восени після затяжних дощів, то змила б їх всіх у Прип"ять, до біса.

     У вівторок день почався ніби гарно. Сонечко пригрівало з висоти. Коли чую, як коняка тупає здаля. Подумала, що може пити хоче?  Коли тупіт наблизився, бачу як позаду нього котиться віз. Їздовий стрибнув з воза оглянувся чи нікого нема, дістав швиденько пару мішків та скинув їх у вербові кущі.  Легенький вітерець одразу підхопив кислуватий сморід перегнилих яблук з бульбою. У середу мене мучили із самого ранку. Браконьєри припхалися ловити рибу. Прийшли ще тільки світало, коли бачу закидають свою вудку без наживки, пройшла якась мить і  вся риба попереверталася. Визбиравши в мішки котру побільше, пішли з посмішкою, що таким вдалим був вилов. У мене серце кров’ю обливалося, коли бачила, як мої маленькі рибки по течії плавали черевцями догори, поки їх не поглинуло темне дно мого глибокого плеса.

Щось страшне коїлося цього тижня, але на черзі був четвер. Ранок зустрів мене рясним дощем. Лило так сильно, що мені здавалося, ніби на святому небі загуляли і забули закрити крани, які були відкриті по саме нікуди, позаяк періщило мов з прірви.  Переповнилось моє штучне єство, насилу стримувала тищу  мільйонів тон води. Нарешті прорвало перепону під мостом із незлічимої кількості пляшок, що загородили хід надлишковій воді через  древ"яну перепону.Різноколір"я плшок, мов на параді рвонуло вниз по течії.

    Настала п’ятниця, яки би ж я знала, що такою страшною вона буде…  Якраз коли сонечко найдужче пекло, я тихо шептала про свої мрії, втягуючи в себе лагідні і такі приємні проміння тепла. Тоді й нагрянули до мого берега два хлопчаки, що ледь притягнули щось у білому мішку. Сміючись, вкинули його до мого плеса. У ту мить щось заскавуліло. Пакунок  потроху намокав. З нього чувся голосний плач. То виринав, то потопав хтось у мішку, борючись за своє життя.  Хлопці побачили, що кинуте у воду не тоне, взялися кидати грудки, щоб його потопити. «Бий її, бий, мама сказала потопити кляту собаку, щоб більше не приводила нам щенят», - один хлопчик зухвало кричав до іншого. Коли мішок  потонув,  малі кати пішли геть весело посвистуючи, без жодного жалю, без сліз і болю. Невдовзі я цей білий мішечок спровадила на мілину. Гострими зубами тваринка розірвала промоклу мішковину. З прогризеної дірки висунулась маленька мордочка, щоб вхопити свіжого повітря. Коли відчула, що поруч нікого немає, вийшла назовні, обсохнувши трохи, побігла в  кущі.  Великі соски тягнулись по розпеченому сонцем піску.  Проводжаючи її своїм поглядом, я ніяк не могла збагнути того, що на таку жорстокість дітей примушують самі  батьки. Собака сиділа тихенько, тільки під вечір вийшла, щоб вмочити трохи язика і знову попленталась в своє укриття.  Вночі мій шепіт доповнив  писк із кущів. Народилося нове життя...  

     

   Страшний тиждень добігав до кінця. Суботу я зустрічала не одна, поряд бігала спасенна мною  собачка. Ми обоє раділи життю, але чи надовго? Під самий вечір, коли сонечко вже майже сховалося за обрій, до нас приїхало авто, звісно що не в гості. Заглушивши машину, чоловік вийшов, щоб оглянути місцевість. Пригледівши потрібне місце для свого злочину, сів назад до залізяки. Потужні фари освітили дорогу, що вела до мілководдя. Миючий засіб та залишки шмаровидла ,пінячись, стікали прямо у воду, утворюючи смугу бруду, що розходилася по всьому руслу. Невдовзі, галас, що лунав із авто, розбудив мою подругу, яка почала гавкати на незнайомця. Щораз гавкіт наближався, переляканий чоловік стрибнув до автомобіля. В ту ж хвилину фари освічували йому дорогу назад, ревіт двигуна віддалявся. Сьогодні він злякався та поїхав, але згодом повернеться знову, щоб вкотре заподіяти шкоду. Після своїх охоронних дій собачка спустилась, щоб випити, за добру роботу та дружбу, а я викинула їй на берег кілька свіжих рибин на вечерю. Колись у нас такі відносини були із людьми,коли вони добре ставилися до мене, а я до них, винагороджуючи своїми щирими дарами, а зараз у нас із ними одні війни: хто кого швидше замочить.

            Нарешті прийшла неділя, небо закрили легенькі хмари. Я вдивлялася у блакитну височінь, чекаючи дощу, але й не забувала, гляділа на береги чи не прийшов знов бува який бешкетник. Але цього дня було тихо, ні одна босота не ступила  на мої береги, сьогодні ж було свято, тому й тут таким робити нічого, вони в будні шукатимуть чим поживитися і як познущатися з мене.

           Після обіду хмари розтворилися. Незабаром шматочками вітер їх кудись позабирав. На правому березі села залунав дитячий сміх. Три людські сім’ї разом  з дітьми прийшли на відпочинок до мене. «Знову буде безлад», - подумалось мені.  Вони ж спустилися до плеса, аж взялися за голову, як побачили скільки пляшок, поліетиленових пакунків та папірців застрягли між кущами і  валялися навкруги. Разом з батьками дітлахи взялися збирати хлам до купи. За якусь годину все просто сяяло, а мені так легко стало дихати, особливо на цьому місці. Назбирані нечистоти батьки запалили чимдалі від мого берега. Назбиравши, сухого хмизу розклали інше багаття, для шашликів. Димок, що був просякнутий запахом жареного, легенько сідав на воду, утворюючи щасливу картину життя, що вирувало добро.

День добігав до свого кінця. Відпочивальники загасили вогонь. Прибравши за собою відходи, подалися подалі від мого берега. Коли остання нога пішла з тієї місцини, я б навіть не помітила, як би не знала, що там хтось був ще декілька хвилин тому, але чистота мого берегу  нагадала про цих хороших людей. 

        Дітлахи гралися в гру «хто кого наздожене». Хтось з них натрапив на собаку в кущах, яка почала гавкати, захищаючи своїх щенят. Невдовзі купа людей оточила бідолашну собаку, яка з усіх сил захищала своє сімейство. Один з чоловіків насмілився завоювати довіру тварини шматочком смаженого шашлику. Собачка довго вагалося, але все таки  зійшла з місця, щоб взяти з рук смачненьке. Тільки вона піднялася, як з-під неї вивалилися двоє маленьких цуценят, що тулилися одне до одного. Коли собачка з’їла м’ясо, чоловік запропонував їй ще. Ось так недовіру між ними було зламано.Чоловік  нахилився, щоб взяти до рук маленьких. Собака не заперечувала, але одразу підбігла до людських рук, щоб впевнитись, що він їм нічого не зробить. За декілька хвилин собачка вже бігла за людьми, які вирішили забрати тварин додому.

Відбігши трохи, вона мов про щось згадала, зупинилася  і повернулася назад. Спустившись з берега прибігла до мене, мабуть, попрощатися. Заскавчавши тихенько, нахилилася, щоб напитися води. Я подумки промовила до неї востаннє: «Іди подруго, може хтось, коли-небудь і мене пошанує та полюбить, як було колись. І я більше не снитимусь нікому, як ось цьому читачу, що читає ці рядки мого болю. Він думає, що це я свою душу не йому виливаю, а комусь іншому,кого придумав АлМаС для цього твору. Хай кожен сам обирає для себе, що правда, а що ні, але я маю надію, що колись цей сплячий читач, одного разу  прийде до мене та ще до сотні подібних берегів, щоб на власні очі побачити й почути про те, що все насправді дуже погано на річці його дитинства…»